ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
25.12.2025Справа № 910/12626/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження матеріали справи
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Калушстальбуд» (77351, Івано-Франківська обл, Калуський р-н, с. Вістова, вул. Січових Стрільців, буд. 1-В; ідентифікаційний код: 36403176)
до Товариства з обмеженою відповідальністю «МК Електронікс» (04205, м. Київ, проспект Оболонський, буд. 1-Б; ідентифікаційний код: 38443446)
про визнання договору недійсним та стягнення 272000,00 грн
Без повідомлення (виклику) учасників справи.
09.10.2025 до Господарського суду міста Києва від Товариства з обмеженою відповідальністю «Калушстальбуд» надійшла заява про забезпечення позову, в якій заявник просив суд накласти арешт на поточні рахунки Товариства з обмеженою відповідальністю «МК Електронікс», в тому числі на поточний рахунок IBAN НОМЕР_1 в АТ «ОЩАДБАНК».
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.10.2025 частково задоволено заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Калушстальбуд» про забезпечення позову. Вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти, які знаходяться на поточних рахунках Товариства з обмеженою відповідальністю «МК Електронікс», в тому числі, але не виключно, на поточному рахунку IBAN НОМЕР_1 , відкритому в АТ «ОЩАДБАНК».
20.10.2025 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Калушстальбуд» з вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «МК Електронікс» про визнання договору недійсним та стягнення 272000,00 грн.
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що, на думку позивача, Договір поставки №48 від 22.09.2025 був укладений під впливом обману, у зв'язку з чим позивач просить суд визнати недійсним Договір поставки №48 від 22.09.2025 на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України та стягнути з відповідача збитки у сумі 272000,00 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.10.2025 відкрито провадження у справі №910/12626/25, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження буз повідомлення (виклику) учасників справи (без проведення судового засідання); встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.
Відповідач своїм правом на подання відзиву на позовну заяву у визначений судом у відповідності до господарського процесуального закону строк не скористався, хоча про розгляд Господарським судом міста Києва справи №910/12626/25 відповідач повідомлявся належним чином за адресою, яка вказана у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (04205, м. Київ, проспект Оболонський, буд. 1-Б), що підтверджується інформацією з офіційного сайту АТ «Укрпошта» щодо відстеження пересилання поштових відправлень (за ідентифікатором пошуку R067019146844).
Відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Згідно з ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
У частині 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
22.09.2025 між Товариством з обмеженою відповідальністю «МК Електронікс» (постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Калушстальбуд» (покупець) укладено Договір поставки №48, відповідно до умов якого постачальник зобов'язується на умовах даного договору поставити товар відповідно до специфікації до даного договору (далі - товар), а покупець - прийняти товар на умовах, визначених цим договором, та оплатити на підставі рахунку-фактури.
Відповідно до п. 1.2 Договору поставки №48 від 22.09.2025 найменування, кількість та асортимент товару визначається специфікацією.
Згідно з п. 2.1 Договору поставки №48 від 22.09.2025 вартість товару визначається постачальником в рахунку-фактурі та специфікації до даного договору.
Згідно з п. 4.3 Договору поставки №48 від 22.09.2025 постачальник зобов'язується здійснити реєстрацію податкової накладної в ЄРПН протягом 3 (трьох) календарних днів з моменту її складання.
Цей договір набуває чинності з моменту його підписання та діє до 31.12.2025 року, а в частині взаєморозрахунків - до повного їх закінчення. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від відповідальності за порушення, що мали місце під час дії договору(п. 9.1 Договору поставки №48 від 22.09.2025).
У Специфікації №1 до Договору поставки №48 від 22.09.2025 сторони визначили найменування товару, його кількість та загальну вартість - 113333,33 грн, крім того ПДВ - 22666,67 грн, разом з ПДВ - 136000,00 грн.
На підставі виставленого відповідачем рахунку на оплату №49 від 22.09.2025 позивач сплатив грошові кошти у розмірі 136000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №4641 від 22.09.2025.
Звертаючись з даним позовом до суду, позивач вказує на те, що відповідно до п.4.3 Договору поставки №48 від 22.09.2025 постачальник зобов'язується здійснити реєстрацію податкової накладної в ЕРПН протягом трьох днів з моменту її складання.
Проте, згідно даних Реєстру платників ПДВ щодо Товариства з обмеженою відповідальністю «МК Електронікс» було анульовано свідоцтво платника ПДВ 08.05.2025 (тобто, до дати укладення договору) на підставі рішення контролюючого рішення у зв'язку з не поданням декларацій протягом 12 календарних місяців.
Про факт анулювання свідоцтва платника ПДВ позивач дізнався після оплати коштів через електронний кабінет платника податків https://cabinet.tax.gov.ua/, про що було повідомлено постачальника, та запропоновано повернути суму ПДВ.
Позивач зазначає, що під час укладання Договору поставки №48 від 22.09.2025 факт анулювання платника ПДВ було умисно приховано представниками Товариства з обмеженою відповідальністю «МК Електронікс». У Договорі поставки №48 від 22.09.2025, проект якого було запропоновано саме Товариством з обмеженою відповідальністю «МК Електронікс», включено норми що передбачали обов'язок постачальника - Товариства з обмеженою відповідальністю «МК Електронікс» здійснювати виписку та реєстрацію податкової накладної (п.4.3. Договору №48). Під час виставлення рахунку та формування специфікації щодо товару, який мав бути поставлений відповідачем, зазначалась вартість товару з урахуванням ПДВ та окремо - сума ПДВ у розмірі 22666,67грн.
Як вказує позивач, повернути кошти постачальник не погодився, на дзвінки та месенджери представники постачальника не відповідають; строк поставки товару згідно з договором настав 06.10.20255, проте товар не було поставлено на адресу покупця.
Позивач вказує, що отримавши попередню оплату згідно з виставленим рахунком, постачальник зобов'язаний був виписати податкову накладну, проте не мав права на виписку та реєстрацію податкової накладної (свідоцтво платника ПДВ було анульовано). Постачальник умисно ввів в оману покупця щодо характеру угоди та статусу платника ПДВ, отримавши суму на 20% більшу ніж вартість товару для неплатника ПДВ.
Як вказує позивач: 1) постачальник за договором умисно ввів в оману покупця шляхом надання неправдивих відомостей під час оферти та підписання договору - відповідно до умов договору, специфікації та рахунку на оплату товару передбачено умови, які регулюють правовідносин поставки між платниками ПДВ, а вартість товару визначена з урахуванням ПДВ . На користь умислу в діях постачальника свідчить також безпідставне невиконання ним своїх зобов'язань за Договором поставки №48 від 22.09.2025; 2) обставина анулювання статусу платника ПДВ існувала об'єктивно на момент укладання договору - свідоцтво платника ПДВ Товариства з обмеженою відповідальністю «МК Електронікс» було анульовано 08.05.2025 та була відома відповідачу у справі; 3) обставина мала істотне значення, адже зі сторони постачальника був обман щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, що призвело до порушення правил податкового законодавства та збільшення вартості товару для покупця на невигідних для нього умовах; 4) умисні дії постачальника призвели до неправильного сприйняття покупцем фактичних обставин, що вплинуло на його волевиявлення, адже інакше покупець відмовився б від укладання цього правочину.
Зважаючи на викладені обставини, позивач просить суд:
1) визнати недійсним Договір поставки №48 від 22.09.2025 на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України та
2) стягнути з відповідача збитки у сумі 272000,00 грн.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд дійшов наступних висновків.
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Отже, угода може бути визнана недійсною лише з підстав, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною.
У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
В силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.
Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.
Відповідно до ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Відповідно до ч. 1 ст. 229 Цивільного кодексу України істотне значення мають обставини щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Для визнання недійсним правочину як укладеного під впливом обману необхідно, щоб сторона була введена в оману саме щодо обставин, які мають істотне значення. До таких обставин віднесено відомості стосовно природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману.
Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тобто обман має місце тоді, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою аби правочин було вчинено. Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть.
Усі ці обставини (наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману) повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (позивач).
Отже, позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, тоді вважається, що наявна помилка. Має бути встановлений причинно-наслідковий зв'язок між обманом та вчиненням правочину. Тільки той обман дозволяє оспорити правочин, який вплинув на рішення сторони вчинити цей правочин.
Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману іншу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину відповідно до ст. 230 Цивільного кодексу України.
Кожна сторона при укладенні правочину має поводити себе добросовісно, обачливо і розумно, об'єктивно оцінювати ситуацію. При встановленні наявності обману суд має враховувати стандарт поведінки розумного учасника обороту, який наділений схожими характеристиками зі стороною, яку ввели в оману.
Суд зазначає, що позивачем не ставиться питання щодо обставин оспорюваного правочину (Договору поставки №48 від 22.09.2025), які мають істотне значення - природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Спір у справі виник внаслідок нереєстрації відповідачем податкової накладної на суму 22666,67 грн, що не є обставиною правочину, яка має істотне значення (при цьому, відсутність у відповідача чинного свідоцтва платника ПДВ станом на дату укладення договору не змінює вказаних обставин).
Крім того, позивачем не доведено умислу в поведінці відповідача, зокрема усвідомлення цілеспрямованої поведінки Товариства з обмеженою відповідальністю «МК Електронікс», направленої на приховування обставин відсутності чинного свідоцтва платника податків.
Водночас суд зазначає, що у п. 6.4 Договору поставки №48 від 22.09.2025 сторони визначили, що в разі не реєстрації податкової накладної у встановлений п. 4.2. цього Договору строк, реєстрації з порушенням цього строку, а так само у випадку не розблокуванні та/або невжиття усіх законних заходів для розблокування податкової накладної, в разі зупинення податковим органом їх реєстрації в ЄРПН, постачальник зобов'язаний протягом 3 (трьох) днів з моменту отримання відповідної вимоги, сплатити покупцю компенсацію в сумі, рівній сумі ПДВ в такій податковій накладній.
Тобто, умовами Договору поставки №48 від 22.09.2025 встановлений механізм захисту позивача у випадку нереєстрації відповідачем податкових накладних.
Суд зазначає, що обов'язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.
При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.
Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.
Крім того, відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зважаючи на викладені обставини, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами існування одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача та істотності значення обставин.
За наведених обставин суд дійшов висновку відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Калушстальбуд» в частині позовних вимог про визнання недійсним на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України Договору поставки №48 від 22.09.2025.
У ч. 2 ст. 230 Цивільного кодексу України зазначено, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Оскільки суд дійшов висновку щодо недоведеності тверджень позивача про укладення Договору поставки №48 від 22.09.2025 під впливом обману, суд також не вбачає підстав стягувати з Товариства з обмеженою відповідальністю «МК Електронікс» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Калушстальбуд» нараховано на підставі ч. 2 ст. 230 Цивільного кодексу України збитки у подвійному розмірі.
Водночас, у позовній заяві позивач вказує на те, що відповідач не поставив позивачу товар, визначений специфікацією до Договору поставки №48 від 22.09.2025.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо безоплатного користування земельною ділянкою та відшкодування коштів, пов'язаних з її використанням без належного оформлення правовстановлюючих документів на неї (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц).
При цьому суди, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15).
Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц).
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Такої правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.12.2019 у справі №917/1739/17.
З приводу вказаних обставин суд зазначає, що згідно з п. 3.1 Договору поставки №48 від 22.09.2025 товар має бути поставлений постачальником протягом 14 (чотирнадцять) календарних днів з дати отримання попередньої оплати. Постачальник своїми силами поставляє товар на склад покупця: Івано-Франківська обл., Калуський p-н., с. Вістова. Товар вважається зданим постачальником і прийнятим покупцем з моменту передачі товару безпосередньо покупцю або повноважному представнику покупця відповідно до накладної. Повноважним представником покупця є особа, яка мас оригінал довіреності па отримання товару зі заповненими обов'язковими реквізитами первинного документа.
Відповідно до п. 3.2 Договору поставки №48 від 22.09.2025 факт передачі товару підтверджується видатковою накладною (складською накладною), підписаною представником покупця.
У п. 4.1 Договору поставки №48 від 22.09.2025 сторони погодили, що покупець оплачує товар у розмірі 50% (п'ятдесят відсотків) на підставі виставленого постачальником рахунка-фактури протягом 3 (трьох) робочих днів з дати підписання специфікації до договору.
Відповідно до п. 4.2 Договору поставки №48 від 22.09.2025 покупець оплачує, залишок за товар у розмірі 50% (п'ятдесят відсотків) після отримання товару протягом 1 (одного) робочого дня.
На підставі виставленого відповідачем рахунку на оплату №49 від 22.09.2025 позивач сплатив грошові кошти у розмірі 136000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №4641 від 22.09.2025.
Отже, відповідач повинен був поставити позивачу товар у строк до 06.10.2025.
Доказів виконання відповідачем вказаного обов'язку матеріали справи не містять.
Згідно зі ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з ч. 1 ст. 662 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Відповідно до ч. 1 ст. 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.
Відповідно до статті 663 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Зі змісту ст. 693 Цивільного кодексу України вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця. Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.
Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.
Відповідно до ч.1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України.
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97- ВР від 17.07.1997 ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.
Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» від 23.10.1991, «Федоренко проти України» від 01.06.2006 зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.
У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого «права власності».
Статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.
Отже, за висновками суду, відсутність дій відповідача щодо поставки товару, надає позивачу право на «законне очікування», що йому будуть повернуті кошти попередньої оплати. Не повернення відповідачем цих коштів прирівнюється до порушення права на мирне володіння майном (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Брумареску проти Румунії», «Пономарьов проти України», «Агрокомплекс проти України»).
Покупець має право на односторонню відмову від договору купівлі-продажу, зокрема, у випадку здійснення покупцем попередньої оплати та непередання продавцем товару після її отримання у встановлені договором строки, у такому випадку покупець має право на повернення попередньої оплати, водночас, з моменту відмови покупця від договору та вимоги повернути попередню оплату - обов'язок продавця поставити товар припиняється.
Отже, відповідне право передбачає собою відмову від договору купівлі-продажу та припинення зобов'язань сторін за договором, в тому числі припинення обов'язку продавця поставити погоджений товар.
Доказів повернення грошових коштів у сумі 136000,00 грн станом на дату розгляду справи у суді відповідачем суду не надано.
Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Зазначене також кореспондується з положеннями статей 525, 526 Цивільного кодексу України.
Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Обов'язок Товариства з обмеженою відповідальністю «МК Електронікс» з повернення суми попередньої оплати у розмірі 136000,00 грн підтверджується наявними в матеріалах справи доказами та відповідачем не був спростований, у зв'язку з чим позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Калушстальбуд» в часині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «МК Електронікс» грошових коштів у розмірі 272000,00 грн підлягають частковому задоволенню у розмірі 136000,00 грн.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (на підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 226, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «МК Електронікс» (04205, м. Київ, проспект Оболонський, буд. 1-Б; ідентифікаційний код: 38443446) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Калушстальбуд» (77351, Івано-Франківська обл, Калуський р-н, с. Вістова, вул. Січових Стрільців, буд. 1-В; ідентифікаційний код: 36403176) грошові кошти у сумі 136000 (сто тридцять шість тисяч) грн 00 коп. та судовий збір у розмірі 1632 (одна тисяча шістсот тридцять дві) грн 00 коп.
3. В іншій частині позову відмовити.
4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя О.М. Спичак