П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
23 грудня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/16258/25
Перша інстанція: суддя Білостоцький О.В.,
повний текст судового рішення
складено 22.09.2025, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Джабурія О.В.
суддів - Вербицької Н.В.
- Кравченка К.В.
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправним дій та зобов'язання вчинити певні дії, -
23 травня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду із позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, якому просив суд :
- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо припинення виплати із 01.09.2024 року раніше призначеної пенсії за віком ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області відновити з 01 вересня 2024 року нарахування та виплату пенсії за віком ОСОБА_1 та провести індексацію пенсії згідно Постанови Кабінету Міністрів України за №209 «Про індексацію пенсійних і страхових виплат та додаткові заходи щодо підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення у 2025 році».
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що позивача з 2015 року взято на пенсійний облік в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Одеській області як внутрішньо переміщену особу.
Останнього разу позивач отримав пенсію у серпні 2024 року і вже у вересні 2024 року відповідні нарахування перестали надходити на його розрахунковий рахунок у банківській установі АТ «Ощадбанк». Разом з тим, у матеріалах електронної пенсійної справи міститься лист Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 09.08.2024 року, з якого вбачається, що позивачу необхідно особисто звернутися до будь-якого відділу обслуговування громадян (сервісного центру) органів Пенсійного фонду України за місцем перебування для уточнення персональних даних.
Разом з тим, на підставі заяви від 14.03.2024 року поданої через особистий електронний кабінет на веб-порталі електронних послуг Пенсійного фонду України позивач вже пройшов ідентифікацію 03.04.2024 року, про що від Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області було отримано рішення про встановлення особи №93381.
Представник відповідача, Головному управлінні Пенсійного фонду України в Одеській області, заперечував проти задоволення позовних вимог, в обґрунтування своєї правової позиції зазначив, що для поновлення виплати пенсії позивачу необхідно особисто звернутися до будь-якого відділу обслуговування громадян (сервісного центру) з паспортом громадянина України, реєстраційним номером облікової картки платника податків та надати заяву на поновлення виплати пенсії з повідомленням про неодержання пенсії від російської федерації або подати таку заяву через особистий кабінет на веб-порталі електронних послуг Пенсійного фонду України з використанням кваліфікованого електронного підпису чи надіслати поштою у разі отримання за кордоном тимчасового захисту або статусу біженця.
Додатково у відзиві представник відповідача зазначив, що питання поновлення виплати пенсії вже було предметом розгляду територіальними органами Пенсійного фонду України та наявні рішення про відмову в поновленні пенсії, а саме рішення від 14.02.2025 року за №951110141921, прийняте Головним управлінням Пенсійного фонду України в м.Києві, та рішення від 05.03.2025 року за № 951110141921, прийняте Головним управлінням Пенсійного фонду України у Вінницькій області. Отже, Головним управління Пенсійного фонду України в Одеській області не приймалось рішення по суті заяви позивача, відтак відповідальним за опрацювання заяви позивача та прийняття відповідного рішення є, в даному випадку, визначені у встановленому порядку інші територіальні органи Пенсійного фонду - Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві та Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2025 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправним дій та зобов'язання вчинити певні дії - задоволений частково. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1 з 01.09.2024 року. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області поновити ОСОБА_1 виплату пенсії з дати припинення - з 01.09.2024 року. В іншій частині заявлених позовних вимог - відмовлено. Стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 суму сплаченого позивачем судового збору за подання адміністративного позову у розмірі 968,96 грн.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області подало апеляційну скаргу, в якій ставиться питання про скасування судового рішення та ухвалення нового рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.
Обґрунтовуючи подану апеляційну скаргу, апелянтом посилався на невірне застосування судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно до вимог ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою, внаслідок чого отримав відповідну довідку №5111-1594, яка станом на 28.04.2025 року є чинною, що підтверджується листом Департаменту соціальної, сімейної політики та охорони здоров'я Білгород-Дністровської міської ради від 29.04.2025 року.
Позивача з 2015 року взято на пенсійний облік в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Одеській області як внутрішньо переміщену особу, що підтверджується листом Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 21.03.2025 року.
За твердженням позивача, останнього разу він отримав пенсію у серпні 2024 року і вже у вересні 2024 року відповідні нарахування перестали надходити на його розрахунковий рахунок у банківській установі АТ «Ощадбанк».
Хоча, на підставі заяви від 14.03.2024 року, поданої через особистий електронний кабінет на веб-порталі електронних послуг Пенсійного фонду України, позивач вже пройшов ідентифікацію 03.04.2024 року, про що від Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області було отримано рішення про встановлення особи №93381.
Разом з тим, у матеріалах електронної пенсійної справи міститься лист Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 09.08.2024 року, з якого вбачається, що з метою уточнення персональних даних отримувача пенсії, позивачу необхідно особисто звернутися до будь-якого відділу обслуговування громадян (сервісного центру) органів Пенсійного фонду України за місцем перебування.
У листі Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 06.05.2025 року на адвокатський запит представника позивача від 29.04.2025 року зазначено, що згідно інформації від правоохоронних органів виплати пенсії позивачу було припинено 01.09.2024 року.
Вважаючи вищевказані дії пенсійного органу протиправними в частині припинення виплати пенсії, позивач звернувся до суду з вказаним адміністративним позовом.
Вирішуючи дану справу в апеляційному провадженні, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Вимогами ч.1 ст.2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційна, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-ІV (далі - Закон № 1058) визначено принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.
Відповідно до ст. 47 Закону №1058 пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України незалежно від задекларованого або зареєстрованого місця проживання пенсіонера організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Статтею 49 Закону №1058-ІV встановлено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-IV, є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.
Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Слід зазначити, що можливість припинення виплати пенсії без вирішення цього питання шляхом прийняття відповідного рішення діючим законодавством України не передбачена. Докази прийняття відповідачем рішення про припинення виплати пенсії у матеріалах справи відсутні.
Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 22.03.2018 у справі № 243/6391/17.
Судом встановлено, що позивач має статус - внутрішньо-переміщена особа, з 2015 року перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Одеській області та отримує пенсію за віком.
З 01.09.2024 року згідно інформації від правоохоронних органів виплата пенсії позивачу була припинена
Як встановлено та фактично не заперечується відповідачем Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області рішення про припинення виплати пенсії, як того чітко вимагає положення ч.1 ст.49 Закону №1058-IV не приймало.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що відповідачем не надано прийнятого рішення про припинення виплати пенсії позивачу та доказів щодо наявності законодавчо визначених підстав для прийняття такого рішення, а отже не доведено наявності підстав для припинення виплати пенсії позивачу з 01.09.2024 року.
Колегія суддів критично відноситься до посилань апелянта на те, що Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області не є належним відповідачем по справі оскільки не приймало рішення щодо припинення пенсії позивача, на наголошує, що предметом даної справи є дії Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо припинення пенсії, а не рішення про відмову в поновленні пенсії від 14.02.2025 року за №951110141921, прийняте Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві, та рішення від 05.03.2025 року за №951110141921, прийняте Головним управлінням Пенсійного фонду України у Вінницькій області.
Враховуючи наведені норми, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про порушення відповідачем вимог частини 1 статті 49 Закону №1058-VI, оскільки з 01.05.2019 року позивачеві припинено виплату пенсії без прийняття відповідного рішення і за відсутності законодавчо встановлених підстав, а рішення комісії про призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам соціального захисту населення, не є таким рішенням у розумінні статті 49 Закону №1058-VI.
Крім того, постановою Кабінету Міністрів України № 365 від 08.06.2016 регулюються питання здійснення соціальних виплат, які призначаються та виплачуються з дотриманням певних умов, але пенсія не є соціальною виплатою.
Право на отримання пенсії є конституційною гарантією. Суми пенсії є власністю позивача, оскільки з його заробітної плати протягом трудової діяльності здійснювалися утримання (страхові внески) з метою подальшої їх виплати у вигляді пенсії при досягненні особою пенсійного віку та набуття страхового трудового стажу.
Судом враховані положення статті 1 Конвенції, Статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Париж, 20.III.1952), яка передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, положення Статті 14 Конвенції якою визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.
Оцінюючи спірні правовідносини, суд застосовує положення Конституції України, згідно яких в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України). Право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості.
Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, виконанням трудових обов'язків і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
В даному спорі наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи створює для нього на відміну від інших громадян України певні перешкоди в отриманні його пенсії, яка призначена у зв'язку з трудовою діяльністю, та потребує від пенсіонера здійснення додаткових дій, не передбачених Законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема, ідентифікація особи, надання заяви про поновлення виплати пенсії, яка була припинена органом Пенсійного фонду без прийняття відповідного рішення тощо.
Статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно із ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Відповідно до ч.1-3 ст.242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За таких обставин колегія суддів вважає наведені висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст.2, 7, 8, 9, 10, 73, 74, 77 КАС України та не приймає доводи, наведені в апеляційній скарзі про те, що рішення підлягає скасуванню.
Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. ст. 308; 311; 315; 316; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2025 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України.
Суддя-доповідач О.В. Джабурія
Судді Н.В. Вербицька К.В. Кравченко