8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"23" грудня 2025 р.м. ХарківСправа № 922/1440/21 (922/3913/25)
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Міньковського С.В.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Колос"
до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації
про стягнення коштів в межах справи про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Колос"
без виклику учасників справи
До Господарського суду Харківської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Колос" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Саутенко Сергія Олеговича до відповідача - держави російська федерація в особі Міністерства юстиції російської федерації про відшкодування збитків, завданої внаслідок збройної агресії проти України в розмірі 17195796,50 грн в якій просить суд: 1) Прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; 2) Стягнути з держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації (119991, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля 1) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Колос" (код ЄДРПОУ 32938560, місцезнаходження: 62313, Харківська обл., Дергачівський р-н, с.Гоптівка, вул. Центральна, буд.1) збитки на відшкодування майнової шкоди у національній валюті України у розмірі 17195796,50 грн (сімнадцять мільйонів сто дев'яносто п'ять тисяч сімсот дев'яносто шість гривень, 50 копійок).
В провадженні Господарського суду Харківської області у складі судді Міньковського С.В. перебуває справа про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Колос".
Відповідно до ч. 2 статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник.
Враховуючи вищевикладене, відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 03.11.2025 позовна заява в межах справи про банкрутство (вх. №3913/25 від 03.11.2025) передана на розгляд судді Міньковському С.В.
Ухвалою від 06.11.2025 господарський суд прийняв матеріали позовної заяви до розгляду; відкрив провадження у справі №922/1440/21 (922/3913/25); ухвалив розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи; встановив відповідачу згідно зі ст.ст. 250, 251 ГПК України строк 15 календарних днів з дня вручення цієї ухвали для подання відзиву та заяви із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження з доказами їхнього надсилання (надання) позивачу; зобов'язав відповідача надати суду. Цією ж ухвалою суд встановив позивачу згідно зі ст. 251 ГПК України строк 5 календарних днів з дня отримання відзиву для подання до суду відповіді на відзив з доказами її надсилання (надання) відповідачу та заяви із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження.
Відзив на позовну заяву, будь-які заяви та клопотання від відповідача не надходили.
Отже, суд доходить висновку, що відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на позов у встановлений судом строк.
Щодо дотримання прав відповідача під час розгляду даної справи судом, суд зазначає таке.
Статтею 11 ГПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55).
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження» (Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29.06.2011, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 59).
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28.05.1985, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 55; Fogarty v. the United Kingdom (скарга №37112/97), рішення від 21.11.2001, § 33; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 55).
ЄСПЛ неодноразово визнавав, що «надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави» (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 29.06.2011, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга № 156/04), рішення від 17.07.2012, § 60).
Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету російської федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права. У той же час, збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи Російської Федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.
Це позбавляє застосування судового імунітету російської федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети.
Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, «обмеження буде несумісне з пунктом 1 статті 6 Конвенції 1950 року, якщо … не існує розумної пропорції між використовуваними засобами та метою, яка переслідується». Також, при розгляді питання про доступ до суду в контексті застосування юрисдикційного імунітету держави, «необхідно переконатися, що обмеження, що застосовуються, не обмежують і не скорочують доступ, що залишився особі, таким чином або такою мірою, що порушується сама сутність права [доступу до суду]» (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28.05.1985, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 55). В іншому випадку, повне перешкоджання у розгляді справи, без будь-якої провини з боку позивача, буде суперечити пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року (McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21.11.2001, Окрема думка Судді L. Лукейдіса).
Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина третя статті 82 ЦПК України), що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року.
Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би російська федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду російської федерації.
Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
При розгляді питання щодо застосування судового імунітету, суд бере до уваги «загальні принципи, що лежать в основі прав людини та гуманітарного права та втілюють основні права, такі як право на ефективний спосіб захисту права, право на компенсацію збитків, понесених внаслідок порушень гуманітарного права, та право на захист від відмови у правосудді» (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03.02.2012, § 30.)
Виходячи із сукупності наведеного, суд вважає, що право позивача на належне та ефективне відшкодування збитків повинно бути захищене, а судовий імунітет не повинен бути перешкодою для такого відшкодування у тих виняткових обставинах, коли немає інших механізмів відшкодування.
Відповідно до обставин справи, звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та російською федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії російської федерації на території України.
За таких обставин, застосування судового імунітету російської федерації (зокрема, частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право») у даній справі не буде узгоджуватися із обов'язком України як держави і суду зокрема забезпечити реалізацію права позивача на справедливий суд.
З огляду на відсутність інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, застосування судового імунітету російської федерації буде порушенням самої сутності права на справедливий суд.
Також, зважаючи на військову агресію російської федерації, якою порушується державний суверенітет України, застосування судового імунітету російської федерації буде непропорційним до своєї мети.
Судовий імунітет російської федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004).
Частина перша статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02.12.2004.
Ці Конвенції втілюючи концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів, держава може бути пов'язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право (Рішення Міжнародного Суду ООН у справі North Sea Continental Shelf (ФРН проти Нідерландів) від 20.02.1969, § 71; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 66).
Зокрема, при застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вона не може тлумачитися абстрактно, а підлягає тлумаченню у світлі правил, викладених у Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року, у пп. (с) пункту 3 статті 31 якої вказується, що необхідно брати до уваги «будь-які відповідні норми міжнародного права, застосовні у відносинах сторін» (Loizidou v. Turkey (скарга № 15318/89), рішення від 18.12.1996, § 43).
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що суд «повинен пам'ятати про особливий характер Конвенції як договору про права людини, а також брати до уваги відповідні норми міжнародного права, зокрема ті, що стосуються надання державного імунітету» (Fogarty v. The United Kingdom, (скарга № 37112/97), рішення від 21.11.2001, § 35; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 56; Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29.06.2011, § 48).
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі Oleynikov v. Russia, якщо національні суди підтримують юрисдикційний імунітет держави без будь-якого аналізу застосовних принципів звичаєвого міжнародного права, такі суди порушують право заявника на доступ до суду навіть у тих випадках, коли юрисдикційний імунітет підлягає застосуванню (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, §§ 71-73).
Таким чином, суд аналізує питання про застосування юрисдикційного імунітету в даній справі з огляду на положення звичаєвого міжнародного права.
Як зазначив ЄСПЛ у справах v. Lithuania таv. Russia: «застосування абсолютного державного імунітету явно розмивалося протягом багатьох років, зокрема, у зв'язку із прийняттям Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй Конвенції про юрисдикційні імунітети держав та їх власності у 2004 році» (Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/0256), рішення від 23.03.2010, § 64; Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29.06.2011, § 53; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 61).
Таким чином, концепція судового імунітету держави зазнала обмежень з огляду на динамічний розвиток звичаєвого міжнародного права.
Більше того, у рішенні ЄСПЛ у справі v Russia, ЄСПЛ підтвердив вищевказану позицію. ЄСПЛ встановив, що Російська Федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши конвенцію 01.12.2006.
З огляду на вказане, вирішуючи питання порушення права заявника на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року, ЄСПЛ застосував положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) на основі звичаєвого міжнародного права (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 68).
Вказану правову позицію підтвердив Верховний Суд у пункті 75 постанови від 25.01.2019 у справі № 796/165/18 (провадження № 61-44159ав18) про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення про стягнення сум компенсації з російської федерації.
Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.
Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд доходить висновку, що стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.
Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» («tort exсeption»).
Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2)присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Отже, суд вважає, що у питанні застосування імунітету держави від юрисдикції відповідні норми не можна тлумачити абстрактно або у відриві від встановлених фактичних обставин справи. Необхідно повністю враховувати особливості та обставини кожної справи, а також фактори, що лежать в її основі. У цьому випадку йдеться про вимоги щодо відшкодування збитків за неправомірні дії, допущені російською федерацією при відсутності альтернативних засобів відшкодування збитків.
Незастосування судом юрисдикційного імунітету іноземної держави щодо невиплати відшкодування за серйозні порушення прав людини під час збройного конфлікту, допущені відповідальною державою, особливо за відсутності інших засобів відшкодування збитків, не є порушенням суверенних прав іншої держави (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03.02.2012, § 50). Навпаки, це сприяє кристалізації винятку з судового імунітету держав, заснованого на принципах, які покладені в основу прав людини і гуманітарного права, включаючи право на ефективний спосіб захисту порушеного права.
Враховуючи вищенаведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, суд зазначає, що судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами російської федерації шкоди майну позивача, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права.
Судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення російською федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням російською федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
Особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції».
Подібні висновки викладено Верховним Судом у постанові від 14.04.2022 у справі №308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21).
Таким чином, концепція судового імунітету держави базується на міжнародно-правовому принципі суверенної рівності держав.
Суд також звертає увагу на те, що судові імунітети держав виникли в той час, коли індивідуальних прав людини практично не існувало і коли це було потрібно державам для більшого захисту від можливих переслідувань через судові зловживання. Натомість, доктрина судового імунітету держави в наш час підлягає дедалі більшій кількості обмежень, адже існує тенденція зменшити її застосування з огляду на розвиток прав людини, які зміцнюють позиції особи як суб'єкта правових відносин. У сучасному демократичному суспільстві абсолютний імунітет держави від судового розгляду є анахронічною доктриною, несумісною з вимогами справедливості та верховенства права (рішення ЄСПЛ у справі McElhinney. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21.11.2002, Окрема думка Судді. Лукейдіса).
Таким чином, застосування судового імунітету держави скоротилося у світлі еволюції міжнародного права від правової системи, орієнтованої на державу, до системи, яка також захищає права людини по відношенню до держави.
У постанові від 14.04.2022 у наведеній вище справі № 308/9708/19 Верховний Суд дійшов висновку, що на російську федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки «вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН». Зокрема, Верховний Суд встановив, що «такими діями російська федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, та грубо порушила гарантоване нормами міжнародного права право власності позивача».
Отже, такий підхід Верховного Суду відображає те, що суд, перш ніж ухвалити рішення про судовий імунітет держави, має брати до уваги основні обставини конкретної справи, щоб визначити, чи застосовується виняток до судового імунітету.
Верховний Суд звертає увагу на те, що військова агресія та окупація російською федерацією територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права.
Більше того, така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України, а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва російської федерації.
Зокрема, у пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Згідно з частиною першою статті 1 Статуту ООН Організація Об'єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02.03.2022 військова агресія російської федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, російську федерацію було зобов'язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.
Крім того, аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16.03.2022 у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти російської федерації) зобов'язав російську федерацію припинити військову агресію проти України.
Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24.03.2022, якою додатково засуджує військову агресію росії проти України, вимагає від російської федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об'єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.
Проте, станом на час ухвалення цього судового рішення, російська федерація не виконала приписів (вимог) ні Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02.03.2022, ні наказу Міжнародного суду ООН від 16.03.2022, та продовжує військову агресію проти України та військові злочини проти цивільного населення та цивільних об'єктів у порушення норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Женевських Конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу I 1977 року до них.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 № 2188-IXпро заяву Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва російської федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022.
У таких висновках Верховний Суд керується тим, що дії російської федерації вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.
Враховуючи вказане, російська федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні збитки майну позивача. До таких висновків також дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.05.2022 у справі №635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20, (пункт 49).
Визначаючи, чи поширюється на російську федерацію судовий імунітет у справі, яка переглядається, суд врахував таке:
- предметом позову є відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої збройною агресією рф проти України;
- місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;
- передбачається, що шкода завдана агентами російської федерації, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України;
- вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН;
- національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).
У зв'язку з повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України 24.02.2022 Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства російської федерації в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
Відповідно до ст. 365 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов'язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Частиною 1 статті 367 ГПК України передбачено, що у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно, зокрема, вручити документи на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
До повномасштабної військової агресії російської федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території російської федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992.
У зв'язку з Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», за зверненням Мін'юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією росії проти України та неможливість у зв'язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов'язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
У листі Міністерства юстиції України № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 «Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану» зазначено, що з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами російської федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.
АТ «Укрпошта» з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з російською федерацією.
Міністерство юстиції України листом 13.10.2022 № 72/11-612/1-81401 повідомило, що відповідно до пункту 11 Порядку ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та користування ним, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.04.2001 № 376 (із змінами), після письмового повідомлення російській стороні про рішення української сторони розірвати дипломатичні відносини, встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною і російською федерацією, здійсненим у м. Мінську 14 лютого 1992 року, зазначений міжнародний договір припинив свою дію 24 лютого 2022 року.
Отже, з 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та російською федерацією у зв'язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території рф та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади рф за посередництва третіх держав також не здійснюється.
З огляду на викладені обставини, всі процесуальні документи суду у справі №922/1440/21 (922/3913/25) оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень веб-порталу «Судова влада України» в мережі Інтернет, відомості якого є офіційними, а доступ безоплатний та цілодобовий згідно з Законом України «Про доступ до судових рішень» та через оголошення на офіційному веб-сайті «Судової влади України».
Позивач також надав докази надіслання копії позовної заяви з додатками на адресу Посольства Російської Федерації в Республіка Польща, м. Варшава .
Відповідно до ч.ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №990/80/22, російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії. При цьому, Верховний Суд виходив з того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно російська федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено в постановах Верховного Суду від 08.06.2022 та 22.06.2022 у справах №490/9551/19 та №311/498/20.
Таких самих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18.05.2022 у справі №428/11673/19 та у справі №760/17232/20-ц, зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету російської федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету російської федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції; судовий імунітет російської федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету російської федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов'язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням російською федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
За приписами ст. 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.
Іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов'язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (ст. 365 ГПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 367 ГПК України у разі, якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території російської федерації регулюється Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - Постанову Верховної Ради України «Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності» від 19.12.1992.
Згідно вищезазначеної Угоди Компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зобов'язуються надавати взаємну правову допомогу. Взаємне надання правової допомоги включає вручення і пересилання документів і виконання процесуальних дій, зокрема проведення експертизи, заслуховування сторін, свідків, експертів та інших осіб. При наданні правової допомоги компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зносяться одна з одною безпосередньо. При виконанні доручень про надання правової допомоги компетентні суди та інші органи, в яких просять допомоги, застосовують законодавство своєї держави. При зверненні про надання правової допомоги і виконання рішень документи, що додаються, викладаються мовою держави, яка запитує, або російською мовою.
Разом з тим, у зв'язку з військовою агресією держави-відповідача проти України, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», яким в Україні запроваджено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який неодноразово був продовжений і триває дотепер.
Відповідно до ч. 1 ст. 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.
Відповідно до ч. 2 ст. 367 ГПК України судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.
Разом з тим, діяльність дипломатичних представництв України в росії та росії в Україні, а також будь-яке дипломатичне спілкування припинено відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.
Отже, застосування відповідного алгоритму для подачі будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами не є можливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин та евакуацію всіх співробітників дипломатичних та консульських установ України через повномасштабну агресію Російської Федерації проти України.
З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва, у тому числі у зв'язку із припиненням поштового сполучення.
Водночас, навіть незважаючи на введення воєнного стану в Україні, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.
Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін як один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Таким чином, господарський суд, не зважаючи на всі обставини, вжив максимально можливих заходів, задля дотримання вимог щодо повідомлення відповідача про розгляд справи з наданням можливості сторін ознайомитися з інформації про розгляд справи на сайті судової влади України.
При розгляді справи суд виходив з «презумпції обізнаності» відповідача, яка в свою чергу покладає на такого учасника справи обов'язок довести незнання про повідомлення, надіслане судом.
Відтак, взявши до уваги вищенаведене, повідомлення відповідача про відкриття провадження у цій справі було здійснено шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті «Судової влади України».
Враховуючи викладене суд вважає, що вичерпав всі можливі засоби повідомлення відповідача у справі, тому вважає, що він був належним чином повідомлений про її розгляд.
Відповідач у встановлений судом строк відзиву із викладенням власної правової позиції до суду не надав.
Відповідно до ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Враховуючи вищевказане, відповідно до ч. 9 ст. 165 ГПК України справа розглядається за наявними в ній матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Колос" є юридичною особою, резидент України, діє на підставі власного установчого документа, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб та громадських формувань - 32938560, дата державної реєстрації в єдиному державному реєстрі - 25.05.2004, дата запису - 20.07.2005, номер запису - 14561200000000291.
Види діяльності: 01.11 Вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур (основний); 01.41 Розведення великої рогатої худоби молочних порід; 01.46 Розведення свиней; 46.21 Оптова торгівля зерном, необробленим тютюном, насінням і кормами для тварин; 46.39 Неспеціалізована оптова торгівля продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами; 49.41 Вантажний автомобільний транспорт.
Місцезнаходженням вказаної юридичної особи станом на теперішній час є: Україна, 62313, Харківська обл., Дергачівський р-н, село Гоптівка, вулиця Центральна, будинок 1.
Відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженого Наказом Міністерства розвитку громад та територій України № 376 від 28.02.2025 року, на території с. Гоптівка та с. Кочубеївка з 24.02.2022 року по 13.09.2022 року, а на території с. Дубівка з 24.02.2022 року по 12.09.2022 року велись активні бойові дії, також в цей самий період дані території знаходились в тимчасовій окупації російської федерації.
Як встановлено судом та слідує з матеріалів справи, у зв'язку із збройною агресією російської федерації, воєнними діями на суверенній території України, зокрема у відношенні до майна позивача, останній зазнав значних збитків.
У листі Дергачівської міської військової адміністрації Харківського району Харківської області за вих. № 01-43/1129 від 29.08.2025 року, повідомлено, що: «Населені пункти с. Гоптівка, с. Дубівка, с. Кочубеївка та с. Токарівка Харківського району Харківської області входять до Токарівського старостинського округу Дергачівської міської територіальної громади та розташовані в безпосередній близькості до державного кордону України з російською федерацією.
Відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією затвердженого наказом Мінрозвитку від 28.02.2025 року № 376 території вищевказаних населених пунктів перебували під окупацією з 24.02.2022 року по 13.09.2022 року та на сьогодні відносяться до категорії територій можливих бойових дій.
Крім того, на підставі наказу Харківської обласної військової адміністрації № 43 В від 10 травня 2024 року «Про проведення обов'язкової евакуації населення з окремих населених пунктів Богодухівського району Харківської області, Чугуївського району Харківської області та Харківського району Харківської області в умовах воєнного стану», в с. Гоптівка, с. Дубівка, с. Кочубеївка та с. Токарівка було проведено обов'язкову евакуацію.
В подальшому при здійсненні ліквідаційних заходів арбітражним керуючим, ліквідатором Саутенко С.О. було направлено запит до ДП «Держреєстри України» про надання інформації за вих. № 01-34/779 від 22.07.2025 року щодо майна боржника.
Як вбачається з матеріалів справи ДП «Держреєстри України» надало відповідь за вих. № 994 від 31.07.2025 року, до якої додано інформацію щодо складських документів, за якими зберігалось зерно ТОВ «СГП «Колос».
Так, серед іншого, відповідно наданої інформації, в період з 07.10.2021 року по 14.01.2022 року на склади ТОВ «АПК «Новаагро» було передано врожай кукурудзи, загальна фізична вага якої складала 731 886 кг.
Позивачем на адреси попереднього ліквідатора, арбітражного керуючого Лялюка В.М. (вих. № 01-34/867 від 15.08.2025 року) та колишнього керівника товариства Нікольченко І.Ю. (вих. № 01-34/868 від 15.08.2025 року) було направлено листи щодо врожаю кукурудзи 2021 року.
Як вбачається з відповіді арбітражного керуючого Лялюка В.М. (вих. № 36 від 22.08.2025 року), в якій попередній ліквідатор товариства зазначив, що після введення процедури ліквідації 31.01.2023 року ліквідатору від керівника не передавались ані документи на врожай кукурудзи, ані врожай кукурудзи 2021 року в розмірі 731 886 кг.
Згідно з відповіді колишнього керівника боржника Нікольченко І.Ю. від 26.08.2025, вбачається, що спочатку врожай кукурудзи 2021 року в кількості 731 886 кг для зберігання було передано на елеватор ТОВ «АПК «Новаагро» в період з жовтня-грудня 2021 року, а в подальшому, було прийнято рішення перевезти врожай кукурудзи 2021 року на склади ТОВ «СГП «Колос», які розташовувались за адресою:Харківська обл., Дергачівський район, с. Гоптівка, вул. Центральна, 1.
Так, в період з грудня 2021 року по січень 2022 року вражай кукурудзи було перевезено на склади ТОВ «СГП «Колос».
Після початку повномасштабного вторгнення російської федерації на території України, територія селища Гоптівка з 24.02.2022 року по 13.09.2022 року була окупована російською федерацією.
Після деокупації селища Гоптівка, ТОВ «СГП «Колос» було отримано доступ до складів підприємства та встановлено, що врожай кукурудзи на території складу відсутній.
За вказаними фактами органом досудового розслідування внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ч. 1 статті 438 Кримінального кодексу України (воєнні злочини) та присвоєно номер кримінального провадження 12025221230001012.
З метою оцінки розміру завданих збитків, позивачем арбітражним керуючим ліквідатором Саутенко С.О. отримано експертний висновок Запорізької торгово-промислової палати № ОИ-3354 від 28.08.2025 року, згідно якого середньо ринкова вартість кукурудзи станом на лютий 2022 року складала 7,75 грн. за 1 кг.
Відповідно до балансової довідки від 07.10.2023 року за ТОВ «СП «Колос» обліковуються запаси вражаю кукурудзи 2021 року у розмірі 5 672,1 тис. грн.
Підсумовуючи викладене, встановлено, що в результаті тимчасової окупації території с. Гоптівка Харківської області відбулась фактична втрата майна, яке належало банкруту ТОВ «СП«Колос», а саме кукурудзи врожаю 2021 року загальною масою 731 886 кг.
Згідно із проведеними позивачем розрахунками, сума збитків становить 5 672 116,50 грн., що відображає ринкову вартість зазначеного обсягу продукції на момент втрати.
Судом встановлено, що за даними ліквідатора ТОВ «СГП «Колос» арбітражного керуючого Саутенко С.О., станом на 24.02.2022 року за боржником на праві власності обліковувалися вісім транспортних засобів, які знаходилися за місцем реєстрації підприємства в с. Гоптівка Харківської області.
Частина з цих транспортних засобів станом на 2025 рік продовжувала бути зареєстрованою за боржником у відповідних реєстрах МВС, однак фактично боржнику та ліквідатору не передавалася і за місцем знаходження підприємства відсутня.
Судом враховано, що внаслідок тимчасової окупації території с. Гоптівка, майно боржника було втрачено три транспортні засоби (ЗИЛ 431412, ЗИЛ 130, КС 3575 КРАЗ 250).
Розмір завданих збитків за вказані транспортні засоби, відповідно до консультаційного висновку суб'єкта оціночної діяльності ФО-П Ачкасова О.М., становить 762 950,00 грн.
Крім того, судом встановлено, що п'ять транспортних засобів боржника (ГАЗ-САЗ 3507 4250, ВАЗ 2121 1568,ЗИЛ-ММЗ 45021 6000, ГАЗ-САЗ 3507 4250,ЗИЛ-ММЗ 554 6000) були зняті з обліку на підставі актів списання, при цьому їх фактичні залишки (металобрухт) ліквідатору не передавались.
З урахуванням вартості знищених транспортних засобів та їх залишкової вартості, розмір шкоди за зазначеними п'ятьма транспортними засобами становить 771 675,00 грн.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що загальний розмір завданих збитків транспортним засобами ТОВ «СГП «Колос» унаслідок тимчасової окупації території с. Гоптівка, Харківської області та збройної агресії російської федерації, становить 1 534 625,00 грн, що підлягає врахуванню при розгляді справи з метою захисту прав та законних інтересів боржника і його кредиторів.
Крім того, як вбачається з відповіді від ГУ ДПС у Харківській області за вих. № 42453/6/20-40-53-05-03 від 25.07.2025 року, були додані копії фінансової звітності малого підприємства (баланс) за звітні періоди І-ІV квартали 2018-2021 років, що були надані посадовими особами ТОВ «СГП «Колос» до контролюючого органу ГУ ДПС.
По фінансовій звітності станом на 31.12.2021 року вбачається, що за ТОВ «СГП «Колос» обліковувалась запаси у розмірі 10367,9 тис. грн., з яких 4 517,3 тис. грн. готова продукція.
Минулим керівником Нікольченко І.Ю. було повідомлено, що до запасів підприємства входили: врожай кукурудзи 2021 року, добрива, засоби захисту рослин та інші товарно-матеріальні цінності.
На підставі отриманих документів від податкового органу, а також проведеним ліквідаційним заходам, арбітражним керуючим, ліквідатором ТОВ «СГП «Колос» складено балансову довідку товариства станом на 07.10.2025 року.
Так, балансова вартість запасів (добрив, засобів захисту рослин та інших товарно-матеріальних цінностей) ТОВ «СГП «Колос» складає 5 850,6 тис.грн.
З матеріалів справи вбачається, арбітражним керуючим, ліквідатором ТОВ «СГП «Колос» Саутенком С.О. до відділу поліції № 3 Харківського районного управління поліції № 3 Головного управління поліції в Харківській області було подано заяву за вих. № 01-34/1086 від 08.10.2025 року про вчинення кримінального правопорушення (у порядку ч. 5 ст. 185 КПК України) щодо викрадення транспортних засобів та запасів підприємства.
Таким чином, судом встановлено, що в результаті тимчасової окупації території с. Гоптівка Харківської області відбулась фактична втрата майна, яке належало банкруту ТОВ «СП «Колос», а саме запасів (добрив, засобів захисту рослин та інших товарно- матеріальних цінностей) товариства, що за проведеними розрахунками становить 5 850 600,00 грн., що відображає розмір запасів до моменту тимчасовї окупації с. Гоптівка Харківської області російською федерацією.
Крім того, арбітражним керуючим ліквідатором Саутенко С.О. було встановлено, що станом на 24.02.2022 року за ТОВ «СП «Колос» обліковувалися 21 одиниця сільськогосподарської техніки, а саме: трактор CASE MAGNUM 340, Д/ НОМЕР_1 , глибокорозпушувач CASE ECOLO TIGER 530, трактор колісний МТЗ- 80, навантажувач фронтальний Т-156, Трактор колісний 920, трактор колісний 1025.2,Трактор Колісний 1025, Трактор Колісний Т-16МТ, Трактор Колісний Т-16МТ, Трактор Колісний Т-16МТ,Сівалка зернова СЗФ-5, 400-06V, Сівалка зернова СЗФ-5, 400-06V, Сівалка СЗТ-5,4, Культиватор КРНВ- 5,6, Культиватор КРНВ- 5,6, Культиватор КРНВ- 5,6- 02,Сівалка точного висіву Mascio Gaspardo SP8, Сівалка точного висіву Mascio Gaspardo SP 540 8 Rows, Борона дискова, Борона БДТ-3,8, Борона БДТ-3,8, Каток зубчатий.
Як вбачаться з консультаційного висновку суб'єкта оціночної діяльності ФОП Ачкасова О.М., згідно якого середньо ринкова вартість техніки станом на 24.02.2022 року становила 6 942 350,00 грн.
В подальшому арбітражним керуючим ліквідатором Саутенко С.О. було встановлено, що трактор CASE MAGNUM 340, Д/ НОМЕР_1 та глибокорозпушувач CASE ECOLO TIGER 530 були продані арбітражним керуючим Лялюком В.М. 27.05.2023 року на електронному аукціоні.
Так, згідно доданих до матеріалів справи, а саме актів списання транспортних вбачається, що попереднім арбітражним керуючим Лялюком В.М., було списано залишок сільськогосподарської техніки, а саме:
- Сівалка зернова СЗФ-5, 400-06V, дата списання 17.09.2024, опис майна: корпус, колеса, устаткування;
- Сівалка зернова СЗФ-5, 400-06V, дата списання 17.09.2024, опис майна: корпус, колеса, устаткування;
- Сівалка СЗТ-5,4, дата списання 17.09.2024, опис майна: корпус;
- Культиватор КРНВ- 5,6,дата списання 11.12.2023, опис майна: корпус, лапи, колеса;
- Культиватор КРНВ- 5,6,дата списання 11.12.2023, опис майна: корпус, лапи, колеса;
- Культиватор КРНВ- 5,6- 02,дата списання 11.12.2023,опис майна: корпус, лапи, колеса;
- Трактор колісний МТЗ- 80, дата списання 11.12.2023, опис майна: шасі, двигун, коробка, колеса;
- Сівалка точного висіву Mascio Gaspardo SP8,дата списання 19.11.2024,опис майна: корпус, колеса;
- Сівалка точного висіву Mascio Gaspardo SP 540 8 Rows, дата списання 17.09.2024, опис майна: корпус, колеса;
- Навантажувач фронтальний Т-156, дата списання 17.09.2024, опис майна: шасі, двигун, навісне устаткування;
- Трактор колісний, дата списання 11.12.2023, опис майна: шасі, двигун, коробка, колеса;
- Борона дискова,дата списання 11.12.2023,опис майна: корпус, колеса, диски;
- Борона БДТ-3,8, дата списання 11.12.2023, опис майна: корпус, колеса, диски;
- Борона БДТ-3,8, дата списання 11.12.2023,опис майна: корпус, колеса, диски;
- Трактор колісний, дата списання 11.12.2023,опис майна: шасі, двигун, коробка, колеса;
- Трактор колісний, дата списання 11.12.2023, опис майна: шасі, коробка, двигун;
- Каток зубчатий, дата списання 11.12.2023, опис майна: корпус, колеса;
- Трактор колісний, дата списання 11.12.2023, опис майна: двигун, коробка, колеса, шасі;
- Трактор колісний, дата списання 11.12.2023, опис майна: шасі, двигун, коробка, колеса.
Однак, як вказує ліквідатор Саутенко С.О. при передачі документації товариства від минулого ліквідатора не було передано жодного майна боржника, в тому числі не були передані й залишки від техніки (металобрухт, що має бути оприбуткований до активів товариства).
Як вбачається з відповіді арбітражного керуючого Лялюка В.М. вих. № 39 від 22.08.2025 року, останній повідомив, що не мав можливості вивезти залишки від техніки (металобрухт, що має бути оприбуткований до активів товариства), у зв'язку з тим, що доступ цивільних осіб до теперішнього часу в с. Гоптівка, с. Дубівка, с. Кочубеївка Токарівського старостинського округу та розташованих поблизу населених пунктів в напрямку кордону з російською федерацією є обмеженим та проводиться у виключних випадках.
Крім того, списання техніки підтверджується листом від Держпродспоживслужби України за вих. №29-18/19091 від 29.07.2025 року, до відповіді додано перелік сільськогосподарської техніки, в кількості 21 одиниці, яку було знято з обліку за період 2023-2024 років.
Таким чином, судом встановлено, що в результаті тимчасової окупації території с. Гоптівка Харківської області відбулась фактичне знищення майна, яке належало банкруту ТОВ «СП «Колос», а саме 19 одиниць сільськогосподарської техніки, вартістю 4 138 455,00 грн, що підтверджується консультаційним висновком суб'єкта оціночної діяльності ФОП Ачкасовим О.М.
Отже, розмір матеріальних збитків (шкоди), заподіяних російською федерацією Позивачу складає 17 195 796,50 грн (сімнадцять мільйонів сто дев'яносто п'ять тисяч сімсот дев'яносто шість гривень 50 копійок) внаслідок протиправного позбавлення права власності на рухоме і нерухоме майно, яке належало позивачеві.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.
Інститут відшкодування шкоди в цивільному законодавстві - це інститут, що забезпечує реакцію суспільства на порушення норм права та виконує відновлювальну функцію, спрямовану на приведення майнового стану потерпілого до стану, що існував до правопорушення.
Збитки є наслідками неправомірної поведінки, дії чи бездіяльності особи, яка порушила права або законні інтереси іншої особи, зокрема невиконання або неналежне виконання установлених вимог щодо здійснення господарської діяльності, господарське правопорушення, порушення майнових прав або законних інтересів інших суб'єктів тощо.
Під шкодою (збитками) розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо).
Подібні за змістом правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 10.12.2018 у справі № 902/320/17.
Водночас згідно частини першої статті 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Для настання деліктної відповідальності необхідна наявність складу правопорушення, а саме: протиправна поведінка заподіювача шкоди, наявність шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача, а також вина.
Протиправність поведінки заподіювача шкоди характеризується тим, що неправомірна поведінка особи, яка завдала шкоду, як умова деліктної відповідальності передує відшкодуванню. Тобто відшкодуванню підлягає шкода, завдана неправомірними, протиправними діями.
Протиправна поведінка особи - це діяння, які насамперед порушують норму права й одночасно порушують суб'єктивне право іншої конкретної особи. Таким чином, будь-яке завдання шкоди особі чи майну слід розглядати як протиправне. Протиправна поведінка найчастіше виражається в активних діях, які спричинили збитки в майновій сфері особи чи немайнових відносинах.
Також однією з особливостей є те, що деліктна відповідальність може настати навіть без вини заподіювача шкоди. Наприклад, відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, тобто діяльністю, яка пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів; зберіганням хімічних, радіоактивних речовин; тощо - що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює. У такому випадку вина заподіювача шкоди не вимагається, тобто особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання, без наявності вини.
Питання наявності між сторонами деліктних зобов'язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин, що не регулюються нормами КПК України, у зв'язку з чим господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який є підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.
Подібні за змістом правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.03.2019 у справі № 920/715/17.
Тобто, господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди (постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 922/506/19 від 03.03.2020).
Згідно статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Позивач створений та здійснює свою діяльність у формі товариства з обмеженою відповідальністю, є підприємницьким товариством та здійснює підприємницьку діяльність в статті 84 ЦК України.
За таких умов, знищення/викрадення майна позивача, що належить йому на праві приватної власності, унеможливлює реалізацію ним свого права на володіння, користування та розпоряджання своїм майном, а отже є порушенням прав Позивача на здійснення підприємницької та господарської діяльності.
Відповідно до статті 41 Конституції України та пункту 2 частини першої статті 3, статті 321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.
Серед іншого, зобов'язання російської федерації із забезпечення права власності Позивача випливають зі статті 17 Загальної декларації прав людини (Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року), що передбачає право особи володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.
Статтею 1 Протоколу № 1 від 20.03.1952 № ETS N 009 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Національне законодавство України керується тим, що, за загальним правилом, шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України.
Вимогами ЦК України передбачено можливість стягнути з особи, винної в учиненні кримінального правопорушення, як матеріальну, так і моральну шкоду, заподіяну злочином.
Цивільний позов про стягнення шкоди, заподіяної кримінальним правопорушенням, потерпіла особа може подати відповідно до вимог статей 127, 128 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) як у процесі розслідування такого кримінального провадження - до початку призначення кримінального провадження до судового розгляду (тобто під час досудового розслідування або на підготовчому судовому засіданні з розгляду кримінального провадження), так і окремо - через звернення до суду із позовом до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення та заподіяла таку шкоду, оскільки ЦК України містить прямі норми, якими врегульовано відшкодування такої шкоди (глава 82 ЦК України).
Відповідно до статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави. В свою чергу стаття 3 ЦК України визначає, що справедливість, добросовісність та розумність є одними із загальних засад цивільного законодавства.
У відповідності до статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Згідно з частиною 3 статті 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Відповідно до частин 1, 2 статті 1166 ЦК України шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Статтею 1166 ЦК України визначено, що відшкодування шкоди можливе за таких умов: 1) завдано шкоди особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи; 2) дії або бездіяльність, якими завдана шкода, є неправомірними. 3) причинний зв'язок між протиправними діями правопорушника і шкодою, яка виникла; 4) вина особи, яка завдала шкоду. При цьому діє презумпція (припущення) вини порушника: якщо потерпілий довів наявність шкоди, то боржник має довести відсутність своєї вини. Для виникнення обов'язку відшкодування шкоди ступінь вини порушника значення не має.
Заподіяння шкоди позивачу діями відповідача підтверджується доказами, які додані до позову.
Документально також підтверджується причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача та завданою майну позивача шкодою.
Очевидною є наявність вини відповідача у заподіянні шкоди позивачу у формі умислу.
Згідно із статтею 1192 ЦК України розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
За фактом вчинення діянь, що складають підстави цієї позовної заяви, російська федерація порушила власні міжнародні зобов'язання в сфері дотримання права власності позивача.
Згідно пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року відповідальність у формі відшкодування збитків у випадку порушення правил і звичаїв ведення воєнних дій покладається саме на державу в цілому, як воюючу сторону. Відтак, стягнення відповідної шкоди також має здійснюватися із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції.
За таких умов, пред'явлення позовних вимог до російської федерації, як до держави в цілому не лише відповідає положенням матеріального закону, але являє собою ефективний спосіб захисту права Позивача.
У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени ООН утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14.12.1974 як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.
Меморандумом про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до пункту 2 якого російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, у тому числі відповідач, підтвердили зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії російської федерації проти України в порушення статуту ООН та звернено до росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування російської федерації з України.
Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 № 182, відповідно до якого зобов'язано російську федерацію негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 на території України.
Відповідно до постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 про заяву Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022.
Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
За таких умов, в силу положень національного законодавства України, у тому числі і міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача є за своєю суттю актом збройної агресії російської федерації по відношенню до України. Відтак, будь-які дії російської федерації з метою реалізації такої агресії є протиправними, у тому числі протиправним є і ракетний обстріл майна Позивача, здійснений в рамках реалізації акту агресії російської федерації.
Відповідно до статті 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (додаток до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі), відповідно до якої забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.
Згідно пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року, договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
Майно Позивача не використовувалось у воєнних цілях, а господарська діяльність Позивача була мирною та відповідає нормам чинного в Україні законодавства та міжнародного права.
Міжнародно-правова відповідальність - це юридичні наслідки, що настають для суб'єкта міжнародного права в результаті порушення ним міжнародно-правового зобов'язання, або юридичний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, завданої іншому суб'єкту міжнародного права в результаті вчиненого міжнародно-правового делікту.
Фактичною підставою міжнародно-правової відповідальності є саме міжнародне правопорушення, тобто діяння суб'єкта міжнародного права (його органів або посадових осіб), що порушують міжнародно-правові зобов'язання.
З юридичної точки зору, міжнародне правопорушення являє собою складне правове явище, та має наступні характерні основні ознаки: міжнародна суспільна небезпека; протиправність; причинно-наслідковий зв'язок між протиправним діянням і шкідливими наслідками, що наступили; карність.
За загальним принципом, держава відповідає за дії, вчинені її органами та посадовими особами, іншими особами, що діють як агенти такої держави.
Оскільки збитків позивачу завдано внаслідок дій російської федерації, її підконтрольних органів та осіб, то очевидно, що російську федерацію має бути притягнуто до відповідальності за порушення міжнародного права в Україні або проти України, включно з її агресією на порушення Статуту Організації Об'єднаних Націй, а також іншими порушеннями міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини, і що вона повинна нести правові наслідки всіх своїх міжнародно-протиправних діянь, включно з відшкодуванням шкоди, зокрема будь-якої шкоди, заподіяної такими діяннями.
Відтак, дії російської федерації щодо захоплення, знищення та пошкодження рухомого і нерухомого майна Позивача були вчинені всупереч законам і звичаям війни, а отже, Відповідач несе повну відповідальність як за відповідний ракетний удар, так і за спричинені ним наслідки внаслідок окупаційних дій, у тому числі і за шкоду, заподіяну майну Позивача.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.
Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У п. 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява №38722/02)).
Ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.
Вимога позивача про стягнення з відповідача суми майнової шкоди є законною, обґрунтованою та документально доведеною, що забезпечить ефективний спосіб захисту порушеного права в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відповідного відшкодування.
Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України").
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України», рішення від 10.02.2010).
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.
За приписами статей 73, 74 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до статей 76-79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За наведених обставин, суд дійшов висновку, що позивачем у даній справі належними та допустимими доказами доведено наявність повного складу цивільного правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.
Щодо розподілу у даній справі судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту 22 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір", від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах за позовами до держави-агресора російської федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Згідно підпункту 1 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру встановлюється у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відтак, з урахуванням ціни позову у цій справі розмір судового збору за його подання становить 257936,95 грн.
Відповідно до частини 2 статті 129 ГПК України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
З огляду на те, що позивач від сплати судового збору за розгляд даного спору звільнений, судовий збір за подання позову у даній справі підлягає стягненню з відповідача в дохід Державного бюджету України.
Керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 233, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. Позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
2. Стягнути з російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації (119991, м. москва, вул. Житня, буд. 14, будівля, 1) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське підприємство «Колос» ( 62313, Харківська обл., Дергачівський р-н, с. Гоптівка, вул. Центральна, буд. 1, код ЄДРПОУ 32938560) збитки на відшкодування майнової шкоди у національній валюті України у розмірі 17 195 796,50 грн. (сімнадцять мільйонів сто дев'яносто п'ять тисяч сімсот дев'яносто шість гривень 50 копійок).
3. Стягнути з держави російська федерація (119991, м. москва, вул. Житня, буд. 14, будівля, 1) судовий збір у сумі 257936,95 грн, зарахувавши вказану суму в дохід Державного бюджету України (одержувач коштів: Головне управління казначейства у м.Києві, код ЄДРПОУ:37993783, рахунок: UА908999980313111256000026001, банк одержувача - Казначейство України (ЕАП), код класифікації доходів бюджету 22030106).
Видати накази після набрання рішенням законної сили.
4. Рішення направити позивачу, відповідачу.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України та з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Кодексу.
Повне рішення складено "23" грудня 2025 р.
СуддяС.В. Міньковський