іменем України
Справа №377/875/25
Провадження №2/377/520/25
22 грудня 2025 року Славутицький міський суд Київської області у складі: головуючої - судді Теремецької Н.Ф., за участю секретаря судового засідання - Кононової Н.О., за відсутності учасників справи, розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в м. Славутичі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення трьох процентів річних,-
29 серпня 2025 року до суду надійшла позовна заява в підсистемі «Електронний суд», у якій позивач, з урахуванням поданої заяви від 04.11.2025, посилаючись на статті 11, 12, 14, 15, 257, 266, 536, 625, 1056-1 ЦК України, просить стягнути солідарно із відповідачів на його користь три проценти річних за невиконання грошового зобов'язання за рішенням Славутицького міського суду Київської області від 05.05.2011 у справі № 2-255/11 в розмірі 2 082,10 доларів США за період з 30.03.2017 по 07.06.2020, пропорційно стягнути з відповідачів на його користь судові витрати по оплаті судового збору в розмірі 2 422,4 гривень та судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 12 000 гривень.
В обґрунтування позову позивач послався на те, що 16.12.2005 між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 30905Н35, відповідно до якого банк надав кредит в сумі 27 000 доларів США зі строком до 12.12.2020, та зі ставкою за користування кредитом в розмірі 12,5% річних. З метою забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором від 16.12.2005 між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 30905Р44, згідно якого ОСОБА_2 поручається перед банком за виконання ОСОБА_1 зобов'язання за кредитним договором. 05.05.2011 рішенням Славутицького міського суду Київської області у справі № 2-255/11 солідарно стягнуто заборгованість на користь ПАТ «УкрСиббанк» із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 за кредитним договором в сумі 21 744,45 доларів США. 23.11.2017 ухвалою Славутицького міського суду Київської області замінено первісного стягувача ПАТ «УкрСиббанк» на його правонаступника Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» у справі № 2/737/2010 (2-255/11). 14.06.2019 між ПАТ «Дельта Банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» укладено договір № 1517/К купівлі-продажу майнових прав, відповідно до пункту 1.1. якого продавець - ПАТ «Дельта Банк» передає у власність покупцеві - ТОВ «ФК «Гефест» права вимоги, які виникли та/або можуть виникнути у майбутньому, зокрема право вимоги до боржників, майнових поручителів та фінансових поручителів, які виникли за укладеними договорами та/або на інших підставах, наведених у додатку № 1 до цього договору. Право вимоги вважаються переданими покупцю з моменту підписання цього договору (п. 1.3. договору). Додаток №1 до договору № 1517/К купівлі-продажу майнових прав від 14.06.2019 містить інформацію про передачу прав вимоги до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що виникли на підставі договору про надання споживчого кредиту № 30905Н35 від 16.12.2005 і договору поруки № 30905Р44 від 16.12.2005, а також містить суму заборгованості, яку ПАТ «Дельта Банк» відступив ТОВ «ФК «Гефест», а саме 1 741 302,17 гривень з яких: кредит - 533 480,51 гривень; проценти - 1 207 821,65 гривень. Позивач звертався до суду з позовом до відповідачів про стягнення фінансових санкцій на підставі статті 625 ЦК України, за періоди з 08.06.2020 по 07.06.2023 (справа № 377/479/23). Рішенням Славутицького міського суду Київської області від 21.12.2023 у справі № 377/479/23 стягнуто із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь позивача за періоди з 08.06.2020 по 23.02.2022 три проценти річних - 1 118, 80 доларів США. В справі № 377/479/23 стягнуто фінансові санкції за періоди з 08.06.2020 до 23.02.2022, а оскільки дане порушення є триваючим, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і три проценти річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення. Посилаючись на статтю 625 ЦК України, постанову Великої Палати Верховного суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, позивач просить стягнути з відповідачів солідарно на його користь три проценти річних за невиконання грошового зобов'язання за рішенням Славутицького міського суду Київської області від 05.05.2011 у справі № 2-255/11 за період з 30.03.2017 (в межах строку позовної давності) до 07.06.2020 (до дати початку періоду, за який стягнуто в справі № 377/479/23) у розмірі 2 082,10 доларів США (а. с. 3-8; 54-60).
Ухвалою судді від 20 жовтня 2025 року вказану позовну заяву було залишено без руху, оскільки вона не відповідала вимогам пункту 4 частини третьої статті 175 ЦПК України, частини першої статті 177 ЦПК України, та надано позивачеві строк для усунення зазначених в ухвалі недоліків (а. с. 34-36).
Ухвалою судді від 04 листопада 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду і відкрито провадження у справі, визначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 26 листопада 2025 року (а. с. 61-62).
Ухвалою суду від 26 листопада 2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 10 грудня 2025 року. Вказаною ухвалою суду витребувано від Славутицького міського суду Київської області: матеріали цивільної справи № 2-255/11 за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та договором поруки; матеріали цивільної справи № 377/479/23 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення трьох процентів річних для огляду в судовому засіданні (а. с. 87-89).
08 грудня 2025 року до суду від відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просить відмовити у задоволенні позовних вимог ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» до ОСОБА_2 у повному обсязі та застосувати позовну давність до вимог позивача, посилаючись на те, що позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення трьох процентів річних за невиконання грошового зобов'язання за рішенням Славутицького міського суду Київської області від 05.05.2011 у справі № 2-255/11 в розмірі 2 082,10 доларів США за період з 30.03.2017 по 07.06.2020, у серпні 2025 року. Пропуск строку звернення до суду позивач обґрунтовує введенням в Україні карантину з метою запобіганню коронавірусної хвороби (COVID-19). При цьому, позивач не заявив клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до суду із зазначенням поважних причин такого пропуску. Посилаючись на введення в Україні протиепідемічних обмежувальних заходів (карантину), а також на відповідні норми ЦК України, позивач помилково вважає, що ним не пропущений встановлений законом строк позовної давності. Більш того, карантин введено в Україні тільки 11.03.2020 постановою КМУ № 211. В постанові від 18.01.2022 у справі № 370/522/16-ц Верховного Суду наведений правовий висновок про те, що сам факт запровадження карантину не свідчить про безумовне поновлення пропущеного процесуального строку без наведення заявником негативних обставин, які зумовлені карантинними обмеженнями і були перешкодою у вчиненні стороною процесуальних дій. Належних і допустимих доказів на підтвердження причин, що перешкоджали позивачу своєчасно особисто або через представника звернутися до суду у будь-який доступний спосіб не надано. При цьому, у відкритому доступі в Єдиному державному реєстрі судових рішень наявні докази, які вказують на те, що як до встановлення карантину, так і під час його дії, позивач систематично звертався до суду та приймав участь у судових процесах. Посилаючись на введення в державі карантинних обмежень у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), позивач не надав жодного доказу на підтвердження обставин, пов'язаних із такими подіями, які мали місце саме у відношенні безпосередньо до нього та, що ці обставини безпосереднього стали для нього перешкодою для своєчасного звернення до суду. У даному випадку можливість своєчасного звернення до суду з вимогами за період з 30.03.2017 по 07.06.2020 залежала виключно від волевиявлення самого позивача, тобто мала суб'єктивний характер (а. с. 107-108).
09 грудня 2025 року до суду від відповідача ОСОБА_1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просить відмовити у задоволенні позовних вимог ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» до ОСОБА_1 у повному обсязі та застосувати позовну давність до вимог позивача, посилаючись на те, що позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення трьох процентів річних за невиконання грошового зобов'язання за рішенням Славутицького міського суду Київської області від 05.05.2011 у справі № 2-255/11 в розмірі 2 082,10 доларів США за період з 30.03.2017 по 07.06.2020, у серпні 2025 року. Пропуск строку звернення до суду позивач обґрунтовує введенням в Україні карантину з метою запобіганню коронавірусної хвороби (COVID-19). При цьому, позивач не заявив клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до суду із зазначенням поважних причин такого пропуску. Посилаючись на введення в Україні протиепідемічних обмежувальних заходів (карантину), а також на відповідні норми ЦК України, позивач помилково вважає, що ним не пропущений встановлений законом строк позовної давності. Більш того, карантин введено в Україні тільки 11.03.2020 постановою КМУ № 211. В постанові від 18.01.2022 у справі № 370/522/16-ц Верховного Суду наведений правовий висновок про те, що сам факт запровадження карантину не свідчить про безумовне поновлення пропущеного процесуального строку без наведення заявником негативних обставин, які зумовлені карантинними обмеженнями і були перешкодою у вчиненні стороною процесуальних дій. Належних і допустимих доказів на підтвердження причин, що перешкоджали позивачу своєчасно особисто або через представника звернутися до суду у будь-який доступний спосіб не надано. При цьому, у відкритому доступі в Єдиному державному реєстрі судових рішень наявні докази, які вказують на те, що як до встановлення карантину, так і під час його дії, позивач систематично звертався до суду та приймав участь у судових процесах. Посилаючись на введення в державі карантинних обмежень у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), позивач не надав жодного доказу на підтвердження обставин, пов'язаних із такими подіями, які мали місце саме у відношенні безпосередньо до нього та, що ці обставини безпосереднього стали для нього перешкодою для своєчасного звернення до суду. У даному випадку можливість своєчасного звернення до суду з вимогами за період з 30.03.2017 по 07.06.2020 залежала виключно від волевиявлення самого позивача, тобто мала суб'єктивний характер (а. с. 121).
Позивач свого представника у призначене судове засідання не направив, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином, до суду в підсистемі «Електронний суд» від представника позивача - адвоката Остащенко О.М. надійшла заява, в якій вона просила розгляд справи проводити без участі представника позивача, позовні вимоги підтримала в повному обсязі ( а.с. 79).
Відповідач ОСОБА_2 в призначене судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином в порядку, передбаченому статтями 128-130 ЦПК України. До суду подав заяву, в якій просив провести розгляд справи без його участі. Проти вимог ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» заперечував з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву(а.с.105-106).
Відповідач ОСОБА_1 в призначене судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином в порядку, передбаченому статтями 128-130 ЦПК України. До суду подав заяву, в якій просив провести розгляд справи без його участі. Проти вимог ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» заперечував з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву ( а.с. 122).
Відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
З огляду на викладене, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Відповідно до висновку, викладеного у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2022 року у справі №1519/2-5034/11, та частин четвертої, п'ятої статті 268 ЦПК України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, оглянувши матеріали цивільної справи № 2-255/11 за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та договором поруки; матеріали цивільної справи № 377/479/23 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення трьох процентів річних, суд дійшов наступного висновку.
Судом з матеріалів цивільної справи № 2-255/11 встановлено, що 16 грудня 2005 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 30905Н35, відповідно до умов якого банк зобов'язався надати позичальнику, а позичальник зобов'язався прийняти, належним чином використовувати та повернути банку кредит (грошові кошти) в іноземній валюті в сумі 27 000 доларів США 00 центів, що в еквіваленті за курсом НБУ на дату укладення договору складає 136 350 гривень в строк до 12 грудня 2020 року (справа № 2-255/11 том 1 а. с. 6-13).
16 грудня 2005 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір поруки № 30905Р44, за умовами якого поручитель ОСОБА_2 зобов'язався перед кредитором АКІБ «УкрСиббанк» відповідати за виконання позичальником ОСОБА_1 кредитного договору №30905Н35 від 16.12.2005 (справа № 2-255/11 том 1 а. с. 14-15).
Відповідно до договору поруки № 30905Р44 від 16.12.2005 поручитель зобов'язується перед кредитором відповідати за виконання позичальником усіх його зобов'язань у повному обсязі, що виникли з кредитного договору № 30905Н35 від 16.12.2005, як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому (п. 1.1.). Поручителю добре відомі усі умови вищеназваного кредитного договору, укладеного між кредитором та позичальником, в тому числі: сума договору - 27 000 доларів США, термін остаточного повернення кредиту 12 грудня 2020 року, процентна ставка - 12,5 %. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і позичальник, в тому числі за повернення основної суми боргу, процентів за користування кредитних кошів, відшкодування можливих збитків,за сплату пені і інших штрафних санкцій, передбачених у вказаному кредитному договорі ( п. 1.2.,1.3). Відповідальність поручителя та позичальника є солідарною (п. 1.4.). Порука припиняється з припиненням всіх зобов'язань позичальника по вказаному вище кредитному договору (п. 3.2).
05 травня 2011 року Славутицький міський суд Київської області заочним рішенням у справі № 2-255/11 стягнув солідарно із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 30905Н35 від 16.12.2005 в сумі 21 744,45 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.12.2010 складало 173 161,95 гривень, та судові витрати в сумі 1 820 гривень. Зазначене рішення набрало законної сили 17.08.2011 (а. с. 11-12; справа № 2-255/11 том 1 а. с. 112-113).
12 березня 2012 року на адресу ПАТ «УкрСиббанк» суд направив чотири виконавчі листи, які отримані банком 14 березня 2012 року згідно із зворотнім поштовим відправленням (справа № 2-255/11 том 1 а. с.136-137).
08 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та АТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продаж вимоги за кредитами, відповідно до якого право грошової вимоги за кредитним договором, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 , перейшло до АТ «Дельта Банк» (справа № 2-255/11 том 1 а. с.201-213).
Ухвалою від 05 червня 2013 року Славутицький міський суд Київської області (справа №377/530/13-ц, провадження №6/377/18/13), яка набрала законної сили, відмовив ПАТ «УкрСиббанк» у задоволенні заяви про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчих листів до виконання (справа №2-255/11, том 1 а.с.186-187).
Ухвалою від 23 листопада 2017 року Славутицький міський суд Київської області у справі № 2-255/11 замінив сторону стягувача на його правонаступника ПАТ «Дельта Банк» та відмовив у поновленні пропущеного строку пред'явлення зазначених виконавчих листів до виконання. Постановою від 21 лютого 2018 року Апеляційний суд Київської області зазначену ухвалу суду залишив без змін (справа № 2-255/11 том 1 а. с.247-252, том 2 а.с. 54-60).
14 червня 2019 року ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Гефест» уклали договір купівлі-продажу прав вимоги № 1517/К, відповідно до пункту 1.1 якого продавець - ПАТ «Дельта Банк» передав у власність покупцеві - ТОВ «ФК «Гефест» права вимоги, які виникли та/або можуть виникнути у майбутньому, зокрема право вимоги до боржників, майнових поручителів та фінансових поручителів, які виникли за укладеними договорами та/або на інших підставах, наведених у додатку № 1 до цього договору. Додаток № 1 до договору № 1517/К купівлі-продажу майнових прав від 14 червня 2019 року містить інформацію про передачу прав вимоги до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , що виникли на підставі договору про надання споживчого кредиту від 16 грудня 2005 року № 30905Н35 та договору іпотеки від 16 грудня 2005 року № 30905Р44(справа № 2-255/11 том 2 а.с. 70-74).
Питання дійсності договору купівлі-продажу прав вимоги № 1517/К від 14 червня 2019 року, укладеного між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Гефест», і договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 08 грудня 2011 року, укладеного між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк», в установленому порядку не оспорено. У матеріалах справи відсутні документи, які б свідчили про визнання договору купівлі-продажу права вимоги № 1517/К від 14 червня 2019 року, укладеного між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Гефест», і договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 08 грудня 2011 року, укладеного між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк», недійсними або заперечення учасниками факту правомірності укладення цих договорів.
Ухвалою від 13 жовтня 2021 року Славутицький міський суд Київської області (справа № 2-255/11, провадження № 6/377/51/21), яку постановою від 09 грудня 2021 року Київський апеляційний суд залишив без змін, замінив стягувача ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника - ТОВ «ФК «Гефест» у виконавчому листі №2-255/11, виданому на підставі рішення у справі №2-255/11 від 05 травня 2011 року Славутицьким міським судом Київської області, стосовно ОСОБА_1 та у виконавчому листі, виданому на підставі рішення у справі №2-255/11 від 05 травня 2011 року Славутицьким міським судом Київської області, стосовно ОСОБА_2 (справа № 2-255 том 2 а. с. 126-129).
Постановою від 31 серпня 2022 року Верховний Суд скасував ухвалу Славутицького міського суду Київської області від 13 жовтня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року і ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні заяви ТОВ «ФК «Гефест» про заміну стягувача у виконавчих листах у справі за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості (справа 2-255/11 том 3 а. с. 40-46).
Не дивлячись на те, що суд відмовив ПАТ «УкрСиббанк», ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Гефест» у поновленні пропущеного строку на пред'явлення виконавчих листів до виконання і виконавче провадження не було відкрито, проте право вимоги ТОВ «ФК «Гефест» до відповідачів за договором про надання споживчого кредиту № 30905Н35 від 16 грудня 2005 року та договором поруки № 30905Р44 від 16 грудня 2005 року ґрунтується на матеріальному правонаступництві, що виникло на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги № 1517/К від 14 червня 2019 року, укладеного між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Гефест», і договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 08 грудня 2011 року, укладеного між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк».
Рішенням Славутицького міського суду Київської області від 21 грудня 2023 року у цивільній справі № 377/479/23, провадження № 2/377/221/23 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення трьох процентів річних, яке набрало законної сили 26 січня 2024 року, стягнуто солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» три проценти річних у розмірі 1 118 (одна тисяча сто вісімнадцять) доларів США 80 центів за невиконання грошового зобов'язання за рішенням Славутицького міського суду Київської області від 05 травня 2011 року у справі № 2-255/11з 08.06.2020 по 23.02.2022 (а. с. 13-17; справа № 377/479/23 а. с. 237-246).
Рішення Славутицького міського суду Київської області від 05 травня 2011 року у справі № 2-255/11 про стягнення солідарно із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заборгованості за договором про надання споживчого кредиту № 30905Н35 від 16.12.2005 в сумі 21 744,45 доларів США залишається невиконаним на момент звернення ТОВ «ФК «Гефест» до суду з цим позовом, тому позивач просить стягнути солідарно з відповідачів три проценти річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України за період з 30.03.2017 по 07.06.2020.
За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду є, зокрема, відшкодування збитків та матеріальних втрат кредитора.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до пункту 8.35 постанови від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18).
У пункті 8.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 зазначено, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою.
При цьому компенсаторний характер процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, не свідчить про те, що вони є платою боржника за «користування кредитом» (тобто можливістю правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу). Такі проценти слід розглядати саме як міру відповідальності. На відміну від процентів за «користування кредитом», до процентів річних, передбачених зазначеною статтею, застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.
Отже, в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Вказаний висновок сформульований Великою Палатою Верховного Суду у пункті 54 постанови від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та пункті 6.19. постанови від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19).
Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред'явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Рішення Славутицького міського суду Київської області від 05 травня 2011 року у справі № 2-255/11, яким стягнуто солідарно із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 30905Н35 від 16.12.2005 в сумі 21 744,45 доларів США, підтверджено, що відповідачі мають перед позивачем грошове зобов'язання, яке виникло за договором про надання споживчого кредиту № 30905Н35 від 16.12.2005 в сумі 21 744,45 доларів США.
Даних про добровільне або примусове виконання цього судового рішення матеріали справи не містять.
Отже, наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.
З ухваленням рішення про стягнення боргу солідарне зобов'язання відповідачів сплатити заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 30905Н35 від 16.12.2005 в сумі 21 744, 45 доларів США не припинилося та триває і на даний час, тобто до моменту фактичного виконання грошового зобов'язання або настання інших підстав припинення зобов'язань, передбачених главою 50 ЦК України.
Оскільки внаслідок невиконання боржниками грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення трьох процентів річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16 (провадження № 14-254цс19).
Таким чином, ТОВ «ФК «Гефест» має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, оскільки після ухвалення Славутицьким міським судом Київської області рішення від 05.05.2011 у справі № 2-255/11 про стягнення з відповідачів заборгованості, нарахування процентів за користування кредитом, передбачених умовами кредитного договору, припинилося, але кредитор має право на захист своїх порушених прав шляхом звернення до суду з вимогами про стягнення з боржників трьох процентів річних, визначених статтею 625 ЦК України.
Право кредитора на звернення до суду із позовом на підставі статті 625 ЦК України про стягнення трьох процентів річних за весь період прострочення виконання рішення суду виникає як до боржника так і до поручителя, оскільки останній, у зв'язку з винесенням судового рішення про стягнення заборгованості також набув статусу боржника.
Згідно з частиною першою статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
У статті 554 ЦК України встановлено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які за одним чи за декількома договорами поруки поручилися перед кредитором за виконання боржником одного і того самого зобов'язання, є солідарними боржниками і відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
Отже, законодавцем надано право сторін на визначення чіткого обсягу відповідальності поручителя перед кредитором в умовах відповідного договору.
Як видно з пунктів 1.3, 1.4 договору поруки № 30905Р44 від 16.12.2025, поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і позичальник, в тому числі, за повернення основної суми боргу, процентів за використання кредитних коштів, відшкодування можливих збитків, за сплату пені та інших штрафних санкцій, передбачених у кредитному договорі. Відповідальність поручителя і позичальника є солідарною.
Таким чином, відповідно до приписів статей 6, 554, 628 ЦК України в умовах договору поруки було закріплено межі відповідальності поручителя перед кредитором та встановлено зобов'язання, за невиконання яких він несе відповідальність як солідарний боржник.
У позовній заяві позивачем наведено розрахунок трьох процентів річних за порушення зобов'язання з повернення кредиту в розмірі 21 744,45 доларів США: 30.03.2017 -29.03.2018 - 652,33 доларів США (21 744,45 доларів СШАх3%річних);
30.03.2018- 29.03.2019 - 652,33 доларів США (21 744,45 доларів СШАх3%річних);
30.03.2019 - 29.03.2020 - 652,33 доларів США (21 744,45 доларів СШАх3%річних);
30.03.2020 - 07.06.2020 (70 днів) -125,11 доларів США (21 744,45 доларів СШАх3%річних/365х70), що разом складає 2082,10 доларів США.
Разом із відзивами на позовну заяву відповідачами: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були подані заяви про застосування строку позовної давності( а.с. 105, 120).
Вирішуючи заяви відповідачів про застосування строків позовної давності, суд виходить з такого.
Статтею 256 ЦК України унормовано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За приписами статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
Аналіз змісту статей 256, 257 та 261 ЦК України в їх сукупності і взаємозв'язку дозволяє зробити висновок, що до правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених статтею 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки.
Як указала Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19), невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Таким чином, з огляду на вищенаведені правові висновки право позивача на звернення до суду з позовом про стягнення трьох процентів річних мало б обмежуватися останніми трьома роками, які передували поданню такого позову.
Установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності. Позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними.
За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.
Законодавство можев изначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статями 263 та 264 ЦК України.
Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.
Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.
Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Поряд із цим, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.
Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до ЦК України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.
Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився.
Отже, в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
Вказаний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 у справі № 903/602/24 (провадження № 12-19гс25).
4 вересня 2025 року набрав чинності Закон України «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України щодо поновлення перебігу позовної давності, згідно з яким пункт 19 розділу виключено. Набрання чинності Законом фактично скасувало призупинення строків, повернувши застосування загального та спеціальних строків позовної давності, встановлених ЦК України.
Як встановлено в судовому засіданні, позивач звернувся до суду з цим позовом 28 серпня 2025 року, що вбачається з дати формування позовної заяви в підсистемі «Електронний суд» (а.с. 3-8).В поданій позовній заяві позивач просить стягнути з відповідачів солідарно на його користь три проценти річних за невиконання грошового зобов'язання за рішенням Славутицького міського суду Київської області від 05.05.2011 у справі № 2-255/11 в розмірі 2 082,10 доларів США за період з 30.03.2017 по 07.06.2020 ( а.с. 54-60).
Виходячи з наведеного, станом на 02 квітня 2020 року спливла позовна давність за вимогами про стягнення трьох процентів річних за період з 30.03.2017 по 01.04.2017, з 02 квітня 2020 року позовна давність щодо позовних вимог про стягнення трьох процентів річних за період з 02.04.2017 по 07.06.2020 не спливла, внаслідок продовження строку позовної давності на строк дії карантину та воєнного стану й подальшого зупинення його перебігу на строк дії воєнного стану до 04.09.2025.
Таким чином, звернення до суду з позовними вимогами про стягнення трьох процентів річних, нарахованих за період з 02 квітня 2017 року по 07 червня 2020 року, тобто без обмеження останніми трьома роками, що передували подачі позову, є обґрунтованим.
Доводи відповідачів про безпідставність нарахування позивачем трьох процентів річних протягом періоду з 02 квітня 2017 року по 07 червня 2020 року спростовуються викладеними висновками. Не приймає до уваги суд посилання відповідачів у відзивах на позовну заяву на постанову Верховного Суду у справі № 370/522/16-ц від 18.01.2022, оскільки вона не є релевантною до даних обставин справи.
За таких обставин позов необхідно задовольнити частково та стягнути солідарно із відповідачів на користь позивача три проценти річних за невиконання грошового зобов'язання за рішенням Славутицького міського суду Київської області від 05.05.2011 у справі № 2-255/11 в розмірі 2078,53 доларів США за період з 02.04.2017 по 07.06.2020, виходячи з наступного розрахунку: 21744,45 доларів США(сума грошового зобов'язання за рішенням суду від 05.05.2011 у справі № 2-255/11) х 3 % /100 % х 1163 дня ( кількість днів за період з 02.04.2017 по 07.06.2020) / 365 днів.В іншій частині позовні вимоги про стягнення трьох процентів річних, нарахованих за період з 30 березня 2017 року по 01 квітня 2020 року, хоч і є доведеними, але задоволенню не підлягають у зв'язку із спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання як розподілити між сторонами судові витрати.
Згідно з частиною першою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
За змістом пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частини першої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Частиною 2 цієї статті передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
За правилом частини третьої вказаної статті для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Як зазначено у пункті 3 частини другої статті 141 ЦПК України, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з частиною третьою статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідно до пункт 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правничої допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правничої допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Частиною першою статті 26 цього Закону визначено, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правничої допомоги.
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
В позовній заяві позивач просив стягнути із відповідачів на його користь судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 12 000 гривень.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 міститься правовий висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Аналогічні висновки наведено також в постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 та 11 листопада 2020 року у справі № 673/1123/15-ц.
Суд має вирішити питання про відшкодування стороні, на користь якої ухвалено рішення, витрати на послуги адвоката, керуючись принципами справедливості, співмірності та верховенства права.
Позивач у попередньому (орієнтовному) розрахунку судових витрат, наведеному у позовній заяві, вказав, що витрати на професійну правничу допомогу становлять 12000 гривень. Саме таку суму витрат на професійну правничу допомогу позивач просив стягнути з відповідача у поданій до суду позовній заяві ( а.с. 3-8).
Позивач на підтвердження витрат на правову допомогу надав: копію договору № 16 про надання правової допомоги від 15 червня 2020 року, укладеного між ТОВ «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ», в особі директора Паніна І.В., та Адвокатським бюро «Остащенко», в особі керуючого адвоката Остащенко О.М. (а. с. 18-19); копію додаткової угоди № 47 до договору № 16 про надання правової допомоги від 15 червня 2020 року, укладеного між ТОВ «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ», в особі директора Паніна І.В., та Адвокатським бюро «Остащенко», в особі керуючого адвоката Остащенко О.М. (а. с. 20), копію акту виконаних робіт, складеного 25 серпня 2025 року між ТОВ «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ», в особі директора Паніна І.В., та Адвокатським бюро «Остащенко», в особі керуючого адвоката Остащенко О.М., згідно з яким в процесі надання правової допомоги клієнту, в справі про стягнення фінансових санкцій адвокатським бюро надана правова допомога, гонорар за яку склав 12 000 гривень: написання позовної заяви - 4 години - 6 000 гривень (пункт 1); сторони погодили участь адвоката в 2 судових засіданнях (3000 гривень * 2), гонорар за що склав 6 000 гривень (пункт 2); гонорар в розмірі 12 000 гривень підлягає сплаті після набрання рішенням законної сили, клієнтом на користь адвокатського бюро (а. с. 21).
Вказані вище докази у своїй сукупності підтверджують факт надання адвокатом Адвокатського об'єднання «Остащенко» - Остащенко Олесею Миколаївною правової допомоги ТОВ «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ» за договором № 16 про надання правової допомоги від 15 червня 2020 року.
Згідно з правовим висновком, викладеним у п.21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсної вартості та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись, що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання зазначених послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має враховувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.
Отже, суд може зменшити розмір судових витрат, якщо: заявлені судові витрати завищені, враховуючи обставини справи (ціна позову, тривалість справи, виклик свідків, призначення експертизи тощо); суду не було надано достатніх доказів фактичного здійснення витрат ( відсутні акт прийому-передачі юридичних послуг, платіжне доручення та квитанції про сплату за надані послуги тощо); заявлені судові витрати були недоцільні або необов'язкові ( не підтверджена нагальна потреба у вивченні додаткових джерел права, завищений обсяг часу на технічну підготовку документів тощо).
У п.135 постанови від 16 листопада 2022 року у справі №922/1964/21 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що «не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення витання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність».
У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі №206/6537/19 зазначено, що попри волю сторін договору визначити розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.
Суди мають враховувати, що згідно з пунктом 6 частини 1 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 19 січня 2023 року у справі №345/136/18, від 22 березня 2023 року у справі №758/6113/19, суд, з урахуванням конкретних обставин справи, зокрема, ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Відмова стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу адвоката з підстав не пов'язаності, необґрунтованості та непропорційності до предмета спору не свідчить про порушення норм процесуального законодавства, навіть, якщо відсутнє клопотання відповідачів про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У постанові від 22 березня 2023 року у справі №758/6113/19 Верховний Суд, зменшуючи розмір заявленої до стягнення суми витрат на правову допомогу, за відсутності клопотання іншої сторони про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, зазначив, що такий критерій, як обґрунтованість та пропорційність (співмірність) розміру витрат на оплату послуг адвоката до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес, суд має врахувати як відповідно до пункту 4 частини третьої статті 137 ЦПК України ( у разі недотримання суд за клопотанням іншої сторони зменшує розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу), так і відповідно до пункту 2 частини третьої статті 141 цього Кодексу (у разі недотримання суд за клопотанням сторони або з власної ініціативи відмовляє у відшкодуванні витрат повністю або частково при здійсненні розподілу).
Відповідачі не скористалися своїм правом на подання клопотання про зменшення заявлених позивачем витрат на правничу допомогу.
Проте, суд оцінюючи обсяг робіт, враховує, що згідно з актом виконаних робіт від 25 серпня 2025 року, складеного до договору № 16 про надання правової допомоги від 15 червня 2020 року, адвокатом Адвокатського об'єднання «Остащенко» - Остащенко Олесею Миколаївною була надана ТОВ «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ» правова допомога у вигляді написання позовної заяви - 4 години, вартість 6 000 гривень. Правова допомога у вигляді участі адвоката у двох судових засіданнях, гонорар за яку за актом виконаних робіт від 25 серпня 2025 року, складає 6 000 гривень, не була надана позивачу адвокатом Адвокатського об'єднання «Остащенко» - Остащенко Олесею Миколаївною, оскільки з матеріалів справи вбачається, що адвокат Остащенко О.М. не приймала безпосередньо участь у судових засіданнях від 26 листопада 2025 року та 10 грудня 2025 року.
Отже, суд, виходячи із принципів співмірності та розумності судових витрат, доходить до висновку, що розмір витрат, пов'язаних з професійною правничою допомогою, в сумі 6 000 гривень є обґрунтованим та підтвердженим належними доказами у цій справі.
Враховуючи, що позов підлягає частковому задоволенню, виходячи з положень частини другої статті 141 ЦПК України, стягненню з відповідачів на користь позивача підлягають витрати на професійну правничу допомогу пропорційно розміру задоволених позовних вимог, в рівних частках з кожного, виходячи із наступного розрахунку: 2078,53 доларів США х 100 % / 2082,10 доларів США = 99,83 % (відсоток розміру задоволених позовних вимог); 6000 гривень х 99,83 % /100% = 5989,80 гривень (сума судових витрат на професійну правничу допомогу, пропорційна відсотку задоволених позовних вимог).
Таким чином стягненню з відповідачів на користь позивача підлягають судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5989,80 гривень по 2994,90 гривень з кожного.
За правилами частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до платіжної інструкції № 346687985 від 26 серпня 2025 року позивачем сплачено судовий збір в розмірі 2 422,40 гривень (а. с. 2). Вказаний розмір судового збору був зарахований до спеціального фонду державного бюджету України (а. с. 1).
Виходячи з того, що позивачем сплачено судовий збір в розмірі 2 422,40 гривень, то з відповідачів на користь позивача, виходячи з положень частини другої статті 141 ЦПК України, підлягають стягненню судові витрати по оплаті судового збору в розмірі 2418,28 гривень, по 1209,14 гривень з кожного з них, виходячи з такого розрахунку (2422,40 гривень х 99,83 %/100% =2418,28 гривень/2).
На підставі викладеного, керуючись статтями 258-259, 263-265 ЦПК України,-
Позов задовольнити частково.
Стягнути солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ» три проценти річних у розмірі 2078 доларів США 53 центи за невиконання грошового зобов'язання за рішенням Славутицького міського суду Київської області від 05 травня 2011 року у справі № 2-255/11, нарахованих за період з 02 квітня 2017 року по 07 червня 2020 року.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ» судові витрати по оплаті судового збору в розмірі 1209 гривень 14 копійок.
Стягнути із ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ» судові витрати по оплаті судового збору в розмірі 1209 гривень 14 копійок.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ» судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2994 гривні 90 копійок.
Стягнути із ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ» судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2994 гривні 90 копійок.
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду. Апеляційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ», код ЄДРПОУ: 42350033, місцезнаходження: м. Київ, вулиця Брановицького Ігоря, будинок № 3.
Відповідач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_1 .
Відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_2 .
Повне рішення суду складено 22 грудня 2025 року.
Суддя Н. Ф. Теремецька