23 грудня 2025 року м. Мукачево Справа №303/6116/25
2/303/2205/25
Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області
у складі: головуючого - судді Кость В.В.
секретар судового засідання Гангур О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу
за позовом ОСОБА_1
до відповідача ОСОБА_2
третя особа: Виконавчий комітет Мукачівської міської ради
про позбавлення батьківських прав
ОСОБА_1 , від імені якої діє ОСОБА_3 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення його батьківських прав відносно малолітніх дітей - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (надалі - Діти).
Позовні вимоги обґрунтовуються доводами про те, що сторони по справі є батьками Дітей. З моменту фактичного припинення шлюбних відносин у 2018 році та до теперішнього часу відповідач жодним чином не піклується про синів, уникає з ними спілкування, не проявляє заінтересованості в їх подальшій долі, не цікавиться успіхами, станом здоров'я, навчанням, вподобаннями та підготовкою до самостійного життя.
За доводами позивача, ОСОБА_2 самоусунувся від виконання батьківських обов'язків, не спілкується з дітьми та не бере участі в їх матеріальному утриманні та вихованні, а тому його слід позбавити батьківських прав.
Позивач у судове засідання не з'явився, натомість від його представника надійшла заява про розгляд справи за їх з довірителем відсутності, позовні вимоги підтримують та просять їх задоволити.
Виклик відповідача до суду проводився шляхом надсилання на останню відому адресу реєстрації місця проживання відповідача судових повісток.
Відповідач у судове засідання не з'явився, відзиву на позовну заяву не подав. Поряд з цим, в матеріалах справи наявна нотаріально посвідчена заява, згідно з якою, відповідач дає згоду на розгляд справи про позбавлення його батьківських прав без його присутності.
Належним чином повідомлений уповноважений представник третьої особи у судове засідання не з'явився, натомість подав до суду заяву, на підставі якої просить розгляд справи здійснювати за його відсутності. Також третя особа подала суду та висновок щодо доцільності позбавлення відповідача батьківських прав.
Дослідивши подані по справі доказові матеріали, суд констатує наступне.
1. Судовим розглядом справи встановлено, що предметом спору, тобто правовим об'єктом з привиду якого виникла конфліктна ситуація між сторонами справи є сімейні правовідносини, пов'язані з виконанням батьківських обов'язків по відношенню Дітей
В контексті хронології існуванням спірних правовідносин суд наводить наступні обставини справи.
Між позивачем та відповідачем 11 липня 2015 року був зареєстрований шлюб у відділі державної реєстрації актів цивільного стану по місту Мукачеву реєстраційної служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції Закарпатської області, про що складено відповідний актовий запис № 298
Від шлюбу у них народилися двоє неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим Мукачівським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області 07.06.2017 року та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим Мукачівським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області 22.09.2018 року.
На підставі рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 27.07.2018 (справа №303/3388/18) розірвано шлюб між позивачем та відповідачем.
Згідно з даними довідки про відвідування школи від 23 червня 2025 року, яка видана для підтвердження шкільного навчання на прохання того. хто піклується за учнем, ОСОБА_4 є учнем початкової школи «Дьорівська Геллер Яноша Початкова школа», а ОСОБА_5 відвідує Дитячий садок «Остермайєр» (довідка від 17 червня 2025 року).
До позову також додано нотаріально засвідчену заяву відповідача від 20 серпня 2024 року, зареєстровану в реєстрі за №1231, посвідчену приватним нотаріусом Мукачівського районного нотаріального округу Лукач Т.М., у якій він зазначив, що діючи добровільно, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам'яті, розуміючи значення своїх дій, без будь-якого примусу, не заперечує проти позбавлення його батьківських прав щодо його малолітніх Дітей.
2. Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи та спірним правовідносинам, суд враховує наступні норми права та наводить мотиви їх застосування.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права».
Виходячи з міжнародно-правових зобов'язань держави, положень ст. 8 Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) дотримання принципу верховенства права є однією з підвалин демократичного суспільства.
Статтею 8 Конвенції передбачено, що: «Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
Європейський суд з прав людини в своєму рішенні від 7 грудня 2006 року за результатами розгляду справи «Хант проти України» (Заява N 31111/04) (п.п. 54-55) зазначив, що: «між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (див. рішення у справі Olsson v. Sweden (N 2), від 27 листопада 1992 року, Серія A, N 250, ст. 35 - 36, п. 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків».
В іншому своєму рішенні від 18 грудня 2008 року (справа «Савіни проти України», Заява №39948/06, п.п. 47, 48) Європейський суд з прав людини вказав на те, що: «право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 (див., зокрема, рішення у справі "МакМайкл проти Сполученого Королівства" (McMichael v. the United Kingdom) від 24 лютого 1995 року, п. 86, серія A, N 307-B).
Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не "згідно із законом", не відповідає законним цілям, переліченим у пункті 2 статті 8, і не може вважатися "необхідним у демократичному суспільстві" (див. згадане вище рішення у справі МакМайкла, п. 87).
Визначаючи, чи було конкретне втручання "необхідним у демократичному суспільстві", Суд повинен оцінити - у контексті всієї справи загалом - чи були мотиви, наведені на виправдання втручання, доречними і достатніми для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції і чи був відповідний процес прийняття рішень справедливим і здатним забезпечити належний захист інтересів, як цього вимагає стаття 8 (див., наприклад, справи "Кутцнер проти Німеччини" (Kutzner v. Germany), N 46544/99 п. 65, ЄСПЛ 2002-I, та "Зоммерфельд проти Німеччини" (Sommerfeld v. Germany), [GC], N 31871/96, п. 66, ЄСПЛ 2003-VIII).
Також, при вирішенні переданого на розгляд суду позову, слід врахувати те, що в Декларації прав дитини, яка проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, одним з принципових положень визначено те, що дитина повинна зростати в умовах турботи.
Дитина для повного гармонійного розвитку її особи потребує любові і розуміння. Вона повинна, якщо це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і, в усякому разі, в атмосфері любові та матеріальної забезпеченості.
Відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини, що ратифікована постановою Верховної Ради Української РСР від 27.02.91 №789-XII в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Крім того, в ст. 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-сторони забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.
В свою чергу, Конвенцією про контакт з дітьми, яка ратифікована Україною 20 вересня 2006 року (частина перша та друга ст. 4, п. «с» ст.7) передбачено, що дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним. Забезпечення перед прийняттям рішення наявності достатньої інформації, зокрема від носіїв батьківської відповідальності, для прийняття рішення в найвищих інтересах дитини, і, коли необхідно, одержання додаткової інформації від інших відповідних органів чи осіб. Такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).
Частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини (частина перша статті 151 Сімейного кодексу України).
Відповідно до частини першої статті 155 Сімейного кодексу України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Згідно з приписами пункту другого частини 1 ст. 164 Сімейного кодексу України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, зокрема якщо вона, він ухиляється від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини та/або забезпечення нею здобуття повної загальної середньої освіти.
По відношенню до спірної по справі ситуації слід зазначити, що одним з фундаментальних принципів демократичного суспільства є законність, на яку посилається преамбула до Конвенції. Законність передбачає, серед іншого, що втручання з боку виконавчої влади в права осіб повинне бути предметом ефективного контролю. Цей контроль звичайно здійснюється судовою владою (принаймні, в якості останньої інстанції), оскільки судовий контроль надає найкращі гарантії незалежності, неупередженості і належної правової процедури.
Демократичне суспільство характеризується плюралізмом, терпимістю, широтою поглядів. Таким чином, держави мають позитивне зобов'язання із забезпечення процедурних гарантій від свавілля як умову обґрунтованості втручання в права, що захищаються статтею 8 Конвенції. Щоб втручання було визнано «необхідним у демократичному суспільстві», воно повинно бути обґрунтовано «гострою соціальною необхідністю». Причини, що наводяться внутрішніми судами для обґрунтування оскаржених заходів, повинні бути достатніми і стосуватися справи.
У відповідності до частини третьої ст. 12 та частини першої ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Правовий зміст наведених законодавчих норм окреслює предмет доказування у цивільному процесі. Обсяг предмету доказування обмежується не лише обставинами, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а й іншими обставинами, які мають значення для вирішення цивільного спору.
Відповідно до статті 89 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У поданому суду висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Мукачівської міської ради зазначено, що враховуючи самоусунення батька від виконання батьківських обов'язків щодо дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в частині виховання, піклування про їх фізичний і духовний розвиток, навчання, підготовку до самостійного життя, відсутність з боку батька будь-якого спілкування з дітьми, участі у їх житті та утриманні, наданні їм батьківської турботи та матеріальної підтримки, зважаючи на заяву батька та рекомендації комісії з питань захисту прав дитини Мукачівської міської ради (протокол №15 від 03.09.2025), орган опіки та піклування вважає доцільним позбавлення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , батьківських прав відносно дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Приймаючи до уваги вищевказані обставини справи на предмет їх відповідності зазначеним судом нормам права, суд приходить до висновку, що фактичними даними по справі належним чином не підтверджено обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, виходячи з наступного.
Згідно зі статтею 166 Сімейного кодексу України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.
Верховний Суд у постанові від 22.11.2023 року по справі №214/5134/22 виснував, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків.
Батьківські права засновані на спорідненості батьків з дитиною, тому виникнення між дитиною і матір'ю (батьком) конфлікту чи погіршення їх особистих стосунків, що може мати тимчасовий характер, не є підставою для позбавлення цих прав.
Водночас, подана нотаріально засвідчена заява відповідача про те, що він не заперечує проти позбавлення його батьківських прав розглядається судом як така, що порушує права та інтереси малолітніх Дітей, а тому не приймається судом, що відповідає правовій позиції Верховного Суду висловленій у постанові від 22.11.2023 року по справі №214/5134/22.
Близька за змістом правова позиція була також була сформована у постанові Верховного Суду від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, в якій суд касаційної інстанції зазначив, що заяви відповідачки, в яких вона відмовлялася від батьківських прав на дитину та визнавала позов про позбавлення її батьківських прав, не можуть слугувати підставою для задоволення позову, оскільки відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства й не відповідає інтересам дитини. Також Верховний Суд наголосив, що саме лише подання заяви про визнання позову у справі про позбавлення батьківських прав не може бути підставою для звільнення позивача від обов'язку надання інших доказів на підтвердження наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 164 СК України для позбавлення батьківських прав.
У переданому на розгляд суду позові, позивач пов'язує необхідність позбавлення відповідача батьківських прав з обставинами щодо ухилення його від виконання батьківських обов'язків.
Відповідно до вимог статті 81 Цивільного процесуального кодексу України доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків, які можуть бути підставою позбавлення батька батьківських прав, покладено на позивача.
По відношенню до наведеного, слід зазначити, що ухилення від виконання своїх обов'язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори як кожен окремо, так і в сукупності можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
З огляду на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити у задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і за наявності вини у діях батьків (постанова Верховного Суду від 29 листопада 2023 року по справі № 607/15704/22).
В межах розгляду даної справи, судом не встановлено фактичних даних, які би давали підстави вважати, що поведінку відповідача не можливо змінити. Не містить таких даних і поданий висновок Органу опіки та піклування Виконавчого комітету Мукачівської міської ради, у якому наведено загальні формулювання щодо доцільності позбавлення відповідача батьківських прав та який не містить виключних обставин, підтверджених відповідними доказами, які б свідчили про свідоме нехтування батьком своїми обов'язками.
Водночас, висновок органу опіки та піклування не є нормативно-правовим актом чи правовим актом індивідуальної дії. Також, вказаний документ не породжує прямих юридичних наслідків для сторін та безпосередньо не впливає на їх права й обов'язки, тобто є фактично джерелом доказування при наявності цивільного спору, оскільки несе виключно інформативний характер і на відміну від рішень органу опіки та піклування має рекомендаційний характер. Цьому документу може бути надана лише оцінка в сукупності з іншими доказами у справі при вирішенні по суті питання, для якого він був складений. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року по справі № 496/4271/16-а (К/9901/29090/18).
У спірній по справі ситуації, суд, передусім, виходить з положень частини першої ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради УРСР № 789-ХХІІ від 21 лютого 1991 року, в яких зазначено, що під час вирішення будь-яких питань щодо дітей суд повинен виходити з якнайкращого забезпечення інтересів дітей.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити, у зв'язку з відсутністю підстав застосування до відповідача такого крайнього заходу впливу, як позбавлення її батьківських прав.
При цьому суд зазначає, що Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
3. Питання про розподіл витрат зі сплати судового збору суд вирішує в порядку, передбаченому ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України.
На підставі наведеного та керуючись статтями 8, 124, 129, 1291 Конституції України, статтями ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 76-81, 259, 263-265, 273, 354 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області
1. У задоволенні позову - відмовити.
2. Судові витрати залишити за позивачем.
3. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
4. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.
5. Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Представник позивача: ОСОБА_3 , АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_4 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , АДРЕСА_4 РНОКПП НОМЕР_5 .
Третя особа: Виконавчий комітет Мукачівської міської ради, 89600, Закарпатська обл., Мукачівський р-н, м. Мукачево, пл. Духновича Олександра, 2, ЄДРПОУ 04053743.
Суддя В.В. Кость