22 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 320/31536/23
адміністративне провадження № К/990/27115/24
1. Товариство з обмеженою відповідальністю «Фармація Києва» (далі - також ТОВ «Фармація Києва», Товариство, позивач) звернулося до суду з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - також КМУ, відповідач), в якому просило визнати протиправною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2016 року № 929 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів (крім активних фармацевтичних інгредієнтів)» (далі - також Ліцензійні умови), в редакції від 11 липня 2023 року, в частині абзацу шостого пункту 161, який закріплює, що на вивісці та зовнішніх рекламних конструкціях аптечного закладу дозволяється, крім використання позначення виду аптечного закладу, зазначати найменування ліцензіата, аптечного закладу та/або торговельної марки, що належить ліцензіату на законних підставах, за умови, що таке найменування не містить вказівки щодо рівня або іншої ознаки цін, яка може вплинути на наміри споживача щодо придбання товарів у такому закладі, інформації, що може вводити споживача в оману, про орієнтованість аптечного закладу на обслуговування певних соціальних груп населення, порівнянь з іншими аптечними закладами (далі - також спірна, оскаржена постанова).
2. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 07 березня 2024 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2024 року, позов задоволений, а саме: визнано протиправною та нечинною спірну постанову в частині абзацу шостого пункту 161.
3. Кабінет міністрів України подав на вказані судові рішення касаційну скаргу, в якій просить Суд їх скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
4. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову від 18 грудня 2025 року, якою касаційну скаргу Кабінету Міністрів України задовольнив частково. Оскаржені рішення судів попередніх інстанцій скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково, а саме: визнав протиправним та нечинним абзац шостий пункту 161 оскарженої постанови КМУ в частині слів: «за умови, що таке найменування не містить вказівки щодо рівня або іншої ознаки цін, яка може вплинути на наміри споживача щодо придбання товарів у такому закладі, інформації, що може вводити споживача в оману, про орієнтованість аптечного закладу на обслуговування певних соціальних груп населення, порівнянь з іншими аптечними закладами.». В решті позову відмовив.
5. Ухвалюючи таку постанову, Верховний Суд виходив з того, що норми частини десятої статті 9 Закону України від 02 березня 2015 року № 222-VIII «Про ліцензування видів господарської діяльності» забороняють включати до ліцензійних умов вимоги щодо дотримання законодавства України в цілому або вимог, що є обов'язковими для всіх суб'єктів господарювання.
6. Враховуючи таке правове регулювання спірних правовідносин, Суд констатував, що включення до ліцензійних умов положення про заборону зазначення на торговельній марці, що належить ліцензіату на законних підставах, вказівки щодо рівня або іншої ознаки цін, яка може вплинути на наміри споживача щодо придбання товарів у такому закладі, інформації, що може вводити споживача в оману, про орієнтованість аптечного закладу на обслуговування певних соціальних груп населення, порівнянь з іншими аптечними закладами, по-перше, дублює/конкретизує загальні вимоги щодо оманливості, вже встановлені Законом України від 15 грудня 1993 року № 3689-XII «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», що прямо заборонено Законом України «Про ліцензування видів господарської діяльності»; по-друге, обмежує правомірне використання зареєстрованої торговельної марки, яка пройшла перевірку відповідно до Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг».
7. Беручи до уваги встановлені судами попередніх інстанцій обставини про те, що торгівельні марки «АПТЕЧНАЯ СЕТЬ 9-1-1», «АПТЕКА 911», «АПТЕКА ОПТОВИХ ЦІН» та «АПТЕКА НИЗЬКІ ЦІНИ № 1», право на використання яких належить Товариству відповідно до ліцензій, отриманих на підставі ліцензійного договору про надання дозволу (права) на використання об'єктів інтелектуальної власності, пройшли всі законодавчо визначені процедури, необхідні експертизи та отримали свідоцтва на знак для товарів та послуг, Суд виснував, що таким торгівельним маркам у встановленому законом порядку надана правова охорона, тобто презюмується, що торговельна марка, на яку видано свідоцтво не є такою, зокрема, що:
містить позначення чи дані, що є описовими під час використання щодо зазначених у заявці товарів і послуг або у зв'язку з ними;
свідчить про вид, якість, склад, кількість, властивості, передбачене призначення, цінність товарів і послуг, географічне походження, місце і час виготовлення чи збуту товарів або надання послуг, або на інші характеристики товарів чи послуг;
може ввести в оману щодо товарів чи послуг, зокрема щодо їх властивості, якості або географічного походження;
може ввести в оману щодо особи, яка виробляє товар або надає послугу;
складається лише з позначень, що є загальновживаними символами і термінами;
відображає лише форму, що обумовлена природним станом товару чи необхідністю отримання технічного результату, або яка надає товарові істотної цінності.
8. Тому, за висновками Суду, торговельні марки позивача мають належний правовий захист і їх використання не може бути обмежене всупереч чинному законодавству, зокрема зазначенням таких умов, що вже встановлені Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» в його статтях 5 та 6, інакше це суперечитиме принципам правової визначеності та пропорційності, оскільки будь-які обмеження у здійсненні права інтелектуальної власності можуть запроваджуватися лише законом, а не підзаконним нормативно-правовим актом, яким є оскаржувана постанова Уряду України.
9. З вказаних підстав Верховний Суд дійшов висновку щодо протиправності оспорених положень абзацу шостого пункту 161 Ліцензійних умов, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2016 року № 929, в частині умов, за яких найменування торговельної марки, що належить ліцензіату на законних підставах, не дозволяється використовувати, оскільки включає вимоги щодо додержання законодавства України у відповідній сфері, а саме у сфері охорони та використання торговельних марок, а також порушує право позивача на використання торговельних марок шляхом нанесення їх на вивіску, що суперечить гарантіям, закріпленим у законодавстві України у сфері охорони інтелектуальної власності.
10. З такими висновками Верховного Суду я не погоджуюсь, у зв'язку з чим та в порядку частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України викладаю окрему думку.
11. Так, якщо проаналізувати зміст оспорених у цій справі положень Ліцензійних умов, то можна констатувати, що такі установлюють вимоги до вивіски та зовнішніх рекламних конструкцій аптечного закладу й не містять приписів, сформульованих таким чином, щоб їх можливо було ідентифікувати як вимоги про дотримання законодавства України в цілому або вимог, що є обов'язковими для всіх суб'єктів господарювання.
12. Той факт, що абзац шостий пункту 161 Ліцензійних умов, за мотивами Суду, дублює/конкретизує деякі норми Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» в частині того, що найменування торговельної марки, що належить ліцензіату на законних підставах, не може містити, зокрема, вказівки щодо рівня або іншої ознаки цін, яка може вплинути на наміри споживача щодо придбання товарів у такому закладі, інформації, що може вводити споживача в оману, про орієнтованість аптечного закладу на обслуговування певних соціальних груп населення, порівнянь з іншими аптечними закладами, не належить сприймати як порушення приписів частини десятої статті 9 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності», яка не містить заборони відтворювати (дублювати, конкретизувати тощо) у тексті Ліцензійних умов певні положення законодавства, що стосуються умов ліцензійної діяльності з роздрібної торгівлі лікарськими засобами та відповідних ліцензіатів.
13. Обраний відповідачем спосіб регламентації спірних у цій справі правовідносин шляхом саме такого формулювання спірних норм, які регулюють умови здійснення ліцензійної діяльності з роздрібної торгівлі лікарськими засобами, узгоджується з конституційно - правовим статусом Кабінету Міністрів України як вищого органу у системі органів виконавчої влади, який у своїй діяльності керується, зокрема, законами України (стаття 113 Конституції України), та завданнями цього органу, визначеними у статті пункті 1 частини першої статті 116 Основного Закону України (забезпечує виконання, у тому числі, законів України) і частини першої статті 19 Закону України від 27 лютого 2014 року № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України» (забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України).
14. Отже викладені в постанові Верховного Суду від 18 грудня 2025 року висновки стосовно невідповідності спірної постанови в оскарженій частині акту вищої юридичної сили - Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» (частині десятій статті 9 зазначеного Закону) є очевидно помилковими і необґрунтованими.
15. У зазначеній постанові Верховний Суд цілком слушно зауважив, що згідно з обставинами цієї справи торгівельні марки, які на підставі ліцензії має право використовувати Товариство, пройшли всі законодавчо визначені процедури, необхідні експертизи та отримали свідоцтва на знак для товарів та послуг, у зв'язку з чим вони отримали відповідну правову охорону, а їх найменування не вважаються такими, що, зокрема, може ввести в оману щодо товарів чи послуг, зокрема щодо їх властивості, якості або географічного походження.
16. Однак у такому випадку оскаржені Товариством положення Ліцензійних умов, які не дозволяють розміщувати на вивісці та рекламних конструкціях аптечного закладу найменування торгівельних марок, що містять вказівки щодо рівня або іншої ознаки цін, яка може вплинути на наміри споживача щодо придбання товарів у такому закладі, інформації, що може вводити споживача в оману, про орієнтованість аптечного закладу на обслуговування певних соціальних груп населення, порівнянь з іншими аптечними закладами, не можуть становити жодних перешкод у використанні належних позивачу торгових марок, оскільки стосовно них у встановленому законом порядку вже підтверджено, що їх найменування не може ввести в оману щодо товарів чи послуг, зокрема щодо їх властивості, якості або географічного походження.
17. За наведеного, права Товариства на використання відповідних торгівельних марок у зв'язку з включенням до Ліцензійних умов спірних приписів взагалі не можуть порушуватись у спірних правовідносинах, що є підставою для відмови у задоволенні позову і не свідчить про протиправний характер оспореного у цьому випадку нормативно - правового акту КМУ.
18. У зв'язку з цим не можу погодитись й з викладеними у постанові від 18 грудня 2025 року висновками Верховного Суду про те, що оскаржена постанова (Ліцензійні умови) у спірній частині суперечить принципам правової визначеності та пропорційності, оскільки не запроваджує будь-які не передбачені законом додаткові обмеження у здійсненні права інтелектуальної власності на знак для товарів та послуг.
19. До того ж, наведені у постанові Верховного Суду висновки щодо застосування норм права прямо суперечать постанові цього ж суду від 01 червня 2022 року у справі № 640/7870/19.
20. Зокрема, у зазначеній постанові Суд виснував, що затвердження ліцензійних умов здійснення діяльності з роздрібної торгівлі лікарськими засобами належить до повноважень Кабінету Міністрів України на підставі статті 9 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» і реалізуються шляхом прийняття відповідної постанови (частини перша, друга статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»), яка віднесена до нормативно-правового акту, положення якого встановлюють, зокрема, вичерпний перелік вимог до провадження господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, обов'язкових для виконання ліцензіатом, та є обов'язковою до виконання.
21. Верховний Суд у постанові від 01 червня 2022 року у справі № 640/7870/19 констатував, що Кабінет Міністрів України, діючи у відповідності до вимог закону та в межах наявних у нього повноважень у сфері ліцензування видів господарської діяльності, затвердив Ліцензійні умови з метою встановлення вичерпного переліку вимог до провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів (крім активних фармацевтичних інгредієнтів), захисту економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів, у тому числі, від нечесної підприємницької практики та від введення їх в оману під час провадження такого виду діяльності.
22. Зазначена постанова містить висновки й про те, що умови використання такого об'єкта права інтелектуальної власності як торговельної марки у сфері господарювання визначаються як Конституцією, так і законами України, а також актами, у тому числі й постановами, Уряду, які прийняті відповідно до Конституції та законів України та на їх виконання, що спростовує висновки Верховного Суду, викладені у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2025 року у справі № 320/31536/23 про те, що правовідносини, пов'язані з реалізацією права інтелектуальної власності, можуть запроваджуватися лише законом, а не підзаконним нормативно-правовим актом, яким є оскаржувана постанова Уряду України.
23. У постанові Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 640/7870/19, як і у постанові від 18 грудня 2025 року у справі № 320/31536/23, надавалась оцінка й доводам позивача (також ліцензіата на використання торгівельної марки) стосовно недотримання КМУ принципів принципам правової визначеності та пропорційності, однак висновки Суду в цій частині є прямо протилежними.
24. Так, у постанові Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 640/7870/19, яка ухвалена раніше ніж постанова, щодо якої викладається окрема думка, Суд сформував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах й навів з цього приводу такі мотиви:
«…забезпечення справедливого балансу приватного та публічного інтересів у даній справі полягає у необхідності дотримання суб'єктом господарської діяльності (ліцензіатом) умов використання торговельної марки з урахуванням вимог Конституції та законів України, зокрема, Господарського та Цивільного кодексів України, Законів України «Про ліцензування видів господарської діяльності», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», «Про захист прав споживачів» та Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів (крім активних фармацевтичних інгредієнтів), до яких відповідачем правомірно включено вимоги стосовно розміщення на вивісці та зовнішніх рекламних конструкціях аптечного закладу знака для товарів і послуг (логотипа), який належить ліцензіату на законних підставах, за умови, що найменування ліцензіата, найменування аптечного закладу та/або знак для товарів та послуг (логотип) не містить: вказівки щодо рівня або іншої ознаки цін, яка може вплинути на наміри споживача щодо придбання товарів у такому закладі; інформації, що може вводити споживача в оману, про орієнтованість аптечного закладу на обслуговування певних соціальних груп населення; порівнянь з іншими аптечними закладами.
93. У зв'язку з цим колегія суддів констатує, що Кабінетом Міністрів України у спірних правовідносинах не допущено непропорційного втручання у господарську діяльність позивачки, у право власності на торговельну марку і право на її використання, які не є абсолютними, не повинні використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян.
94. При цьому, на переконання колегії суддів, у даному конкретному випадку Кабінетом Міністрів України дотримано принцип юридичної визначеності та принцип пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства, оскільки саме з метою захисту економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів, у тому числі, від нечесної підприємницької практики та введення їх в оману й було затверджено оскаржувані позивачкою положення Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів (крім активних фармацевтичних інгредієнтів).».
25. Наведені у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2025 року мотиви про неподібність спірних правовідносин у справах № 640/7870/19 та № 320/31536/23, а отже й відсутність підстав для врахування вищевказаних правових позицій при виборі і застосуванні норми права до таких відносин, вважаю необґрунтованими, що підтверджується наступним:
зазначені справи є ідентичними за суб'єктним складом, оскільки в обох справах до суду звертається суб'єкт господарювання, який здійснює діяльність з роздрібної торгівлі лікарськими засобами й має намір використовувати знак для товарів і послуг на вивісці та рекламних конструкціях аптечного закладу, яким належать інтелектуальні права на такий знак, зокрема, право його використання. При цьому, збігається навіть торговий знак, який належить позивачам: у справі № 640/7870/19 - «Аптека оптовых цен»; у справі № 320/31536/23 «АПТЕКА ОПТОВИХ ЦІН»;
відповідачем в обох випадках виступає один і той самий орган - Кабінет Міністрів України як орган ліцензування діяльності з роздрібної торгівлі лікарськими засобами;
предмет спору у вказаних справах також повністю співпадає і стосується однієї і тієї ж самої постанови КМУ в частині приписів пункту 161 затверджених нею Ліцензійних умов, які є ідентичними за змістом, хоча й включені до Ліцензійних умов у різні періоди;
подібними у зазначених справах є й підстави позову, які зводяться до того, що спірна постанова КМУ не відповідає закону як акту вищої юридичної сили, створює перешкоди у використанні торгівельної марки та порушує принципи юридичної визначеності й пропорційності;
однаковими є й обставини справ, з'ясованих судами.
26. Визначення поняття «подібності правовідносин» міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 802/3999/15-а та від 03 липня 2019 року у справі № 826/27404/15, а саме: подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
27. У постанові від 19 травня 2020 року (справа № 910/719/19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
28. У світлі з'ясованих у справах № 640/7870/19 та № 320/31536/23 обставин й напрацьованих у судовій практиці підходів до визначення критеріїв подібності правовідносин, вважаю, що викладені у постанові Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 640/7870/19 висновки щодо застосування норм права є релевантними до правовідносин, які виникли у справі № 320/31536/23, а тому підлягали врахуванню під час розгляду поданої у зазначеній справі касаційної скарги, однак, всупереч вимог процесуального закону, не були враховані.
29. Зазначене призвело до ухвалення Верховним Судом двох протилежних за змістом постанов без застосування інституту відступу від раніше викладених висновків Верховного Суду в подібних правовідносинах в порядку статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України, що є несумісним з визначеними у статті 36 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» статусом Верховного Суду як найвищого суду в системі судоустрою України, та його головним завданням, яке полягає у забезпечення сталості та єдності судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, не співвідноситься з нормами частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, які вимагають від суду при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
30. Зважаючи на усе вищезазначене, вважаю, що за результатом розгляду касаційної скарги КМУ на ухвалені у справі № 320/31536/23 судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій по суті спору таку скаргу належало задовольнити, а саме -оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.
Суддя Наталія КОВАЛЕНКО