24 вересня 2025 року м. ТернопільСправа № 921/209/22
Господарський суд Тернопільської області
у складі судді Боровця Я.Я.
за участю секретаря судового засідання Крутіної Ю.С.
Розглянув справу в порядку загального позовного провадження
за позовом Фізичної особи - підприємця Ратушняк Віктора Володимировича, АДРЕСА_1
до відповідача: Фізичної особи ОСОБА_1 , АДРЕСА_2
про стягнення заборгованості у розмірі 717 687,75 грн.
За участю учасників судового процесу:
від позивача: Олійник О.І. - адвокат.
Судові процедури.
Судом роз'яснено форму і стадії судового провадження, що здійснюється у межах справи згідно до вимог ГПК України.
Фіксування судового засідання технічними засобами здійснюється відповідно до статті 222 ГПК України.
Заяв про відвід (самовідвід) судді та секретаря судового засідання з підстав, визначених ст. ст. 35-37 ГПК України не надходило.
Суть справи.
Фізична особа - підприємець Ратушняк Віктор Володимирович звернувся до Господарського суду Тернопільської області з позовною заявою до відповідача Фізичної особи ОСОБА_1 про стягнення заборгованості у розмірі 717 687,75 грн.
Відкриття провадження у справі.
Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судових справ між суддями від 17.05.2022, для розгляду справи №921/209/22 визначено суддю Боровця Я.Я.
Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 19.05.2022 зобов'язано Тернопільську міську раду надати інформацію про зареєстроване місце проживання (перебування) фізичної особи ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , відповідно до частин 6, 7 статті 176 ГПК України.
22.06.2022 Тернопільською міською радою надано відповідь №1100/28-03 від 17.06.2022 (вх. №3915), зі змісту якої інформовано, що фізична особа - ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .
Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 30.06.2022 відкрито провадження у справі №921/209/22 за правилами загального позовного провадження та підготовче засідання призначено на 04.08.2022.
Розгляд справи здійснювався за правилами загального позовного провадження.
Підготовче провадження.
Підготовче засідання вперше призначено на 04.08.2022.
Ухвалою суду від 04.08.2022 клопотання про зупинення провадження у справі №921/209/22, задоволено. Зупинено провадження у справі №921/209/22 до припинення перебування сторони/ відповідача - фізичної особи ОСОБА_1 , у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції. Зобов'язано учасників спору повідомити Господарський суд Тернопільської області про усунення обставин, що зумовили зупинення провадження у справі №921/209/22.
Ухвалою суду від 22.05.2025 поновлено провадження у справі №921/209/22 та призначено підготовче засідання у справі №921/209/22 на 10.06.2025.
У судовому засіданні 10.06.2025 оголошено перерву до 26.06.2025, про що зазначено у протоколі судового засідання.
Ухвалою суду від 10.06.2025 продовжено строк підготовчого провадження у справі №921/209/22 на 30 днів.
Ухвалою суду від 26.06.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу №921/209/22 до судового розгляду по суті на 12.08.2025.
Розгляд справи по суті.
У судовому засіданні - 12.08.2025 розпочато розгляд справи по суті.
Протокольними ухвалами від 12.08.2025, від 21.08.2025 судове засідання відкладено відповідно на 21.08.2025 та на 27.08.2025.
У судових засіданнях 27.08.2025 та 17.09.2025 оголошено перерву відповідно до 17.09.2025 та до 24.09.2025, про що зазначено у протоколах судових засіданнях.
При розгляді справи по суті, суд з'ясував обставини справи, дослідив докази у справі, заслухав обґрунтування позовних вимог представника позивача, вступне та заключне слово; заперечення представника відповідача, його вступне та заключне слово.
Після з'ясування обставин справи та дослідження доказів у справі, проведення судових дебатів, суд перейшов до стадії ухвалення рішення та оголосив перерву до 24.09.2025.
24.09.2025 суд оголосив скорочене рішення (вступна та резолютивна частини).
Інші процесуальні дії.
Ухвалою суду від 26.06.2025 заяву задоволено. Внесено дані РНОКПП НОМЕР_2 Півторака Володимира Михайловича до додаткових відомостей про учасника справи для доступу до електронної справи №921/209/22 в підсистемі "Електронний суд", в якості представника відповідача Прусіка Василя Івановича. Надано представнику відповідача ОСОБА_1 - адвокату Півтораку Володимиру Михайловичу доступ до електронної справи №921/209/22 в підсистемі "Електронний суд".
Ухвалою суду від 26.08.2025 заяву задоволено. Внесено дані РНОКПП НОМЕР_3 Олійника Олега Ігоровича до додаткових відомостей про учасника справи для доступу до електронної справи №921/209/22 в підсистемі "Електронний суд", в якості представника позивача ФОП Ратушняка Віктора Володимировича. Надано представнику позивача ФОП Ратушняка Віктора Володимировича - адвокату Олійнику Олегу Ігоровичу доступ до електронної справи №921/209/22 в підсистемі "Електронний суд".
Аргументи сторін.
Правова позиція позивача.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем порушено умови договору оренди майна від 14.09.2020 в частині здійснення орендних платежів. У зв'язку з цим, позивач просить стягнути з відповідача борг з орендної плати у розмірі 567 333,00 грн, а також обумовлену п. 5.5. Договору пеню у розмірі 84 795,71 грн та інфляційні нарахування у розмірі 65 559,04 грн, на підставі ст. 625 ЦК України.
В якості правових підстав позову позивач зазначає, зокрема Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України.
У судовому засіданні представником позивача підтримано позовні вимоги, просить суд задоволити позов.
Заперечення відповідача.
Представник відповідача заперечує щодо позовних вимог в усній формі, про що зазначено у протоколі судового засідання.
Зокрема посилаючись на Акти приймання - передачі обладнання магазину від 02.01.2019, які долучені до матеріалів справи (вх.№5748 від 12.08.2025).
Також, представником відповідача клопотанням про долучення доказів ( вх.№5976 від 21.08.2025) надано Акти прийому - передачі майна від 16.01.2020, підписані між ФОП Дякович С.Ю. та ТОВ "С-М" .
Фактичні обставини, встановлені судом.
14.09.2020 між Фізичною особою - підприємцем Ратушняк Віктором Володимировичем (Орендодавець/позивач) та Фізичною особою Прусік Василем Івановичем (Орендар/відповідач) укладено Договір оренди майна (Договір), згідно якого Орендодавець зобов"язується передати Орендареві, а Орендар зобов"язується прийняти в строкове платне користування майно з правом викупу, визначене у даному Договорі, а також сплачувати Орендодавцеві плату за користування даним майном (п.1.1. Договору оренди).
Повний перелік майна, що передається за цим Договором та визначення його ознак (найменування, тип, номери та інші характеристики) містяться в Додатках до цього Договору, які є його невід"ємною частиною (п.1.2. Договору).
Пунктом 2.1. Договору визначено, що орендна плата за орендоване майно становить суму амортизаційних нарахувань на вказане майно, та становить 43 641,00 грн на місяць. Орендна плата сплачується щомісячно до 10 числа кожного місяця за попередній.
Майно, що орендується, повинно бути передано Орендодавцем та прийнято Орендарем протягом 10 календарних днів з моменту набрання чинності цим Договором (п.2.3. Договору).
Передання майна, що орендується в оренду здійснюється Сторонами за Актом приймання - передачі (п.2.4. Договору).
Умовами договору, зокрема пунктами 3.1. та 3.3., Орендодавець бере на себе обов"язки, а саме своєчасно передати Орендареві майно в стані, який забезпечує його нормальне функціонування та можливість використання такого майна за його цільовим призначенням у відповідності до мети визначеної у п.1.3. Договору, в свою чергу Орендар бере на себе обов"язки - вчасно і в повному обсязі сплачувати плату за користування переданим майном.
У пункті 5.5. Договору встановлено, що Орендар несе відповідальність за цим Договором, у випадку невчасної сплати орендних платежів за використання майна, що орендується - неустойка у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від простроченої суми орендних платежів за кожен день прострочення.
Цей Договір вважається укладеним та набирає чинності з моменту його підписання Сторонами та скріплення печатками Сторін (п.6.1. Договору).
Фактом передачі ФОП Ратушняком Віктором Володимировичем та прийняття Прусіком Василем Івановичем майна, свідчить Акт приймання-передачі обладнання магазину від 14.09.2020.
Також, позивачем надіслано відповідачу Акт здачі-прийняття робіт (надання послуг) №19370 від 14.11.2021 на суму 610 974,00 грн.
15.10.2021 позивач звернувся до відповідача з претензією щодо сплати заборгованості за Договором оренди майна від 14.09.2020.
Вказана претензія залишена відповідачем без задоволення та без реагування.
Як стверджує позивач, що відповідач порушив зобов"язання щодо орендних платежів, внаслідок чого у відповідача перед позивачем виник борг у розмірі 567 333,00 грн.
Позивачем, у зв"язку з порушенням строків оплати, нараховано відповідачу пеню у розмірі 84 795,71 грн та інфляційні нарахування на суму 65 559,04 грн.
Такі обставини, на думку позивача, свідчать про порушення його прав та охоронюваних законом інтересів і є підставою для їх захисту у судовому порядку, у зв"язку з чим звернувся до суду з даним позовом.
Зміст спірних правовідносин, які склались між сторонами.
Визначаючи правову природу спірних правовідносин, що склалися між позивачем та відповідачем, виходячи з аналізу положень Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку, що між сторонами виникли правовідносини, пов'язані з укладенням Договору оренди майна від 14.09.2020, який за правовою природою є договором оренди та які підпадають під правове регулювання глави 58 Цивільного кодексу України.
Суд врахував, що з 28.08.2025 втратив чинність Господарський кодекс України, згідно ст. 17 Закону України № 4196-IX "Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб", який визначає правові та організаційні засади діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб, але на час звернення позивача з позовом у 2022 році був чинний.
Норми права, застосовані при вирішенні спору та мотиви, з яких виходив суд при ухваленні рішення.
Всебічно та повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши у сукупності усі докази, суд дійшов таких висновків.
Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Тобто, право на судовий захист у суб'єкта господарювання виникає у разі порушення або оспорювання його права або охоронюваного законом інтересу.
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15.04.2022 у справі №607/21898/21 провадження у цивільній справі за позовом фізичної особи-підприємця Ратушняка В.В. до Прусіка В.І. про стягнення заборгованості за договором оренди, закрито на підставі вимог пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, у зв'язку із тим, що вказана справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Вказана ухвала набрала законної сили.
Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки (стаття 11 Цивільного кодексу України).
Зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (стаття 509 Цивільного кодексу України).
Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (частина 1 статті 173 Господарського кодексу України).
У відповідності до вимог статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Статтею 175 Господарського кодексу України визначено, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
До виконання господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (стаття 193 Господарського кодексу України).
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 Цивільного кодексу України).
Договір виконує функцію безпосередньої правостворюючої підстави виникнення зобов'язання. Це означає, що права та обов'язки сторін, які становлять зміст зобов'язання, виникають із самого договору і не потребують інших факторів.
У відповідності до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Отже правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки.
Здійснення правочину законодавчо може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів).
У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).
Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі судового рішення.
Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.07.2021 у справі №911/2768/20, від 30.06.2021 у справі №910/3140/19.
Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов'язків, передбачено статтею 205 Цивільного кодексу України.
Із змісту частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України випливає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 628 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).
Як визначено статтею 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Взаємовідносини сторін виникли на підставі Договору оренди майна від 14.09.2020, який за правовою природою є договором оренди.
Вказаний договір є підставою для виникнення у сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.
Порядок укладення, зміни, припинення та виконання договору суборенди оренди нежитлового приміщення, який за своєю правовою природою є договором майнового найму, регулюється нормами Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.
Укладений сторонами Договір суборенди нежитлового приміщення, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, є належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків та за своєю правовою природою є договором оренди, який підпадає під правове регулювання глави 58 Цивільного кодексу України та параграфу 5 глави 30 Господарського кодексу України.
Згідно статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк (стаття 759 Цивільного кодексу України).
Положеннями частини 1 статті 760 Цивільного кодексу України обумовлено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживча річ).
Істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу (стаття 284 Господарського кодексу України).
Встановлені обставини у даній справі, свідчать, що 14.09.2020 між Фізичною особою - підприємцем Ратушняк Віктором Володимировичем (Орендодавець/позивач) та Фізичною особою Прусік Василем Івановичем (Орендар/відповідач) укладено Договір оренди майна (Договір), згідно якого Орендодавець зобов"язується передати Орендареві, а Орендар зобов"язується прийняти в строкове платне користування майно з правом викупу, визначене у даному Договорі, а також сплачувати Орендодавцеві плату за користування даним майном (п.1.1. Договору оренди).
Повний перелік майна, що передається за цим Договором та визначення його ознак (найменування, тип, номери та інші характеристики) містяться в Додатках до цього Договору, які є його невід"ємною частиною (п.1.2. Договору).
Майно, що орендується, повинно бути передано Орендодавцем та прийнято Орендарем протягом 10 календарних днів з моменту набрання чинності цим Договором (п.2.3. Договору).
Передання майна, що орендується в оренду здійснюється Сторонами за Актом приймання - передачі (п.2.4. Договору).
Фактом передачі ФОП Ратушняком Віктором Володимировичем та прийняття Прусіком Василем Івановичем майна, підтверджується Актом приймання-передачі обладнання магазину від 14.09.2020, підписаний сторонами.
Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін (стаття 632 Цивільного кодексу України ).
Відповідно до статті 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за найм (оренду) майна. Плата за найм (оренду) майна вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
Орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Орендна плата встановлюється у грошовій формі. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі (стаття 286 Господарського кодексу України).
Пунктом 2.1. Договору визначено, що орендна плата за орендоване майно становить суму амортизаційних нарахувань на вказане майно та становить 43 641,00 грн на місяць. Орендна плата сплачується щомісячно до 10 числа кожного місяця за попередній.
За таких обставин, у відповідача виник обов"язок з проведення розрахунку за оренду майна.
Умовами договору, зокрема пунктами 3.1. та 3.3., Орендодавець бере на себе обов"язки, а саме своєчасно передати Орендареві майно в стані, який забезпечує його нормальне функціонування та можливість використання такого майна за його цільовим призначенням у відповідності до мети визначеної у п.1.3. Договору, в свою чергу Орендар бере на себе обов"язки - вчасно і в повному обсязі сплачувати плату за користування переданим майном .
Положеннями статей 525, 526, 530 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо у зобов"язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Аналогічне положення містить стаття 193 Господарського кодексу України.
Умовою виконання зобов'язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.
Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Підстави припинення зобов'язання передбачені ст.ст. 202 - 205 ГК України, ст.ст. 599 - 601, 604 - 609 ЦК України, зокрема за ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.
Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Як визначено статтею 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Отже, спір між сторонами виник внаслідок неналежного виконання відповідачем, як Орендарем, своїх договірних зобов'язань в частині внесення плати за оренду майна.
15.10.2021 позивач звернувся до відповідача з претензією щодо сплати заборгованості за Договором оренди майна від 14.09.2020.
Проте, вказана претензія залишена відповідачем без задоволення та без реагування.
Враховуючи наведене та приймаючи до уваги, що згідно статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами, а тому позовні вимоги щодо стягнення основного боргу підлягають до задоволення у розмірі 567 333,00 грн, як обґрунтовано заявлені, підтверджені матеріалами справи та не спростовані відповідачем.
Твердження відповідача спростовуються вищевикладеним.
Укладаючи Договір, сторони погодили всі його істотні умови, зокрема і обсяг відповідальності.
Як визначено статтею 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Щодо позовних вимог в частині стягнення пені у розмірі 84 795,71 грн, суд встановив таке.
Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема і сплата неустойки.
Відповідно до частини 1 статті 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання, зокрема, може забезпечуватися неустойкою.
В силу вимог статті 547 Цивільного кодексу України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.
За змістом статті 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Зазначені норми Цивільного кодексу України кореспондуються з приписами, встановленими Господарським кодексом України.
Згідно частини 1 статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Приписами статті 230 Господарського кодексу України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до положень частини 4 статті 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.
Згідно частини 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
При цьому, суд звертає увагу на те, що розмір пені законодавством обмежений.
Так, стаття 343 Господарського кодексу України зазначає, що платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Отже, і цивільним, і господарським законодавством допускається можливість забезпечувати виконання зобов'язань таким способом, як пеня.
Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов"язань" передбачено, що цей Закон регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Суб'єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності.
Згідно статей 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов"язань" платники грошових коштів за прострочення платежу сплачують на користь одержувачів цих коштів пеню в розмірі, що встановлюється за погодженням сторін. Зазначений розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу і не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.
Отже, в силу наведених положень законодавства, пеня може бути стягнута у передбачених в письмовому договорі випадках (встановлено за згодою сторін).
У пункті 5.5. Договору встановлено, що Орендар несе відповідальність за цим Договором, у випадку невчасної сплати орендних платежів за використання майна, що орендується - неустойка у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від простроченої суми орендних платежів за кожен день прострочення.
Оскільки відповідачем порушено строки оплати орендних платежів, на підставі положень ст.ст. 546-551 ЦК України, ст. ст. 217-230 ГК України та умов договору, позивачем нараховано пеню у розмірі 84 795,71 грн.
Судом, здійснено розрахунок пені за допомогою калькулятора програми "Ліга" за період з 12.10.2020 до 12.04.2021, відповідно до ч.6 ст. 232 ГК України, який становить 34 698,15 грн (міститься в матеріалах справи).
Отже, суд прийшов до висновку, що вірно обрахованими є пеня у розмірі 34 698,15 грн, а тому позовні вимоги щодо стягнення пені у розмірі 34 698,15 грн в цій частині підлягають задоволенню.
В іншій частині позовних вимог щодо стягнення пені у розмірі 50 097,56 грн, то суд вважає їх безпідставно нарахованими та такими, що задоволенню не підлягають.
Щодо позовних вимог в частині стягнення інфляційних втрат у розмірі 65 559,04 грн, суд встановив таке.
Статтею 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Згідно з положеннями статті 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін (індекс інфляції) - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.
Відповідно до статті 3 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін обчислюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.
Отже, зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен місяць щодо якого обчислюється відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція.
При цьому індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.
Якщо прострочення відповідачем виконання зобов'язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальність передбачена частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України - стягнення інфляційних втрат за такий місяць.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.04.2019 у справі № 910/5625/18, від 13.02.2019 у справі № 924/312/18, від 22.01.2019 у справі № 905/305/18, від 30.01.2019 у справі № 922/175/18.
У зв"язку з порушенням відповідачем строків оплати орендних платежів, позивачем нараховано інфляційні втрати у розмірі 65 559,04 грн.
Судом, здійснено розрахунок інфляційних втрат, за допомогою калькулятора програми "Ліга", який становить 62 410,32 грн (міститься в матеріалах справи).
Отже, суд прийшов до висновку, що вірно обрахованими є інфляційні втрати у розмірі 62 410,32 грн та такими, що підлягають задоволенню в цій частині. В іншій частині щодо стягнення інфляційних втрат у розмірі 3 148,72 грн, то суд вважає їх безпідставно нарахованими та такими, що задоволенню не підлягають.
Позивач, стверджуючи про існування певної обставини подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення.
Правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.
При аналізі доводів сторін, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, який у рішенні "Трофимчук проти України" зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не слід розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід (рішення від 28.10.2010, заява № 4241/03).
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Правова позиція, наведена у постановах Верховного суду від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 904/6455/17, від 05.11.2019 у справі № 915/641/18.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
З огляду на викладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Висновок суду.
Згідно статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Верховенство права - це панування права в суспільстві, що вимагає від держави його втілення в правотворчу та правозастосовчу діяльність, зокрема в закони, зміст яких має відповідати критеріям соціальної справедливості, рівності тощо.
Справедливість - одна з основних засад права - є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальних вимірів права.
Принципи права - це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.
Верховний Суд у справі № 521/17654/15-ц (постанова від 16 січня 2019 року) при вирішенні спору застосував загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керувався однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає: "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права".
При цьому Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.
Отже, національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції.
Статтею 3 Цивільного кодексу України визначено, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність.
Отже, дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю й повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Так, згідно статті 13 Цивільного кодексу України встановлено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Частиною 1 статті 2 ГПК України передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно частин 2-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Як визначено статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).
Приписами статті 79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Пунктами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частиною 4 статті 236 ГПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до частини 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 236 Господарського процесуального кодексу України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Суд наголошує, що призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності. Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
З огляду на викладене, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності власної правової позиції. Спір повинен вирішуватись на користь тієї сторони, яка за допомогою відповідних процесуальних засобів переконала суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень. Відповідно до принципу змагальності сторони, інші особи, які беруть участь у справі, якщо вони бажають досягти бажаного для себе, або осіб, на захист прав яких подано позов, найбільш сприятливого рішення, зобов'язані повідомити суду усі юридичні факти, що мають значення для справи, вказати або надати докази, які підтверджують чи спростовують ці факти, а також вчинити інші передбачені законом дії, спрямовані на те, аби переконати суд у своїй правоті.
У процесуальному законодавстві діє принцип "juranovitcuria" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (damihifactum, dabotibijus). При вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.
Отже, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.
Отже, правомірними, обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення є вимоги позивача про стягнення з відповідача 567 333,00 грн основного боргу, 34 698,15 грн пені, 62 410,32 грн інфляційних втрат. У решті позову, слід відмовити.
Судові витрати.
При ухваленні рішення в справі, суд, у тому числі вирішує питання щодо розподілу судових витрат між сторонами (пункт 5 частини 1 статті 237 ГПК України).
Як передбачено пунктом 2 частини 5статті 238 ГПК України, в резолютивній частині рішення зазначається про розподіл судових витрат.
Щодо судового збору у розмірі 10 765,32 грн.
Відповідно до частини 2статті 9 Закону України "Про судовий збір" суд перед відкриттям провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.
Факт зарахування сплаченого позивачем при зверненні до суду з позовом судового збору в сумі 10 765,32 грн до спеціального фонду державного бюджету України підтверджується Випискою про зарахування судового збору до спеціального фонду державного бюджету України, сформованою Господарським судом Тернопільської області.
В силу приписів статті 129 ГПК України, судовий збір у розмірі 10 765,32 грн покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
24.09.2025 при проголошенні скороченого судового рішення (вступної та резолютивної частини) судом не зазначено зокрема пункті 5 "У решті позовних вимог, відмовити".
Частиною 7 статті 233 ГПК України передбачено, що виправлення в судових рішеннях повинні бути застережені перед підписом судді.
Зважаючи на наведене, суд робить застереження про виправлення в цій частині судового рішення до його підписання суддею.
Керуючись статтями 7, 13, 42, 86, 123, 126, 129, 210, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд, -
1. Позовні вимоги задоволити частково.
2. Судові витрати у складі судового збору у розмірі 9 966,62 грн покласти на відповідача та у розмірі 798,70 грн покласти на позивача.
3. Стягнути з Фізичної особи Прусік Василя Івановича, АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 на користь Фізичної особи - підприємця Ратушняк Віктора Володимировича, АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_4 - 567 333,00 грн основного боргу, 34 698,15 грн пені, 62 410,32 грн інфляційних втрат та 9 966,62 грн судового збору.
4. Видати наказ стягувачеві після набрання рішенням законної сили.
5. У решті позовних вимог, відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду в порядку статті 256-257 ГПК України подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів, з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Примірник рішення надіслати сторонам у справі до електронного кабінету в електронній формі із застосуванням ЄСІТС в порядку, визначеному ГПК України: представнику позивача - адвокату Олійник О.І. та представнику відповідачу - адвокату Півтораку В.М.
Учасники справи можуть отримати інформацію у справі на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб - адресою: https://te.court.gov.ua/sud5022.
Повне рішення підписано "23" грудня 2025 року.
Суддя Я.Я. Боровець