24 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 610/1354/25
провадження № 51- 4486 ск 25
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на вирок Балаклійського районного суду Харківської області від 06 серпня 2025 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року,
встановив:
Вироком Балаклійського районного суду Харківської області від 06 серпня 2025 рокуОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , засуджено за ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК) та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.
На підставі ст. 75 КК звільнено ОСОБА_4 від відбування призначеного покарання з випробуванням зі встановленням іспитового строку 2 (два) роки та поклав на нього відповідні обов'язки, передбачені ст. 76 КК.
За обставин, викладених у вироку, ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 близько 08 години, рухаючись при несправній гальмівній системі поблизу будинку № 12 по вул. Центральна в с. Морозівка Ізюмського району Харківської області з боку м. Балаклія в напрямку с. Савинці із перевищенням швидкості руху - 71 км/год в населеному пункті, своїми діями створив небезпеку як для себе, так і для життя і здоров'я інших учасників дорожнього руху, чим проявив злочинну самовпевненість, внаслідок чого допустив зіткнення з мотоциклом «Альфа» без реєстраційного номеру під керуванням ОСОБА_5 , 1970 року народження, який виїхав з території домоволодіння по АДРЕСА_1 та продовжив рух по головній дорозі в попутному напрямку попереду автомобіля «ВАЗ 21093» р.н. НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_4 . Внаслідок дорожньо-транспортної події водій мотоцикла «Альфа» ОСОБА_5 в той же день, ІНФОРМАЦІЯ_2, від отриманих тілесних ушкоджень помер у лікарні.
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року вказаний вирок місцевого суду залишено без змін.
У своїй касаційній скарзі засуджений ОСОБА_4 , посилаючись на невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, просить змінити вирок Балаклійського районного суду Харківської області від 06 серпня 2025 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року та виключити із судових рішень призначене йому додаткове покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення права керування транспортними засобами на строк два роки. В решті судові рішення залишити без змін.
На обґрунтування своїх вимог засуджений посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, а саме:
- п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК, оскільки не правильно визначили обставини, які характеризують особу обвинуваченого, зокрема помилково не віднесли до таких обставин стан здоров'я, соціальний та сімейний стан, поведінку засудженого до та після вчинення кримінального правопорушення, наявність на утриманні осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, сталий спосіб життя та низький рівень суспільної небезпечності засудженого;
- ч. 6 ст. 368 КПК, оскільки не врахували висновки Верховного Суду, висловлені в постановах від 23 грудня 2024 року у справі № 740/3943/23 та від 17 квітня 2025 року у справі № 623/1555/20 щодо застосування статей 65 та 91 КПК;
- ст. 370 КПК, оскільки ухвалені судові рішення не є достатньо мотивованими і обґрунтованими - суди не навели мотивів, чому проігнорували позицію потерпілої щодо можливості призначення покарання без позбавлення права керування, не вказали, чому доводи про віктимну поведінку потерпілого, стан здоров'я обвинуваченого та інші характеристики особи не вплинули на висновок про вид і обсяг покарання.
Крім того, засуджений зазначає, що:
- суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми закону України про кримінальну відповідальність, оскільки не встановили та не обґрунтували необхідність призначення більш суворого покарання у вигляді поєднання основного покарання з додатковим;
- допустили невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та його особі, не врахували наявність численних пом'якшуючих обставин, позитивні характеристики, відсутність криміногенних ризиків, високий рівень його соціальної відповідальності та залежність від нього членів сім'ї, що у своїй сукупності свідчить про можливість досягнення мети покарання без застосування додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами.
Просить звернути увагу, що він проживає в зоні можливих бойових дій, що на думку засудженого, демонструє високу цінність транспортного засобу для виживання та безпеки його і його родини.
Перевіривши касаційну скаргу та надані до неї копії судових рішень, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав.
Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правову оцінку обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у частині першій цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися ст. ст. 412-414 цього Кодексу.
Висновок про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, встановлених та перевірених місцевим судом у порядку ч. 3 ст. 349 КПК, та кваліфікація його дій за ч. 2 ст. 286 КК у касаційній скарзі не оспорюються, а тому в касаційному порядку не перевіряються.
Положеннями частин 1, 2 ст. 50 КК визначено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до ч. 2 ст. 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.
Пунктом 3 ч. 1 ст. 65 КК передбачено, що суд призначає покарання, ураховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, який би ґрунтувався на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяв досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини й захистом інтересів держави та суспільства.
Питання призначення покарання визначають форми реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, який розглядає кримінальне провадження по суті й повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання.
Дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання мають межі, установлені статтями 409, 414, 438 КПК, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Згідно з положеннями ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) КК, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Санкція ч. 2 ст. 286 КК надає можливість суду як призначити додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, так і не застосовувати цього покарання до особи.
Указане положення закону України про кримінальну відповідальність має альтернативний характер застосування, і це питання, як визначив законодавець, суд вирішує на власний розсуд, залежно від конкретних обставин кримінального провадження, характеру допущених особою порушень вимог ПДР, їх наслідків тощо.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд, призначаючи ОСОБА_4 покарання, врахував тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК є тяжким злочином, вчиненим з необережності, особу винного, який раніше не судимий, вперше притягується до кримінальної відповідальності, визнав свою провину, зареєстрований в м. Балаклія Ізюмського району, де характеризується позитивно, як особа, яка до адміністративної відповідальності не притягувалася, з сусідами зв'язок не підтримує, в громадському житті міста участі не приймає, є учасником бойових дій, на обліках в органах пробації, у лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває, на теперішній час працює техніком з обслуговування інженерно технічних - засобів охорони.
З урахуванням вищенаведеного місцевий суд призначив ОСОБА_4 покарання в межах санкції ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки, а також з урахуванням наявних обставин, які пом'якшують покарання обвинуваченого, та відсутності обставин, що обтяжують покарання, та, зважаючи на думку потерпілої, яка просила суворо не карати обвинуваченого, який відшкодував витрати на поховання чоловіка, на підставі ст. 75 КК звільнив його від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки.
Не погоджуючись із таким рішенням місцевого суду, обвинувачений ОСОБА_4 оскаржив його в апеляційному порядку.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи кримінальне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 , погодився з оцінкою та висновками суду першої інстанції щодо призначеного ОСОБА_4 покарання, в тому числі призначення додаткового покарання. При цьому суд перевірив усі доводи, викладені обвинуваченим (які в цілому є аналогічними з доводами касаційної скарги), та вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши достатні аргументи та підстави для прийняття такого рішення.
Так, колегія суддів апеляційної інстанції слушно зазначила, що, обираючи ОСОБА_4 покарання в межах своїх дискреційних повноважень, суд першої інстанції мав підстави для призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, зважаючи на тяжкі наслідки кримінального правопорушення.
Крім того, суд апеляційної інстанції відхилив аргументи апеляційної скарги обвинуваченого про те, що призначення такого додаткового покарання, як позбавлення права керувати транспортними засобами, суттєво погіршить соціальний та сімейний стан обвинуваченого.
Як зазначив у своєму рішенні суд апеляційної інстанції, соціальні чи сімейні наслідки покарання не є тими факторами, які звільняють особу від кримінальної відповідальності або впливають на доцільність призначення додаткового покарання, якщо воно передбачене санкцією ч.2 ст.286 КК. Покарання спрямоване на виправлення ОСОБА_4 та попередження вчинення нових злочинів, що є пріоритетом над особистими чи побутовими інтересами обвинуваченого.
Також колегія суддів суду апеляційної інстанції врахувала, що призначене додаткове покарання у виді позбавлення права керування строком на 2 роки є помірним, не перевищує меж, установлених законом, і відповідає принципам справедливості та індивідуалізації покарання.
При цьому суд апеляційної інстанції зазначив про те, що призначення ОСОБА_4 покарання без додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами не відповідатиме загальним засадам призначення покарання, принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, та не буде достатнім і необхідним для виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень, не відповідатиме ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
З наведеним погоджується і Суд та зауважує, що закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодо можливості позбавлення права керування транспортними засобами осіб, для яких діяльність, пов'язана з користуванням таким правом, є їх роботою, джерелом засобів для існування тощо. Ці обставини потребують урахування з точки зору більш виваженого підходу до аспектів призначення покарання, однак не вказують на неможливість застосування такого додаткового покарання.
При цьому, як убачається з оскаржуваних судових рішень, ОСОБА_4 грубо порушив ПДР, що призвело до тяжких наслідків - смерті потерпілого.
За таких обставин не може бути достатньою підставою для незастосування до ОСОБА_4 додаткового покарання посилання засудженого в касаційній скарзі на стан здоров'я, соціальний та сімейний стан, його поведінку до та після вчинення кримінального правопорушення, наявність на утриманні осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, сталий спосіб життя та низький рівень суспільної небезпечності.
Що стосується доводів засудженого про те, що він проживає в зоні можливих бойових дій, що демонструє високу цінність транспортного засобу для виживання та безпеки його і його родини, Суд зазначає наступне.
Доводи засудженого про те, що позбавлення його права керувати транспортними засобами перешкодять йому в разі необхідності евакуюватися із зони можливих бойових дій, де проживає його родина, не заслуговують на увагу, оскільки:
- положеннями ст. 17 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) передбачено, що особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або яка була в стані неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності. За таких обставин не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена КупАП, але була вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує правам і свободам громадян;
- в разі погіршення ситуації у зв'язку зі збройною агресією рф, що вимагатиме вжиття заходів для евакуації, останній не буде позбавлений можливості керувати транспортним засобом навіть без наявності в нього відповідного права, оскільки такі його дії, за наявності ознак крайньої необхідності, визначених у ст. 39 КК, не будуть протиправними, про що суд касаційної інстанції щодо оцінки аналогічних доводів також зазначав у постанові від 07 листопада 2023 року (справа № 336/5442/19, провадження № 51-4391км23).
До того ж колегія суддів зауважує, що:
- людина, її життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканість та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю;
- позбавлення життя людини є наслідком, що має незворотний характер, утрата життя людини, яке згідно зі ст. 3 Конституції України визнається в Україні найвищою соціальною цінністю та є особливим об'єктом кримінально-правової охорони, не підлягає відшкодуванню, а життя людини не може бути відновлено через незворотність смерті.
Водночас термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом і розміром покарання, яке повинно бути призначено з урахуванням обставин, що підлягають доказуванню, зокрема тих, які необхідно брати до уваги під час призначення покарання.
Проте, з огляду на характер кримінального правопорушення (грубе порушення ПДР) та наслідки, які настали, незворотність таких наслідків, призначення ОСОБА_4 додаткового покарання, на думку Суду, не свідчить про порушення загальної справедливості судового рішення стосовно засудженого ОСОБА_4 , якого звільнено від відбування основного покарання, при тому, що потерпілий з його вини втратив життя.
Відтак, відсутні підстави для висновку про те, що має місце явна несправедливість призначеного покарання через суворість чи має місце істотна диспропорція між обмеженням прав засудженого внаслідок призначення додаткового покарання та наслідками, що настали як для потерпілого, так і його близьких.
Верховний Суд також зазначає, що ті позитивні дані про особу засудженого, на яких він акцентує увагу у своїй касаційній скарзі, зокрема й щодо його поведінки після вчинення кримінального правопорушення, суд першої інстанції обґрунтовано врахував під час визначення виду та строку покарання за ч. 2 ст. 286 КК та вирішенні питання щодо звільнення від його відбування на підставі ст. 75 цього Кодексу. Проте за обставин цього кримінального провадження ці дані не знижують суспільної небезпеки вчиненого засудженим кримінального правопорушення настільки, щоб досягти мети покарання можливо було без позбавлення права керування транспортними засобами.
Крім того, судами першої та апеляційної інстанцій була врахована думка потерпілої ОСОБА_6 , яка під час судового розгляду в місцевому суді просила суворо не карати обвинуваченого, а в суді апеляційної інстанції просила суд не позбавляти обвинуваченого права керування транспортними засобами.
Проте Суд звертає увагу на те, що позиція потерпілих хоча і враховується судами при призначенні покарання, однак вона не є визначальною. Така позиція узгоджується з практикою Верховного суду (справа № 677/1391/17 постанова від 27 квітня 2021 року).
Також засуджений ОСОБА_4 посилається на те, що судом апеляційної інстанції не було надано належної оцінки доводам щодо віктимної поведінки потерпілого, зокрема того, що потерпілий перебував у стані алкогольного сп'яніння та керував мопедом без шолома, однак Суд уважає, що з огляду на зазначені обставини покарання, яке призначене ОСОБА_4 судом першої інстанції та наступне звільнення його від відбування основного покарання, є логічним. Разом з цим вказані обставини не спростовують наявність складу вчиненого ОСОБА_4 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, доведеність його винуватості у вчиненому та наявності обґрунтованих підстав для призначення покарання в межах санкції зазначеної нормами КК.
Доводи засудженого щодо неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків Верховного Суду, викладених в постановах від 23 грудня 2024 року у справі № 740/3943/23 та від 17 квітня 2025 року у справі № 623/1555/20 щодо застосування статей 65 та 91 КПК, суд вважає необґрунтованими.
Так, у кримінальному провадженні № 623/1555/20 суд першої інстанції дійсно не призначав додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами. Проте вказаним судом було призначено основне покарання, яке необхідно було відбувати реально. В подальшому вказане кримінальне провадження переглядалось лише з підстав незастосування положень, передбачених ст. 75 КК, що не є релевантним до цього кримінального провадження.
Посилання на висновки Верховного Суду у кримінальному провадженні № 740/3943/23 в цілому не спростовує законність та обґрунтованість судових рішень попередніх інстанцій в частині призначення додаткового покарання, оскільки призначене основне покарання з наступним звільненням від його відбування та застосування за таких обставин додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, в тому числі з огляду на вищевказані обставини та дані про особу, про які зазначено в касаційній скарзі, в цілому не свідчить про призначення явно несправедливого покарання через суворість.
З огляду на зазначене, наведені в касаційні скарзі доводи засудженого ОСОБА_4 не ставлять під сумнів правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях в частині призначення останньому додаткового покарання і не містять переконливих обґрунтувань, які би давали підстави Суду стверджувати, що такі судові рішення постановлено без додержання положень статей 370, 374, 419 КПК.
Враховуючи викладені обставини, Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги засудженого про допущені судами істотні порушення вимог кримінального процесуального закону є необґрунтованими, а відтак, відсутні підстави для задоволення вимог поданої ним касаційної скарги.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 на вирок Балаклійського районного суду Харківської області від 06 серпня 2025 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3