23 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 522/2535/25
провадження № 51-4778ск25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 та його захисника ОСОБА_5 на вирок Приморського районного суду м. Одеси від 27 червня 2025 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2025 року,
встановив:
За вироком Приморського районного суду м. Одеси від 27 червня 2025 року
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Кічкани Республіки Молдова, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 114-2Кримінального кодексу України (далі - КК), та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5років.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК у строк покарання зараховано строк його попереднього ув'язнення у період із 14 листопада 2024 року по день набрання даним вироком законної сили включно, із розрахунку один день попереднього ув'язнення дорівнює одному дню позбавлення волі.
Також, вирішено питання щодо запобіжного заходу, накладеного ухвалою слідчого судді арешту на майно, процесуальних витрат та долю речових доказів.
За обставин, детально викладених у вироку місцевого суду, ОСОБА_4 в умовах воєнного стану поширив інформацію про розташування Збройних Сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань, за можливості їх ідентифікації на місцевості, якщо така інформація не розміщувалася у відкритому доступі Генеральним штабом Збройних Сил України, Міністерством оборони України або іншими уповноваженими державними органами.
Одеський апеляційний суд ухвалою від 26 листопада 2025 року апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_4 з доповненнями та його захисника ОСОБА_5 залишив без задоволення, а вирок Приморського районного суду м. Одеси від 27 червня 2025 року - без змін.
Доводи касаційної скарги та її вимоги
Висновки судів попередніх інстанцій щодо встановлених фактичних обставин кримінального правопорушення та кваліфікація дій засудженого в касаційній скарзі не оспорюються.
Як підставу до скасування оскаржених судових рішень та призначення нового розгляду у суді першої інстанції через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону в контексті приписів п. 3 ч. 2 ст. 412, ст. 323 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), сторона захисту зазначає те, що оголошення вироку відбулося за відсутності обвинуваченого ОСОБА_4 , проте суд апеляційної інстанції аналогічні доводи безпідставно відхилив як необґрунтовані. Мотиви апеляційного суду засуджений і захисник вважають непереконливими, оскільки оголошення вироку за відсутності обвинуваченого негативно впливає, як вони зазначають у своїй касаційній скарзі, на можливість негайної реакції обвинуваченого на таке рішення і тому призводить до обмеження права на захист.
В обґрунтування своїх доводів у цій частині посилаються на висновки Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 18 червня 2025 року у справі № 202/19697/23 та рішення Європейського суду з прав людини від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції».
Крім того, як на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону касатори зазначають про порушення правил підсудності.
Посилаючись на положення ч. 1 ст. 32 КПК, стверджують, що оскільки місце вчинення злочину не було встановлено, щодо вирішення питання про територіальну підсудність кримінального провадження необхідно було виходити з даних про місце проживання засудженого та місця знаходження об'єктів в протиправно поширеній засудженим інформації, які не відносяться до територіальної підсудності Приморського районного суду м. Одеси. Апеляційний суд не перевірив і не усунув порушення територіальної підсудності.
Також в касаційній скарзі йдеться про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Автори скарги стверджують, що засудженому призначено покарання, яке за своїм видом та розміром є несправедливим через суворість, у вироку відсутнє обґрунтування того, чому не було застосовано більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, або звільнення від його відбування на підставі положень ст. 75 КК.
Зазначають, що ОСОБА_4 є особою з позитивними характеристиками, раніше не судимий, має міцні соціальні зв'язки (одружений, зареєстрований та проживає в Одеській області, єдиний годувальник в сім'ї), визнав вину, щиро покаявся та активно сприяв розкриттю злочину, наявні обставини, що пом'якшують покарання, та відсутні обставини, що його обтяжують. Дії засуджений вчинив без умислу заподіяти шкоду обороноздатності України, з необережності, без підтвердженої шкоди.
Вважають, що суд апеляційної інстанції аналогічні доводи відхилив безпідставно, не врахував практику Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постановах від 12 листопада 2025 року у справі № 615/2295/24 та від 10 квітня 2025 року у справі № 585/3430/23. На вказане посилаються як на підставу до зміни оскаржених судових рішень і призначення ОСОБА_4 покарання зі звільненням від його відбування з випробуванням на підставі ст. 75 КК.
Мотиви Суду
Перевіривши доводи, викладені в касаційній скарзі, та долучені до неї копії судових рішень, колегія суддів не знайшла підстав для відкриття касаційного провадження.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги та наданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Статтею 370 КПК встановлено, що судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог, встановлених в ст. 94 цього Кодексу, де мають бути наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
За приписами ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Вирок щодо ОСОБА_4 було ухвалено Приморським районним судом м. Одеси й указаний вирок переглянуто Одеським апеляційним судом.
Суд апеляційної інстанції розглянув апеляційні скарги в межах та порядку, визначених приписами статей 404, 405 КПК. У суду апеляційної інстанції були відсутні обґрунтовані процесуальні приводи та підстави для повторного дослідження обставин, встановлених під час кримінального провадження, оскільки, не оспорюючи доведеність вини обвинуваченого та правильність кваліфікації його дій, сторона захисту вказувала на те, що суд 1-ої інстанції не обґрунтував неможливість виправлення обвинуваченого шляхом призначення покарання із застосуванням ст. 75 КК та просила змінити вирок суду в частині призначеного покарання та призначити покарання із застосуванням ст. 75 КК. У доповненнях до апеляційної скарги обвинувачений просив призначити новий судовий розгляд кримінального провадження, враховуючи те, що судом не була забезпечена його участь під час оголошення вироку, а у разі встановлення відсутності підстав для скасування вироку із таких підстав просив змінити вирок в частині призначеного покарання.
Отже, як видно з оскарженої ухвали апеляційного суду питання про порушення правил підсудності обвинуваченим ОСОБА_4 та його захисником ОСОБА_5 в апеляційних скаргах на вирок Приморського районного суду м. Одеси від 27 червня 2025 року не піднімалося. Відповідно апеляційний суд, зважаючи на приписи ст. 405 КПК, не мав обґрунтованого процесуального підґрунтя перевіряти дотримання правил територіальної підсудності в цьому кримінальному провадженні.
Разом з тим, Верховний Суд відхиляє як такі, що не ґрунтуються на вимогах закону, доводи касаційної скарги засудженого та його захисника про недотримання правил, визначених в ст. 32 КПК.
За правилами ст. 32 КПК кримінальне провадження здійснює суд, у межах територіальної юрисдикції якого вчинено кримінальне правопорушення. У разі якщо було вчинено кілька кримінальних правопорушень, кримінальне провадження здійснює суд, у межах територіальної юрисдикції якого вчинено більш тяжке правопорушення, а якщо вони були однаковими за тяжкістю, - суд, у межах територіальної юрисдикції якого вчинено останнє за часом кримінальне правопорушення. Якщо місце вчинення кримінального правопорушення встановити неможливо, кримінальне провадження здійснюється судом, у межах територіальної юрисдикції якого закінчено досудове розслідування.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України № 2102-ІХ від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан, який не переривався і діє й на теперішній час.
Особливий режим кримінального провадження в умовах воєнного стану врегульовано ст. 615 КПК, за змістом частини 9 якої під час дії воєнного стану обвинувальні акти, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності скеровуються та розглядаються судами, у межах територіальної юрисдикції яких вчинено кримінальне правопорушення, а в разі неможливості з об'єктивних причин здійснювати відповідним судом правосуддя - судом, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, що закінчив досудове розслідування, або іншим судом, визначеним у порядку, передбаченому законодавством.
За таких обставин застосуванню підлягають положення ч. 9 ст. 615 КПК у їх взаємозв'язку із тими, що передбачені ст. 32 цього Кодексу, за якими визначено, якщо місце вчинення кримінального правопорушення встановити неможливо, кримінальне провадження здійснюється судом, у межах територіальної юрисдикції якого закінчено досудове розслідування.
Отже безпідставними є доводи про те, що у разі не встановлення місця вчинення злочину справа розглядається за місцем проживання обвинуваченого або об'єктів, місце знаходження яких розголосив засуджений.
Підстави для передачі кримінального провадження з одного суду до іншого визначені в ч. 1 ст. 34 КПК, де, серед іншого, передбачено, що до початку судового розгляду у виняткових випадках кримінальне провадження (крім кримінальних проваджень, що надійшли на розгляд Вищого антикорупційного суду) з метою забезпечення оперативності та ефективності кримінального провадження може бути передано на розгляд іншого суду за місцем проживання обвинуваченого, більшості потерпілих або свідків, а також у разі неможливості здійснювати відповідним судом правосуддя (зокрема, надзвичайні ситуації техногенного або природного характеру, епідемії, епізоотії, режим воєнного, надзвичайного стану, проведення антитерористичної операції чи здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях).
Об'єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду (далі - ОП ККС ВС) в постанові від 24 лютого 2025 року у справі № 357/10207/21 дійшла висновку, що п. 1 ч. 1 ст. 34 КПК встановлено обмеження щодо моменту, до якого спірне питання підсудності може бути вирішене з метою запобігання намаганням сторін або суду необмежено ставити під сумнів компетенцію суду розглядати справу - до початку судового розгляду. Отже, у разі виявлення обставин, що можуть вплинути на визначення підсудності, після початку судового розгляду продовження розгляду справи судом, який розпочав такий розгляд, не становить «порушення правила підсудності», зазначеного в п. 6 ч. 2 ст. 412 КПК, і не є підставою для скасування судових рішень.
Натомість з касаційної скарги засудженого й захисника та оскаржених судових рішень не вбачається, що до початку судового розгляду сторони кримінального провадження чи потерпілий зверталися з клопотанням про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого через те, що кримінальне провадження, на їх думку, надійшло до суду з порушенням правил підсудності, як не вбачається й того, що суд першої інстанції звертався з подібним поданням до апеляційного суду, й такі клопотання чи подання не були вирішені чи були вирішені неправильно.
За таких обставин, відповідні доводи касаційної скарги про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, є безпідставними.
Щодо оцінки доводів касаційної скарги про оголошення вироку за відсутності обвинуваченого, то Суд виходить з такого.
Так, відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 412 КПК саме здійснення судового провадження за відсутності обвинуваченого, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 323 чи ст. 381 КПК, визнається істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та підставою для скасування судового рішення. Вказана вимога є однією з гарантій дотримання прав обвинуваченого, передбачених, зокрема, у ст. 42 КПК, та спрямована на ефективну реалізацію таких прав під час здійснення судового провадження.
Тобто, для прийняття рішення щодо того чи є відсутність обвинуваченого в судовому засіданні під час здійснення судового провадження підставою до скасування судового рішення, необхідно визначити яким чином така відсутність вплинула чи могла вплинути на ефективну реалізацію обвинуваченим своїх прав.
Як видно з оскарженої ухвали апеляційного суду, аналогічні доводи апеляційної скарги з доповненням обвинуваченого ОСОБА_4 були предметом аналізу апеляційного суду, який їх перевірив і відхилив, навівши достатні та переконливі мотиви.
Апеляційний суд встановив, що судом першої інстанції була забезпечена участь обвинуваченого ОСОБА_4 під час судового провадження, проте 27 червня 2025 року оголошення вироку відбулося за його відсутності, однак за участю його захисника, при цьому суд першої інстанції вживав реальні заходи щодо забезпечення участі обвинуваченого у судовому засіданні в режимі відеоконференції, разом з тим вийти на зв'язок із ДУ «Одеський слідчий ізолятор» не видалося можливим через технічні проблеми. Вирок щодо ОСОБА_4 після його проголошення був направлений до установи, де той перебуває під вартою, для вручення йому під розписку, останній його отримав та подав на нього апеляційну скаргу.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що порушення, про яке обвинувачений зазначав у доповненнях до своєї апеляційної скарги як про таке, що істотно позначилося на можливостях сторони відстоювати свою позицію у справі і не було виправлено в ході кримінального провадження, як підстава для скасування оскаржуваного вироку - відсутнє.
З указаними мотивами апеляційного суду погоджується Верховний Суд.
Твердження захисника й засудженого в касаційній скарзі про те, що під час оголошення вироку обвинувачений має право надавати пояснення, висловлювати свою позицію та в такий спосіб реалізувати право на захист, є необґрунтованим.
За приписами ч. 1 ст. 26 КПК сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав, проте у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 20 КПК обвинувачений має право на захист, яке полягає у можливості надати усні або письмові пояснення з приводу обвинувачення, мати право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.
Як вбачається з § 3 Глави 28 КПК, процедура судового розгляду включає в себе відкриття судового засідання (ст. 342 КПК), визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню, та порядку їх дослідження (ст. 349 КПК), розгляд судом клопотань учасників судового провадження (ст. 350 КПК), допити учасників судового розгляду (статті 351-354, 356 КПК), дослідження доказів та документів (статті 357-359 КПК) тощо.
Відповідно до ст. 363 КПК після з'ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірки їх доказами головуючий у судовому засіданні з'ясовує в учасників судового провадження, чи бажають вони доповнити судовий розгляд і чим саме. У разі заявлення клопотань про доповнення судового розгляду суд розглядає їх, у зв'язку з чим має право ставити запитання сторонам чи іншим учасникам кримінального провадження. За відсутності клопотань або після вирішення клопотань, якщо вони були подані, суд постановляє ухвалу про закінчення з'ясування обставин та перевірки їх доказами і переходить до судових дебатів.
Кінцевими стадіями судового розгляду, на яких сторони мають право й можливість виступити, заявити про необхідність подати нові докази, обмінятися репліками, а обвинувачений - оголосити останнє слово, де він також може повідомить про нові обставини, які мають істотне значення для кримінального провадження, є судові дебати (ст. 364 КПК) та останнє слово (ст. 365 КПК).
Після останнього слова обвинуваченого суд негайно виходить до нарадчої кімнати для ухвалення вироку, про що головуючий оголошує присутнім у залі судового засідання. Ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який здійснює судовий розгляд (статті 366, 367 КПК).
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 376 КПК судове рішення проголошується прилюдно негайно після виходу суду з нарадчої кімнати.
Таким чином, з вищенаведених кримінальних процесуальних норм виходить, що право надавати пояснення та висловлювати свою позицію у обвинуваченого, безумовно, є, проте таке право може бути реалізовано під час судового розгляду до стадіївиходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку.
Про те, що обвинуваченому не було забезпечено його участь в судовому розгляді кримінального провадження до виходу суду до нарадчої кімнати, чим перешкоджено реалізувати будь-які права, передбачені ст. 42 КПК, чи порушено якимось чином право на захист в касаційній скарзі не йдеться.
Як встановив суд апеляційної інстанції й це не заперечується в касаційній скарзі, обвинувачений в межах визначеного КПК процесуального строку звернувся з апеляційною скаргою на вирок щодо нього, а також подав доповнення до апеляційної скарги, чим реалізував своє право, передбачене статтями 393, 403 КПК.
Посилання захисника та засудженого в касаційній скарзі на висновки Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 18 червня 2025 року у справі № 202/19697/23 є нерелевантними до даних правовідносин, оскільки у тій справі обвинуваченому не забезпечено можливості брати особисту участь під час апеляційного перегляду, а не на стадії оголошення вироку чи ухвали апеляційного суду по суті.
Доводи касаційної скарги про те, що відсутність обвинуваченого перешкодила йому зреагувати під час оголошення вироку шляхом подання клопотань про перегляд чи уточнення позиції, не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки на етапі оголошення судового рішення можливість подання клопотань чи уточнення позиції не передбачена законом.
Таким чином, Суд доходить висновку, що оголошення вироку за відсутності обвинуваченого в контексті в цього провадження не є істотним порушенням кримінального процесуального закону, про яке йдеться в ст. 412 КПК, оскільки жодним чином не вплинуло на законність і обґрунтованість ухвалених щодо ОСОБА_4 місцевим та апеляційним судами рішень, а також не перешкодило обвинуваченому реалізувати свої права на захист та оскарження вироку.
Оцінюючи доводи касаційної скарги про невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості, а також неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, Суд виходить з такого.
Відповідно до вимог статей 50, 65 КК покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених та попередження нових кримінальних правопорушень, а при його призначенні суд повинен ураховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових правопорушень. Згідно з принципами співмірності та індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.
За змістом ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
Як убачається із оскаржених судових рішень, суди попередніх інстанцій дотримались вимог закону України про кримінальну відповідальність щодо призначення покарання.
З вироку Приморського районного суду м. Одеси від 27 червня 2025 року вбачається, що, обираючи засудженому ОСОБА_4 вид та розмір покарання, суд належним чином враховував всі обставини, зокрема, ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке є тяжким злочином, та дані про особу ОСОБА_4 , який є громадянином України, одружений, зареєстрований та проживаючий в Одеській області, у лікаря на наркологічному обліку не перебуває, раніше не судимий, позитивно характеризується за місцем мешкання. Обставинами, які пом'якшують покарання ОСОБА_4 , суд врахував щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення. Обставин, які обтяжують покарання, - не встановив.
На підставі викладеного, суд першої інстанції призначив засудженому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, який є мінімальним його розміром, визначеним санкцією ч. 2 ст. 114-2 КК.
Підстав для застосування положень статей 69, 75 КК суд не встановив.
За результатом апеляційного перегляду вироку Приморського районного суду м. Одеси від 27 червня 2025 року суд апеляційної інстанції не виявив порушень, допущених місцевим судом, під час призначення покарання, погодився з його висновками та зазначив мотиви з яких залишив апеляційні скарги сторони захисту без задоволення.
Доводи про суворість призначеного засудженому ОСОБА_4 покарання та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність були предметом перевірки апеляційного суду, який визнав їх безпідставними.
Апеляційний суд, в межах повноважень, визначених ст. 404 КПК, та в порядку, передбаченому ст. 405 цього Кодексу, належним чином перевірив під час апеляційного перегляду доводи апеляційної скарги з доповненнями засудженого та апеляційної скарги захисника, які є аналогічними доводам їх касаційної скарги. Залишаючи вирок суду без змін, зазначив в ухвалі достатні підстави, з яких визнав апеляційні скарги захисту необґрунтованими.
Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції щодо призначення ОСОБА_4 покарання, вказавши, що місцевий суд правильно врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину та відомості про особу обвинуваченого, який раніше не судимий, має міцні соціальні зв'язки та місце проживання, де позитивно характеризується, обґрунтовано взяв до уваги обставини, які пом'якшують покарання, та не встановив обставин, які його обтяжують.
Суд зауважив на винятковій суспільній небезпеці вчиненого ОСОБА_4 злочину, який виразився у незаконному поширенні інформації про розташування блокпосту та вчинений у найбільш несприятливий для держави час - збройної агресії рф, яка розв'язала повномасштабну війну в Україні, руйнує країну та вбиває її громадян.
Доводи апеляційних скарг щодо того, що дії обвинуваченого не спричинили підтвердженої шкоди обороноздатності України, а відеозаписи мали обмежену кількість переглядів, суд апеляційної інстанції також спростував з тих підстав, що вони жодним чином не знижують ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину.
Наявність у обвинуваченого соціальних зв'язків, як встановив апеляційний суд, була врахована місцевим судом під час призначення йому мінімального покарання, яке передбачене санкцією статті, однак це не стало для нього стримуючим фактором від вчинення злочину.
Посилання сторони захисту на те, що злочин обвинуваченим ОСОБА_4 був вчинений з необережності, без умислу заподіяти шкоду, апеляційний суд визнав голослівними з огляду на характер вчинених дій.
Таким чином, як видно з оскаржених судових рішень, всі обставини, які наведені у касаційній скарзі на обґрунтування доводів про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність й невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого через суворість були враховані судами попередніх інстанцій.
Щодо тверджень про те, що суди не навели обґрунтування неможливості призначення менш суворого покарання, ніж визначено в санкції інкримінованої статті (обмеження волі чи штраф), колегія суддів касаційного суду виходить з такого.
Норма матеріального права, викладена в ч. 1 ст. 69 КК, надає повноваження суду у виключних випадках призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено законом за кримінальне правопорушення, лише «за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину». Отже, застосування положень ст. 69 КК можливе в разі, якщо наявна сукупність принаймні двох обставин, які відповідають двом умовам, визначеним у законі: 1) вони можуть бути визнані такими, що пом'якшують покарання відповідно до частин 1 та/або 2 ст. 66 КК; 2) хоча б одна із них істотно знижує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
При визначенні поняття (юридичного змісту) обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого правопорушення, Верховний Суд виходить із системного тлумачення статей 66 та 69 КК, а також положень тих статей Особливої частини цього Кодексу, що визначають певні обставини, які пом'якшують покарання, як ознаки окремих привілейованих складів кримінальних правопорушень. Про взаємозв'язок обставин, що пом'якшують покарання за приписами ст. 66 КК, з обставинами, які є ознаками привілейованих складів кримінальних правопорушень (і віддзеркалюють собою значно менший ступінь суспільної небезпечності порівняно із простим складом правопорушення), свідчать, зокрема, положення ч. 3 ст. 66 цього Кодексу, за якими заборонено враховувати як обставину, що пом'якшує покарання, ту, що вже визначена законом як ознака складу кримінального правопорушення, у вчиненні якого особу визнано винуватою.
Закон про кримінальну відповідальність визначає як обставини, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, його вчинення у стані сильного душевного хвилювання, особливий психофізичний стан породіллі під час пологів або відразу після пологів, стан необхідної оборони при перевищенні її меж, які істотно знижують ступінь тяжкості умисних вбивств або тяжкого тілесного ушкодження, у привілейованих видах кримінальних правопорушень, визначених у статтях 116-118, 123, 124 КК. Вказане висвітлює підхід законодавця до визначення обставин, які можуть братися до уваги під час вирішення питання про можливість застосування положень ст. 69 вказаного Кодексу.
Обставини чи сукупність обставин, які відповідно до положень ст. 69 КК надають суду повноваження вийти за межі мінімального покарання, встановленого законом, мають бути такого ж характеру і сили, які зумовлюють виокремлення привілейованих складів злочинів. Ці обставини чи сукупність обставин мають перебувати в обумовленому взаємозв'язку із цілями та/або мотивами кримінального правопорушення, обсягом, характером і змістом дій та іншими факторами, які безпосередньо обумовлюють вчинення кримінального правопорушення та впливають на його характеристику за критеріями суспільної небезпеки вчиненого та винуватого, їх характеру та ступеня.
У даному кримінальному провадженні в діях засудженого суди не встановили наявності таких обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а тому обґрунтовано не застосували приписи ст. 69 КК, не вбачається таких і зі змісту касаційної скарги захисника та засудженого.
Колегія суддів касаційного суду підкреслює, що у разі, якщо суд не вважає за доцільне застосовувати у відповідному кримінальному провадженні під час призначення покарання особі положення ст. 69 КК, то він не повинен щоразу посилатися на недоцільність такого застосування. Натомість у разі якщо б суд вважав доцільним застосування положень цієї статті, то він повинен це мотивувати у своєму рішенні.
Що стосується доводів про безпідставне незастосування судами попередніх інстанцій положень ст. 75 КК, то насамперед Суд зауважує, що звільнення від відбування покарання передбачене приписами норм розділу XII Загальної частини КК, де визначені підстави й умови застосування іншого, відмінного від визначеного розділом XI КК, інституту кримінального права - призначення покарання.
Суд має належним чином дослідити й оцінити всі обставини, що мають значення для кримінального провадження, та врахувати, що звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується в тому разі, коли є умови і підстави, визначені ст. 75 КК, у їх взаємозв'язку із положеннями статей 50, 65 цього Кодексу.
Підставою для звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є переконання суду, викладене в мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання. Висновок суду ґрунтується на тих відомостях, які він оцінює на час ухвалення вироку, зокрема, відомостях про вчинений особою злочин, зміст протиправної поведінки.
Колегія суддів враховує, що положення ст. 75 КК підлягають застосуванню за умови обґрунтованого переконання суду про можливість досягнення мети покарання, внаслідок звільнення від його відбування, враховуючи при цьому тяжкість кримінального правопорушення.
Посилання захисника та засудженого в обґрунтування підстав до звільнення останнього від відбування покарання на обставини, що характеризують особу засудженого, а також враховані як такі, що пом'якшують покарання, колегія суддів не вважає переконливими, оскільки вони вже враховані судами попередніх інстанцій при визначенні виду та розміру покарання.
З огляду на положення розділу XII Загальної частини КК в касаційній скарзі не наведено належного обґрунтування до спростування висновку про неправильне застосування положень ст. 75 КК. Автори скарги посилаються на неправильне застосування судами попередніх інстанцій закону про кримінальну відповідальність за результатом власної оцінки окремих із тих обставин, які уже перевірені судами та оцінені судами в їх сукупності та взаємозв'язку.
Посилання у касаційній скарзі в обґрунтування її вимог на висновки Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постановах від 12 листопада 2025 року у справі № 615/2295/24 та від 10 квітня 2025 року у справі № 585/3430/23 Суд не сприймає як релевантні до даних правовідносин.
Насамперед Суд зауважує, що постанови від 12 листопада 2025 року у справі № 615/2295/24 та від 10 квітня 2025 року у справі № 585/3430/23 ухвалив Касаційний кримінальний суд Верховного Суду, а не його об'єднана палата, як про це вказано у касаційній скарзі.
В постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 615/2295/24 Верховний Суд, всупереч тим твердженням, що наведені в касаційній скарзі, погодився з рішенням та мотивами суду апеляційної інстанції, який скасував рішення місцевого суду в частині призначеного покарання та ухвалив свій вирок без застосування положень ст. 75 КК до обвинуваченого у тій справі. Аналогічне рішення було ухвалено Верховним Судом й 10 квітня 2025 року у справі № 585/3430/23.
З урахуванням вкладеного вище касаційний суд констатує, що вирок місцевого суду і ухвала апеляційного суду є належно вмотивованими й обґрунтованими і за змістом відповідають приписам статей 370, 419 КПК, у них наведені мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися, постановляючи рішення.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, невідповідності призначеного засудженому покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та його особі через суворість чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би могли бути підставами для скасування чи зміни судових рішень щодо ОСОБА_4 за змістом оскаржених судових рішень та доводів касаційної скарги, судами першої та апеляційної інстанцій допущено не було.
Обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та наданих копій судових рішень убачається, що підстав для задоволення вимог касаційної скарги сторони захисту немає.
Враховуючи викладене, Суд доходить висновку, що на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 та його захисника ОСОБА_5 необхідно відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 та його захисника ОСОБА_5 на вирок Приморського районного суду м. Одеси від 27 червня 2025 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2025 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3