ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
14.10.2025Справа № 910/2181/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., за участю секретаря судового засідання Шмиги В.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи №910/2181/25
За позовом Акціонерного товариства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі філії «Відокремлений підрозділ «Рівненська АЕС»
до Державного агентства резерву України
про зобов'язання вчинити певні дії та стягнення 32912,74 грн
Представники учасників справи:
від позивача: Процун О.І.;
від відповідача: не з'явився.
Акціонерне товариство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі філії «Відокремлений підрозділ «Рівненська АЕС» (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного агентства резерву України (далі - відповідач) про зобов'язання включити до проміжного ліквідаційного балансу суму заборгованості та стягнення заборгованості.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач відмовив у задоволенні вимог позивача про включення до проміжного ліквідаційного балансу заборгованості відповідача перед позивачем у розмірі 32912,74 грн, яка виникла у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язання в частині належного оформлення договірних документів та оплати отриманих послуг за договором відповідального зберігання цінностей мобілізаційного резерву №050/15 від 23.08.2013.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.03.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №910/2181/25, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, встановлено сторонам строки на подачу заяв по суті спору та призначено підготовче засідання у справі.
29.04.2025 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Акціонерного товариства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» надійшла заява, в якій позивач з посиланням на положення статті 345-1 Господарського процесуального кодексу України просив суд зобов'язати відповідача протягом 20 календарних днів з дня набрання законної сили рішенням суду у даній справі, подати до суду звіт про виконання рішення суду у справі №910/2181/25.
05.05.2025 року через відділ діловодства суду від Акціонерного товариства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» надійшла заява про збільшення позовних вимог, в якій позивач просив суд здійснювати розгляд справи за вимогами про зобов'язання відповідача в особі ліквідаційної комісії включити грошові вимоги позивача у розмірі 48156,68 грн до проміжного ліквідаційного балансу та стягнення з відповідача грошових коштів в сумі 48156,68 грн.
У судовому засіданні 08.05.2025 у відповідності до приписів статті 216 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 03.06.2025.
20.05.2025 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Акціонерного товариства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» надійшли додаткові пояснення щодо поданої заяви про збільшення позовних вимог, у яких позивач вказав, що заявлені у даній справі позовні вимоги з урахуванням поданої заяви про збільшення розміру позовних вимог ґрунтуються на стягненні заборгованості, яка виникла у зв'язку з наявністю правовідносин (які тривають і по даний час) на основі укладеного між сторонами договору відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву № 050/15 від 23.08.2013, та у зв'язку з невиконанням зі сторони відповідача своїх зобов'язань щодо оплати отриманих за даним договором послуг. При цьому, нормативно-правове обґрунтування вимоги про стягнення полягає у посиланнях на норми права (Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України), які гарантують належне виконання договірних умов, тобто позивач просить стягнути заборгованість за договором, яку відповідач відмовляється сплачувати, у той же час заявою про збільшення позовних вимог позивач просить збільшити суму заборгованості, яку заявлено до стягнення.
Позивач наголошує, що предметом розгляду даної судової справи є вимоги, які виникли у позивача за період дії спірного договору за період часу 1 - 3 квартал 2024 року, проте правовідносини продовжують тривати і в позивача присутні порушені права, які виникли з того ж договору, але за період 4 кварталу 2024 року, що і стало причиною подання заяви про збільшення позовних вимог.
Судове засідання, призначене на 03.06.2025, не відбулося у зв'язку з перебуванням судді Васильченко Т.В. на лікарняному, у зв'язку з чим підготовче засідання призначено на 08.07.2025.
08.07.2025 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Державного агентства резерву України надійшла заява про відкладення призначеного на 08.07.2025 підготовчого засідання у даній справі на іншу дату та продовження строку підготовчого судового засідання у справі №910/2181/25.
У судовому засіданні 08.07.2025 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання про відмову у прийнятті до розгляду заяви позивача про збільшення позовних вимог; відмову в задоволенні заяви відповідача про відкладення підготовчого засідання у справі, при цьому виходячи з того, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи для розгляду по суті.
Позовна заява у процесуальному сенсі є зверненням до суду із вимогою про захист своїх прав та інтересів, яка складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову як вимоги про захист порушеного або оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу.
Предмет спору - це об'єкт спірних правовідносин, щодо якого виник спір між позивачем і відповідачем. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
Підстава позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки.
Підставу позову становлять фактична й правова підстава.
Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача.
Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов'язку.
Відповідно до частини 1 статті 46 Господарського процесуального кодексу України сторони користуються рівними процесуальними правами.
Згідно пункту 2 частини 2 статі 46 Господарського процесуального кодексу України крім прав та обов'язків, визначених у статті 42 цього Кодексу, позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини 3 статті 46 Господарського процесуального кодексу України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі.
У цьому контексті суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.05.2020 у справі № 908/299/18, такого змісту: частиною третьою статті 46 ГПК України передбачено право позивача на зміну предмета або підстав позову шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання (пункт 69 постанови); під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення; підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (пункт 70 постанови); відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога. При цьому одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається (пункт 71 постанови).
Разом з тим, суд відзначає, що не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.
При цьому, Верховний Суд у постанові від 27.06.2018 у справі № 910/18802/17 наголосив, що у будь-якому з таких випадків позивачем має бути додержано правил вчинення відповідної процесуальної дії, а недотримання ним таких правил тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.
У вирішенні спірного питання суд наголошує на тому, що одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом. Аналогічні правові висновки щодо застосування частини 3 статті 46 ГПК України викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15.
У свою чергу, під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено у позовній заяві. Збільшено (зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру.
Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11.11.2020 у справі № 922/53/19.
Суд зазначає, що відповідно до усталеної судової практики предмет позову кореспондується із способами захисту права, які визначені, зокрема у статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України, а тому зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного/них способу/способів захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин.
Необхідність у зміні предмету позову може виникати тоді, коли початкові вимоги позивача не будуть забезпечувати чи не в повній мірі забезпечать позивачу захист його порушених прав та інтересів.
Зміна предмета позову можлива, зокрема у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред'явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.04.2024 у справі № 657/1024/16-ц зробила висновок, зокрема, про те, що: "як збільшення або зменшення розміру позовних вимог потрібно розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Збільшенням розміру позовних вимог не може бути заявлення ще однієї чи кількох вимог, додатково до викладених у позовній заяві. Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені в тексті позовної заяви. Заяву про зміну предмета або підстав позову можна вважати новим позовом у разі, якщо в ній зазначена самостійна матеріально-правова вимога (або вимоги) та одночасно на її обґрунтування наведені інші обставини (фактичні підстави) і норми права (юридичні підстави), які позивач первісно не визначив підставою позову та які у своїй сукупності дають особі право на звернення до суду з позовними вимогами".
Одночасна зміна підстав і предмета позову є тоді, коли фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом. Заяву про зміну предмета або підстав позову можна вважати новим позовом у разі, якщо в ній зазначена самостійна матеріально-правова вимога (або вимоги) та одночасно на її обґрунтування наведені інші обставини (фактичні підстави) і норми права (юридичні підстави), які позивач первісно не визначив підставою позову та які у своїй сукупності дають особі право на звернення до суду з позовними вимогами. Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Подібні за змістом висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 13.08.2024 у справі № 914/3080/20.
З матеріалів справи вбачається, що предметом даного позову є зобов'язання Державного агентства резерву України в особі ліквідаційної комісії включити вимоги Акціонерного товариства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі філії «Відокремлений підрозділ «Рівненська АЕС» у розмірі 32912,74 грн до проміжного ліквідаційного балансу та стягнення з Державного агентства резерву України заборгованості у розмірі 32912,74 грн.
Фактичною підставою позову є договір відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву №050/15 від 23.08.2013; акти на відшкодування витрат за зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву по філії «ВП «Рівненська АЕС» АТ «НАЕК «Енергоатом» за І квартал 2024 року від 31.03.2024, за ІІ квартал 2024 року від 30.06.2024, за ІІІ квартал 2024 року від 30.09.2024; листи філії ВП «Рівненська АЕС» АТ «НАЕК «Енергоатом» №22-1408/013 від 23.01.2024 «Про направлення кошторису витрат на 2024 рік», №22-7583/013 від 18.04.2024 «Про направлення кошторису витрат на 2024 рік», №22-11352/013 від 13.06.2024; листи Державного агентства резерву України №656/0/4-24 від 06.03.2024 «Про непогодження кошторису на 2024 рік», №1255/0/4-24 від 03.05.2024 «Про непогодження кошторису на 2024 рік», №2306/0/4-24 від 04.09.2024 «Про непогодження кошторису на 2024 рік та актів на відшкодування витрат за І, ІІ кв 2024 року»; лист філії ВП «Рівненська АЕС» АТ «НАЕК «Енергоатом» №22-21252/001-юр від 13.11.2024 «Про заявлення кредиторських вимог»; листа Державного агентства резерву України №91/0/4-25 від 28.01.2025.
У поданій до суду заяві про збільшення позовних вимог, позивач просить суд збільшити розмір позовних вимог, та здійснювати розгляд справи за вимогами про зобов'язання Державного агентства резерву України в особі ліквідаційної комісії включити вимоги Акціонерного товариства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі філії «Відокремлений підрозділ «Рівненська АЕС» у розмірі 48156,68 грн до проміжного ліквідаційного балансу та стягнення з Державного агентства резерву України заборгованості у розмірі 48156,68 грн.
При цьому, фактичною підставою позову у поданій заяві виступає акт на відшкодування витрат за зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву по філії «ВП «Рівненська АЕС» АТ «НАЕК «Енергоатом» №АВР02487 за ІV квартал 2024 року від 31.12.2024; лист філії ВП «Рівненська АЕС» АТ «НАЕК «Енергоатом» №22-4647/001-юр від 12.03.2025 «Про заявлення кредиторських вимог»; лист Державного агентства резерву України №277/0/4-25 від 04.04.2025.
За таких обставин, хоч подана позивачем заява і була названа останнім як заява про збільшення позовних вимог, за своїм змістом така заява, у частині вимог про зобов'язання включення грошової вимоги до проміжного ліквідаційного балансу та стягнення боргу в сумі 15243,94 грн (різниця від первісно заявленої суми), сформована за новими підставами у новий період, і є новою позовною вимогою, оскільки не змінює ні предмету вимог позивача з якою він звернувся до суду вперше, ні їх підстав.
Вимоги викладені у заяві про збільшення позовних вимог, хоч і стосуються належності виконання зобов'язань за договором відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву №050/15 від 23.08.2013, втім жодним чином не пов'язані із первісно заявленими у позові вимогами, а тому становлять самостійний предмет позову і обґрунтовуються самостійними доказами (фактичними підставами).
Отже, заява позивача про збільшення розміру позовних вимог за своєю правовою природою не є заявою про збільшення розміру позовних вимог, оскільки вимоги та обґрунтування, наведені позивачем у цій заяві є відмінними від вимог та обґрунтувань (фактичних підстав), зазначених ним у первісній позовній заяві.
Схожа за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26.11.2024 у справі №910/15342/23.
Оскільки норма частини 3 статті 46 Господарського процесуального кодексу України виключає можливість одночасної зміни предмета і підстав позову, то у разі подання позивачем заяви, направленої на одночасну зміну предмета і підстав позову, господарський суд повинен відмовити у задоволенні такої заяви і розглянути по суті раніше заявлені (первісні) позовні вимоги, якщо позивач не відмовляється від позову. Позивач при цьому не позбавлений права звернутися з новим позовом у загальному порядку (постанови Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 910/18802/17, від 28.03.2019 у справі № 910/23066/17, від 10.09.2019 у справі № 910/13267/18).
Враховуючи встановлені вище обставини та норми процесуального законодавства, виходячи при цьому зі змісту та суті поданої позивачем заяви про збільшення розміру позовних вимог, суд дійшов висновку про залишення її без задоволення, у той же час позивач, з огляду на наведені у вказаній заяві мотиви, не позбавлений права звернутися з новим позовом у загальному порядку.
Відповідно до частини 2 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.
Отже, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні, а неявка у судове засідання однієї із сторін, належним чином повідомленої про час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи у судовому засіданні.
При цьому, частиною 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
У даному випадку суд, з метою дотримання процесуальних прав сторін, рівності сторін перед законом і судом, змагальності, дотримання принципів диспозитивності та пропорційності, закріплених положеннями статей 7, 8, 13-15 Господарського процесуального кодексу України, відкладав підготовче засідання, враховуючи в тому числі задля забезпечення можливості подання відповідачем заперечень щодо позову, які ним подані не були.
При цьому, суд зауважує на тому, що представник відповідача Михайлець О.В. посилаючись як на підставу для відкладення підготовчого засідання, зазначив про його участь, як представника в інших судових засіданнях призначених на 15:00 год цього ж дня в Господарському суді Полтавської області, а відтак на неможливість прийняття участі в судовому засідання по даній справі призначеного на 08.07.2025 об 15:45 год.
Однак, судом з відкритих відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що вказаний представник Державного агентства резерву України здійснював участь у справі Господарського суду Полтавської області №917/55/25 за допомогою засобів відеоконференцзв'язку, про що свідчать ухвали Господарського суду Полтавської області від 31.01.2025, від 14.04.2025 та від 28.05.2025.
За наведеного, виходячи з того, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, а розгляд спору не залежав від неявка у судове засідання однієї із сторін і відповідач не був позбавлений права в порядку статті 197 Господарського процесуального кодексу України забезпечити участь в судовому засіданні засобами відеоконференцзв'язку, суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкладення підготовчого засідання у даній справі.
У той же час, як вбачається зі змісту ухвали Господарського суду Полтавської області від 08.07.2025, представник Державного агентства резерву України участі у судовому засіданні 08.07.2025 у справі №917/55/25 не приймав.
Учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами (частина 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України).
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України).
В основі доктрини "venire contra factum proprium" (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанови Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №910/9397/20, від 10.04.2019 у справі №390/34/17).
Головне завдання застосування принципу добросовісності полягає у тому, щоби перешкодити стороні отримати переваги та вигоду внаслідок своєї непослідовної поведінки на шкоду іншій стороні, яка добросовісно поклалася на певну юридичну ситуацію, створену першою стороною або обома. Інакше кажучи, принцип добросовісності проявляється у тому, що жодна особа не може отримувати переваги від своєї незаконної або недобросовісної поведінки.
У даному випадку, представник відповідача посилаючись на неможливості участі у судовому засіданні у справі №910/2181/25, вказав на необхідності участі у судовому засіданні у справі №917/55/25, втім участі в такому засідання не прийняв, що свідчить про суперечливу поведінку останнього та зловживанням процесуальними правами.
Під час розгляду справи по суті, у відповідності до приписів статті 216 Господарського процесуального кодексу України, оголошувались перерви, зокрема, до 14.10.2025.
У судовому засіданні 14.10.2025 представник позивача позовні вимоги підтримав, просив задовольнити, тоді як відповідач у судове засідання не з'явився хоча про дату, час і місце розгляду справи був належним чином повідомлений, про що свідчать наявні в матеріалах справи повідомлення про доставлення процесуальних документів до електронного кабінету відповідача.
Відповідно до п.1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Відтак, враховуючи, що відповідач був належним чином повідомлений про розгляд справи, втім про причини своєї неявки не повідомив і не подав жодних клопотань, суд на місці постановив розгляд справи по суті проводити за його відсутності.
Разом з цим, у відповідності до вимог статей 178, 251 Господарського процесуального кодексу України, відповідачу був встановлений строк для подання відзиву на позовну заяву протягом 16-ти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.
Втім, відповідач у визначений законом строк не подав ні відзиву на позовну заяву, ні клопотання про продовження строку на його подання.
Приписами ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
Відповідно до ст. 219 Господарського процесуального кодексу України суд оголошує про перехід до стадії ухвалення судового рішення та час його проголошення в цьому судовому засіданні.
У судовому засіданні 14.10.2025 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
23.08.2013 року між Державним підприємством «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі відокремленого підрозділу «Відокремлений підрозділ «Рівненська АЕС» (правонаступником усіх прав і обов'язків якого є Акціонерне товариство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі філії «Відокремлений підрозділ «Рівненська АЕС») (далі - зберігач) та Державним агентством резерву України (далі - Держрезерв) було укладено договір відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву №050/15 (далі - договір) предметом якого за умовами пункту 1.1 є зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву (далі - цінності) на складських приміщеннях, майданчиках, холодильних камерах, резервуарах, підземних сховищах зберігача.
Відповідно до пункту 1.2 договору Держрезерв передає, а зберігач приймає на відповідальне зберігання цінності згідно з специфікацією (затвердженою номенклатурою) у кількості та за вартістю згідно з актом форми №1мр. Передбачені цим договором форми актів затверджуються Держрезервом України.
Згідно пункту 2.1 договору зберігач зобов'язаний вживати заходів для належного зберігання цінностей відповідного виду.
За умовами пункту 2.3 договору зберігач зобов'язаний надсилати Держрезерву України акти форми №1 мр протягом трьох робочих днів з моменту здійснення операцій.
Пунктом 2.8 договору встановлено обов'язок зберігача щороку разом з річним звітом форми №12 мр подавати кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на наступний рік.
Держрезерв зобов'язаний: відшкодовувати зберігачу витрати на зберігання цінностей у межах бюджетних асигнувань, передбачених на ці цілі. Оплачувати зберігачу вартість із закладення (поставки) цінностей за узгодженими регульованими або договірними оптово-відпускними цінами, що діють на час закладення (поставки) на основі попередньо укладеного договору закладення (поставки) цінностей мобілізаційного резерву (пункти 3.1, 3.2 договору).
Пунктом 4.1 договору встановлено, що вартість зберігання цінностей визначається згідно з Порядком відшкодування витрат підприємствам, установам та організаціям, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 4.2 договору відшкодування витрат (з урахуванням податку на додану вартість) із зберіганням цінностей здійснюється за узгодженням між Держрезервом України та зберігачем згідно з поданими документами (узгодженого з Держрезервом України кошторису витрат, затверджених Держрезервом України акту виконаних робіт по зберіганню матеріальних цінностей мобрезерву та наданими до нього копій документів, що підтверджують фактичні витрати, акту звірки заборгованості згідно з даним договором, податкової накладної на момент сплати).
За умовами пункту 4.3 договору оплата робіт із закладення (поставки) цінностей до мобілізаційного резерву проводиться після отримання та погодження Держрезервом України акту встановленої форми на основі попередньо укладеного договору закладення (поставки) цінностей мобілізаційного резерву.
Цей договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами, умови договору застосовуються до відносин сторін, які виникли до його укладення, а саме з 01.01.2013, і діє протягом усього терміну зберігання цінностей (до повного виконання нарядів Держрезерву України на відпуск матеріальних цінностей) (пункт 7.3 договору).
Як вбачається з матеріалів справи, філія ВП «Рівненська АЕС» звернулася до Державного агентства резерву України з листом «Про направлення кошторису витрат на 2024 рік» №22-1408/013 від 23.01.2024, у якому просила погодити кошторис на 2024 рік. Згідно долученого до листа кошторису витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву на складах та у резервуарах відповідального зберігача філії ВП «Рівненська АЕС» АТ «НАЕК «Енергоатом» в 2024 року, загальна вартість зберігання складає 40517,45 грн з ПДВ. При цьому, до вказаного кошторису долучено розрахунок та пояснення вартості зберігання на 2024 рік.
Листом №656/0/4-24 від 06.03.2024 року Державне агентство резерву України відмовило філії ВП «Рівненська АЕС» у погоджені кошторису на 2024 рік, з огляду на те, що вказаний кошторис не було оформлено у формі окремої додаткової угоди до договору та наявності неточностей у розрахунку вартості зберігання матеріальних цінностей в розділі «Заробітна плата працівників з нарахуваннями».
18.04.2024 року філія ВП «Рівненська АЕС» звернулася до Державного агентства резерву України з листом «Про направлення кошторису витрат на 2024 рік» №22-7583/013, у якому позивач з урахуванням зауважень викладених відповідачем у листі №656/0/4-24 від 06.03.2024, повторно направив кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву на складах та у резервуарах відповідального зберігача філії ВП «Рівненська АЕС» АТ «НАЕК «Енергоатом» в 2024 року, разом з проектом додатковою угоди підписаним зі сторони позивача. Згідно долученого до листа кошторису витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву на складах та у резервуарах відповідального зберігача філії ВП «Рівненська АЕС» АТ «НАЕК «Енергоатом» в 2024, загальна вартість зберігання складає 49168,98 грн з ПДВ. При цьому, до вказаного кошторису долучено розрахунок та пояснення вартості зберігання на 2024 рік.
Також, 18.04.2024 року філія ВП «Рівненська АЕС» листом «Про направлення документів за І квартал» №22-7581/013 направила Державному агентству резерву України підписаний зі сторони позивача акт від 31.03.2024 на відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву по філії «ВП «Рівненська АЕС» АТ «НАЕК «Енергоатом» за І квартал, на загальну суму 10857,71 грн з ПДВ, разом з вказаним актом було направлено і зведений звіт про витрати за І квартал 2024 року.
Листом №1255/0/4-24 від 03.05.2024 року Державне агентство резерву України відмовило філії ВП «Рівненська АЕС» у погоджені кошторису на 2024 рік, з огляду на наявні неточності у розрахунку вартості зберігання матеріальних цінностей в розділі «Заробітна плата працівників з нарахуваннями».
13.06.2024 року філія ВП «Рівненська АЕС» звернулася до Державного агентства резерву України з листом «Про направлення документів» №22-11352/013, у якому позивач з урахуванням раніше викладених зауважень щодо кошторису, повторно направив кошторис з поясненнями.
15.07.2024 року філія ВП «Рівненська АЕС» листом «Про направлення документів» №22-13313/013 направила Державному агентству резерву України підписаний зі сторони позивача акт від 30.06.2024 на відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву по філії «ВП «Рівненська АЕС» АТ «НАЕК «Енергоатом» за ІІ квартал, на загальну суму 10836,34 грн з ПДВ, разом з вказаним актом було направлено і зведений звіт про витрати за ІІ квартал 2024 року.
16.10.2024 року філія ВП «Рівненська АЕС» листом «Про направлення документів» №22-19336/013 направила Державному агентству резерву України підписаний зі сторони позивача акт від 30.09.2024 на відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву по філії «ВП «Рівненська АЕС» АТ «НАЕК «Енергоатом» за ІІІ квартал, на загальну суму 11218,69 грн з ПДВ, разом з вказаним актом було направлено і зведений звіт про витрати за ІІІ квартал 2024 року.
Листом №2306/0/4-24 від 04.09.2024 року Державне агентство резерву України відмовило філії ВП «Рівненська АЕС» втретє у погоджені кошторису на 2024 рік, з огляду на наявні неточності у розрахунку вартості зберігання матеріальних цінностей в розділі «Заробітна плата працівників з нарахуваннями». При цьому, відповідач в листі зауважив, що розгляд та опрацювання актів на відшкодування витрат можливе лише після погодження відповідного кошторису витрат на 2024 рік.
У подальшому, постановою Кабінету Міністрів України №1117 від 26.09.2024 «Про ліквідацію Державного агентства резерву» (далі - Постанова №1117), яка набрала чинності 03.10.2024 року, ліквідовано Державне агентство резерву, встановлено, що строк заявлення кредиторами своїх вимог до Державного агентства резерву становить два місяці з дня набрання чинності цією постановою.
Враховуючи встановлений Постановою №1117 строк на заявлення кредиторами своїх вимог до Державного агентства резерву, філія ВП «Рівненська АЕС» звернулася до Державного агентства резерву України з листом №22-21252/001-юр від 13.11.2024 «Про заявлення кредиторських вимог», у вказаному листі позивач заявив до відповідача кредиторські вимоги у розмірі 69314,16 грн, які включають у себе суму підтверджену рішенням суду від 14.10.2024 у справі №910/8665/24, у розмірі 36401,42 грн та 32912,74 грн за відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву протягом періоду 01.01.2024 - 30.09.2024 відповідно до умов договору №050/15 від 23.08.2013.
У свою чергу, Державне агентство резервів України листом №91/0/4-25 від 28.01.2025 відмовило позивачу у задоволенні кредиторських вимог в сумі 32912,74 грн, що утворилась за відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву протягом періоду 01.01.2024 - 30.09.2024 відповідно до умов договору №050/15 від 23.08.2013, оскільки сторонами за умовами договору не було погоджено кошторису на 2024 рік, а надані позивачем проекти кошторисів неодноразово направлялись на доопрацювання.
Наведене і стало підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов таких висновків.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною першої статті 509 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
У відповідності до положень ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
У відповідності до ст. 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання (ст. 937 Цивільного кодексу України).
Згідно зі ст. 938 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.
Зберігач зобов'язаний виконувати свої обов'язки за договором зберігання особисто. Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ст. ст. 943, 946 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статті 1 Закону України «Про державний матеріальний резерв» державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання).
Як визначено статтею 2 Закону України «Про державний матеріальний резерв», відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву є зберігання закладених до державного резерву матеріальних цінностей у постачальника (виробника) або одержувача (споживача) без надання йому права користуватися цими матеріальними цінностями до прийняття у встановленому порядку рішення про відпуск їх з державного резерву.
Статтею 4 Закону України «Про державний матеріальний резерв» передбачено, що державний резерв створює Кабінет Міністрів України. Організація формування, зберігання і обслуговування державного резерву, соціальний розвиток забезпечуються уповноваженим на це центральним органом виконавчої влади, який здійснює управління державним резервом, підприємствами, установами і організаціями, що входять до єдиної системи державного резерву України.
Згідно з Положенням про Державне агентство резерву України (Держрезерв), яке затверджено Указом Президента України від 13.04.2011 № 463/2011, основними завданнями Держрезерву України є реалізація державної політики у сфері державного матеріального резерву та внесення пропозицій щодо її формування.
Відповідно до п. 4 та п. 5 «Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1129 від 08.10.1997 на підприємствах, в установах і організаціях, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, розміщення матеріальних цінностей забезпечується Держрезервом, виходячи з критеріїв економічної доцільності, наявності у цих зберігачів, необхідних для зберігання продукції умов, доцільності територіального розташування зберігачів тощо.
Поставка і закладення матеріальних цінностей до державного резерву здійснюється відповідно до затверджених Кабінетом Міністрів України номенклатури і норм їх накопичення у державному резерві у порядку створення, поповнення, освіження, заміни запасів матеріальних цінностей державного резерву та повернення тимчасово позичених матеріальних цінностей.
Згідно ст. 12 Закону України «Про державний матеріальний резерв» державний резерв матеріальних цінностей є недоторканим і може використовуватись лише за рішенням Кабінету Міністрів України.
Відповідно до Закону України «Про державний матеріальний резерв», передбачено відшкодування підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання, фактичних витрат, пов'язаних з таким зберіганням. Згідно з цією нормою та п. 7 Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 року № 532, таке відшкодування здійснюється на підставі договору, укладеного між Держрезервом України і відповідальним зберігачем за встановленою формою, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством.
Окрім того, положення ст. 7 Закону України «Про державний матеріальний резерв» регламентують обов'язковість фінансування витрат на утримання і розвиток системи державного резерву як за рахунок коштів державного бюджету та коштів, одержаних від допоміжної фінансово-господарської діяльності підприємств, установ і організацій системи державного резерву, так і за рахунок коштів, одержаних від реалізації матеріальних цінностей державного резерву в порядку освіження, позичання та розбронювання.
Відтак, особі, яка здійснює відповідальне зберігання законодавчо надано право на відшкодування понесених у зв'язку з вищезазначеною діяльністю витрат.
Окрім цього, ч. 1 ст. 8 Закону України «Про державний матеріальний резерв» передбачає відшкодування усіх витрат відповідальних зберігачів.
Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до положень Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 року № 532, сума витрат, що підлягає відшкодуванню, визначається з урахуванням вимог цього Порядку на кожен рік і сплачується пропорційними частками за узгодженням між Держрезервом та відповідальним зберігачем. Сума витрат, що підлягає відшкодуванню, залежно від номенклатури матеріальних цінностей державного резерву визначається з урахуванням: умов зберігання матеріальних цінностей державного резерву; середнього розміру суми витрат; розміру складських приміщень, майданчиків, холодильних камер, резервуарів, підземних сховищ, де зберігаються матеріальні цінності державного резерву; обсягу додаткових витрат з обслуговування таких цінностей.
Відповідно до додатку № 2 порядку до кошторису витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву віднесені основні та додаткові витрати. До основних витрат відносяться витрати по заробітній платі працівникам з нарахуваннями, вартості електричної енергії, вартості паливних матеріалів (на опалення) та амортизації основних виробничих фондів, задіяних у процесі зберігання. До додаткових витрат відносяться: консерванти та лакофарбові матеріали, дороблення та консервація, навантажувально-розвантажувальні роботи.
Згідно з п. 7 Порядку №532 відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держрезервом та відповідальним зберігачем за формою згідно з додатком 1, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством.
Положення пункту 2.1 договору покладають на зберігача обов'язок забезпечити належне зберігання цінностей і ведення обліку на позабалансовому рахунку зберігача.
У пункті 2.8 договору передбачено, що зберігач зобов'язаний щороку разом з річним звітом форми №12 мр подавати зведений кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на наступний рік.
У свою чергу, згідно з пунктом 3.1 договору відповідач зобов'язався відшкодувати зберігачу витрати на зберігання цінностей у межах бюджетних асигнувань, передбачених на ці цілі.
Пунктом 4.1 договору встановлено, що вартість зберігання цінностей визначається згідно з Порядком відшкодування витрат підприємствам, установам та організаціям, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 4.2 договору відшкодування витрат (з урахуванням податку на додану вартість) із зберіганням цінностей здійснюється за узгодженням між Держрезервом України та зберігачем згідно з поданими документами (узгодженого з Держрезервом України кошторису витрат, затверджених Держрезервом України акту виконаних робіт по зберіганню матеріальних цінностей мобрезерву та наданими до нього копій документів, що підтверджують фактичні витрати, акту звірки заборгованості згідно з даним договором, податкової накладної на момент сплати).
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, філія ВП «Рівненська АЕС» звернулася до Державного агентства резерву України з листом «Про направлення кошторису витрат на 2024 рік» №22-1408/013 від 23.01.2024, у якому просила погодити кошторис на 2024 рік.
Листом №656/0/4-24 від 06.03.2024 року Державне агентство резерву України відмовило філії ВП «Рівненська АЕС» у погоджені кошторису на 2024 рік, з огляду на те, що вказаний кошторис не було оформлено у формі окремої додаткової угоди до договору та наявності неточностей у розрахунку вартості зберігання матеріальних цінностей в розділі «Заробітна плата працівників з нарахуваннями».
З урахуванням наведених зауважень у листі №656/0/4-24 від 06.03.2024, філія ВП «Рівненська АЕС» звернулася до Державного агентства резерву України з листом «Про направлення кошторису витрат на 2024 рік» №22-7583/013 від 18.04.2024, у якому позивачем повторно направлено кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву на складах та у резервуарах відповідального зберігача філії ВП «Рівненська АЕС» АТ «НАЕК «Енергоатом» в 2024, разом з проектом додаткової угоди підписаної зі сторони позивача.
У свою чергу, відповідач листом №1255/0/4-24 від 03.05.2024 року відмовив філії ВП «Рівненська АЕС» у погоджені кошторису на 2024 рік, з огляду на наявні неточності у розрахунку вартості зберігання матеріальних цінностей в розділі «Заробітна плата працівників з нарахуваннями».
13.06.2024 року філія ВП «Рівненська АЕС» звернулася до Державного агентства резерву України з листом «Про направлення документів» №22-11352/013, у якому позивач з урахуванням раніше викладених зауважень щодо кошторису, повторно направив кошторис з поясненнями, щодо формування розділу «Заробітна плата працівників з нарахуваннями».
Втім, відповідач листом №2306/0/4-24 від 04.09.2024 року втретє відмовив філії ВП «Рівненська АЕС» у погоджені кошторису на 2024 рік, з огляду на наявні неточності у розрахунку вартості зберігання матеріальних цінностей в розділі «Заробітна плата працівників з нарахуваннями».
Отже, станом на час розгляду даної справи відповідачем не погоджено кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на 2024 рік всупереч умов договору відповідального зберігання цінностей мобілізаційного резерву №050/15 від 23.08.2013 та норм чинного законодавства України.
У той же час, як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов договору відповідального зберігання цінностей мобілізаційного резерву №050/15 від 23.08.2013 року позивач здійснив відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, що підтверджується зведеними звітами про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву за І, ІІ та ІІІ квартал 2024 року на суму 32912,74 грн, актами на відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, пояснювальними записками до звітів, розрахунками заробітної плати, розрахунками амортизаційних відрахувань, споживання електричної енергії, оплати праці персоналу ХЦ (опосередковано пов'язаний).
На виконання умов договору відповідального зберігання цінностей мобілізаційного резерву №050/15 від 23.08.2013 позивач надіслав на адресу відповідача документи, які відображають розмір витрат на утримання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за І, ІІ та ІІІ квартал 2024 року, зокрема, акти на відшкодування витрат, зведені звіти про витрати на зберігання, пояснювальні записки, розрахунки заробітної плати, бухгалтерські довідки, відомості нарахування амортизації основних засобів, тощо.
Слід зауважити, що в матеріалах справи відсутні і відповідачем під час розгляду даної справи не надано зауважень щодо розрахунку суми відшкодування витрат позивача на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву за І, ІІ та ІІІ квартал 2024 року на суму 32912,74 грн.
Втім, не зважаючи на відсутність будь-яких зауважень щодо розрахунку суми відшкодування витрат позивача, відповідач акти на відшкодування витрат за зберігання матеріальних цінностей за спірний період не підписав, як і не надав обґрунтованої відмови від їх підписання, а відтак суд приходить висновку, що такі послуги вважаються прийнятими відповідачем.
Зобов'язання, в силу вимог статей 526, 525 Цивільного кодексу України, має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Пунктами 3.1, 3.2 договору визначено, що Держрезерв зобов'язаний: відшкодовувати зберігачу витрати на зберігання цінностей у межах бюджетних асигнувань, передбачених на ці цілі. Оплачувати зберігачу вартість із закладення (поставки) цінностей за узгодженими регульованими або договірними оптово-відпускними цінами, що діють на час закладення (поставки) на основі попередньо укладеного договору закладення (поставки) цінностей мобілізаційного резерву.
Відповідно до пункту 4.2 договору відшкодування витрат (з урахуванням податку на додану вартість) із зберіганням цінностей здійснюється за узгодженням між Держрезервом України та зберігачем згідно з поданими документами (узгодженого з Держрезервом України кошторису витрат, затверджених Держрезервом України акту виконаних робіт по зберіганню матеріальних цінностей мобрезерву та наданими до нього копій документів, що підтверджують фактичні витрати, акту звірки заборгованості згідно з даним договором, податкової накладної на момент сплати).
Враховуючи наведені приписи чинного законодавства та умови укладеного договору, суд приходить до висновку, що строк виконання відповідачем грошового зобов'язання щодо оплати витрат за зберігання цінностей мобілізаційного резерву на момент розгляду даної справи настав.
Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України, який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин, встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором (ч. 2 ст. 193 Цивільного кодексу України).
Отже, оскільки позивачем здійснено відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за І, ІІ та ІІІ квартал 2024 року, що підтверджується наведеними вище доказами, то відповідачем має бути здійснено відшкодування витрат за зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву позивачу.
При цьому, сам факт не підписання (відмови від підписання) актів на відшкодування витрат за зберігання матеріальних цінностей за спірний період, за відсутності вмотивованої відмови від їх підписання, не може свідчити про те, що такі витрати не були понесені позивачем.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позивачем вимог та наявність правових підстав для стягнення з Державного агентства резерву України на користь Акціонерного товариства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі філії «Відокремлений підрозділ «Рівненська АЕС» заборгованості по відшкодуванню витрат за зберігання цінностей мобілізаційного резерву за І, ІІ та ІІІ квартал 2024 року по договору відповідального зберігання цінностей мобілізаційного резерву №050/15 від 23.08.2013, в сумі 32912,74 грн.
При цьому, суд звертає увагу, що неузгодження відповідачем кошторису витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на 2024 рік не спростовує факту надання позивачем послуг із зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву й виникнення обов'язку у відповідача по оплаті наданих послуг.
У той же час, судом встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України №1117 від 26.09.2024 «Про ліквідацію Державного агентства резерву», яка набрала чинності 03.10.2024 року, ліквідовано Державне агентство резерву.
З відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, вбачається, що відповідач на момент розгляду справи перебуває у стані припинення.
Частинами 1 та 5 статті 104 ЦК України установлено, що юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Приписами пункту 1 частини 1 статті 110 Цивільного кодексу України установлено, що юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.
Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані протягом трьох робочих днів з дати прийняття рішення письмово повідомити орган, що здійснює державну реєстрацію. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється. До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється. Строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється, не може становити менше двох і більше шести місяців з дня оприлюднення повідомлення про рішення щодо припинення юридичної особи (частини 1, 3, 4, 5 статті 105 Цивільного кодексу України).
Приписами частини 8, 9 статті 111 Цивільного кодексу України унормовано, що ліквідаційна комісія (ліквідатор) після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, що включає відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог та результат їх розгляду. Проміжний ліквідаційний баланс затверджується ліквідаційною комісією (ліквідатором) юридичної особи. Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, у тому числі за податками, зборами, єдиним внеском на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та іншими коштами, що належить сплатити до державного або місцевого бюджету, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування, провадиться у порядку черговості, встановленому статтею 112 цього Кодексу. У разі недостатності в юридичної особи, що ліквідується, коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія (ліквідатор) організовує реалізацію майна юридичної особи.
При цьому, відповідно до частин 3, 4, 5 статті 112 Цивільного кодексу України, у разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право протягом місяця з дати, коли він дізнався або мав дізнатися про таку відмову звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи. Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно. Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними.
Таким чином несвоєчасне заявлення кредитором (позивачем) грошових вимог у процедурі добровільної ліквідації боржника (відповідача) не має наслідком їх погашення, а лише впливає на порядок задоволення таких вимог (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 15.10.2019 №910/9052/18).
Постановою Кабінету Міністрів України №1117 від 26.09.2024 встановлено, що строк заявлення кредиторами своїх вимог до Державного агентства резерву становить два місяці з дня набрання чинності цією постановою.
Враховуючи встановлений Постановою №1117 строк на заявлення кредиторами своїх вимог до Державного агентства резерву, філія ВП «Рівненська АЕС» звернулася до Державного агентства резерву України з листом №22-21252/001-юр від 13.11.2024 «Про заявлення кредиторських вимог», в якому заявила до відповідача кредиторські вимоги у розмірі 69314,16 грн, які включають у себе суму підтверджену рішенням суду від 14.10.2024 у справі №910/8665/24, у розмірі 36401,42 грн та 32912,14 грн за відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву протягом періоду 01.01.2024 - 30.09.2024 відповідно до умов договору №050/15 від 23.08.2013.
Державне агентство резервів України листом №91/0/4-25 від 28.01.2025 відмовило позивачу у задоволенні кредиторських вимог в сумі 32912,74 грн, що утворилась за відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву протягом періоду 01.01.2024 - 30.09.2024 відповідно до умов договору №050/15 від 23.08.2013.
Згідно з частиною 3 статті 112 Цивільного кодексу України у разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право протягом місяця з дати, коли він дізнався або мав дізнатися про таку відмову звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії.
Як вбачається з відмітки на листі Державного агентства резервів України №91/0/4-25 від 28.01.2025, філія ВП «Рівненська АЕС» отримала вказаний лист 05.02.2025 (за Вх. №22-18-юр).
Доказів отримання вказаного листа в іншу дату матеріали справи не містять і відповідач під час розгляду даної справи не надав.
Таким чином, позивач звернувся до суду в межах місячного строку, як то установлено частиною 3 статті 112 Цивільного кодексу України, так як позовна заява направлена до суду 20.02.2025 (згідно накладної АТ «Укрпошта»).
За таких обставин, враховуючи, що не заявлення позивачем у встановлений строк грошових вимог до відповідача не має наслідком їх погашення, а лише впливає на черговість та порядок задоволення таких вимог та те, що норми чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, не надають ліквідаційній комісії права залишити вимоги кредитора без розгляду, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині зобов'язання включити кредиторські вимоги позивача до проміжного ліквідаційного балансу відповідача.
При цьому, суд у контексті обраного позивачем способу захисту враховує і висновки об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені у постанові від 30.08.2024 у справі №905/451/22, за яким: «позовна вимога про стягнення грошових коштів з боржника - юридичної особи, яка перебуває у стані припинення, відповідає способу захисту, встановленому законом (примусове виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини 2 статті 16 ЦК України, частина 2 статті 20 ГК України)), і цей спосіб захисту є ефективним» (пункт 63).
У пункті 64 вказаної постанови об'єднана палата також звернула увагу на те, що позовна вимога про зобов'язання включити грошові вимоги до проміжного ліквідаційного балансу є неефективною. По-перше, виконання судового рішення про задоволення такої вимоги залежить виключно від волі відповідача. По-друге, навіть виконання такого судового рішення, тобто включення вимоги кредитора до проміжного ліквідаційного балансу юридичної особи, само по собі не гарантує сплати боргу юридичною особою, бо така сплата теж залежить виключно від волі боржника. По-третє, учасники юридичної особи, до проміжного ліквідаційного балансу якої на виконання судового рішення включені грошові вимоги кредитора, або відповідний орган юридичної особи чи відповідний державний орган можуть прийняти рішення про відміну рішення про припинення юридичної особи (частина 11 статті 17, пункт 7 частини 1 статті 251 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань"), внаслідок чого внесення вимоги кредитора до проміжного ліквідаційного балансу юридичної особи втратить будь-яке значення. У цьому випадку кредитору доведеться повторно звертатись до суду, але вже з вимогою про стягнення грошової суми.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідач під час розгляду справи не надав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги, як і не скористався своїм правом на подання відзиву.
При цьому, суд не вбачає підстав для задоволення заяви позивача про зобов'язання відповідача протягом 20 календарних днів з дня набрання законної сили рішенням суду у даній справі, подати до суду звіт про виконання рішення суду у справі №910/2181/25 в порядку статті 345-1 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на наступне.
Відповідно до статті 345-1 Господарського процесуального кодексу України, який розглянув справу як суд першої інстанції, за письмовою заявою стягувача може зобов'язати боржника подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення у господарських справах: 1) про захист ділової репутації; 2) що виникають з відносин, пов'язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції; 3) в інших спорах немайнового характеру.
Частина 5 статті 345-1 Господарського процесуального кодексу України визначає, що якщо відповідачем є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, суб'єкт господарювання державного або комунального сектору економіки, суд під час ухвалення рішення суду за письмовою заявою позивача може зобов'язати такого відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання такого рішення незалежно від характеру спору.
Перебіг строку для подання звіту починається з дня набрання законної сили рішенням суду. Такий звіт розглядається за правилами статей 345-3 і 345-4 цього Кодексу.
Заява, передбачена абзацом першим цієї частини, може бути подана не пізніше завершення судових дебатів, а якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження - не пізніше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Судом встановлено, що подана позивачем заява, є такою, що подана у встановлений ч. 5 ст. 345-1 Господарського процесуального кодексу України строк.
В обґрунтування поданої заяви, позивач посилається на систематичне невиконання відповідачем зобов'язань по договору відповідального зберігання цінностей мобілізаційного резерву №050/15 від 23.08.2013 щонайменше з 2016 року, що змушувало позивача щороку звертатися до суду з відповідними позовами та стягувати заборгованість за рішеннями суду в примусовому порядку, і враховуючи сталу тенденцію ухилення відповідача від виконання зобов'язань, позивач вважає, що наявні підстави для зобов'язання відповідача подати звіт про виконання рішення суду.
Однак, на переконання суду наведені доводи не можуть лягати в основу задоволення заявленої заяви та зобов'язання відповідача подати звіт про виконання рішення суду у даній справі.
Сама по собі наявність невиконаного судового рішення ще не є безумовною підставою для застосування додаткових процесуальних заходів контролю у вигляді зобов'язання подати звіт про його виконання.
У ході розгляду даної справи судом встановлено, що відповідач перебуває у стані припинення, щодо нього утворено ліквідаційну комісію, здійснюється формування ліквідаційного балансу та визначення черговості задоволення вимог кредиторів відповідно до вимог чинного законодавства.
Зазначені обставини свідчать про перебування відповідача у спеціальній правовій процедурі, яка сама по собі передбачає контрольований та регламентований порядок погашення заборгованості.
Доводи позивача щодо можливого ухилення боржника від виконання рішення суду не знаходять свого підтвердження у матеріалах справи, навпаки наявний у справі лист Державного агентства резервів України №91/0/4-25 від 28.01.2025 свідчить про те, що частину раніше заявлених кредиторських вимог у сумі 36401,42 грн було фактично задоволено та сплачено боржником, який на момент її задоволення уже перебував в процедурі ліквідації.
Вказана поведінка боржника об'єктивно спростовує твердження про намір ухилитися від виконання судового рішення та свідчить про вжиття реальних заходів для погашення заборгованості в межах ліквідаційної процедури.
У даному випадку, суд виходить з того, що заходи контролю за виконанням рішення суду мають винятковий характер і можуть застосовуватися за наявності належних та допустимих доказів, які свідчать про реальний ризик ухилення боржника від виконання рішення суду або про його свідоме ігнорування вимог судового акта.
З урахуванням наведеного, суд приходить висновку, що на даний час відсутні правові та фактичні підстави стверджувати про наявність ризику невиконання або ухилення від виконання відповідачем в особі ліквідаційної комісії рішення суду у цій справі, відтак застосування додаткового процесуального обов'язку у вигляді зобов'язання подати звіт про виконання судового рішення не є необхідним.
Враховуючи усе вищевикладене, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог.
Згідно з пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, враховуючи положення статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача.
Керуючись статями 13, 73, 74, 76-80, 129, 202, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги Акціонерного товариства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі філії «Відокремлений підрозділ «Рівненська АЕС» до Державного агентства резерву України про зобов'язання вчинити певні дії та стягнення 32912,74 грн задовольнити.
2. Зобов'язати Державне агентство резерву України (01024, місто Київ, вул. Чикаленка Євгена, будинок 28/9; ідентифікаційний код 37472392) в особі ліквідаційної комісії включити вимоги Акціонерного товариства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (01032, м. Київ, вул. Назарівська, 3; ідентифікаційний код 24584661) в особі філії «Відокремлений підрозділ «Рівненська АЕС» (34403, Рівненська область, м. Вараш; ідентифікаційний код ВП 05425046) у розмірі 32912 (тридцять дві тисячі дев'ятсот дванадцять) грн 74 коп. до проміжного ліквідаційного балансу.
3. Стягнути з Державного агентства резерву України (01024, місто Київ, вул. Чикаленка Євгена, будинок 28/9; ідентифікаційний код 37472392) на користь Акціонерного товариства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (01032, м. Київ, вул. Назарівська, 3; ідентифікаційний код 24584661) в особі філії «Відокремлений підрозділ «Рівненська АЕС» (34403, Рівненська область, м. Вараш; ідентифікаційний код ВП 05425046) заборгованість у розмірі 32912 (тридцять дві тисячі дев'ятсот дванадцять) грн 74 коп. та судовий збір у розмірі 6056 (шість тисяч п'ятдесят шість) грн 00 коп.
4. Видати накази позивачу після набрання рішенням суду законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 25.12.2025.
СуддяТ.В. Васильченко