23 грудня 2025 р. Справа № 120/13071/25
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Сала Павла Ігоровича, розглянувши у місті Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 в особі П'ятого відділу про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
17.09.2025 поштою до суду надійшла позовна заява за підписом адвоката Кравця Р.Ю., подана від імені та в інтересах позивача ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 в особі П'ятого відділу.
Позовні вимоги мотивовані протиправною, на думку позивача, бездіяльністю відповідача щодо невиключення його з військового обліку на підставі п. 6 ч. 6 ст. 37 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (у редакції чинній на дату набрання вироком Місцевого суду Тиврівського району Вінницької області від 28.05.2003 у справі № 1-4/2003 законної сили) з внесенням відповідних записів у військовий квиток серії НОМЕР_1 від 02.12.1993.
Ухвалою від 22.09.2025 відкрито провадження у справі за вказаним позовом. Розгляд справи вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомленням сторін (у письмовому провадженні).
У встановлений судом строк відповідач відзиву на позовну заяву не подав, хоча копія ухвали від 22.09.2025 була доставлена до його електронного кабінету в підсистемі "Електронний суд" 23.09.2025, що підтверджується відповідною довідкою.
Відтак на підставі ч. 6 ст. 162 КАС України справа вирішується за наявними матеріалами.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази, суд встановив, що ОСОБА_1 перебуває на військову обліку у ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується відміткою у виданому на його ім'я військовому квитку серії НОМЕР_1 від 02.12.1993.
Вироком Тиврівського районного суду Вінницької області від 28.05.2003 у справі № 1-4/2003 позивача було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України (2001 р.) на три роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 140 КК України (1960 р.) на два роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 142 КК України (1960 р.) із застосуванням ст. 69 КК України на 4 роки позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить йому на праві особистої власності. На підставі ст. 42 КК України (1960 р.) шляхом частково складання призначених покарань остаточно визначено ОСОБА_1 чотири роки та п'ять місяців позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить йому на праві особистої власності.
27.11.2024 позивач звернувся до відповідача з заявою про виключення його з військового обліку та внесення відповідних змін до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів "Оберіг", як особу, яка була засуджена до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину.
Оскільки про результати розгляду вказаної заяви позивача не було повідомлено, ОСОБА_1 оскаржив бездіяльність відповідача до суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 08.04.2025 у справі № 120/17341/24 встановлено факт протиправної бездіяльності ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо нерозгляду заяви позивача від 27.11.2024 та зобов'язано цей орган розглянути подану ОСОБА_1 заяву й прийняти обґрунтоване рішення.
26.05.2025 представником позивача на адресу відповідача направлена заява за № 712 про добровільне виконання рішення суду від 08.04.2025. У відповідь на цю заяву ІНФОРМАЦІЯ_3 надав відповідь за № 4812 від 05.06.2025, в якій повідомив, що П'ятим відділом розглянуто заяву ОСОБА_1 щодо його виключення з військового обліку та у задоволенні заяви відмовлено, про що раніше вже було повідомлено листом від 31.12.2024 № 6121.
Як стверджується у позовній заяві, ані сам позивач, ані його представник не отримували вказаного листа № 6121 від 31.12.2024. Також до відповіді № 4812 від 05.06.2025 копія цього листа додана не була. Відтак представник позивача звернувся на адресу відповідача з адвокатським запитом № 1028 від 25.07.2025, у якому просив надати копію зазначеного листа та докази його направлення позивачу.
За наслідками розгляду цього адвокатського запиту ІНФОРМАЦІЯ_3 до своєї відповіді № 5/2692 від 08.08.2025 додав копію листа за № 6121 від 31.12.2024, за змістом якого ОСОБА_1 повідомлено про відсутність підстав для виключення з військового обліку та, відповідно, про відмову у внесенні змін до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів "Оберіг".
Позивач не погоджується з бездіяльністю відповідача щодо внесення відомостей про виключення його з військового обліку, а тому через свого представника вирішив звернутися до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та заявленим позовним вимогам, суд керується такими мотивами.
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов'язком громадян України. Громадяни проходять військову службу відповідно до закону.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" (затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ) в Україні введено воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24.02.2022 строком на 30 діб, який надалі неодноразово продовжувався та триває на момент судового розгляду справи.
Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються насамперед Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 № 2232-XII та Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 № 3543-XII.
Так, судом встановлено, що відповідач розглянув заяву ОСОБА_1 про виключення його з військового обліку на підставі положень п. 6 ч. 6 ст. 37 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" як особи, яка раніше була засуджена до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, та відмовив у її задоволенні з посиланням на відсутність законних підстав для цього, посилаючись на те, що стаття 37 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" у новій редакції Закону № 3633-ІХ від 11.04.2024 передбачає вичерпний перелік громадян, які підлягають виключенню з військового обліку.
Перевіряючи правомірність оскаржуваних дій відповідача суд враховує, що відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону № 2232-XII військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі ? Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Згідно з ч. 3 ст. 1 Закону № 2232-ХІІ військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
За змістом статті 2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Проходження військової служби здійснюється: громадянами України ? у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом; іноземцями та особами без громадянства ? у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту та Національної гвардії України.
Відповідно до Закону № 3543-XII (у редакції від 18.05.2024) мобілізація ? комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту ? на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
За змістом ч. 5 ст. 22 Закону № 3543-XII призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, забезпечують місцеві органи виконавчої влади та здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки або командири військових частин (військовозобов'язаних, резервістів Служби безпеки України ? Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов'язаних, резервістів розвідувальних органів України ? відповідний підрозділ розвідувальних органів України, осіб, які уклали контракти про перебування у резерві служби цивільного захисту, ? відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Підстави взяття на військовий облік, зняття та виключення з нього регламентуються статтею 37 Закону № 2232-ХІІ.
Зокрема, відповідно до ч. 6 ст. 37 Закону № 2232-ХІІ виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язаних та резервістів Служби безпеки України ? у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов'язаних та резервістів розвідувальних органів України ? у відповідному підрозділі розвідувальних органів України) підлягають громадяни України, які:
1) померли або визнані в установленому законом порядку безвісно відсутніми або оголошені померлими;
2) припинили громадянство України;
3) визнані непридатними до військової служби;
4) досягли граничного віку перебування в запасі;
5) були кандидатами для прийняття на військову службу за контрактом відповідно до частини десятої статті 20 цього Закону, але не були прийняті на військову службу за контрактом;
6) звільнені з військової служби за контрактом відповідно до підпунктів "й" або "к" пункту 3 частини п'ятої статті 26 цього Закону.
Отже, і на час звернення позивача із заявою від 27.11.2024 про його виключення з військового обліку, і станом на дату надання відповідачем відмови у вчиненні таких дій листом № 6121 від 31.12.2024 норми статті 37 Закону № 2232-ХІІ не містили (і не містять на сьогодні) такої підстави для виключення з військового обліку осіб, які були засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.
З огляду на викладене суд вважає, що відповідач правомірно відмовив у виключенні позивача з військового обліку військовозобов'язаних з посиланням на вказані законодавчі приписи, оскільки, будучи суб'єктом владних повноважень, згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України та ч. 2 ст. 2 КАС України може діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Окрім того суд зауважує, що згідно з пунктом 4 розділу "Загальні питання" Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від від 16.05.2024 № 560, на військову службу під час мобілізації, на особливий період можуть бути призвані:
- особи, звільнені з військової служби у зв'язку із застосуванням заборони, передбаченої частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади". Такі особи, призвані на військову службу під час мобілізації, призначаються на військові посади, крім посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади;
- особи, яких раніше було засуджено до позбавлення волі, обмеження волі, арешту чи виправних робіт за вчинення кримінального проступку, нетяжкого злочину, у тому числі із звільненням від відбування покарання, тяжкого злочину, крім тих, які були засуджені за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України;
- особи, яких раніше було засуджено до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, крім тих, які були засуджені за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України. Такі особи призиваються на військову службу під час мобілізації за рішенням Генерального штабу Збройних Сил, відповідних підрозділів розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ;
- засуджені особи, які звільнені від відбування покарання з випробуванням, крім тих, які засуджені за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України. Такі особи проходять військову службу виключно у відповідних спеціалізованих підрозділах військових частин.
Позивач наполягає на тому, що він звернувся до відповідача з заявою про виключення з військового обліку на підставі його приналежності до осіб, які були засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину, а тому й вирішення цього питання повинно було здійснюватися із застосуванням законодавства, чинного станом на дату набрання вироку суду законної сили.
Проте суд з такими доводами погодитись не може, зважаючи на те, що на час розгляду заяви позивача у відповідача були відсутні законні підстави для виключення ОСОБА_1 з військового обліку з огляду на відсутність законодавчо встановлених на те підстав.
Суд наголошує, що одним із конституційних принципів, на якому повинна базуватися діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, є принцип, відповідно до якого ці органи, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Тобто діяльність органів державної влади в Україні здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу "заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом".
Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у не передбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Відтак необґрунтованими і такими, що не можуть бути задоволені суд визнає вимоги позивача про покладення на відповідача обов'язку вчинити дії/прийняти рішення, які не мають правової основи та апріорі вважаються незаконними.
В контексті спірної ситуації суд також вважає за необхідне застосувати правовий принцип "vigilantibus non dormientibus iura subveniunt", згідно з яким судовий захист надається тим, хто стежить за своїми правами та вчасно їх відстоює. Принцип підкреслює, що захист прав можливий лише за умови активної позиції особи. Він стимулює бути пильними та вчасно реагувати на можливі порушення, адже відсутність дій може призвести до втрати правового захисту.
Отже, беручи до уваги, що спірні правовідносини між сторонами виникли під час дії нової редакції ч. 6 ст. 37 Закону № 2232-ХІІ з питань виключення військовозобов'язаних з військового обліку, а також інших пов'язаних з цим питанням підзаконних нормативно-правових актів, у зв'язку з наданям відповідачем відмови у задоволенні заяви позивача від 27.11.2024 про його виключення з військового обліку, суд вважає безпідставним оскарження позивачем бездіяльності відповідача щодо невиключення його з військового обліку з посиланням на норми ч. 5 ст. 37 зазначеного Закону у редакції чинній на дату набрання законної сили вироком суду від 28.05.2003 у справі № 1-4/2003 та положення Порядку № 921 від 07.12.2016, які втратили чинність.
Згідно з частиною п'ятою статті 55 Конституції України кожному гарантується захист своїх прав, свобод та інтересів від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами.
Гарантоване статтею 55 Конституції України право на захист можливе лише у разі його порушення, тому логічною вимогою при захисті такого права є обґрунтування такого порушення. Отже, порушення права має бути реальним, стосуватися індивідуально вираженого права або інтересів особи, яка стверджує про його порушення, а саме право - конкретизоване у законах України.
Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що у зв'язку з прийняттям рішення, дією або бездіяльністю суб'єктом владних повноважень порушуються індивідуально-виражені права позивача.
Водночас право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди співпадає з правом на судовий захист, яке закріплено у статті 5 КАС України. Саме по собі звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов'язаний надати такий захист. Адже для того, щоб було надано судовий захист суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких вона просить і це право, свобода чи інтерес порушені рішенням, дією або бездіяльністю відповідача у публічно-правових відносинах.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Згідно з положеннями статей 9, 90 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Як зазначено у Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Низка рішень ЄСПЛ містить, розвиває та удосконалює підхід до обґрунтованості (мотивованості) судових рішень, зокрема, наголошується на тому, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує національні суди обґрунтовувати свої рішення (рішення у справі "Якущенко проти України", заява № 57706/10, пункт 28).
Принцип належного здійснення правосуддя також передбачає, що судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони ґрунтуються (рішення у справах "Garcнa Ruiz v. Spain" [GC] (заява №30544/96, пункт 26), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23), "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58), "Бендерський проти України" (заява № 22750/02, пункт 42)).
Поряд з цим, ЄСПЛ неодноразово зазначав, зокрема у рішенні "Garcнa Ruiz v. Spain" [GC] (заява № 30544/96, пункт 26) про те, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте вказаний підхід не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (рішення у справах "Van de Hurk v. The Netherlands" (заява № 16034/90, пункт 61), "Шкіря проти України" (заява № 30850/11, пункт 43). Ступінь застосування обов'язку викладати мотиви може варіюватися в залежності від характеру рішення і повинно визначатися у світлі обставин кожної справи.
Подібних висновків щодо необхідності дотримання вказаного зобов'язання виключно з огляду на обставини справи ЄСПЛ дійшов також у рішеннях "Ruiz Torija v. Spain" (заява №18390/91, пункт 29), "Higgins and others v. Fra№ce" (заява № 20124/92, пункт 42), "Бендерський проти України" (заява № 22750/02, пункт 42) та "Трофимчук проти України" (заява № 4241/03, пункт 54).
Тобто у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього, а мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи.
Відтак, перевіривши основні доводи позивача та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 належить відмовити.
Водночас факт неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов суд розцінює як неналежне виконання ним своїх процесуальних обов'язків, що однак не може бути кваліфіковано як визнання позову, зважаючи на те, що відсутність відзиву не впливає на можливість вирішення справи по суті на підставі наявних у ній доказів.
Ураховуючи вимоги статті 139 КАС України та результати вирішення справи, позивач втрачає право право на відшкодування понесених у цій справі судових витрат.
Керуючись ст.ст. 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
1) позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 );
2) представник позивача: адвокат Кравець Ростислав Юрійович (РНОКПП НОМЕР_3 , має зареєстрований електронний кабінет, адреса для листування: вул. Воздвиженська, 10-Б, оф. 18, м. Київ, 04071);
3) відповідач: ІНФОРМАЦІЯ_4 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) в особі П'ятого відділу (місцезнаходження: вул. Першотравнева, 6, смт. Тиврів, Тиврівський район, Вінницька область, 23300).
Повне рішення суду складено 23.12.2025.
Суддя Сало Павло Ігорович