8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"10" грудня 2025 р.м. ХарківСправа № 922/3364/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Новікової Н. А.
за участю секретаря судового засідання Базаки А. А.
розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «КСВ ЛОГІСТІК 3» (01004, м. Київ, вул. Шовковична, буд. 42-44, офіс 13-Е, код ЄДРПОУ 42008248)
до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, м. Москва, Житня вулиця, буд. 14, будівля 1)
та до Державної корпорації розвитку «ВЕБ.РФ» (125009, м. Москва, вул. Воздвиженка, буд. 10, код ОДРН 1077711000102)
про стягнення 1 348 890,16 доларів США (що є еквівалентом 55 135 119,08 грн.),
за участю представників учасників справи:
позивача - Воропай Т. І.,
першого відповідача - не з'явився,
другого відповідача - не з'явився, -
Товариство з обмеженою відповідальністю «КСВ ЛОГІСТІК 3» (позивач по справі) звернулось до Господарського суду Харківської області з позовом до Російської Федерації, в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (перший відповідач по справі) та до Державної корпорації розвитку «ВЕБ.РФ» (другий відповідач по справі) про стягнення солідарно з першого та другого відповідача на користь позивача 1 348 890,16 доларів США (що є еквівалентом 55 135 119,08 грн), з яких реальні збитки у розмірі - 820 065,88 доларів США без урахування ПДВ, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 01 липня 2024 року становить 33 175 109,15 грн без урахування ПДВ) та упущена вигода у розмірі - 528 824,28 грн без урахування ПДВ, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 01 червня 2025 року становить 21 960 009,93 грн). Також просить суд стягнути солідарно з першого та другого відповідача судові витрати понесені на правову допомогу у розмірі 80 000,00 грн. В обґрунтування позову посилається на те, що внаслідок здійсненого обстрілу військовослужбовцями підрозділів збройних сил та інших відомств РФ із ракет 5В55, ракетно-зенітного комплексу С-300 за адресою: Харківська обл., м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126, загальною площею 3 107,6 м2, належну позивачу будівлю було значно пошкоджено, як наслідок позивач поніс реальні збитки та упущену вигоду.
В обґрунтування заявленого позову посилається на те, що: 12.02.2023 року приблизно о 00:34 мало місце порушення законів та звичаїв війни військовослужбовцями підрозділів збройних сил та інших відомств РФ за адресою: Харківська обл., м. Харків, Слобідський район, вул. Плеханівська, буд. 126, загальною площею 3 107,6 м2 , що полягали у здійсненні обстрілів із ракет 5В55, ракетно-зенітного комплексу С-300, внаслідок чого було вчинено пошкодження Будівлі, які несумісні з її подальшою експлуатацією; вказані події були зафіксовані 12.02.2023 року слідчо-оперативною групою Відділу поліції № 2 Харківського районного управління поліції № 1 Головного управління Національної поліції в Харківській області та внесено відомості у Єдиний реєстр досудових розслідувань за №12023221150000248 від 12.02.2023; 16.04.2024 року Комісією з обстеження об'єкта, пошкодженого внаслідок збройної агресії російської федерації проведено обстеження Будівлі за результатами якого відомості про Будівлю було внесено до Державного реєстру майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених військовою агресією Російської Федерації, що підтверджується витягом від 01.08.2024 року; витягом з Державного реєстру майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених військовою агресією Російської Федерації від 01.08.2024 року встановлено категорію пошкоджень Будівлі, а саме: «категорія пошкоджень: ІІ, наявні пошкодження несучих та огороджувальних конструкціи? (категоріи? відповідальності конструкціи? А та Б), ступінь та характер яких свідчить про необхідність виконання робіт щодо часткового демонтажу частин об'єкта або и?ого окремих конструкціи?, підсилення об'єкта або и?ого окремих несучих та огороджувальних конструкціи?, пошкодження 41-80%» та зроблено висновок: «технічний стан незадовільний (потрібне технічне обстеження) наявні значні пошкодження несучих та огороджувальних конструкцій аварійний стан будівлі»; технічним звітом за результатами обстеження технічного стану нежитлової будівлі літ. «Х/2-1» за адресою: м. Харків, вул. Плеханівська, 126, виготовленим експертом Бутенко А.А. встановлено, що технічний стан будівельних конструкцій, фундаменту та основ Будівлі в цілому - « 4», аварійний; Категорія пошкоджень: ІІ, наявні пошкодження несучих та огороджувальних конструкціи? (категоріи? відповідальності конструкціи? А та Б), ступінь та характер яких свідчить про необхідність виконання робіт щодо часткового демонтажу частин об'єкта або його окремих конструкцій, підсилення об'єкта або и?ого окремих несучих та огороджувальних конструкцій; на виконання постанови Кабінету міністрів України «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації» від 20.03.2022 р. № 326, з метою отримання експертної оцінки щодо визначення розміру збитків, спричинених збройною агресією, а саме пошкодження Будівлі, Позивач звернувся до суб'єкта оціночної діяльності ТОВ «ГЕО ФІНАНС ГРУП», що діє на підставі сертифіката №249/2022 від 06 червня 2022 року; звітом ТОВ «ГЕО ФІНАНС ГРУП» про оцінку збитків від 06.09.2024 року встановлено, що внаслідок пошкодження нерухомого майна під час агресії російської федерації, а саме ракетного обстрілу території України, котрий відбувся 12.02.2023 р., технічнии? стан будівельних конструкціи? нежитлової будівлі літ. «Х/2-1» за адресою: м. Харків, вул. Плеханівська, 126 - « 4», аваріи?ний, категорія пошкоджень: ІІ, наявні пошкодження несучих та огороджувальних конструкцій (категорій відповідальності конструкцій А та Б), ступінь та характер яких свідчить про необхідність виконання робіт щодо часткового демонтажу частин об'єкта або його окремих конструкцій, підсилення об'єкта або и?ого окремих несучих та огороджувальних конструкцій, пошкодження 41-80%. Розмір реальних збитків внаслідок знищення нерухомого майна становить: 820 065,88 дол. США (вісімсот двадцять тисяч шістдесят п'ять доларів США 88 центів), без урахування ПДВ, що еквівалентно 33 175 109,15 грн. без ПДВ; таким чином, 12.02.2023 року внаслідок ракетного обстрілу м. Харкова, військовослужбовцями підрозділів збройних сил та інших відомств РФ, було пошкоджено Будівлю, яка належить Позивачу, а розмір реальних збитків внаслідок пошкодження майна становить - 820 065,88 дол. США (Вісімсот двадцять тисяч шістдесят п'ять доларів США 88 центів), без урахування ПДВ, що еквівалентно 33 175 109,15 грн. без ПДВ; 01.02.2022 року між ТОВ «КСВ Логістік 3», як орендодавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Нова пошта" (код в ЄДРПОУ: 31316718) (надалі -«ТОВ «Нова пошта»/Орендар), як орендарем, було укладено Договір оренди № Х/2-1/2 від 01.02.2022 року (надалі - «Договір оренди»); відповідно до п. 1.1. та 1.2. Договору оренди ТОВ "КСВ Логістік 3" передала, а ТОВ "Нова пошта" прийняла на умовах, визначених договором оренди, у строкове платне користування нежитлову будівлю літ. "Х/2-1" за адресою: Харківська обл., м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126, загальною площею 3 107,6 м2, реєстраційний номер 253146363101; згідно з п. 3.1. Договору оренди передача приміщення орендодавцем і його прийняття орендарем, а також повернення приміщенням орендарем та прийняття його орендодавцем здійснюється згідно Акту приймання - передачі; на виконання п. 3.1. Договору оренди між ТОВ "Нова пошта" та ТОВ "КСВ Логістік 3" було укладено Акт приймання-передачі приміщення від 01.02.2022 року до Договору оренди № Х/2-1/2 від 01.02.2022 року, яким сторони підтвердили факт передання Будівлі до ТОВ "Нова пошта"; тобто, з 01.02.2022 року та надалі, включно з датою 12.02.2023, Будівля перебувала в оренді ТОВ «Нова пошта»; відповідно до п. 4.2. розмір щомісячної орендної плати за користування Будівлею становить 370 000,00 грн (триста сімдесят тисяч гривень 00 копійок); на підставі Методики визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв'язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності, затвердженої наказом Міністерства економіки України та ФДМУ від 18.10.2022 р. № 3904/1223, ТОВ «АПРАЙСЕЛ ЮА» було визначено, що величина упущеної вигоди від неодержаного прибутку, без урахування ПДВ, станом на дату оцінки складає - 528 824,28 дол. США., що становить у гривнях 21 960 009 гривень 93 копійки.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 22.09.2025 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «КСВ ЛОГІСТІК 3» (вх. № 3364/25 від 17.09.2025) залишено без руху; встановлено позивачу для усунення недоліків позовної заяви 10-денний строк з дня вручення ухвали, позивачу у встановлений строк необхідно подати до Господарського суду Харківської області належним чином оформлений окремий обґрунтований розрахунок суми позовних вимог, що стягується, із зазначенням вірної ціни позову.
25.09.2025 (вх. № 22208/25) на адресу Господарського суду Харківської області надійшла заява Товариства з обмеженою відповідальністю «КСВ ЛОГІСТІК 3» про усунення недоліків, з якої вбачається, що позивач усунув недоліки, що були підставою для постановлення ухвали суду від 22.09.2025.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 29.09.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 922/3364/25; вирішено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, почато підготовче провадження і призначено підготовче засідання на 29.10.2025; встановлено відповідачам п'ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали для подання відзиву на позовну заяву, у зазначений строк відповідачі мають надіслати суду відзив, який повинен відповідати вимогам статті 165 ГПК України, і всі письмові та електронні докази, висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову, копію відзиву та доданих до нього документів відповідачі мають надіслати (надати) іншим учасникам справи одночасно із надсиланням (наданням) відзиву до суду та докази надіслання надати суду разом із відзивом на позов; позивачу, згідно ст. 166 ГПК України, встановлено строк 5 днів на подання до суду відповіді на відзив з дня його отримання; відповідачам, згідно ст. 167 ГПК України, встановлено строк 5 днів на подання до суду заперечень на відповідь на відзив з дня його отримання; повідомлено учасників справи про можливість одержання інформації по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/; роз'яснено учасникам справи, що відповідні заяви по суті справи повинні відповідати вимогам статей 161-165 ГПК України та мають бути подані у строк, визначений ГПК України та ухвалі суду, письмові докази подаються до суду в оригіналі або в належним чином засвідченій копії (ст. 91 ГПК України), звернуто увагу сторін на те, що усі заяви, клопотання, пояснення, докази тощо, які подаються до суду, мають бути одночасно направлені іншим учасникам справи; доведено до відома сторін, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 135 ГПК України суд має право стягувати в дохід Державного бюджету України з винної особи штраф у сумі від одного до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб за невиконання процесуальних обов'язків, зокрема за ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу; роз'яснено учасникам справи положення статті 202 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи (заяви) по суті, крім випадків, визначених цією статтею; вирішено, що повідомлення відповідачів про дату, час і місце розгляду справи буде здійснюватися шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України. Повідомлено відповідачів про дату, час і місце судового засідання шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.
Призначене на 29.10.2025 судове засідання не відбулось в зв'язку з відпусткою судді - ухвалою суду від 20.10.2025 призначено судове засідання по даній справі на 05.11.2025. Повідомлено відповідачів про дату, час і місце судового засідання шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.
Протокольною ухвалою суду від 05.11.2025 відкладено підготовче судове засідання на 19.11.2025. Повідомлено відповідачів про дату, час і місце судового засідання шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.
Протокольною ухвалою суду від 19.11.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 10.12.2025. Повідомлено відповідачів про дату, час і місце судового засідання шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.
Щодо належного повідомлення відповідачів про розгляд даної справи суд зазначає наступне.
Указом Президента України від 24.02.2022 р. «Про введення воєнного стану в Україні, крім іншого, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб із подальшим продовженням строку дії воєнного стану в Україні згідно із відповідними Указами Президента України, що були затверджені відповідними Законами України, прийнятими Верховною Радою України.
Відповідно до ст. 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
За зверненням Міністерства юстиції України, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресію Росії проти України та неможливість у зв'язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов'язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
Згідно з листом Міністерства юстиції України № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 р. «Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендовано не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами юстиції Росії і білорусі на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних і кримінальних справах, та у галузі міжнародного приватного права.
Крім того, відповідно до повідомлення, розміщеного 25.02.2022 р. на офіційному веб-сайті Акціонерного товариства «Укрпошта, у зв'язку з агресією з боку Росії та введенням воєнного стану, АТ «Укрпошта припинило поштове співробітництво з Поштою Росії та Білорусі; посилки та перекази в ці країни не приймаються.
Наведене унеможливлює повідомлення відповідача про розгляд даної справи засобами поштового зв'язку та звернення до уповноваженого органу Російської Федерації із судовим дорученням про вручення документів.
12.01.2023 Верховна Рада України прийняла Закон України "Про вихід з Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності", яким постановила вийти з Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, вчиненої в м. Києві 20 березня 1992 року та ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 19 грудня 1992 року № 2889-XII (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., №9, ст. 66), який набрав чинності 05.02.2023.
Водночас, відповідно до частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.
Відомості про судовий розгляд даної справи та зазначені вище процесуальні рішення суду своєчасно оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень, відомості якого є загальнодоступними, та у мережі Інтернет на офіційному сайті Судової влади України, а отже суд вважає, що у процесі розгляду даної справи судом було забезпечено можливість реалізації відповідачам права на захист своїх прав та інтересів у даній справі, оскільки всі процесуальні документи були оприлюдненні у Єдиному державному реєстрі судових рішень, а матеріали позовної заяви та доданих до неї документів були направлені на електронні адреси відповідача позивачем по справі.
В судовому засіданні 10.12.2025 суд за участю представника позивача відкрив розгляд справи по суті. Представник позивача позов підтримав та просив суд його задовольнити з підстав та мотивів, наведених у письмових заявах по суті справи. Після судових дебатів суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення та повідомив, що рішення буде проголошено в цьому судовому засіданні - після перерви суд проголосив скорочене судове рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача, об'єктивно оцінивши надані суду документальні докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
12.02.2023 року приблизно о 00:34 мало місце порушення законів та звичаїв війни військовослужбовцями підрозділів збройних сил та інших відомств РФ за адресою: Харківська обл., м. Харків, Слобідський район, вул. Плеханівська, буд. 126, загальною площею 3 107,6 м2 , що полягали у здійсненні обстрілів із ракет 5В55, ракетно-зенітного комплексу С-300, внаслідок чого було вчинено пошкодження Будівлі, які несумісні з її подальшою експлуатацією.
Вказані події були зафіксовані 12.02.2023 року слідчо-оперативною групою Відділу поліції № 2 Харківського районного управління поліції № 1 Головного управління Національної поліції в Харківській області та внесено відомості у Єдиний реєстр досудових розслідувань за №12023221150000248 від 12.02.2023.
16.04.2024 року Комісією з обстеження об'єкта, пошкодженого внаслідок збройної агресії російської федерації проведено обстеження Будівлі за результатами якого відомості про Будівлю було внесено до Державного реєстру майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених військовою агресією Російської Федерації, що підтверджується витягом від 01.08.2024 року.
У акті комісійного обстеження об'єкта пошкодженого внаслідок збройної агресії російської федерації №Сл-4025/2 від 17.04.2024 року зроблено висновок: «технічний стан незадовільний (потрібне технічне обстеження) наявні значні пошкодження несучих та огороджувальних конструкцій аварійний стан будівлі».
Витягом з Державного реєстру майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених військовою агресією Російської Федерації від 01.08.2024 року встановлено категорію пошкоджень Будівлі, а саме: «категорія пошкоджень: ІІ, наявні пошкодження несучих та огороджувальних конструкціи? (категоріи? відповідальності конструкціи? А та Б), ступінь та характер яких свідчить про необхідність виконання робіт щодо часткового демонтажу частин об'єкта або и?ого окремих конструкціи?, підсилення об'єкта або и?ого окремих несучих та огороджувальних конструкціи?, пошкодження 41-80%» та зроблено висновок: «технічний стан незадовільний (потрібне технічне обстеження) наявні значні пошкодження несучих та огороджувальних конструкцій аварійний стан будівлі».
Технічним звітом за результатами обстеження технічного стану нежитлової будівлі літ. «Х/2-1» за адресою: м. Харків, вул. Плеханівська, 126, виготовленим експертом Бутенко А.А. встановлено, що технічний стан будівельних конструкцій, фундаменту та основ Будівлі в цілому - « 4», аварійний; Категорія пошкоджень: ІІ, наявні пошкодження несучих та огороджувальних конструкціи? (категоріи? відповідальності конструкціи? А та Б), ступінь та характер яких свідчить про необхідність виконання робіт щодо часткового демонтажу частин об'єкта або його окремих конструкцій, підсилення об'єкта або и?ого окремих несучих та огороджувальних конструкцій.
На виконання постанови Кабінету міністрів України «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації» від 20.03.2022 р. № 326, з метою отримання експертної оцінки щодо визначення розміру збитків, спричинених збройною агресією, а саме пошкодження Будівлі, Позивач звернувся до суб'єкта оціночної діяльності ТОВ «ГЕО ФІНАНС ГРУП», що діє на підставі сертифіката №249/2022 від 06 червня 2022 року.
Звітом ТОВ «ГЕО ФІНАНС ГРУП» про оцінку збитків від 06.09.2024 року встановлено, що внаслідок пошкодження нерухомого майна під час агресії російської федерації, а саме ракетного обстрілу території України, котрий відбувся 12.02.2023 р., технічнии? стан будівельних конструкціи? нежитлової будівлі літ. «Х/2-1» за адресою: м. Харків, вул. Плеханівська, 126 - « 4», аваріи?ний, категорія пошкоджень: ІІ, наявні пошкодження несучих та огороджувальних конструкцій (категорій відповідальності конструкцій А та Б), ступінь та характер яких свідчить про необхідність виконання робіт щодо часткового демонтажу частин об'єкта або його окремих конструкцій, підсилення об'єкта або и?ого окремих несучих та огороджувальних конструкцій, пошкодження 41-80%. Розмір реальних збитків внаслідок знищення нерухомого майна становить: 820 065,88 дол. США (вісімсот двадцять тисяч шістдесят п'ять доларів США 88 центів), без урахування ПДВ, що еквівалентно 33 175 109,15 грн. без ПДВ.
Таким чином, 12.02.2023 року внаслідок ракетного обстрілу м. Харкова, військовослужбовцями підрозділів збройних сил та інших відомств РФ, було пошкоджено Будівлю, яка належить Позивачу, а розмір реальних збитків внаслідок пошкодження майна становить - 820 065,88 дол. США (Вісімсот двадцять тисяч шістдесят п'ять доларів США 88 центів), без урахування ПДВ, що еквівалентно 33 175 109,15 грн. без ПДВ.
Крім того, 01.02.2022 року між ТОВ «КСВ Логістік 3», орендодавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Нова пошта" (код в ЄДРПОУ: 31316718) («ТОВ «Нова пошта»/Орендар), орендарем, було укладено Договір оренди № Х/2-1/2 від 01.02.2022 року («Договір оренди»).
Відповідно до п. 1.1. та 1.2. Договору оренди ТОВ "КСВ Логістік 3" передала, а ТОВ "Нова пошта" прийняла на умовах, визначених договором оренди, у строкове платне користування нежитлову будівлю літ. "Х/2-1" за адресою: Харківська обл., м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126, загальною площею 3 107,6 м2, реєстраційний номер 253146363101.
Згідно з п. 3.1. Договору оренди передача приміщення орендодавцем і його прийняття орендарем, а також повернення приміщенням орендарем та прийняття його орендодавцем здійснюється згідно Акту приймання - передачі.
На виконання п. 3.1. Договору оренди між ТОВ "Нова пошта" та ТОВ "КСВ Логістік 3" було укладено Акт приймання-передачі приміщення від 01.02.2022 року до Договору оренди № Х/2-1/2 від 01.02.2022 року, яким сторони підтвердили факт передання Будівлі до ТОВ "Нова пошта".
Тобто, з 01.02.2022 року та надалі, включно з датою 12.02.2023, Будівля перебувала в оренді ТОВ «Нова пошта».
Відповідно до п. 4.2. розмір щомісячної орендної плати за користування Будівлею становить 370 000,00 грн (триста сімдесят тисяч гривень 00 копійок).
Пунктом 4.2.1 Договору оренди визначено, що станом на дату укладання Договору розмір орендної плати становить 370 000,00 грн. (триста сімдесят тисяч гривень 00 копійок), що є еквівалентом 13 002,76 доларів США згідно офіційного курсу НБУ станом на 01 лютого 2022 року. Сторони домовилися, що в разі, якщо вартість 1 (одного) долара США, станом на дату встановлення Орендодавцем Орендарю рахунку, передбаченого п. 4.6 Договору, становитиме та/або перевищить 34 грн. за курсом НБУ, розмір орендної плати, яку Орендар повинен сплатити на користь Орендодавця, підлягає автоматичному пропорційному перерахунку, згідно встановленого на момент надання Орендодавцем Орендарю рахунку, передбаченого п. 4.6 Договору, курсу НБУ.
Проте, влучання ракет РФ в Будівлю призвело до того, що ТОВ «Нова Пошта», як орендар, не може використовувати Будівлю, а відповідно не здійснюється оплата за користування нею. Тому, Позивач кожного місяця втрачає дохід, який міг отримувати, як законний власник Будівлі. Вказане підтверджується актом звіряння взаємних розрахунків за період з 01.02.2022 року по 08.09.2025 року, звідки вбачається, що останній орендний платіж на користь ТОВ «КСВ «Логістік 3» було внесено 28.02.2023 року у розмірі 198 214 грн. 29 коп.
Як зазначено вище, Будівлі було завдано пошкодження несумісні з її подальшою експлуатацією внаслідок обстрілів здійсненими військовослужбовцями російської Федерації із ракет 5В55, ракетно-зенітного комплексу С-300, а саме: зруйновано металоконструкції навісу розвантажувального майданчика знищено конструкції даху Будівлі; знищено несучі фронтальні стіни Будівлі; частково знищено бокові стіни Будівлі.
З урахуванням викладеного, на підставі Методики визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв'язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності, затвердженої наказом Міністерства економіки України та ФДМУ від 18.10.2022 р. № 3904/1223, ТОВ «АПРАЙСЕЛ ЮА» було визначено, що величина упущеної вигоди від неодержаного прибутку, без урахування ПДВ, станом на дату оцінки складає - 528 824,28 дол. США., що становить у гривнях 21 960 009 гривень 93 копійки.
Зазначене стало підставою для звернення позивача до господарського суду з даним позовом.
Надаючи правову кваліфікацію фактичним обставинам та спірним правовідносинам суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Цивільного кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною 1 ст. 2 ГПК України визначено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Статтею 7 ГПК України визначено, що правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності всіх фізичних осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин.
Судочинство в господарських судах здійснюється, зокрема, відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи (ч.ч.1-3 ст.3 ГПК України ).
Згідно ч. 2 ст. 2 ЦК України, учасниками цивільних відносин є, зокрема: іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 45 ГПК України, сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у ст. 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
Із змісту позовної заяви вбачається, що позивачем визначено Російську Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації першим відповідачем та Державної корпорації розвитку «ВЕБ.РФ» другим відповідачем.
Згідно до ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Відповідно до ч. 4 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Водночас, як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (ст.11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (ст.12) передбачають, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак, ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
У рішенні від 14.03.2013 у справі «Олєйніков проти Росії» Європейський суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні п.1 ст.6 Конвенції (п.68, п. 31).
Отже, особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівними має влади і юрисдикції». Однак, необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни.
Водночас, у зв'язку із військовою агресією Російської Федерації проти України Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 введено в Україні воєнний стан із 05:30 год 24.02.2022 строком на 30 діб. У подальшому, законами України строк дії воєнного стану в Україні продовжувався і триває по теперішній час.
У зв'язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України 24.02.2022 Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства Російської Федерації в Україні, у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
Крім того, постановою Верховної Ради України від 14.04.2022 №2188-IX схвалено заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», якою визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Російської Федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.
У ч. 1 ст.2 Закону України «Про заборону пропаганди російського нацистського тоталітарного режиму, збройної агресії Російської Федерації як держави-терориста проти України, символіки воєнного вторгнення російського нацистського тоталітарного режиму в Україну» зазначено, що Російська Федерація є державою-терористом, однією з цілей політичного режиму якої є геноцид Українського народу, фізичне знищення, масові вбивства громадян України, вчинення міжнародних злочинів проти цивільного населення, використання заборонених методів війни, руйнування цивільних об'єктів та об'єктів критичної інфраструктури, штучне створення гуманітарної катастрофи в Україні або окремих її регіонах.
Відповідно до ст. 2 Конституції України, зокрема, суверенітет України поширюється на всю її територію. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Отже, перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ 1997року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
У п.4 ч.1 ст.2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени ООН утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до ч.1 ст.1 Статуту ООН, остання переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживає ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводить мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» (англ. «tort exсeption»). Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Визначаючи, чи поширюється на Російську Федерацію судовий імунітет у спорі, який розглядається, суд урахував таке: предметом позову є відшкодування шкоди, завданої юридичній особі, внаслідок знищення майна останньої; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; передбачається, що шкода завдана агентами Російської Федерації, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави України, що закріплено у Статуті ООН; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні, у тому числі юридичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом «генерального делікту»).
Отже, Російська Федерація, вчинивши повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії, у тому числі юридичній особі, яка здійснює свої господарську діяльність на території України.
Аналогічна правова позиція щодо судового імунітету викладена у постановах Верховного Суду від 18.05.2022 у справі №428/11673/19, від 22.06.2022 у справі №311/498/20, від 12.10.2022 у справі №463/14365/21 Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22.
Також, судом береться до уваги правова позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 14.04.2022 у справі №308/9708/19, яка полягає в тому, що після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено Російську Федерацію, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії Російської Федерації, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Отже, у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у резидента України, навіть з іноземною країною, зокрема й Російською Федерацією, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Відповідно до ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Згідно до ч.ч.1-3 ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Частиною 1 ст. 1166 ЦК України визначено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Стаття 1166 ЦК України встановлює загальні правила відшкодування завданої особі недоговірної шкоди так званої «деліктної шкоди». Загальною підставою застосування до правовідносин із завдання шкоди вказаної статті є відсутність договірних відносин між боржником (завдавачем шкоди) та кредитором (потерпілим).
Відповідно до ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Загальне правило вказаної статті встановлює, що будь-яка майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується особою, яка її завдала, в повному обсязі.
Умовами застосування цієї норми є завдання шкоди неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, наявність причинного зв'язку між цими діями (бездіяльністю) і шкодою та вина заподіювача. За правилом генерального делікту відповідальність за завдання шкоди покладається на особу, яка цю шкоду завдала, тобто на безпосереднього заподіювача.
Отже, при поданні позову про відшкодування заподіяної майнової шкоди, на позивача покладається обов'язок довести належними, допустимими та достовірними доказами неправомірність поведінки заподіювача шкоди, наявність шкоди та її розмір, а також, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою.
Відповідно до ч. ч. 1,2 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч.2 ст.74 ГПК України).
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч.2 ст. 86 ГПК України).
При цьому, ч.3 ст.75 ГПК України визначено, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
В силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача 1 з метою реалізації такої агресії є протиправними.
Відповідно до ч. 3 ст. 85 ГПК України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Отже, протиправність діяння відповідача 1 як складового елементу факту збройної агресії Росії проти України, в розумінні ч. 3 ст. 85 ГПК України, є загальновідомим фактом, який не потребує встановлення в судовому порядку та закріплений державою на законодавчому рівні.
Щодо вини, як складового елементу цивільного правопорушення, то законодавством України не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто, відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди.
Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 21.04.2021 у справі №648/2035/17 та у постанові від 14.02.2018 у справі №686/10520/15-ц.
Також, обов'язковою умовою покладення на відповідача відповідальності за заподіяння збитків має бути безпосередній причинний зв'язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками.
Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто, наявності прямого причинного-наслідкового зв'язку між діями однієї сторони та зменшенням майнових прав іншої.
За результатами дослідження наявних у матеріалах справи доказів, судом встановлено, що 12.02.2023 року приблизно о 00:34 мало місце порушення законів та звичаїв війни військовослужбовцями підрозділів збройних сил та інших відомств РФ за адресою: Харківська обл., м. Харків, Слобідський район, вул. Плеханівська, буд. 126, загальною площею 3 107,6 м2 , що полягали у здійсненні обстрілів із ракет 5В55, ракетно-зенітного комплексу С-300, внаслідок чого було вчинено пошкодження Будівлі, які несумісні з її подальшою експлуатацією.
Вказані події були зафіксовані 12.02.2023 року слідчо-оперативною групою Відділу поліції № 2 Харківського районного управління поліції № 1 Головного управління Національної поліції в Харківській області та внесено відомості у Єдиний реєстр досудових розслідувань за №12023221150000248 від 12.02.2023.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі №04/6455/17 та від 05.11.2019 у справі № 915/641/18.
Таким чином, позивачем доведено суду належними, допустимими та достовірними доказами, в розумінні ст. 76, 77, 78, 79, 91 ГПК України, факт заподіяння збитків (шкоди) діями відповідача 1, причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача 1 та завданою майну позивача шкодою.
Відтак, суд дійшов висновку, що позивачем у даній справі належними та допустимими доказами доведено наявність повного складу цивільного правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до відповідача 1 такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.
Стосовно права власності позивача на знищене майно суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Частиною 1 ст. 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ч. 3 ст. 386 ЦК України, власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
За таких умов, знищення належного позивачу на праві власності майна порушує його право власності і у зв'язку із цим породжує право останнього на відшкодування заподіяної йому відповідачем шкоди.
Cуд враховує, що захист права власності гарантується статтею 1 Додаткового протоколу до Європейської конвенції з прав людини, а відповідальність за порушення вказаного права покладається безпосередньо на державу і настає у тому випадку, коли будь-яке діяння держави має своїм прямим наслідком застосування до особи забороненого поводження.
Крім того, згідно п.п. 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року, відповідальність у формі відшкодування збитків у випадку порушення правил і звичаїв ведення воєнних дій покладається саме на державу в цілому, як воюючу сторону. Відтак, стягнення відповідної шкоди також має здійснюватись із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції.
Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі №242/4741/16-ц належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
За приписами пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року також передбачено, що договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
Таким чином, відповідно до наведених положень цивільного законодавства та Конвенції, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава в цілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду.
Щодо розміру заявлених позивачем збитків, суд зазначає наступне.
Як зазначалося вище, статтею 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Судом встановлено, що відповідно до Звіту ТОВ «ГЕО ФІНАНС ГРУП» про оцінку збитків від 06.09.2024 року визначено, що внаслідок пошкодження нерухомого майна під час агресії російської федерації, а саме ракетного обстрілу території України, котрий відбувся 12.02.2023 р., технічнии? стан будівельних конструкціи? нежитлової будівлі літ. «Х/2-1» за адресою: м. Харків, вул. Плеханівська, 126 - « 4», аваріи?ний, категорія пошкоджень: ІІ, наявні пошкодження несучих та огороджувальних конструкцій (категорій відповідальності конструкцій А та Б), ступінь та характер яких свідчить про необхідність виконання робіт щодо часткового демонтажу частин об'єкта або його окремих конструкцій, підсилення об'єкта або и?ого окремих несучих та огороджувальних конструкцій, пошкодження 41-80%. Розмір реальних збитків внаслідок знищення нерухомого майна становить: 820 065,88 дол. США (вісімсот двадцять тисяч шістдесят п'ять доларів США 88 центів), без урахування ПДВ, що еквівалентно 33 175 109,15 грн. без ПДВ.
Також судом встановлено, що ТОВ «АПРАЙСЕЛ ЮА» було визначено, що величина упущеної вигоди від неодержаного прибутку, без урахування ПДВ, станом на дату оцінки складає - 528 824,28 дол. США., що становить у гривнях 21 960 009 гривень 93 копійки.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 №326 затверджено «Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - Порядок), який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19.02.2014.
Згідно п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 №326, Міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади постановлено розробити і затвердити у шестимісячний строк методики, передбачені Порядком, затвердженим цією постановою.
Згідно пп. 18 п. 2 Порядку, визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом: економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності. Основні показники, які оцінюються (зокрема): вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності; вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності; упущена вигода підприємств недержавної форми власності.
Відповідно до п. 5 Загальних засад (додаток до Постанови Кабінету міністрів України від 20.03.2022 №326), оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи. Незалежна оцінка збитків проводиться суб'єктами оціночної діяльності - суб'єктами господарювання, визнаними такими Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (далі - суб'єкти оціночної діяльності), із дотриманням національних стандартів оцінки майна та Міжнародних стандартів оцінки майна з урахуванням особливостей, що визначені цими Загальними засадами та методиками оцінки шкоди та збитків, передбаченими пунктом 5 Порядку.
16.12.2022 набрав чинності наказ Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 18.10.2022 №3904/1223, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 02.12.2022 №1522/38858 «Про затвердження методики визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв'язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності».
Висновок експерта, розмір завданої шкоди відповідачем під сумнів, у належний спосіб, поставлено не було, заперечень та власних міркувань з цього приводу не висловлено.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 98 ГПК України, висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.
Оцінивши вказані звіти про оцінку збитків, завданих позивачу, суд вважає їх належними та достовірними доказами на підтвердження дійсного розміру реальних збитків на та збитків у вигляді упущеної вигоди, завданих позивачу внаслідок протиправних дій першого відповідача.
Враховуючи викладене, а також, встановлення судом факту завдання позивачу збитків внаслідок збройної агресії першого відповідача, заявлені вимоги про стягнення збитків є обґрунтованими, підтвердженими документально, а тому, позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Предметом розгляду даної справи є солідарне стягнення з Російської Федерації та Державної корпорації розвитку «ВЕБ.РФ» реальних збитків та збитків у вигляді упущеної вигоди, які виникли в результаті збройної агресії Російської Федерації.
Суд зазначає, що відповідно до ст. 541 ЦК України, солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
Згідно ч. 1 ст. 543 ЦК України, у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників.
Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі (ч. 2 ст. 543 ЦК України).
У даному випадку між позивачем та державою Російською Федерацією виникли деліктні (позадоговірні) зобов'язання, отож для визначення солідарної відповідальності відповідачів суд керується наступним.
Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Україна є однією з держав-засновниць Організації Об'єднаних Націй і державою-членом організації, входить до складу такого органу ООН, як Комісія Організації Об'єднаних Націй з права міжнародної торгівлі, юрисдикція якого поширюється на питання, які стосуються застосування Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року (Україна приєдналась до Конвенції 23.08.1989 р.); 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод основоположний документ в діяльності Європейського суду з прав людини; Україна є членом Міжнародного центру з урегулювання інвестиційних спорів ( ICSID), який діє на виконання Вашингтонської конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами 1965 року, ратифікованої Україною 16 березня 2000 року.
Ратифікація затвердження вищим органом державної влади міжнародного договору та згода на його обов'язковість для держави.
Юридичний зміст основних принципів міжнародного права закріплює зобов'язання кожної держави виконувати свої міжнародно-правові зобов'язання, а засоби реалізації цих зобов'язань визначаються національним правом, якщо інше не випливає з міжнародно-правової норми. У статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року закріплено принцип добросовісного виконання державою своїх міжнародних зобов'язань. Відповідно до цієї норми держава-учасниця не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею міжнародного договору.
Практика міжнародних судових органів захисту порушених прав доводить, що ці органи прикладають чимало зусиль задля ініціювання широкого застосування національними судами норм міжнародних конвенцій. Зокрема, Європейський суд неодноразово наполягав на застосуванні такого принципу: якщо Конвенція є правовою основою, на яку може посилатися заявник, то він повинен це робити в національному суді, або навіть сам національний суд повинен звернутися до відповідної норми Конвенції. Особливе значення у внутрішньодержавній імплементації належить приведенню судової практики у відповідність до міжнародно-правових зобов'язань держави.
Отож, ратифікувавши вищевказані конвенції Україна визнала обов'язковою юрисдикцію міжнародних органів, які діють на підставі та на виконання таких конвенцій, та відповідно використання актів судового розгляду справ цими органами з метою досягнення юридичної визначеності у спірних правовідносинах та запобігання стану невизначеності в аналогічних ситуаціях.
Відповідно до ст. 18 ГПК України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України, що виражає загально-правовий принцип: рішення суду має силу закону.
Законна сила рішення суду є його правовою дією, яка проявляється в тому, що наявність чи відсутність прав і фактів, що лежать в їх основі, встановлюються остаточно.
У справі Maffezini v. Spain трибунал Центру з розв'язання інвестиційних спорів (ICSID) зазначив, що першим кроком при визначенні того, чи є організація державним органом, є встановлення того, чи вона є власністю держави і чи контролює її держава безпосередньо або опосередковано. Також приймаються до уваги цілі та завдання, для яких організація утворена - чи належать вони до функцій, які є за природою державними (притаманними державі і такими, що за загальним правилом не виконуються приватними бізнесами і особами). З огляду на різноманітні форми, які можуть мати державні підприємства, структурного тесту може не вистачати для встановлення, чи є організація органом держави і чи можуть її дії вважатись державними (тобто було запроваджено функціональний текст щодо визначення ролі, яку виконує організація - пункти 77, 79 рішення).
При цьому, у справі Maffezini v. Spain трибунал зробив висновок, що організація діяла від імені Іспанії, виходячи в тому числі з такого: 1) пропозиція щодо створення організації надходила від Міністерства промисловості Іспанії, була узгоджена з Міністерством фінансів, а рішення ухвалювалось на засіданні Ради Міністрів (тобто організація утворювалась для виконання державних функцій у сфері регіонального розвитку); 2) преамбула Декрету, яким утворено організацію, передбачала, що метою її створення є регіональний промисловий розвиток Автономного регіону Галісії, а до її завдань належать: дослідження нових індустрій, їх пошук та запровадження, інвестування в нові підприємства, розгляд заяв на кредити із офіційними джерелами фінансування, надання гарантій на кредити, надання технічної допомоги, надання субсидій (що є типовими державними завданнями, які за звичайних умов не виконуються державними організаціями); 3) в інших країнах агенції регіонального розвитку утворюються як державні органі і Світовий банк утворив Консультативну службу, одним із завдань якої є технічна допомога та консультативні послуги урядам при утворенні агенцій регіонального розвитку.
У справі Flemingo DutyFree Shop Private Limited v. the Republic of Poland Трибунал ЮНІСТРАЛ у рішенні від 12.06.2016, визначаючи статус Державного підприємства польських аеропортів (PPL), дійшов висновку, що воно фактично є органом держави, оскільки: 1) 100% акцій PPL належали Польському державному казначейству, яке затверджувало договори оренди, які позивачі укладали з PPL та зміни до них; 2) управління міжнародними аеропортами, як правило не є діяльністю, яку виконує приватний бізнес; 3) відповідач сам визнавав, що PPL виконувала важливі для існування країни функції; 4) PPL працювало під щільним контролем Міністерства транспорту, яке призначало та звільняло керівництво компанії, проводило її аудит, перевіряло фінанси та видатки на заробітну плату, контролювало виконання функцій, делегованих Міністерством, PPL було захищена від банкрутства; 5) незважаючи на те, що формально PPL було самоврядною та госпрозрахунковою організацією, Трибунал визнав це квазі-незалежністю, зважаючи, зокрема на свідчення державного секретаря Міністерства транспорту, який визнав, що PPL працює в структурі міністерства.
Аналізуючи правову позицію рішень міжнародних судових органів, суд дійшов висновку щодо застосування такими органами принципу притягнення до відповідальності держави за зобов'язаннями державних компаній, що визнані її alter ego, і навпаки. Судами, у якості способу захисту порушених прав, застосовується стягнення спричиненої матеріальної шкоди у повному обсязі з особи-alter ego, що за своєю правовою природою є елементом солідарності, як цивільно-правового принципу, що передбачає право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
Солідарна відповідальність та її застосування ґрунтується на принципі добропорядності боржника. І у випадку відступу від принципу добропорядності, є виправданим застосування солідарної відповідальності зокрема до alter ego такого боржника.
Таким чином, держава як політична форма організації правління, що характеризується реалізацією своїх повноважень на певній території через систему спеціально створених органів та організацій, несе покладену на неї відповідальність зокрема через органи, що є її alter ego.
Держава несе відповідальність за дії державних органів та її органи, навіть якщо вони є формально окремими юридичними особами, несуть відповідальність за дії та борги держави. Тоді як державні компанії, які є окремими юридичними особами, не несуть відповідальності за боргами держави. Водночас, органами держави можуть бути визнані не тільки ті організації, які мають відповідний статус в національному праві держави-боржника, а й, за певних умов, державні компанії.
Враховуючи викладене, якщо юридична особа фактично виконує функції державного органу, тобто є alter ego такої держави, на майно, формально належне такій юридичній особі, може бути звернене стягнення за боргами держави.
Зокрема, врахуванню підлягають критерії: чи утворена компанія для виконання комерційних цілей; чи виконує компанія функції, притаманні державним органам (тобто здійснює публічну функцію, не характерну для приватних осіб); чи здійснює така компанія інші види діяльності та чи є вони основними/самостійними, або носять допоміжний характер до виконання нею публічної функції; яким є ступінь контролю з боку держави; чи відокремлене майно компанії від майна держави.
Державна корпорація розвитку «ВЕБ.РФ» є державною корпорацією, створеною Російською Федерацією (ст. 2 Федерального закону «Про державну корпорацію розвитку «ВЕБ.РФ»).
У ч. 1 ст. 3 Федерального закону «Про державну корпорацію розвитку «ВЕБ.РФ» визначені цілі та завдання Державної корпорації розвитку «ВЕБ.РФ», а саме: ДКР «ВЕБ.РФ» діє з метою сприяння в забезпеченні довгострокового соціально-економічного розвитку Російської Федерації і створення умов для сталого економічного зростання, підвищення ефективності інвестиційної діяльності та розширення інвестування коштів в національну економіку за допомогою реалізації проектів в російській федерації та за кордоном, в тому числі за участю іноземного капіталу, спрямованих на розвиток інфраструктури, промисловості, інновацій, особливих економічних зон, захист навколишнього середовища, підвищення енергоефективності, підтримку експорту і розширення доступу російської промислової продукції (товарів, робіт, послуг) на зарубіжні ринки, а також інших проектів і (або) угод в рамках здійснення інвестиційної, зовнішньоекономічної, консультаційної та іншої передбаченої цим законом діяльності.
Державна корпорація розвитку «ВЕБ.РФ» вправі здійснювати підприємницьку діяльність лише остільки, оскільки це служить досягненню цілей, встановлених ч. 1 цієї статті, і відповідає цим цілям. Прибуток ДКР «ВЕБ.РФ», отриманий за результатами діяльності, спрямовується до фондів ДКР «ВЕБ.РФ» і використовується виключно для досягнення цілей, встановлених ч. 1 цієї статті (ч. 2 ст. 3 Федерального закону «Про державну корпорацію розвитку «ВЕБ.РФ»).
Державній корпорації розвитку «ВЕБ.РФ» частиною 1 ст. 21 зазначеного Закону надано право здійснювати функції агенту уряду Російської Федерації відповідно до бюджетного законодавства Російської Федерації, в тому числі щодо представництва інтересів Російської Федерації у судах у випадках, передбачених цим Законом.
Державна корпорація розвитку «ВЕБ.РФ» виконує цілі, функції та завдання, що відповідно до критеріїв, визначених і визнаних в міжнародному праві та застосовних міжнародними судами та судами іноземних юрисдикцій, притаманні державним органам і тому, з точки зору міжнародного права, її потрібно вважати держаним органом Російської Федерації.
З відповідних положень Федерального закону «Про державну корпорацію розвитку «ВЕБ.РФ» вбачається, що уряд Російської Федерації фактично розглядає ДКР «ВЕБ.РФ» як підпорядкований уряду орган, а не самостійну юридичну особу, яка на власний розсуд і ризик займається підприємницькою діяльністю, тому зазначене та здійснення урядом Російської Федерації контролю за діяльністю ДКР «ВЕБ.РФ» мало наслідком утворення відносин агенту та принципала. Майно Російської Федерації і ДКР «ВЕБ.РФ» змішується настільки, що відпадають підстави вважати таке майном юридичної особи, а не Російської Федерації.
Тобто, ДКР «ВЕБ.РФ» є по суті органом Російської Федерації, оскільки виконує цілі, функції та завдання, притаманні державним органам, знаходиться під щільним контролем Російської Федерації настільки, що є її alter ego, і майном якого держава розпоряджається як своїм.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.07.2022 р. у справі №910/4210/20.
З урахуванням зазначеного, суд вважає, що покладання солідарної відповідальності за шкоду, спричинену державою-агресором Російською Федерацією, на особу, що є alter ego останньої, не суперечить вимогам справедливості, забезпечує ефективне поновлення порушених прав позивача, є ефективним способом захисту порушеного права в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відновлення його порушених прав.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що заявлена вимога про солідарне стягнення з відповідачів реальних збитків та збитків у вигляді упущеної вигоди підлягає задоволенню у повному обсязі.
Щодо судового імунітету іноземної держави першого відповідача суд вважає за необхідне окремо зазначити наступне.
Згідно з ст. 365 Господарського процесуального кодексу України іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов'язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Відповідно до ст. 366 цього ж кодексу підсудність справ за участю іноземних осіб визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. У випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, підсудність справ за участю іноземних осіб може бути визначено за угодою сторін.
Статтею 79 Закону України «Про міжнародне приватне право визначено, що пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції судів України лише в межах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами України. Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у межах, визначених міжнародними договорами України або законами України. У тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у своїй постанові від 14.04.2022 р. у справі № 308/9708/19 зазначив, що Закон України «Про міжнародне приватне право встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету ("явно виражена відмова від імунітету" на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або "відмова від імунітету, яка передбачається", коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються "відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її", і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).
У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви (Cudakv.Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.
Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.
Особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права "рівний над рівним не має влади і юрисдикції". Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
Починаючи з 2014 року загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні" визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.
Наведені дії РФ вчиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення цього рішення. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, ІV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Преамбулою Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях встановлено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів "а", "b", "c", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації; відзначаючи, що дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об'єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.
Російська Федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res (2022) про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія РФ проти України є серйозним порушенням РФ своїх зобов'язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.
Верховний Суд керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.
У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до частини першої статті 1 Статуту ООН Організація Об'єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий "деліктний виняток" (англ. "tort exception"). Умовами, необхідними для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Визначаючи, чи поширюється на РФ судовий імунітет у справі, яка переглядається, Верховний Суд врахував таке: предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичним особам, громадянам України, внаслідок смерті іншого громадянина України; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; передбачається, що шкода завдана агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави України, що закріплено у Статуті ООН; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом "генерального делікту).
Додатково Верховний Суд врахував, що юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України). Тобто Верховний Суд виходить з того, що у разі застосування "деліктного винятку" будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Суд касаційної інстанції також звертає увагу на те, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 у зв'язку з військовою агресією РФ проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб та указом Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб.
У зв'язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства РФ в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
Верховний Суд встановив підстави для висновку про те, що починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв'язку із розірванням дипломатичних зносин України з РФ.
З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв'язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.
РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України.
Верховний Суд виходить із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у своїй постанові від 18.05.2022 р. у справі № 760/17232/20-ц зазначив, що у статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження" (Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59).
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55; Fogarty v. the United Kingdom (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001 року, § 33; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 55).
ЄСПЛ неодноразово визнавав, що "надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави" (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 29 червня 2011 року, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга № 156/04), рішення від 17 липня 2012 року, § 60).
Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету Російської Федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права. У той же час, збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи Російської Федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.
Це позбавляє застосування судового імунітету Російської Федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети.
Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.
Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд доходить висновку, що стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.
Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий "деліктний виняток" ("tort exception").
Умовами, необхідними для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Отже, Верховний Суд вважає, що у питанні застосування імунітету держави від юрисдикції відповідні норми не можна тлумачити абстрактно або у відриві від встановлених фактичних обставин справи. Необхідно повністю враховувати особливості та обставини кожної справи, а також фактори, що лежать в її основі. У цьому випадку йдеться про вимоги щодо відшкодування збитків за неправомірні дії, допущені Російською Федерацією при відсутності альтернативних засобів відшкодування збитків.
Враховуючи вищенаведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, Верховний Суд доходить висновку, що судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами Російської Федерації шкоди майну позивача, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права.
Верховний Суд звертає увагу на те, що військова агресія та окупація Російською Федерацією територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права. Більше того, така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України, а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва Російської Федерації.
Зокрема, у пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Згідно з частиною першою статті 1 Статуту ООН Організація Об'єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов'язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.
Крім того, аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов'язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України.
Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об'єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.
Проте, станом на час ухвалення цього судового рішення Російська Федерація не виконала приписів (вимог) ні Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року, ні наказу Міжнародного суду ООН від 16 березня 2022 року, та продовжує військову агресію проти України та військові злочини проти цивільного населення та цивільних об'єктів у порушення норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Женевських Конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу I 1977 року до них.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року № 2188-ІХ про заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні" визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Російської Федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.
У таких висновках Верховний Суд керується тим, що дії Російської Федерації вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.
Отже, Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичним особам громадянам України, а також юридичним особам, створених та зареєстрованих згідно з правом України.
Беручи до уваги, що 12.02.2023 року внаслідок ракетного обстрілу м. Харкова військовослужбовцями підрозділів збройних сил та інших відомств РФ було пошкоджено будівлю, яка належить позивачу на праві власності, з огляду на те, що розмір реальних збитків внаслідок пошкодження майна становить 820 065,88 дол. США, а розмір упущеної вигоди від неодержаного прибутку складає 528 824,28 дол. США, відтак знищення належного позивачу на праві власності майна порушує його право власності і в зв'язку із цим має наслідком право останнього на відшкодування заподіяної йому шкоди, враховуючи, що судовий імунітет РФ не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами РФ шкоди майну позивача, тобто є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права, враховуючи, що за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава в цілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду, а також приймаючи до уваги, що покладання солідарної відповідальності за шкоду, спричинену державою-агресором РФ, на особу (Державну корпорацію розвитку «ВЕБ.РФ»), що є alter ego останньої, не суперечить вимогам справедливості, забезпечує ефективне поновлення порушених прав позивача, є ефективним способом захисту порушеного права в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відновлення його порушених прав, суд приходить до висновку про обґрунтованість заявленого позову та наявність правових підстав для солідарного стягнення з Держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації та Державної корпорації розвитку «ВЕБ.РФ» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «КСВ Логістік 3» реальних збитків у розмірі 820 065,88 доларів США, що є еквівалентом 33 175 109,15 грн. та упущеної вигоди у розмірі 528 824,28 доларів США, що є еквівалентом 21 960 009,93 грн., в зв'язку із чим суд позов задовольняє повністю.
Також суд при прийнятті рішення виходить з наступного.
Статтею 129 Конституції України унормовано, що до основних засад судочинства відносяться, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до приписів статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Суд зазначає, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд керується при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно зі ст.78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Відповідно до ст. 79 ГПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі “Салов проти України» від 06.09.2005).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Надточий проти України» від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі. Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Із зазначеного вище вбачається, що відповідачами позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «КСВ ЛОГІСТІК 3» не спростовано, в зв'язку із чим господарський суд позов задовольняє повністю.
Судом враховується, що Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Щодо розподілу судових витрат.
Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Отже за подання позовної заяви у даній справі позивач звільнений від сплати судового збору.
Згідно з ч. 2 ст. 129 ГПК України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
Згідно з підпунктом 1 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру встановлюється у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
В ч. 3 п. 4.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.02.2013 № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" роз'яснено, якщо пропорції задоволення позовних вимог точно визначити неможливо (зокрема, при частковому задоволенні позову немайнового характеру), то судові витрати розподіляються між сторонами порівну. У разі коли позов немайнового характеру задоволено повністю стосовно двох і більше відповідачів або якщо позов майнового характеру задоволено солідарно за рахунок двох і більше відповідачів, то судові витрати також розподіляються між відповідачами порівну. Солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.
Таким чином, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, витрати по сплаті судового збору відповідно ст. 129 ГПК України належить стягнути з відповідачів в дохід Державного бюджету України в рівних частинах по 413 513,39 грн. з кожного.
На підставі викладеного та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. 73, 74, 77, 86, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позов задовольнити повністю.
2. Стягнути солідарно з Держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (вул. Житня, буд. 14, будівля 1, м. Москва, Російська Федерація, 19991, russian federation код ISO ru/rus 643) та Державної корпорації розвитку «ВЕБ.РФ» (вул. Воздвиженка, буд. 10, м. Москва, Російська Федерація, 125009, код ОДРН: 1077711000102) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «КСВ Логістік 3» (код ЄДРПОУ 42008248, 01024, м. Київ, вул. Шовковична, буд. 42-44, офіс 13-В) реальні збитки у розмірі 820 065,88 доларів США, що є еквівалентом 33 175 109,15 грн.
3. Стягнути солідарно з Держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (вул. Житня, буд. 14, будівля 1, м. Москва, Російська Федерація, 19991, russian federation код ISO ru/rus 643) та Державної корпорації розвитку «ВЕБ.РФ» (вул. Воздвиженка, буд. 10, м. Москва, Російська Федерація, 125009, код ОДРН: 1077711000102) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «КСВ Логістік 3» (код ЄДРПОУ 42008248, 01024, м. Київ, вул. Шовковична, буд. 42-44, офіс 13-В) упущену вигоду у розмірі 528 824,28 доларів США, що є еквівалентом 21 960 009,93 грн.
4. Стягнути з Держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (вул. Житня, буд. 14, будівля 1, м. Москва, Російська Федерація, 19991, russian federation код ISO ru/rus 643) на користь Державного бюджету України 413 513,39 грн. судового збору.
5. Стягнути з Державної корпорації розвитку «ВЕБ.РФ» (вул. Воздвиженка, буд. 10, м. Москва, Російська Федерація, 125009, код ОДРН: 1077711000102) на користь Державного бюджету України 413 513,39 грн. судового збору.
6. Видати накази після набрання рішенням законної сили.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 22.12.2025.
СуддяН.А. Новікова