Справа № 369/404/23
Провадження № 2/369/480/25
Іменем України
23.12.2025 м. Київ
Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:
головуючого судді Пінкевич Н.С.,
секретаря Худинець Д.С.
за участі
представника позивача ОСОБА_1
представника відповідача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та товариства з обмеженою відповідальністю «Європейка» про визнання недійсним договору передання майнових прав, скасування запису про реєстрацію права власності та визгнання права власності,
встановив:
У січні 2023 року позивач звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області з даним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 з 20 грудня 2013 року. Під час шлюбу 18 січня 2017 року було укладено договір купівлі-продажу майнових прав № С103/11/76/112 між ОСОБА_4 та ТОВ «ЄВРОПЕЙКА», згідно якого остання придбала майнові права на об'єкт нерухомості, а саме: квартиру за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 54,74 кв.м. Вартість майнових прав на об'єкт нерухомості згідно договору становила 301070 грн., яку вони внесли одразу з підписанням договору.
В подальшому Відповідач переконала Позивача у необхідності передачі майнових прав та поверненні витрачених коштів. Сторони домовились, що дану квартиру відчужать сторонній особі. Для цього Відповідач попросила Позивача надати нотаріальну завірену згоду на укладення договору про передання прав та обов'язків за Договором купівлі-продажу майнових прав. Позивач надав таку згоду.
Згідно тексту даної згоди 16 листопада 2020 року ОСОБА_3 дав згоду свої дружині ОСОБА_4 на укладення договору про передання прав та обов'язків за Договором купівлі-продажу майнових прав, та договору купівлі-продажу майнових прав на квартири. продавцем яких с ТОВ «Європейка», за ціною та на умовах на її розсуд а також при необхідності укладення та підписання договорів про внесення змін та доповнень до укладених договорів чи розірвання укладених договорів на квартиру АДРЕСА_2 .
3 квітня 2021 року сторони припинили спільне проживання. В грудні 2021 року відповідачка звернулась з позовною заявою про розірвання шлюбу до суду.
Про кошти, які були отримані Відповідачкою від відчуження квартири АДРЕСА_2 Позивачу відомо не було.
Згідно Відповіді на адвокатський запит від 20 січня 2022 року, між ТОВ «Європейка» і ОСОБА_4 було виконано умови договору купівлі-продажу майнових прав №103/11/76/112 від 18 січня 2017 року щодо майнових прав на квартиру АДРЕСА_2 та 03 грудня 2020 року відбулося укладення Договору про передання прав та обов'язків за Договором купівлі-продажу майнових прав №103/11/76/112 від 18 січня 2017 року і передано майнові права ОСОБА_5 .
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (Відповідач-2) є батьком Відповідача, що свідчить про те, що Позивач, скориставшись довірливими відносинами між подружжям відчужила квартиру, яка була спільною власністю подружжя, своєму батьку.
Позивач зазначає, що він надав згоду Відповідачу на відчуження квартири, однак не був обізнаний про те, що квартиру дружина відчужила своєму батькові. Оскільки договір про передачу майнових прав був укладений за час перебування сторін у шлюбі, кошти отримані Відповідачкою є спільним майном подружжя та підлягають поділу.
Згідно довідки про оціночну вартість об'єкта нерухомості - вартість житлової квартири. розташованої в АДРЕСА_3 , загальна площа 54,74 кв.м. становить 1669493.26. натомість відповідач 1 відчужила зазначену квартиру за 301700 гривень.
Просив суд:
визнати недійсним Договір про передання прав та обов'язків за Договором купівлі-продажу майнових прав № 103/11/76/112 від 18 січня 2017 року від 03 грудня 2020 року, укладений між ОСОБА_4 . РНОКПП: НОМЕР_1 , та ОСОБА_5 , РНОКПП: НОМЕР_2 ;
скасувати запис про реєстрацію права власності ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_2 за № 39756915, внесений державним реєстратором Виконавчого комітету Великодимерської селищної ради Броварського району Київської області Дорогань Катериною Володимирівною;
визнати за ОСОБА_3 право власності на частину квартири АДРЕСА_2 ;
стягнути з Відповідачів на користь Позивача сплачені судові витрати.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20.01.2023 року було відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ТОВ «Європейка» про визнання недійсним договору передання майнових прав, поділ спільного майна подружжя.
15 лютого 2023 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву відповідача ОСОБА_4 .. Не погоджуючись з доводами позову, ОСОБА_4 вказала, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 дійсно було зареєстровано шлюб 20 грудня 2013 року. 18.01.2017 року ОСОБА_4 відповідно до Договору купівлі-продажу майнових прав №103/11/76/112 укладеного з «ТОВ «ЄВРОПЕЙКА» було придбано майнові права на квартиру загальною площею 54,74 кв. м., що за розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Вартість майнових прав на об'єкт нерухомості згідно договору становила 301 070 грн. Вказану суму сторони внесли одразу з підписанням договору. В подальшому у зв'язку з скрутним матеріальним становищем подружжя, в тому числі через ту обставину, що Позивач ніде не працював, подружжя вирішило продати належні їм майнові на квартиру загальною площею 54,74 кв. м., що за розташована за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому дізнавшись про продаж подружжям квартири, виявив бажання придбати її батько - ОСОБА_5 , що не заборонено законом. У зв'язку з чим, Позивач погодився на продаж майнових прав та 16 листопада 2020 року надав ОСОБА_4 письмову згоду на укладання останньою Договору про передання прав та обов'язків за договором, та договору купівлі-продажу майнових прав на квартири, продавцем яких є «ТОВ «ЄВРОПЕЙКА», за ціною та на умовах на її розсуд, а також при необхідності укладання на підписання договорів про внесення змін та доповнень до укладених догорів чи розірвання укладених договорів на квартиру АДРЕСА_4 . З 16 листопада 2020 року по теперішній час Позивач не звертався до Суду про визнання судом недійсною письмової згоди, з підстав: помилки, навмисного введення сторони в оману, щодо обставин, які мають істотне значення (частини 1 статті 229 Цивільного кодексу України) чи під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233 ЦК України). Тобто, Позивач діяв свідомо та був обізнаний про продаж майнових прав та уповноважив її діяти на її розсуд.
У подальшому нею 03 грудня 2020 року було укладено Договір про передання прав та обов'язків за договором купівлі продажу майнових прав №103/11/76/112 укладеного 18.01.2017 року, з письмової згоди Позивача. Ціна вказаного договору становила 301 070 грн. При цьому вказаний договір Позивач в судовому порядку не оскаржував, з підстав удаваного правочину (ст. 235 ЦК України), або з будь яких інших підстав. Таким чином отримані кошти подружжям, були сумісною власністю подружжя. Водночас вказані грошові кошти 301 070 грн. й були використані спільно з Позивачем в інтересах сім'ї: на проживання в м. Києві (оплату оренди житла та комунальних послуг), харчування, відновлення автомобіля Позивач після ДТП, оскільки сум страхового відшкодування не вистачило для відновлення автомобіля та інші обопільні потреби сім'ї. В подальшому у Відповідачки -1 з Позивачем виникли непорозуміння та суперечності, і як наслідок останні втратили всі фізичні та духовні зв'язки, спільне проживання виявилося неможливим, що призвело до фактичного розірвання шлюбних стосунків, яке відбулося в кінці серпня 2020 року.
За рішенням суду шлюб розірвано у квітня 2022 року та ОСОБА_3 вже звертався до суду з позовом про поділ майна подружжя. Просила відмовити у задоволенні позову та стягнути з відповідача витрати на правову допомогу.
02 березня 2023 року до суду надійшла відповідь на відзив. Додатково позивач вказав, що дійсно ним надана згода на відчуження майнових прав. Але така згода не надавала їй права відчужувати майнові права по ціні значно нижчої (300 000 грн.) за ринкову (848 000 грн.). Жодних доказів на спростування вартості такого майна відповідачем не надано, використання коштів в інтересах сімї, в тому числі й на ремонт автомобіля після ДТП. Згода на продаж ним ніколи не оспорювалась, але він надавав згоду саме на продаж за ринковою вартістю. Правочин про відчуження є фраудаторним правочином: метою є приховання майна та уникнення виконання обовязку перед ним як кредитором, переоформлення майна на близького родича та за ціною нижче ринкової. Позивач просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
07.04.2023 року ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області було ухвалено витребувати у Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (вул. Соборності, 66, м.Полтава, 36014) інформацію у вигляді довідок ОК-5, ОК-7 щодо розміру єдиного соціального внеску ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: с.Покровська Багачка, Хорольський район, Полтавська область, за період з 01.01.2000 року по 03.12.2020 року.
03.05.2023 року на виконання ухвали Києво-Святошинського районного Київської області від 07.04.2023 року Головним управлінням Пенсійного фонду України в Полтавській області на адресу суду було направлено довідки форми ОК-5 та ОК-7 по застрахованій особі ОСОБА_5 .
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 вересня 2023 рокубуло закрито підготовче провадження та призначено цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Європейка» про визнання недійним договору передавання майнових прав та поділ майна подружжя, до судового розгляду по суті.
17.07.2024 протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, дану справу було передано в провадження судді Пінкевич Н.С.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 липня 2024 року дану цивільну справ було прийнято до розгляду.
У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 підтримав позовні вимоги в повному обсязі та просив задовольнити позов.
У судовому засіданні представник відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - ОСОБА_2 заперечував з приводу задоволення позову.
У судове засідання представник відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Європейка» в судове засідання не з'явився, про день, час та місце судового засідання повідомлявся належним чином. Причини неявки суду не повідомив.
Суд, заслухавши пояснення сторін та їх представників, з'ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджені тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, дійшов до наступних висновків.
Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.
Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 3 СК України сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім'ї має одинока особа. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
При розгляді справи встановлено, що 20 грудня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 зареєстровано шлюб Відділом державної реєстрації цивільного стану Оболонського районного управління юстиції у м. Києві, про що було зроблено відповідний актовий запис № 2183.
Рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 05 квітня 2022 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 розірвано (справа 548/2856/21).
Рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 13 грудня 2022 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя та стягнення коштів (справа 548/264/22).
Відповідно до частин першої, сьомої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Презумпція спільності права власності в силу положень статті 74 СК України поширюється й на майно, придбане в період проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Отже, законодавством передбачено рівнозначну презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна та майна, придбаного жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, до спільної сумісної власності.
Це означає, що якщо майно придбано подружжям під час шлюбу чи жінкою та чоловіком в період проживання однією сім'єю, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти, не буде належно підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя чи ту особу, яка заперечує проти належності майна до об'єктів спільної сумісної власності подружжя чи осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Подібні висновки щодо презумпції належності майна, придбаного в період шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя та щодо розподілу тягаря доказування на спростування цієї презумпції викладено в постановах Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 646/6271/16-ц (провадження № 61-34723св18), від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.
Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У сімейному законодавстві України встановлено спростовну презумпцію спільності майна подружжя, яка полягає у тому, що майно, набуте за час шлюбу, вважається об'єктом права спільної сумісної власності (виключення зазначені у статті 57 СК України), допоки одним із подружжя, який це заперечує, не доведено інше.
Статтею 63 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя (частини перша, друга статті 65 СК України).
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (частина четверта статті 65 СК України).
У частині першій статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Системне тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, належить подружжю з моменту його набуття, незалежно від того, за ким із подружжя здійснена реєстрація права.
Судом встановлено, що 18 січня 2017 року укладено договір купівлі-продажу майнових прав №С103/11/76/112 між ОСОБА_4 та ТОВ «ЄВРОПЕЙКА», згідно якого ОСОБА_4 придбала майнові права на об'єкт нерухомості, а саме: квартиру за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 54,74 кв.м. Вартість майнових прав на об'єкт нерухомості згідно договору становила 301070 грн.
16 листопада 2020 року ОСОБА_3 надав нотаріальну завірену згоду на укладення договору про передання прав та обов'язків за Договором купівлі-продажу майнових прав, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пінчук О.В.
Згідно тексту даної згоди ОСОБА_3 дав згоду свої дружині ОСОБА_4 на укладення договору про передання прав та обов'язків за Договором купівлі-продажу майнових прав, та договору купівлі-продажу майнових прав на квартири. продавцем яких є ТОВ «Європейка», за ціною та на умовах на її розсуд а також при необхідності укладення та підписання договорів про внесення змін та доповнень до укладених договорів чи розірвання укладених договорів на квартиру АДРЕСА_2 .
03 грудня 2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір про передання прав та обов'язків за договором купівлі-продажу майнових прав №С103/11/76/112 від 18 січня 2017 року.
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №237435413 від 17 грудня 2020 року право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано за ОСОБА_5 .
Відповідно до пояснень сторін, ОСОБА_4 є донькою ОСОБА_5 .
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Правові наслідки, передбачені статтею 216 ЦК України, застосовуються лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України.
За змістом статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (Постанова ВСУ від 18.06.2014 №6-69цс14 та п.19 Постанови пленуму ВСУ від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно трапилась і що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Враховуючи викладене, Відповідач на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з мотивів, визначених статтею 229 ЦК України, повинен довести на підставі належних і допустимих доказів наявність помилки щодо обставин, які мають істотне значення.
Відповідно до приписів ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Таким чином, Позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, надав письмову згоду своїй дружині на укладення Договору про передання прав та обов'язків за договором, та договору купівлі-продажу майнових прав спірної квартири, що є спільною сумісною власністю подружжя, за ціною та на умовах на її розсуд. При цьому в письмовій згоді зазначено, що Позивач підтверджує, що до підписання цієї заяви зі змістом ст.60-65 Сімейного кодексу України ознайомлений, підтвердив, що вищевказаний правочин укладається і інтересах сім'ї, на момент підписання перебував в твердій пам'яті і ясній свідомості, діяв добровільно, розуміючи значення своїх дій і не помиляється у відношенні майбутніх правочинів. Будь-яких застережень/умов заява не містить.
Суд не приймає до уваги посилання позивача про недобросовісність поведінки відповідача, неможливості відчуження майна близькому родичу по заниженій вартості (фраудаторний правочин).
Так, частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
У постанові Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок про те, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин». Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18).
Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з частинами другою і третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) (див. постанову Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) та постанову Верховного Суду від 05 липня 2018 року у справі № 922/2878/17).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.
Фраудаторним правочином може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин. Застосування конструкції «фраудаторності» при односторонньому правочинові має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати односторонній правочин як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься те, що внаслідок вчинення одностороннього правочину відбувається унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг майна.
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: (1) особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; (2) наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); (3) враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)».
Аналогічний за змістом висновок щодо «використання права на зло» зроблено і в постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21).
Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором.
Таким чином, боржник не є абсолютно вільним в обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами (позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 369/8077/19 від 14 вересня 2022 року).
Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2022 року у справі № 263/16179/18).
Верховний Суд неодноразово формулював висновок про те, що боржник, який вчиняє дії, пов'язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення у нього зобов'язання із повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно і зловживає правами стосовно кредитора. Водночас будь-який правочин, вчинений боржником, у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
Враховуючи викладене вище, слід дійти висновку, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.
При розгляді справи позивач не надав суду належних та допустимих доказів того, що відчужуючи майнові права на квартиру на користь свого батька, між ним та ОСОБА_4 була домовленість про вартість таких прав, або колишня дружина була обізнана про наявність боргового зобов'язання перед ним. При цьому позивач не вказав що за боргове зобов'язання та його розмір, де і як воно погоджено, а подана довідка по вартість майна не підтверджує таку обставину. Крім того, відчуження відбулось у 2020 році, а довідка визначає вартість станом на січень 2022 року.
Відповідно до ст.82 ЦПК України не підлягають доказуванню обставини, встановлені рішенням суду.
Як зазначалось вище, у 2022 році ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про поділ майна подружжя, а саме стягнення грошових коштів за відчужені майнові права (справа 548/264/22). Рішення набрало законної сили, в реєстрі відсутні відомості про його оскарження.
При розгляді даної справи суд встановив, що «Позивачем не надано жодного доказу, що позивачкою грошові кошти отримані від продажу майнових прав на квартиру витрачені не на потреби родини чи не в інтересах сім'ї. Та обставина, що майнові права на квартиру були продані батьку відповідачки за даних обставин не впливають на вищевказані висновки суду, так як позивач був обізнаний із наміром відповідачки продати майнові права на квартиру, в зв'язку з чим дав відповідну згоду відповідачці на вчинення цих дій, в якій крім того зазначено, що вказаний правочин вчиняється в інтересам сім'ї. Таким чином, підстави для задоволення позову відсутні».
Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку, що оспорюваний договір передання прав укладений з дотримання чинного законодавства, відсутні будь-які докази на підтвердження того, що правочин спрямований на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна, від виконання грошового зобов'язання, тому відсутні підстави для задоволення вимоги про визнання його недійсним. У свою чергу, вимоги про скасування реєстрації та визнання права власності також не можуть бути задоволені.
Обґрунтовуючи судове рішення, крім іншого, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Керуючись ст.ст. 3, 21, 57-74 СК України, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21 грудня 2007 року, ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд
Відмовити у задоволені позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , товариства з обмеженою відповідальністю "Європейка" про визнання недійсним договору передання майнових прав, скасування запису про реєстрацію права власності та визнання права власності.
Інформація:
Позивач: ОСОБА_3 , адреса проживання: АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Відповідач 1: ОСОБА_4 , адреса проживання: АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач 2: ОСОБА_5 , адреса проживання: 37812, Полтавська область, Хорольський район, с.Покровська Багачка, РНОКПП НОМЕР_2 .
Відповідач 3: Товариство з обмеженою відповідальністю «ЄВРОПЕЙКА», адреса знаходження: 08129, Київська область, Бучанський район, с.Софіївська Борщагівка, вул.Миру, 23а, офіс 115, ЄДРПОУ 40725746.
Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення.
Повний текст рішення виготовлено 23 грудня 2025 року.
СУДДЯ Наталія ПІНКЕВИЧ