16 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 761/8546/21
провадження № 61-4693св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Ситнік О. М.,
Фаловської І. М.,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Компанія авіаційного та ракетно-технічного машинобудування» на постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року в складі колегії судді: Голуб С. А., Слюсар Т. А., Таргоній Д. О., у справі за позовом Акціонерного товариства «Компанія авіаційного та ракетно-технічного машинобудування» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2021 року Державна акціонерна холдингова компанія «Артем»
(далі - ДАХК «Артем»), яка змінила організаційно-правову форму та найменування на Акціонерне товариство «Компанія авіаційного та
ракетно-технічного машинобудування» (далі - АТ «Компанія авіаційного та ракетно-технічного машинобудування»), звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення відповідачів із житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .
Позов мотивовано тим, що 01 липня 2008 року між сторонами укладено договір № 17 про тимчасове користування житловим приміщенням на період роботи ОСОБА_1 в компанії.
Відповідно до умов договору позивач надав ОСОБА_1 у користування житлове приміщення - ізольовану квартиру АДРЕСА_2 , який є відомчим гуртожитком. Строк дії договору - до 31 липня 2009 року.
У зв'язку із закінченням строку трудового договору відповідачу було запропоновано переселитися в інший гуртожиток, проте він відмовився.
Враховуючи те, що відповідач припинив трудові відносини з позивачем, строк дії укладеного між сторонами договору користування житловою площею закінчився, ОСОБА_1 разом із членом сім'ї ОСОБА_2 підлягає примусовому виселенню на підставі статті 132 Житлового кодексу України (далі - ЖК України).
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 11 вересня 2023 року позов задоволено.
Виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що після 31 грудня 2019 року відповідачі проживають у спірному житловому приміщенні без відповідних правових підстав. Договір користування спірним приміщенням було укладено між позивачем та ОСОБА_1 коли останній був працівником АТ «Компанія авіаційного та ракетно-технічного машинобудування». Судовим розглядом не встановлено, що ОСОБА_1 пропрацював у позивача понад десять років, група інвалідності відповідачу була встановлена лише 13 січня 2020 року, тобто після звільнення з підприємства, тому суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для проживання відповідачів у житловому приміщенні.
Постановою Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 .
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11 вересня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що вирішуючи спір між сторонами та задовольняючи позовні вимоги про виселення відповідачів зі спірного житлового приміщення, суд першої інстанції не врахував, що житлове приміщення (ізольована квартира) в гуртожитку ОСОБА_1 та члену його сім'ї надавалося не на період дії строкового трудового договору, а раніше і з інших правових підстав, отже не можна пов'язувати його виселення із закінченням дії строкового трудового договору. Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального права, а відтак, відповідно до вимог статті 376 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
28 березня 2024 року АТ «Компанія авіаційного та ракетно-технічного машинобудування» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року.
У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року та залишити в силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11 вересня
2023 року.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Компанія авіаційного та
ракетно-технічного машинобудування» на постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 рокута витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
23 липня 2024 року справанадійшла до Верховного Суду.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року заявник вказує на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме, застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц та у постанові Верховного Суду від 05 липня 2018 року у справі № 489/7095/15-ц.
Позиція інших учасників справи
12 липня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав відзив
на касаційну скаргу АТ «Компанія авіаційного та ракетно-технічного машинобудування» та просить залишити її без задоволення та оскаржуване судове рішення - без змін.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини, встановлені судами
Судами встановлено, що 01 липня 2008 року між ОСОБА_1 та
ДАХК «Артем» укладено договір тимчасового користування житловою площею, відповідно до пункту 1.1. якого, компанія надає користувачу житлову кімнату № 140 загальною площею 59,6 кв. м, а користувач сплачує за житло згідно із затвердженими тарифами. Житло є відомчим,
реєстрація - тимчасова.
На час укладення зазначеного договору ОСОБА_1 не перебував з ДАХК «Артем» у трудових відносинах.
Згідно із пунктами 5.1., 5.2. договору він діє з дня його підписання сторонами до 31 липня 2009 року. Договір може бути розірваним достроково тільки за наявності відповідних умов і порядку, передбаченому чинним законодавством, в тому числі: при розірванні трудового договору з компанією, несвоєчасному внесенню плати за користування житловою площею.
Якщо одна із сторін не порушує питання про розірвання договору в письмовій формі, за місяць до закінчення терміну його дії, то він пролонгується на той же термін.
Відповідно до протоколу № 101 спільного засідання адміністрації та профспілкового комітету ДАХК «Артем» від 24 грудня 2009 року було прийнято рішення поселити ОСОБА_1 та його матір - ОСОБА_2 у відомчу квартиру АДРЕСА_2 на тимчасове проживання на період роботи відповідача в компанії і укласти договір найму на тимчасове проживання.
На виконання цього рішення від 24 грудня 2009 року відповідачу було видано ордер № 17 на жиле приміщення, відповідно до якого житло є відомчим, реєстрація - тимчасова.
В ордері № 17 вказано, що він виданий ОСОБА_1 , який працює в Міністерстві надзвичайних ситуацій, на право зайняття жилої площі в гуртожитку (філії № 3) по АДРЕСА_1 , розміром 35,9 кв. м. Ордер виданий на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ДАХК «Артем» від 12 червня
2008 року № 48 і містить відмітку про те, що він дійсний на час дії договору
№ 17 від 01 липня 2008 року
Надалі між відповідачем та ДАХК «Артем» укладались угоди за номерами 1-7 до договору тимчасового користування житловою площею, якими продовжувався строк дії укладеного договору.
Згідно із умовами угоди від 01 січня 2019 року № 7 до договору тимчасового користування житлового площею, строк дії договору користування продовжено до 31 грудня 2019 року.
ОСОБА_1 працював у позивача у такі періоди часу:
- з 09 листопада 2009 року до 11 травня 2010 року на посаді механіка контрольно-пропускного пункту транспортного цеху та звільнений з роботи за власним бажанням;
- з 05 грудня 2014 року до 02 грудня 2015 року на посаді чергового пульта (пункт централізованого спостереження) у «ВОХОР»;
- з 02 грудня 2015 року до 20 березня 2018 року на посаді начальника команди «ВОХОР» та звільнений за власним бажанням у зв'язку із виходом на пенсію;
- з 06 грудня 2018 року до 15 квітня 2019 року на посаді контролера на контрольно-пропускному пункті транспортного цеху та звільнений за скороченням штату працівників;
- з 10 березня 2020 року по 10 червня 2020 року на посаді начальника загону «ВОХОР» та звільнений у зв'язку із закінченням строку трудового договору.
Таким чином, суди встановили, що на час укладення договору тимчасового користування житловою площею ОСОБА_1 не перебував у трудових відносинах з позивачем.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими, і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що «рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункти 42, 43). Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункт 44, та рішення у справі «Вінтерстайн та інші проти Франції» (Winterstein and Others v. France), заява № 27013/07, підпункт «?» пункту 148 та пункт 155, від 17 жовтня 2013 року)».
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно із Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня
2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житловим приміщенням допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
Порядок надання службових жилих приміщень установлюється цим Кодексом та іншими актами законодавства України. Службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління іншої кооперативної та іншого громадського об'єднання (стаття 121 ЖК України).
Відповідно до статті 124 ЖК України робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Положеннями частин першої - третьої статті 132 ЖК України передбачено, що сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням.
Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину.
Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.
Статтею 125 ЖК України передбачено, що без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті чи при виконанні інших обов'язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв'язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім'ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті чи при виконанні інших обов'язків військової служби; сім'ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов'язків; осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; осіб, що звільнені з посади, у зв'язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення; осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників; пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім'ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України; одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.
Ухвалюючи рішення і задовольняючи позов, Шевченківський районний суд м. Києва керувався тим, що договір користування спірним приміщенням було укладено між позивачем та ОСОБА_1 коли останній був працівником
АТ «Компанія авіаційного та ракетно-технічного машинобудування», оскільки трудові відносини між сторонами припинено, відповідачі підлягають виселенню зі службового житлового приміщення без надання іншого жилого приміщення.
З висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову суд апеляційної інстанції не погодився з огляду на те, що рішення суду першої інстанції ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального права.
Відмовляючи у задоволенні позову Київський апеляційний суд керувався тим, що житлове приміщення (ізольована квартира) в гуртожитку ОСОБА_1 та члену його сім'ї надавалося не на період дії строкового трудового договору з позивачем, а раніше і з інших правових підстав, а отже не можна пов'язувати виселення ОСОБА_1 із закінченням дії строкового трудового договору.
З вказаним висновком суду апеляційної інстанції погоджується і Верховний Суд.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц та у постанові Верховного Суду від 05 липня 2018 року у справі № 489/7095/15-ц не заслуговують на увагу, оскільки висновки у цих справах, і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними.
У постанові Верховного Суду від 05 липня 2018 року у справі № 489/7095/15-ц (провадження № 61-11076св18) вказано, що суд установив, що сім'я із трьох осіб - двоє дорослих та дитина проживала у спірній кімнаті гуртожитку без відповідного на це дозволу, спірна кімната надана чоловіку на період роботи у військовій частині, з якої він звільнився за власним бажанням, мав стаж роботи менше 10 років і не перебував на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, у Збройних силах України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) установлено, що квартира була надана чоловіку, як керівнику комунального підприємства та члену його сім'ї - дружині для проживання. З травня 2007 року шлюб між відповідачами розірвано. А 06 березня 2012 року чоловік припинив трудові відносини з комунальним підприємством, з огляду на що він і його дружина втратили право на проживання у службовій квартирі, наданій для проживання працівників підприємства.
А у справі, яка переглядається, судами встановлено, що на час укладення договору тимчасового користування житловою площею відповідач не перебував у трудових відносинах з позивачем, а отже не можна пов'язувати виселення відповідача із закінченням дії строкового трудового договору.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами першої та апеляційної інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновки суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Компанія авіаційного та ракетно-технічного машинобудування» залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Ігнатенко
О. М. Ситнік
І. М. Фаловська