Єдиний унікальний номер справи № 758/2931/18
Провадження №22-ц/824/14435/2025
27 листопада 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Павлової В.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 26 червня 2025 року про повернення заяви ОСОБА_1 , як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, до публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», ОСОБА_2 , товариства з обмеженою відповідальністю «Українське бюро кредитних історій» про визнання кредитного договору недійсним, зобов'язання вчинити дії, у справі за позовом публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором
07 березня 2018 року публічне акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до Подільського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
14 березня 2025 року ОСОБА_1 подав до суду позовну заяву в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, до публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк», ОСОБА_2 , товариства з обмеженою відповідальністю «Українське бюро кредитних історій» про визнання кредитного договору недійсним, зобов'язання вчинити дії.
У позовній заяві ОСОБА_1 просить поновити строк для подачі позовної заяви як третьої особи з самостійними вимогами, пославшись на те, що він не обізнаний щодо даної судової справи.
Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 26 червня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 , як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, повернуто особі, яка її подала з підстав пропуску строку на подання такого позову.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 10 липня 2025 року апелянт подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду та прийняти рішення про прийняття його позову до розгляду та об'єднання з позовом ПАТ КБ «ПриватБанк».
Основним доводом апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив апелянту у реалізації процесуальних прав третьої особи, оскільки 18 листопада 2024 року було відмовлено у його вступі у справу як третьої особи без самостійних вимог, після чого апелянт, користуючись виключно матеріалами, оприлюдненими на офіційному сайті «Судова влада України», подав позовну заяву як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, при цьому обґрунтовано зазначив, що він не був обізнаний саме з матеріалами судової справи № 758/2931/18 та процесуальною стадією її розгляду, а не з фактом існування судового спору між банком та його дружиною, у зв'язку з чим, з урахуванням відсутності на сайті судової влади ухвали про закриття підготовчого провадження, просив суд повернутися до стадії підготовчого провадження та поновити йому процесуальний строк на подання позовної заяви третьої особи із самостійними вимогами; водночас висновки суду про обізнаність апелянта з перебігом справи є нелогічними та такими, що не ґрунтуються на належній правовій оцінці обставин, оскільки присутність апелянта на окремих судових засіданнях, наявність розписок, заяви про вступ у справу та усні виступи не свідчать про його обізнаність із повним обсягом матеріалів справи та про факт закриття підготовчого провадження, що, за відсутності відповідної письмової ухвали та її оприлюднення, позбавило апелянта можливості своєчасно реалізувати свої процесуальні права, а відсутність належної правової оцінки такої ситуації свідчить про наявність істотної прогалини у судовій практиці,.
25 вересня 2025 року до апеляційного суду від ПАТ КБ «ПриватБанк» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення.
27 жовтня 2025 року до апеляційного суду від апелянта надійшло клопотання про зупинення провадження у справі.
Станом на день розгляду справи відзивів на апеляційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходило.
Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
У судове засідання, призначене на 27 листопада 2025 року з'явилися представник позивача Хитрова Л.В., який просив апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без розгляду, та апелянт ОСОБА_1 , який просив залишити без розгляду, подане ним клопотання про зупинення провадження у справі та задовольнити його апеляційну скаргу.
Інші сторони не з'явилися, про розгляд справи належним чином повідомлялися, про причини неявки суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавали.
На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з'явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.
Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.
Суд першої інстанції, повертаючи ОСОБА_1 його позовну заяву зазначив, що останній звернувся до суду 14 березня 2025 року з позовом як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, після закінчення процесуальних строків, визначених ч. 1 ст. 52 ЦПК України, при цьому заявлене клопотання про поновлення строку є необґрунтованим, оскільки матеріалами справи підтверджено обізнаність ОСОБА_1 про розгляд справи щонайменше з вересня 2021 року, його участь у судовому засіданні 18 листопада 2024 року та відсутність об'єктивних, непереборних і незалежних від його волі причин, які б унеможливлювали своєчасне звернення з відповідною заявою, а поновлення строку за таких обставин суперечило б принципам рівності сторін, юридичної визначеності та практиці ЄСПЛ. З огляду на те, що до позовів третіх осіб із самостійними вимогами застосовуються положення щодо зустрічного позову, а позов подано з порушенням установлених законом строків і без поважних причин, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для поновлення процесуального строку та необхідність повернення позовної заяви заявнику.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:
«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»
З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, може бути подано до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання.
З точки зору апеляційного суду, обставина обізнаності чи необізнаності особи про наявність судового спору може бути об'єктивною та поважною причиною для поновлення строку на подання такого позову, оскільки за відсутності відомостей про існування справи особа фактично позбавлена можливості реалізувати своє право на подання позову третьої особи та заявлення самостійних вимог щодо предмета спору.
Водночас, як обґрунтовано встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 був обізнаний про наявність даної цивільної справи ще з вересня 2021 року, що підтверджується поданою ним 22.09.2021 заявою про вступ у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Вказана заява була предметом судового розгляду у судовому засіданні 18.11.2024, у якому ОСОБА_1 брав особисту участь.
Лише після зазначеного судового засідання, а саме 14.03.2025, ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про вступ у справу в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, та подав відповідну позовну заяву.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність об'єктивних та поважних причин неподання ОСОБА_1 позову третьої особи з самостійними вимогами до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, з чим погоджується і апеляційний суд.
ОСОБА_1 мав реальну, нічим не обмежену процесуальну можливість упродовж тривалого часу звернутися до суду з позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. Враховуючи значний проміжок часу - з 2021 по 2025 рік - таке зволікання не може бути визнане обґрунтованим чи виправданим.
Колегія суддів також відхиляє доводи апелянта про відсутність у нього можливості подати власний позов щодо предмета спору до вирішення судом першої інстанції питання про його залучення до участі у справі в якості третьої особи.
Чинним цивільним процесуальним законодавством чітко розмежовано правовий статус третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, та третіх осіб, які не заявляють таких вимог.
Так, відповідно до статті 52 ЦПК України треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу шляхом подання позову до однієї або кількох сторін до закінчення підготовчого провадження, а у справах, що розглядаються в порядку спрощеного позовного провадження, - до початку першого судового засідання. Такі особи користуються усіма процесуальними правами та несуть усі процесуальні обов'язки позивача.
Згідно зі статтею 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, вступають у справу на стороні позивача або відповідача у разі, якщо рішення суду може вплинути на їхні права чи обов'язки.
Зазначені процесуальні статуси є самостійними та не взаємопов'язаними між собою, а чинне законодавство не передбачає обов'язку або необхідності для особи спочатку набувати статусу третьої особи без самостійних вимог, а вже після цього звертатися з позовом третьої особи з самостійними вимогами. Такий позов може бути поданий безпосередньо та самостійно у встановлені законом строки.
При цьому сам апелянт у поданій апеляційній скарзі підтвердив, що був обізнаний про розгляд справи ще з 2021 року, не заперечував наявність у нього такої обізнаності та мав достатній процесуальний час і можливості для звернення до суду з відповідним позовом, однак не скористався ними.
За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про повернення позовної заяви ОСОБА_1 у зв'язку з пропуском ним встановленого процесуального строку для подання позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильності такого висновку.
Суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 26 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько