Провадження № 22-ц/803/5080/25 Справа № 175/12667/24 Суддя у 1-й інстанції - Білоусова О. М. Суддя у 2-й інстанції - Космачевська Т. В.
17 грудня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Космачевської Т.В.,
суддів: Агєєва О.В., Халаджи О.В.,
за участю секретаря судового засідання Карпенка М.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Біловодченко Марія Вітасівна, на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11 лютого 2025 року в цивільній справі номер 175/12667/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей Краматорської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,
В жовтні 2024 року до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області звернулась ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей Краматорської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані позивачка, її дочка та онука - відповідачки по справі.
Зазначена вище квартира не приватизована та нікому не належить на праві власності. З 2019 року відповідачки виїхали за межі України та більше не повертались. Наразі відсутність відповідачок перешкоджає позивачці в реалізації свого права на безоплатну приватизацію житла, у зв'язку з чим вона звертається до суду.
Позивачка просила суд визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням у АДРЕСА_1 .
Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11 лютого 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей Краматорської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - відмовлено.
Із вказаним рішенням не погодилась позивачка ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Біловодченко М.В., подала апеляційну скаргу, просила скасувати рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області №175/12667/24 від 11 лютого 2025 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Доводами апеляційної скарги наведено, що при винесені оскаржуваного рішення судом першої інстанції були порушені норми матеріального та процесуального права, а висновки суду не відповідають обставинам справи.
На думку позивачки, висновок суду першої інстанції, що виключно особа, якій належить квартира на праві приватної власності може звертатись з позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням не відповідає нормам матеріального права, адже наймач, не позбавлений права на захист свого цивільного права.
Судом першої інстанції не взято до уваги, що на підтвердження тривалого не проживання відповідачів в зазначеній квартирі до позовної заяви додано копії паспортів громадян України для виїзду за кодон, де зазначено, що вони виїхали до російскої федерації в 2019 році, з того часу не повертались.
Факт набуття відповідачками громадянства російської федерації та їх тривале проживання на території рф (понад шість місяців) свідчить про відсутність поважних причин для збереження за ними права користування житловим приміщенням відповідно до ч. 2 ст. 72 ЖК України.
Крім того, відповідачки повідомлені про наміри позивача визнати їх таким, що втратили право користування вказаною квартирою, не заперечують проти цього, на підтвердження цього і для цього отримали довідки з місця навчання та місця роботи та надіслали їх позивачу. Іншого шляху отримати зазначених документів не вбачається можливим.
Від інших учасників справи відзив в письмовій формі на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надійшов.
Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
У судовому засіданні апеляційного суду представник позивачки ОСОБА_1 адвокат Біловодченко М.В. доводи апеляцій6ної скарги підтримала, просила її задовольнити.
Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та третя особа: Служба у справах дітей Краматорської міської ради в судове засідання апеляційного суду не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином (а.с. 126, 127, 128).
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Тому апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутністю відповідачів та третьої особи.
Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено і це вбачається з матеріалів цивільної справи, що за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (а.с. 21, 36, 41).
Відповідно до довідки про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно №15973, інформація щодо державної реєстрації речових прав на квартиру АДРЕСА_2 , що виникли в установленому законодавством порядку до 01.01.2013 року згідно з реєстровими книгами, переданими до Управління від КП «БТІ», відсутня (а.с. 16).
З копії паспорта громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 вбачається, що ОСОБА_2 виїхала до російської федерації 28.06.2019 року (а.с. 17-18).
З копії паспорта громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 вбачається, що ОСОБА_3 виїхала до російської федерації 28.06.2019 року (а.с. 19-20).
Матеріали справи містять копії довідок №04-05-55 від 24.04.2024 року та №259 від 19.04.2024 року, де зазначено, що ОСОБА_3 працює з 11.06.2022 року вихователем у дитячому садочку № НОМЕР_3 у м. Уфа Республіки Башкортостан, ОСОБА_3 навчається у МАЗЗ «Центр освіти №53 імені І.В. Максимича» міського округу Уфа.
Як вбачається зі змісту копій свідоцтв №1843, №1844 від 08.07.2021 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3 , на строк з 08.07.2021 року по 08.07.2031 року.
З акту не проживання №3 від 10.05.2024 року, підписаного свідками ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , вбачається, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не проживають за адресою: АДРЕСА_1 , з червня 2019 року (а.с. 23).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з необґрунтованості позовних вимог через ненадання позивачкою жодного належного та допустимого доказу, який би підтверджував, що їй на праві власності належить квартира за адресою АДРЕСА_2 .
Проте, з вказаним висновком суду першої інстанції апеляційний суд не може погодитись в частині його обґрунтування, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
У статті 379 ЦК України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Частиною четвертою статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до частини першої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
У частині третій статті 71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців.
Вичерпного переліку поважності причин не проживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Верховний Суд виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи
у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.
Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та норм ЦПК України щодо оцінки доказів.
При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки.
При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц, від 21 липня 2021 року у справі 227/1044/20, від 15 березня 2023 року у справі № 522/4382/21, від 09 січня 2024 року у справі № 761/38440/21.
У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов'язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов'язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов'язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім'ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).,
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Відповідно до статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і
адміністративних заходів (стаття 3 Конвенції про права дитини).
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).
Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Таким чином малолітня (до досягнення 14 років) дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, а тому факт її не проживання у спірному житлі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування ним. Своє право на вільний вибір місця проживання, дитина може реалізувати його лише з досягненням певного віку (див. постанови Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц, від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18, від 22 січня 2020 року у справі № 759/14686/16-ц від 09 грудня 2020 року у справі № 673/1407/18, від 16 грудня 2020 року у справі № 206/4028/18, від 21 квітня 2021 року у справі № 161/17900/19, від 17 червня 2021 року у справі № 520/4056/18, від 03 жовтня 2023 року у справі № 554/3141/21).
В ухвалі Верховного Суду від 19.02.2025 року у справі №367/12826/24 наведено висновок, що до письмових доказів, викладених іноземною мовою, повинні додаватися переклади українською мовою, засвідчені належним чином.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (постанова Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 904/1017/20).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Частина перша статті 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Судом встановлено, що за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , що підтверджується довідкою про зареєстрованих осіб №20336 від 22 травня 2024 року.
Відповідно до довідки про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно №15973, інформація щодо державної реєстрації речових прав на квартиру АДРЕСА_2 , що виникли в установленому законодавством порядку до 01.01.2013 року згідно з реєстровими книгами, переданими до Управління від КП «БТІ»,
відсутня.
З копії паспорта громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 вбачається, що ОСОБА_2 виїхала до російської федерації 28.06.2019 року.
З копії паспорта громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 вбачається, що ОСОБА_3 виїхала до російської федерації 28.06.2019 року.
З акту не проживання №3 від 10.05.2024 року, підписаного свідками ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , вбачається, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не проживають за адресою: АДРЕСА_1 , з червня 2019 року.
ОСОБА_3 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 та на час розгляду справи не досягла повноліття, тобто є малолітньою дитиною.
Матеріали справи містять копії довідок №04-05-55 від 24.04.2024 року та №259 від 19.04.2024 року, де зазначено, що ОСОБА_3 працює з 11.06.2022 року вихователем у дитячому садочку № НОМЕР_3 у м. Уфа Республіки Башкортостан, ОСОБА_3 навчається у МАЗЗ «Центр освіти №53 імені І.В. Максимича» міського округу Уфа.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що підстава, на якій місце проживання ОСОБА_3 реєструвалося в спірній квартирі, у судовому порядку не оспорювалась, тому вважається, що вона за фактом народження набула права користування цим житлом на законних підставах. Не можна вважати неповажною причину непроживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю, оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
Крім, того, апеляційний суд вважає помилковим врахування судом першої інстанції в якості доказів копії документів на аркушах справи 24, 25, 27, 28, оскільки вони є нечіткими, реквізити цих документів не дозволяють перевірити ким та коли вони видані, що не дозволяє встановити їх достовірність. А також ці документи викладені іноземною мовою, ймовірно російською, проте належним чином виготовлений переклад цих документів позивачкою суду надано не було.
За таких обставин, враховуючи наведене вище, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, проте помилився в мотивах такої відмови, що є підставою для зміни мотивувальної частини судового рішення відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦПК України.
Згідно з частиною 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про зміну рішення лише в його мотивувальній частині, витрати ОСОБА_1 по сплаті судового збору, пов'язані з поданням апеляційної скарги, відшкодуванню не підлягають.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Біловодченко Марія Вітасівна, задовольнити частково.
Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11 лютого 2025 року - змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді: