Справа № 640/23041/19 Суддя (судді) першої інстанції: Мороз А. О.
10 грудня 2025 року м. Київ
Колегія Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Кузьменка В.В.,
суддів: Василенка Я.М., Карпушової О.В.,
за участю секретаря Михайлової І.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Дніпропетровської обласної прокуратури про скасування наказу від 22.10.19 № 445-к, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 11 липня 2025 року,
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Генеральної прокуратури України, Генерального прокурора Рябошапки Р.Г. та прокуратури Дніпропетровської області, в якому просив:
- скасувати наказ Генерального прокурора від 22 жовтня 2019 року № 445к про звільнення позивача з посади заступника прокурора Дніпропетровської області - начальника слідчого управління та органів прокуратури, на підставі ст. 51 ч. 1 п. 9 Закону України "Про прокуратуру" з 22 жовтня 2019 року;
- поновити позивача в межах територіальної юрисдикції Дніпропетровської обласної прокуратури в органах прокуратури та на адміністративній посаді рівнозначній тій, з якої його було звільнено наказом від 22 жовтня 2019 року № 445к;
- стягнути з прокуратури Дніпропетровської області на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 22 жовтня 2019 року по дату фактичного поновлення на публічній службі.
17 квітня 2025 року справа прийнята до провадження суддею Миколаївського окружного адміністративного суду Морозом А.О. та призначена до розгляду за правилами загального позовного провадження.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 11 липня 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
Доводи апелянта аналогічні викладеним у позовній заяві та стосуються того, що ОСОБА_1 протиправно та за відсутності передбачених законом підстав звільнено з посади. Вказано, зокрема, що на момент прийняття наказу від 22 жовтня 2019 року № 445к не існувало підстав для звільнення позивача, які передбачені ст. 51 ч. 1 п. 9 Закону України "Про прокуратуру", а також йому не було запропоновано переведення на інші рівнозначні посади в органах прокуратури, як це гарантовано Кодексом законів про працю України (КЗпП України).
Виконуючи вимоги процесуального законодавства, колегія суддів ухвалила продовжити строк розгляду апеляційної скарги, згідно з положеннями ст. 309 Кодексу адміністративного судочинства України.
Представник позивача в судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги, спірне рішення суду першої інстанції просив залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, в серпні 1999 року ОСОБА_1 був прийнятий на роботу в органи прокуратури, а з травня 2019 року і до дня звільнення займав посаду заступника прокурора Дніпропетровської області - начальника слідчого управління.
25 вересня 2019 року набрав чинності Закон № 113-IX.
Як визначено розділом ІІ п. 7 Закону № 113-IX, прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Відповідно до розділу ІІ п. 9, 10 Закону № 113-IX, атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором. Прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.
В реалізацію наведеної норми, наказом Генерального прокурора від 3 жовтня 2019 р. № 221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації.
Додатком № 2 до Порядку проходження прокурорами атестації затверджено форму заяви про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію для прокурорів регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних).
Позивач таку форму не заповнив, натомість подав на ім'я Генерального прокурора заяву від 11 жовтня 2019 року в довільній формі, в якій, пославшись на міжнародні акти у галузі охорони праці та норми КЗпП України зазначив, що припинення трудових відносин повинно відбуватись із дотриманням законних прав працівника, тоді як Закон № 113-IX їх значно звужує. Також вказав на те, що використання під час співбесіди кадровою комісією інформації від фізичних та юридичних осіб, яка не підлягає підтвердженню, є грубим порушенням Конституції України, Загальної декларації прав людини, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Послався на висновки Верховного Суду щодо обов'язку роботодавця працевлаштувати працівників установи, що ліквідується. Одночасно позивач надав згоду на проведення перевірки доброчесності, з урахуванням зазначених нормативних актів, в тому числі міжнародних, та дав згоду на переведення на рівнозначну посаду в прокуратурі Дніпропетровської області.
Відповідач розцінив цю заяву, як таку що не відповідає вимогам Порядку проходження прокурорами атестації і 22 жовтня 2019 р. видав наказ № 445к про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади з дати цього наказу. Правовою підставою звільнення позивача в наказі вказано п.9 ч.1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру".
6 листопада 2019 року листом Генеральної прокуратури України ОСОБА_1 було повідомлено, що від нього надійшла заява невстановленої форми, у зв'язку з чим Генеральним прокурором було прийнято рішення про звільнення позивача, яке оформлено спірним наказом.
Вважаючи наказ Генерального прокурора протиправним, а своє звільнення незаконним, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів.
Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив, зокрема з того, що відповідач зробив вірний висновок щодо наявності підстав для звільнення позивача, які встановлені розділом ІІ п. 19 пп. 1 Закону № 113-IX, тобто неподання прокурором заяви про переведення до обласної прокуратури, та про намір пройти атестацію. Крім того, вказано про дотримання відповідачем процедури під час звільнення позивача.
Даючи правову оцінку фактичним обставинам справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Положеннями ч. 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з положеннями ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Спірні правовідносини між сторонами склались з приводу законності звільнення позивача на підставі подання ним заяви, яка не відповідає формі і змісту, передбачених Порядком проходження прокурорами атестації. Також спірними є такі обставини, як наявність саме у Генерального прокурора повноважень на звільнення позивача, правові підстави звільнення у виді ст. 51 ч. 1 п. 9 Закону України "Про прокуратуру" та можливість звільнення позивача в період тимчасової непрацездатності (перебування на лікарняному).
Як слідує з аналізу тексту форми заяви про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію для прокурорів регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних), яка є додатком до Порядку проходження прокурорами атестації, подаючи таку заяву, прокурор тим самим:
- вважається ознайомлений та погоджується на застосування до нього умов та процедур проведення атестації;
- підтверджує, що у разі неуспішного проходження будь-якого з етапів атестації, а також за умови настання однієї з підстав, передбачених розділом II п. 19 Закону № 113-IX, його буде звільнено з посади прокурора;
- погоджується, що під час проведення співбесіди та ухвалення рішення кадровою комісію може братися до уваги інформація, отримана від фізичних та юридичних осіб (у тому числі анонімно), яка не підлягає додатковому офіційному підтвердженню;
- надає згоду кадровим комісіям на повний та безпосередній доступ до інформації, визначеної в розділі II п. 15 Закону № 113-IX, включаючи інформацію з обмеженим доступом і таку, що містить персональні дані, а також дає згоду на надсилання комісіями, у разі необхідності, письмових запитань щодо професійної етики та доброчесності.
Суд першої інстанції вірно вказав, що зміст заяви ОСОБА_1 від 11 жовтня 2019 року свідчить про те, що він не тільки не надав свою згоду на проходження процедури атестації та не погодився з іншими умовами, а й вважав атестацію незаконною, такою, що порушує норми КЗпП України.
Як слідує з розділу ІІ п. 10 Закону № 113-IX, подача прокурором заяви про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, є обов'язковим і невід'ємним елементом початку процедури атестації прокурора.
Сам факт того, що Порядком проходження прокурорами атестації затверджено дослівну форму такої заяви, свідчить про те, що законодавець не залишив її зміст на розсуд прокурора, а ввів єдину, уніфіковану і однакову для всіх прокурорів форму заяви, що узгоджується з метою подання такої заяви та цілями атестації прокурорів.
Наступним висновком з факту наявності єдиного зразка заяви є те, що подання заяви з будь-яким іншим змістом, слід розцінювати як невиконання вимог Порядку проходження прокурорами атестації.
За своїми правовими наслідками подання позивачем заяви довільної форми, яка не містить його згоди на проходження процедури атестації, дорівнює неподанні заяви про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію для прокурорів регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних), без чого неможливо допустити позивача до атестації.
Відповідно до розділу ІІ п. 19 пп. 1 Закону № 113-IX прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови настання однієї із наступних підстав:
неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
Колегія суддів погоджується з тим, що оскільки позивач не подавав заяви за встановленою формою і змістом у сенсі Порядку проходження прокурорами атестації та враховуючи те, що його заява від 11 жовтня 2019 р. не містить всіх необхідних погоджень та вочевидь свідчить про незгоду позивача з процедурою атестації, відповідач 1 зробив вірний висновок, що маються підстави для звільнення позивача, які встановлені розділом ІІ п. 19 пп. 1 Закону № 113-IX, тобто неподання прокурором заяви про переведення до обласної прокуратури та про намір пройти атестацію.
В розділі ІІ п. 19 Закону № 113-IX закріплено, що за умови настання такої обставини, прокурор звільняється на підставі ст. 51 ч. 1 п. 9 Закону України "Про прокуратуру".
В свою чергу, ст. 51 ч. 1 п. 9 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
На думку позивача, на момент його звільнення не настали обставини, які передбачені вищевказаною нормою, але таке тлумачення є хибним, так як можливість звільнення прокурора у зв'язку з неподанням ним заяви про переведення до обласної прокуратури та про намір пройти атестацію, напряму встановлена розділом ІІ п. 19 пп. 1 Закону № 113-IX, тобто ця норма встановляє окрему і самостійну підставу для звільнення прокурора за ст. 51 ч. 1 п. 9 Закону України "Про прокуратуру".
Єдиним юридичним фактом, на підставі якого позивача було звільнено, є неподання ним встановленої заяви, тобто звільнення відбулось за настання умови, передбаченої розділом ІІ п. 19 пп. 1 Закону № 113-IX, яка імперативно визначає, що таке звільнення здійснюється за ст. 51 ч. 1 п. 9 Закону України "Про прокуратуру".
Одним з аргументів, яким позивач обґрунтовує свої вимоги, є дискримінаційний характер Закону № 113-IX, його неузгодженість і суперечність із гарантованими правами працівників, передбаченими КЗпП України, зокрема в частині обов'язку роботодавця запропонувати працівнику іншу роботу.
Стаття 1 п. 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять № 111, ратифікована Україною 4 серпня 1961 р. (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/993_295#Text) визначає, що відповідно до мети цієї Конвенції термін "дискримінація" охоплює:
a) будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять;
b) будь-яке інше розрізнення, недопущення або перевагу, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять і визначається відповідним членом Організації після консультації з представницькими організаціями роботодавців і працівників, де такі є, та з іншими відповідними органами.
В той же час, ст. 1 п. 2 цієї Конвенції передбачає, що будь-яке розрізнення, недопущення або перевага відносно певної роботи, що ґрунтується на її специфічних вимогах, дискримінацією не вважається.
В п. 48, 49 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Пічкур проти України" від 7 листопада 2013 р., Суд зазначив, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі "Вілліс проти Сполученого Королівства" (Willis v. the United Kingdom), заява № 36042/97, n. 48, ECHR 2002-IV). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення від 21 лютого 1997 р. у справі "Ван Раалте проти Нідерландів" (Van Raalte v. the Netherlands), п. 39, Reports 1997-I).
Як зауважив в своєму Рішенні від 7 липня 2004 р. у справі № 1-14/2004 КС України, конституційний принцип рівності не виключає можливості законодавця при регулюванні трудових відносин встановлювати певні відмінності у правовому статусі осіб, які належать до різних за родом і умовами діяльності категорій, у тому числі вводити особливі правила, що стосуються підстав і умов заміщення окремих посад, якщо цього вимагає характер професійної діяльності.
Отже, положення як міжнародного законодавства, ратифікованого Україною, так і практика ЄСПЛ та КС України визнають можливість запровадження відмінностей в законодавчому регулюванні для різних категорій працівників чи службовців, що має бути обумовлено і виправдано специфікою такої роботи (посади).
Прокуратура України є специфічним органом, завдання якого визначені на рівні Конституції України, її діяльність і правовий статус прокурорів передбачені окремим Законом, а тому суд вважає, що держава вправі застосовувати до прокурорів відмінні від загального трудового регулювання правила та процедури, про що і було зазначено в пояснювальній записці до Закону № 113-IX, яка наводилась судом вище.
За таких обставин, запровадження Законом № 113-IX процедури атестації прокурорів не є дискримінацією.
На момент звільнення позивача розділ ІІ п. 19 пп. 1 Закону № 113-IX містив положення про те, що перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність, у відпустці чи у відрядженні до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту.
Позивач надав два листки непрацездатності, з яких вбачається, що він був звільнений від роботи з 8 до 19 жовтня 2019 року та з 21 до 25 жовтня 2019 року, але враховуючи наведені вище положення розділу ІІ п. 19 Закону № 113-IX, ця обставина не перешкоджала його звільненню.
Надалі Конституційний Суд України в рішенні від 2 жовтня 2024 року у справі № 3-5/2023(5/23, 79/23) визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення розділу II п. 19 абз. 6 Закону № 113-IX, згідно з яким перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту.
Окреме положення розділу II п. 19 абз. 6 Закону № 113-IX, згідно з яким перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту, визнане неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення КС України цього Рішення.
Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення (ст. 91 Закону України "Про Конституційний Суд України).
Таким чином, на час звільнення ОСОБА_1 в жовтні 2019 року положення розділу ІІ п. 19 абз. 6 Закону № 113-IX, за яким перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність, не було перешкодою для його звільнення з посади прокурора, було чинним і підлягало застосуванню, а його подальше визнання неконституційним в жовтні 2024 року, не має ретроспективної дії в часі і не впливає на спірні правовідносини.
Твердження позивача про те, що його звільнення відбулось на підставі наказу, який підписаний не уповноваженою на те особою, тобто Генеральним прокурором також правомірно відхилені судом першої інстанції, позаяк призначення позивача на посаду заступника прокурора Дніпропетровської області - начальника слідчого управління відбулось наказом від 17 травня 2019 року № 64к, підписаним Генеральним прокурором.
За загальним правилом, призначення особи на посаду і її звільнення відбувається одним і тим самим суб'єктом призначення.
Відповідно до ст. 9 ч. 1 п. 3 Закону України "Про прокуратуру" (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) Генеральний прокурор призначає прокурорів на адміністративні посади та звільняє їх з адміністративних посад у випадках та порядку, встановлених цим Законом.
Стаття 39 ч. 1, 4 п. 8 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що адміністративними посадами у Генеральній прокуратурі України, регіональних та місцевих прокуратурах (крім посад, зазначених у частинах другій і третій цієї статті) є посади заступника керівника регіональної прокуратури.
Призначення прокурора на адміністративну посаду, передбачену пунктами 2, 3, 6-8, 11 частини першої цієї статті, здійснюється Генеральним прокурором за рекомендацією Ради прокурорів України.
Звільнення прокурора з адміністративної посади, передбаченої пунктами 2, 3, 6-8, 11 частини першої статті 39 цього Закону, здійснюється Генеральним прокурором за рекомендацією Ради прокурорів України (ст. 41 ч. 1 цього Закону).
Розділ ІІ п. 19 Закону № 113-IX передбачає, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".
Таким чином, так як призначення позивача на посаду відбулось наказом Генерального прокурора, адже його посада відноситься до адміністративних посад, на яку прокурор призначається цим суб'єктом призначення і звільнення з цієї посади здійснюється також Генеральним прокурором, а Закон № 113-IX не встановлює відмінностей при звільненні прокурора у разі неподання ним заяви про переведення та намір пройти атестацію, то в такому випадку наказ про звільнення позивача виданий та підписаний повноважною особою.
В контексті викладеного, колегія суддів погоджується з тим, що наказ про звільнення прийнятий у відповідності та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Колегією суддів встановлено, що судом першої інстанції було у повній мірі встановлено обставини справи, яким надано належну правову оцінку із дотриманням діючих норм матеріального та процесуального права.
Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують висновки суду першої інстанції. Належних обґрунтувань неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права апеляційна скарга позивача не містить.
Згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши ст. 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Керуючись статтями ст. ст. 34, 242, 243, 246, 250, 308, 310, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 КАС України,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 11 липня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Дніпропетровської обласної прокуратури про скасування наказу від 22.10.19 № 445-к, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - залишити без задоволення.
Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 11 липня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Суддя-доповідач В. В. Кузьменко
Судді: Я. М. Василенко
О. В. Карпушова
Повний текст постанови складено 18.12.2025.