Дата документу 10.12.2025 Справа № 322/998/24
Єдиний унікальний № 322/998/24 Головуючий в 1 інст. ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/807/758/25 Доповідач в 2 інст. ОСОБА_2
Категорія: ч. 5 ст. 407 КК України
10 грудня 2025 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Запорізького апеляційного суду в складі:
головуючого ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі ОСОБА_5 ,
за участі прокурора ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції),
обвинуваченого ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції),
захисника - адвоката ОСОБА_8 (в режимі відеоконференції),
розглянувши в апеляційному порядку у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Запорізького апеляційного суду кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 на вирок Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 13 травня 2025 року, яким
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Кривий Ріг Дніпропетровської області, громадянин України, який перебував на посаді старшого стрільця 1 механізованого відділення 3 механізованого взводу 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 , у військовому званні «старший солдат», має середню освіту, одружений, має на утриманні малолітню дитину, зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимий,
визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України та йому призначено покарання у вигляді 5 років позбавлення волі.
Запобіжний захід до набрання вироком законної сили не обирався.
Строк відбування покарання постановлено рахувати з моменту приведення вироку до виконання.
Долю речових доказів вирішено відповідно до ст. 100 КПК України, -
Вироком суду ОСОБА_7 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, за наступних обставин.
ОСОБА_7 , проходячи військову службу за мобілізацією, перебуваючи з 17.01.2023 на посаді старшого стрільця 1 механізованого відділення 3 механізованого взводу 5 механізованої роти НОМЕР_2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 , у військовому званні «старший солдат», в порушення вимог ст.65 Конституції України, ст.17 Закону України «Про оборону України», ст.1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ст.ст.9, 11, 16, 49, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст.ст.1-4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, діючи умисно, в умовах воєнного стану, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, діючи з метою тимчасового ухилення від проходження військової служби, 9 вересня 2023 року самовільно залишив місце служби без поважних причин, а саме місце тимчасової дислокації підрозділу військової частини НОМЕР_1 поблизу АДРЕСА_2 (місце служби) та був відсутній у місці несення військової служби до 26 квітня 2024 року, а саме до моменту з'явлення до слідчого ТУ ДБР у м. Мелітополі.
У період часу з 9 вересня 2023 року по 26 квітня 2024 року ОСОБА_7 обов'язки військової служби не виконував, до місця несення військової служби безпідставно не прибував, проводячи час на власний розсуд, не пов'язуючи його з виконанням обов'язків військової служби та не вживаючи жодних заходів для з'явлення до місця несення військової служби, звернення до правоохоронних або інших державних органів чи органів військового управління не здійснював, за наявності реальної можливості для цього.
В апеляційній скарзі захисник обвинуваченого - адвокат ОСОБА_8 , не оспорюючи встановлені судом фактичні обставини справи, доведеність вини та кваліфікацію судом дій ОСОБА_7 , вважає вирок суду незаконним у зв'язку з невідповідністю призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, внаслідок своєї суворості.
В обґрунтування своїх вимог зазначає, що нова редакція статей 69, 75 КК України набрала чинності 27 січня 2023 року, проте в цей час ОСОБА_7 перебував на військовій службі та виконував військовий обов'язок, приймаючи безпосередню участь в бойових діях, тому не мав доступу до інформації щодо змін у законодавстві, оскільки за місцем проходження служби будь-яке інформування з даного питання не здійснювалося та об'єктивно було неможливим.
У даному випадку державою належним чином не виконано свій обов'язок щодо інформування про зміни в законодавстві саме тих членів суспільства, яких такі зміни потенційно можуть стосуватися, а саме військовослужбовців, що перебувають на позиціях та не мають доступу до засобів масової інформації.
Отже вчиняючи кримінальне правопорушення, ОСОБА_7 не лише не знав, а й об'єктивно не міг знати про внесення змін до закону про кримінальну відповідальність та мав законні сподівання на те, що в разі притягнення його до кримінальної відповідальності, до нього буде застосовано закон, що був чинним на час його мобілізації.
Крім того, суд першої інстанції належним чином не врахував щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, особисте з'явлення до органів слідства, участь в бойових діях, позитивну характеристику та стійкі соціальні зв'язки, що істотно знижує ступінь тяжкості діяння і свідчать про можливість виправлення обвинуваченого без ізоляції від суспільства.
Просить вирок суду в частині призначеного покарання змінити та призначити ОСОБА_7 покарання у виді 5 років позбавлення волі, на підставі ст. 75 КК України звільнити його від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком, а в іншій частині вирок залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді по справі, обвинуваченого та його захисника, які підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити, прокурора, який рішення суду першої інстанції вважав законним, обґрунтованим, просив залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши доводи, наведені в апеляційній скарзі, провівши судові дебати та надавши обвинуваченому останнє слово, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Висновки суду першої інстанції про доведеність вини ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, за обставин, викладених у вироку, а також висновки суду про юридичну кваліфікацію дій обвинуваченого за ч. 5 ст. 407 КК України є обґрунтованими, відповідають обставинам справи та підтверджені наявними у справі доказами, які досліджувались за згодою усіх учасників провадження, у тому числі обвинуваченого ОСОБА_7 у порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК України, і в апеляційній скарзі не оспорюються.
Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що захисник обвинуваченого фактично порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання і пов'язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями), зміст та суть яких викладено в постанові Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 51-1985км18 (єдиний унікальний номер 207/5011/14-к) та постанові Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 51-329км18 (єдиний унікальний номер 297/562/17), які враховуються колегією суддів під час перегляду вироку суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
У відповідності до ст. 65 КК України, суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.
Як вбачається з мотивувальної частини вироку, суд, призначаючи ОСОБА_7 покарання, виконав вимоги ст. 65 КК України, а саме: врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відноситься до категорії тяжких злочинів; визнав щире каяття, з'явлення із зізнанням, участь у відсічі збройної агресії та отримання травм і контузій під час проходження служби за обставини, що пом'якшують покарання; встановив відсутність обставин, що обтяжують покарання; дав належну оцінку даним про особу обвинуваченого, який раніше не судимий, має постійне місце проживання, за яким характеризується позитивно, посередньо характеризується за місцем служби, у 2015-2016 роках брав участь в АТО, має на утриманні малолітню дитину, на обліку у нарколога та психіатра не перебуває.
Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції з приводу того, що виправлення та перевиховання, а також попередження вчинення нових кримінальних правопорушень обвинуваченим можливо лише з призначенням ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі, і підстави як для застосування ст. 75 КК України до вказаного покарання, так і пом'якшення йому розміру призначеного покарання на підставі ст. 69 КК України, не лише відсутні, а і прямо виключені положеннями ст.ст. 69, 75 КК України в редакції, чинній на час вчинення злочину.
До того ж, оскільки ОСОБА_7 вчинив інкримінований йому злочин саме перебуваючи на військовій службі, то звільнення його від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком фактично призведе до досягнення обвинуваченим своєї мети - ухилення від несення обов'язків військової служби у зв'язку зі звільненням з військової служби внаслідок засудження за вчинення злочину.
Відповідно до положень ст. 414 КПК України, невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Колегія суддів вважає, що розмір призначеного ОСОБА_7 покарання відповідає тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення та даним про його особу, а також відповідає критерію справедливого покарання, відповідає вимогам ст. 65 КК України та його меті.
При цьому, як вбачається з вироку суду, за ч. 5 ст. 407 КК України ОСОБА_7 було призначене покарання в мінімальних межах санкції статті, що також не свідчить про несправедливість призначеного покарання через його суворість.
Як зазначено в постанові Верховного Суду від 1 листопада 2018 року у справі № 51-2776км18 (єдиний унікальний номер 524/5999/17), термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покаранням і тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
З огляду на дані про особу обвинуваченого у суду першої інстанції не було правових підстав для призначення ОСОБА_7 більш м'якого покарання, ніж у виді 5 років позбавлення волі, яке, на переконання колегії суддів, не є явно несправедливим через суворість.
Що стосується доводів захисника з приводу зміни редакції ст. 75 КК України, то як вбачається з матеріалів провадження, покарання обвинуваченому ОСОБА_7 судом першої інстанції було призначено з урахуванням вимог закону про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення ним кримінального правопорушення і на цей час не пом'якшений.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки судом першої інстанції в повній мірі встановлено та належним чином оцінено і враховано всі обставини, які за законом повинні бути врахованими при призначенні особі покарання.
Істотних порушень органами досудового слідства чи судом норм кримінального процесуального закону, які були б підставою для скасування вироку, колегією суддів не встановлено.
На підставі зазначеного, керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 414, 418, 419 КПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 залишити без задоволення.
Вирок Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 13 травня 2025 року у відношенні ОСОБА_7 за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України залишити без змін.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту оголошення.
Касаційна скарга на ухвалу може бути подана протягом трьох місяців з дня її оголошення безпосередньо до Верховного Суду.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4