23 грудня 2025 року
м. Харків
справа № 643/15797/21
провадження № 22-ц/818/4295/25
Харківський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
Головуючого Тичкової О.Ю.
суддів Пилипчук Н.П., Мальований Ю.М.
за участі секретаря судового засідання Волобуєва О.О.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харків апеляційну скаргу ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 13 червня 2025 року у складі судді Новіченко Н.В. -
У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом після доповнення якого у грудні 2021 (а.с.62- 65) просила розірвати Договір дарування 1/2 частини квартири, розташованої за адресою АДРЕСА_1 ( надалі Частина квартири), укладений 08.02.2019 року між нею та ОСОБА_2 та визнати недійсним договір дарування Частини квартири, укладений 15.09.2021 року між відповідачами у справі. Покласти на відповідачів витрати по сплаті судового збору та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 000, 00 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що вона перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. 08.02.2019 року між позивачем та ОСОБА_2 було укладено Договір дарування, за умовами якого позивач подарувала ОСОБА_2 . Частину квартири. Проте, 22.08.2021 року ОСОБА_2 в ході суперечки наніс позивачу тілесні ушкодження середньої тяжкості, внаслідок чого було відкрите кримінальне провадження. Оскільки квартира в цілому була першою, яку позивач придбала за власні кошти, була облаштована власними зусиллями позивача, яка дбала про її покращення та утримання в належному стані та з цією квартирою у позивача пов'язані найважливіші моменти її життя та спогади, вона з моменту укладення договору дарування і по теперішній час проживає у квартирі в цілому, дбає про її стан та сплачує комунальні послуги, робить необхідні покращення, а тому ця квартира має для позивача велику немайнову цінність та вона вважає її особливо цінним для себе майном. У зв'язку з цим позивач просить суд розірвати укладений між ним та ОСОБА_2 договір дарування на підставі частин 1, 2 статті 727 Цивільного кодексу України. Водночас позивач просить суд визнати недійсним укладений 15.09.2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір дарування Частини квартири, оскільки вважає вказаний правочин фіктивним з тих підстав, що будучи обізнаним про наявність судового спору про розірвання договору дарування ОСОБА_2 відчужив Частину квартири ОСОБА_3 , який працює водієм у ОСОБА_2 , з метою приховання цього майна від виконання майбутньому рішення суду.
Рішенням Салтівського районного суду м. Харкова від 13 червня 2025 року в задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення мотивовано тим, що позивачем всупереч вимог процесуального закону не надано жодного доказу на підтвердження наявності підстав для розірвання Договору дарування від 08.02.2019, визначених частинами 1, 2 статті 727 Цивільного кодексу України, а також не надано доказів на підтвердження обставин, які в розумінні статей 203, 215, 234 Цивільного кодексу України є підставою для визнання недійсним укладеного між відповідачами Договору дарування від 15.09.2021.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу в якій посилається на неповне з'ясування судом обставин у справі, невідповідність висновків суду дійсним обставинам у справі та вимогам закону. Просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Апеляційна скарга мотивована тим, що ухвалою суду від 19.11.2024 безпідставно та незаконно їй було відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням у кримінальному провадженні №12021226200001678 від 07.09.2021, за ч.1 ст.125 КК України. Водночас рішення у зазначеному кримінальному провадженні, може мати істотне значення для вирішення цієї справи. На підтвердження позивачем було надано докази про те, що дана квартира належала їй на праві власності ще до укладання шлюбу з ОСОБА_2 , а також те, що наразі позивач проживає в квартирі тривалий час та облаштовує її, що свідчить про велику майнову цінність для неї. Суд не врахував факту, що ОСОБА_2 відчужив подаровану йому Частину квартири, тому майно не має для нього цінного значення. Суд не звернув увагу, що договір дарування між відповідачами було укладено 15.09.2021, а позивач звернулася із заявою про вчинення кримінального правопорушення 07.09.2021, тобто до моменту укладання договору між відповідачами.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Посилається на те, що суд повно встановив обставини у справі та ухвалив законне та обґрунтоване рішення. Доводи скарги викладених судом висновків не спростовують.
Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що 06.02.2019 року між позивачем та відповідачем-1 було зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області (т.1 а.с. 11).
15.11.2018 ОСОБА_1 придбала квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу зареєстрованим в реєстрі №11099 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а.с. 14, 15)
08.02.2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено Договір дарування, згідно з п. 1.1. якого позивач передає майно у власність ОСОБА_2 безоплатно (т. 1 а.с. 12-13).
Пунктом 1.2. Договору дарування визначено, що предметом цього Договору є 1/2 частка квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності ОСОБА_2 на праві власності належить частка квартира за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с 16).
Згідно виписки з медичної карти № 1675 ОСОБА_6 перебувала у стаціонарі у період з 26.08.2021 року по 27.08.2021 року з діагнозом: закрита травма живота, закрита травма тонкого кишківника, гемотома стінки кишки, численні садна та синці тулуба та верхніх кінцівок (т.1 а.с.21-22).
Відповідно до висновку фахівця з питань судово-медичної експертизи від 25.08.2021 № 331 п/п-С у ОСОБА_1 мають місце синці на обличчі, на руках та тулубі, які утворилися від ударної дії тупих твердих предметів та могли бути отримані в строк за 3-5 днів до проведення огляду. По ступеню тяжкості ці пошкодження викликали незначні скороминущі наслідки, тривалість яких не перевищує 6 діб і за цією ознакою відносяться до легких тілесних ушкоджень (т.1 а.с. 23).
06.09.2021 року позивач звернувся до ХРУП № 2 ГУНП в Харківській області із заявою про вчинення кримінального правопорушення, в якій зазначив, що 22.08.2021 року відповідач-1 під час сварки раптово турнув позивача на підлогу, згодом схопив його за руку, почав штовхати, при цьому позивач вдарився обличчям об поверхню стіни, внаслідок чого у нього була травма обличчя (сінець під правим оком, синець на міжбрів'ї та синець на скулі праворуч. Згодом ОСОБА_2 почав штурляти позивача неначе м'яч, чим завдав позивачу тілесних ушкоджень (т.1 а.с. 24-26).
На підставі заяви позивача було відкрите кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12021226200001678 від 07.09.2021, яке постановою від 29.05.2024 було закрито у зв'язку з тим, що встановлена відсутність в діянні складу кримінального проступку (т.1 а.с. 218-219).
Ухвалою від 27.08.2024 Московського районного суду постанову старшого дізнавача СД Харківського РУП №2 ГУ НП в Харківській області Альбовської К.Є, від 29.05.2024 про закриття кримінального провадження №12021226200001678 від 07.09.2021 скасовано. Продовжено проведення досудового розслідування по матеріалам кримінального провадження. (т.2 а.с.9-10)
З інформації, отриманої з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо відповідного об'єкта, сформованої 14.12.2021, убачається, що 15.09.2021 зареєстровано право власності на частку квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 15.09.2021. Інша частка зазначеної квартири належить на праві власності ОСОБА_1 (т.1, а.с. 66-67).
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 638 ЦК України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначенні законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини 2 статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Згідно з частиною 1 статті 717 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір дарування зумовлюється особистими відносинами дарувальника і обдаровуваного та укладається з добрим ставленням до обдаровуваного, а тому містить особливі правила його розірвання, що не застосовуються до інших договорів. Загальною підставою для такого розірвання правочину є злісна невдячність обдаровуваного. Це обумовлено також і тим, що законом не може бути передбачено морального обов'язку для обдарованого, спрямованого на вдячність та повагу до дарувальника (див. постанову Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі N 523/9855/17 (провадження N 61-14945св19)).
Проте законом встановлені певні правові підстави розірвання договору дарування, які передбачені, зокрема, статтею 727 Цивільного кодексу України.
Так, відповідно до частини 1 статті 727 Цивільного кодексу України дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив кримінальне правопорушення проти життя, здоров'я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей.
Інша підстава для розірвання договору дарування визначена частиною 2 статті 727 Цивільного кодексу України, відповідно до змісту якої дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо обдаровуваний створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність.
При розірванні договору дарування на вимогу дарувальника на підставі частини другої статті 727 Цивільного кодексу України визначальним є доведення обставин, що обдаровуваному було відомо про те, яку велику немайнову цінність має дарунок для дарувальника.
При цьому для того, щоб можливо було розірвати договір дарування на підставі статті 727 Цивільного кодексу України, на момент пред'явлення дарувальником вимоги про розірвання договору дарування, обдаровуваний повинен бути власником майна (дарунка) (див. постанову Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі №464/1509/17, провадження №61-34669св18).
Договір дарування не може бути розірваний в односторонньому порядку, за деякими виключеннями, зокрема, передбаченими статтею 724 ЦК України та, якщо договір дарування виконується у момент його укладання.
Договір дарування зумовлюється особистими відносинами дарувальника і обдаровуваного та укладається з добрим ставленням до обдаровуваного, а тому містить особливі правила його розірвання, що не застосовуються до інших договорів. Загальною підставою для такого розірвання правочину є злісна невдячність обдаровуваного. Це обумовлено також і тим, що законом не може бути передбачено морального обов'язку для обдарованого, спрямованого на вдячність та повагу до дарувальника.
Проте законом встановлені певні правові підстави розірвання договору дарування - у випадку вчинення обдаровуваним протиправних та аморальних дій відносно особи дарувальника.
Правова характеристика умисного злочину надається статтею 24 КК України (злочин вважається умисно вчиненим, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (прямий умисел), або хоча і не бажала, але свідомо припускала їх настання (непрямий умисел).
Злочин сам по собі є аморальним явищем. Тому вчинення злочину має тягнути настання цивільно-правових наслідків. Такими наслідками закон визначає розірвання договору дарування, предметом якого є нерухоме майно.
У таких випадках дарувальник вправі вимагати розірвання договору дарування та повернення дарунка або відшкодування його вартості. Законом чітко сформульовані умови (підстави) виникнення такого права у дарувальника, причому незалежно від того, чи був договір дарування укладений з обов'язком передати дарунок у майбутньому, чи дарунок вже був переданий дарувальником та прийнятий обдаровуваним.
У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою;
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного суду від 25.11.2020 у справі №760/16924/18 (№61-14643св19).
Відповідно до ст. 62 Конституції України та ч. 6 ст. 82 ЦПК України, оскільки особу не визнано винною у кримінальному провадженні та обвинувальний вирок суду відсутній, її поведінка не може розглядатися як винна або як така, що містить ознаки кримінального правопорушення в межах цивільного судочинства.
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).
В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті І.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
У світлі зазначених принципів та з огляду на доктрину venire contra factum proprium, встановлено, що укладаючи договір дарування Частини квартири дарувальник діяв вільно, свідомо, на власний розсуд, із зазначенням усіх істотних умов договору, права та обов'язки щодо змісту правочину повністю усвідомлювали. Відтак, має довести обставини, з якими закон пов'язує наявність підстав для розірвання такого договору.
Системний аналіз указаних вище вимог закону та усталеної практики Верховного Суду вказує на те, що для розірвання договору дарування з підстав передбачених статтею 727 Цивільного кодексу України, обов'язковою умовою є наявність такого, що набрав законної сили вирок суду, щодо особи обдарованого, яка вчинила злочин оскільки, в даному випадку, право на розірвання договору, виникає саме з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду. У такому випадку, дарувальник вправі вимагати розірвання договору дарування та повернення дарунка або відшкодування його вартості. При цьому на час пред'явлення позову такий дарунок має бути наявний у натурі та бути збереженим.
Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Цивільний кодекс України не містить визначення поняття «заінтересована особа», тобто залишає його оціночним. Тому слід враховувати, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів.
У зв'язку з цим виділяють декілька критеріїв визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції (права, майно).
Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.
Об'єднана палата Верховного Суду у постанові від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначила, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
При цьому висновок (рішення) про невідповідність правочину актам законодавства як підстава для його недійсності (пункт 1 статті 203 ЦК України) має ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи щодо порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Відповідно до змісту статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 Цивільного кодексу України.
Саме такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема, чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Згідно ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України).
З матеріалів справи вбачається, що 08.02.2019 ОСОБА_1 передала у власність частки квартири ОСОБА_2 яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
06.09.2021 року позивач звернулась до ХРУП № 2 ГУНП в Харківській області із заявою про вчинення кримінального правопорушення, в якій зазначила, що 22.08.2021 року ОСОБА_7 завдав позивачу тілесних ушкоджень.
На підставі заяви позивача було відкрите кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12021226200001678 від 07.09.2021 за ознаками кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, яке наразі перебуває на стадії досудового розслідування, підозра у ньому жодній особі не пред'явлена, обвинувальний акт до суду не направлено.
Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 251 Цивільного процесуального кодексу України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 253 ЦПК України провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених пунктом 6 частини першої статті 251 цього Кодексу, - до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.
Об'єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи полягає у тому, що рішення суду в справі встановлює обставини, які впливають на збирання та оцінку доказів у цій справі, зокрема факти, що мають преюдиційне значення.
Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з'ясовані та встановлені у цьому процесі, але мають значення для справи, провадження у якій зупинено.
Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 серпня 2023 року у справі № 990/24/23 (провадження № 11-100заі23).
У постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 01 березня 2024 року у справі № 910/17615/20 зазначено, що: по-перше, провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього; по-друге, під неможливістю розгляду справи до вирішення іншої справи необхідно розуміти те, що обставини, які розглядаються в такій справі, не можуть бути встановлені судом самостійно через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості, обмеженості предметом позову, неможливості розгляду тотожної справи, черговості розгляду вимог тощо; по-третє, обов'язкова пов'язаність справи, що зупиняється, з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема, факти, що мають преюдиційне значення.
Таким чином, суд повинен у кожному конкретному випадку з'ясувати: чи існує вмотивований зв'язок між предметом судового розгляду у справі, яка розглядається судом, з предметом доказування в конкретній іншій справі, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства; чим обумовлюється об'єктивна неможливість розгляду цієї справи з вказівкою на обставини, які встановлюються судом в іншій справі.
Схожий висновок було викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 357/10397/19 (провадження № 61-5752сво21).
Приписи пункту 6 частини 1 статті 251 Цивільного процесуального кодексу України закріплюють підставу для обов'язкового зупинення провадження у справі, а саме вирішення іншої справи, що розглядається в порядку, зокрема, кримінального судочинства.
З урахуванням буквального формулювання правової норми (пункт 6 частини 1 статті 251 Цивільного процесуального кодексу України), а також її системного тлумачення у сукупності з іншими нормами права, зокрема вказаними нормами Кримінального процесуального кодексу України, беручи до уваги закріплене у цій нормі загальне правило для усіх видів судочинства, у більшості з яких відсутня обов'язкова досудова стадія провадження, з огляду на основні засади судочинства та мету впровадження механізму зупинення провадження, передбачуваність строків такого зупинення, суд вважає, що правовою підставою для зупинення провадження у цивільній справі на підставі пункту 6 частини 1 статті 251 Цивільного процесуального кодексу України є саме судовий розгляд іншої справи (судове провадження).
Здійснення відповідним органом досудового розслідування окремої стадії кримінального провадження - досудового розслідування, не може виступати підставою для зупинення провадження у справі на підставі пункту 6 частини 1 статті 251 Цивільного процесуального кодексу України.
Зазначене відповідає сформованій судові практиці при застосуванні пункту 6 частини 1 статті 251 Цивільного процесуального кодексу України (постанови Верховного Суду від 22 травня 2024 року у справі № 369/2750/21, від 22 січня 2025 року у справі № 643/3012/20)
Судом встановлено, що кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудового розслідування за № 12021226200001678 від 07.09.2021 за ознаками кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, наразі перебуває на стадії досудового розслідування. При цьому відсутні будь-які докази що у цьому кримінальному провадженні вручено повідомлено повідомлення про підозру, затверджено обвинувальний акт з направленням його до суду.
Зазначене свідчить про відсутність судового провадження у кримінальній справі за звинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення № 12021226200001678 та як наслідок відсутність підстав для зупинення провадження у дійсній цивільній справі.
Тому судова колегія вважає необґрунтованими доводи апелянта про безпідставну відмову суду у зупиненні провадження у справі до розгляду кримінального провадження № 12021226200001678.
Враховуючи, що на час розгляду дійсної цивільної справи ОСОБА_2 не було визнано винною у кримінальному провадженні та обвинувальний вирок суду відсутній, тому його поведінка не може розглядатися як винна або як така, що містить ознаки кримінального правопорушення в межах цивільного судочинства.
У разі встановлення вини ОСОБА_2 у межах кримінального провадження № 12021226200001678, позивач не позбавлена права звернутися до суду з заявою про перегляді рішення суду за нововиявленими обставинами у встановленому ЦПК порядку.
Крім цього судова колегія враховує, що діями щодо дарування нерухомості позивач спростовують свою позицію, оскільки добровільно за власною волею подарувала відповідачу належну йому квартири, чим наділила його всіма повноваженнями щодо володіння, користування та розпорядження зазначеною часткою власності, не включивши в договори дарування особливих умов щодо користування та розпорядження відповідачем зазначеним майном.
Крім того, в супереч вимог ст.12, 81 ЦПК України позивачем не надано належних та допустимих доказів підтвердження або спростування дійсних намірів відповідачів при укладенні Договору дарування від 15.09.2021. Посилання позивача на те, що ОСОБА_3 є водієм відповідача - ОСОБА_2 належними доказами не доведено.
Отже, оцінивши наведені у позовній заяві аргументи і надані докази, судова колегія вважає, що позивачкою не доведено наявність умов для розірвання договору дарування на підставі ст.727 ЦК України в судовому порядку, оскільки позивачами не доведено обставин, з якими закон пов'язує наявність підстав для розірвання такого договору.
Водночас колегія суддів зазначає, що посилання суду в якості підстав для відмови у задоволені позову на недоведення позивачкою на те, що належна їй Частина квартири становить для неї значну немайнової цінність є завим, оскільки виходить за межі пред'явлених позивачкою вимог. Проте, оскільки таке посилання на правильність висновку суду про відмову у задоволені позову не вплинуло, судова колегія відхиляє доводи апелента про наявність підстав для скасування рішення суду в цій частині.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій та не дають підстав вважати, що судом порушені норми матеріального та процесуального права, суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення - залишенню без змін.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.375, 381, 382-384, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 13 червня 2025 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складений 23.12.2025
Головуючий О.Ю. Тичкова
Судді Н.П. Пилипчук
Ю.М. Мальований