Справа № 355/638/25
Провадження № 2/355/595/25
12 грудня 2025 року Баришівський районний суд Київської області, в складі:
головуючого судді Чальцевої Т.В.,
за участю секретаря судового засідання Верби Ю.О.,
представника позивача адвоката Реви І.О.,
представника відповідача адвоката Семиряко О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності, -
установив:
Позивач ОСОБА_1 звернулась до Баришівського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності.
В обґрунтування заявлених вимог посилається на те, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем з 27 липня 1985 року.
Від шлюбу з відповідачем має двох дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
До грудня 1996 року позивач з чоловіком і дітьми проживали в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . Вселені у вказану квартиру останні були на підставі ордеру.
Проте, 28.11.1996 року на підставі рішення виконавчого комітету Корніївської сільської ради №23 громадянці ОСОБА_5 було дозволено провести обмін трикімнатного будинку садибного типу, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 на двокімнатну квартиру, де проживали сторони.
На підставі вказаного вище рішення виконавчим комітетом Корніївської сільської ради було видано ордер №316 від 03.12.1996 року, що слугував підставою для вселення сторін з дітьми в будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 .
Розуміючи, що ордер на вселення у жиле приміщення не є правовстановлюючим документом на надане для вселення житло, позивач неодноразово просила відповідача розпочати процес приватизації житлового будинку, проте останній щоразу зазначав, що все владнає, проте надавати останній документи не бажав, зберігав їх поза межами домоволодіння.
На підставі рішення Баришівського районного суду Київської області від 09.10.2018 року у справі №355/1268/18 шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано. Проте, навіть після розірвання шлюбу сторони продовжували проживати разом, включно до повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну. Після цього, на вимогу дітей, позивач залишила територію України та поїхала шукати прихистку до Туреччини, де і проживала до 03.06.2024р. включно.
03.06.2024 року позивач повернулася в Україну. Вона вважала своїм житлом житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , тому відразу поїхала туди.
Проте, відповідач не впустив позивача до будинку, незважаючи на те, що остання там була зареєстрована та не надав можливості забрати свої речі (оскільки деякі з них вже використовувала нова співмешканка відповідача), в зв'язку з чим вона була вимушена викликати поліцію. А вже 06.06.2024р. відповідач зняв позивача з місця реєстрації у вказаному житловому будинку, про що остання дізналася 21.06.2024р., докази чого наявні в матеріалах справи.
На підставі рішення Баришівського районного суду Київської області від 21.09.2009 року у справі №2-619/2009р. за відповідачем визнано право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розміщений за адресою: АДРЕСА_2 .
Мотивуючи свої позовні вимоги в межах справи №2-619/2009р., ОСОБА_2 вказував, що до 1996 року проживав з сім'єю в складі 4 осіб в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . В подальшому, на підставі рішення виконавчого комітету Корніївської сільської ради від 28.11.1996р. №23 отримав ордер №316 від 03.12.1996 року на вселення його сім'ї в житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Необхідність звернення до суду з вказаним позовом пов'язував з тим, що оскільки не мав правовстановлюючого документу про право власності на земельну ділянку, не зміг завершити приватизацію житлового будинку, а в подальшому втратив і оригінали документів, що слугували підставою для здійснення приватизації об'єкту житлового фонду. Відтак відповідач вважав, що його право підлягало захисту на підставі конструкції, встановленої ст.392 ЦК України.
Оскільки позивачу не було відомо про вказане судове рішення, вона оскаржила це рішення до суду апеляційної інстанції.
Так, постановою Київського апеляційного суду від 26.11.2024 року № 2-619/2009 рішення Баришівського районного суду Київської області від 21.09.2009 року було скасовано, а у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено в повному обсязі.
18.12.2024 року позивач звернулась з заявою до уповноважених осіб Корніївського старостинського округу по питанню проведення реєстрації її місця проживання, оскільки вважала такі дії необхідними для початку приватизації спірного житлового будинку. Листом від 24.12.2024 року №07-109 її було повідомлено, що для вчинення такої дії їй необхідно надати, серед іншого, документ, що підтверджує її право власності на вказане нерухоме майно.
Разом з цим, згідно з інформацією з ДРРП на нерухоме майно власником будинку, незважаючи на наявність постановою Київського апеляційного суду від 26.11.2024 року № 2-619/2009, станом на сьогоднішній день значиться відповідач. Виключити вказані відомості наразі не видається за можливе, адже стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» надає поняття того, хто може бути заявником (особою яка подає заяву для державної реєстрації припинення речового права). Такою особою може бути власник, інший правонабувач, сторона правочину, на підставі якого набувається, змінюється або припиняється речове право (у тому числі замовник будівництва, девелопер будівництва, управитель фонду фінансування будівництва), або уповноважені ними особи - у разі подання документів для державної реєстрації набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав.
Зазначає, що наявність запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про наявність власника нерухомого майна позбавляє можливості позивача розпочати процес приватизації житлового будинку, оскільки свідчить про вибуття такого майна з власності держави та втрату ним статусу об'єкту державного житлового фонду.
Окрім того, процес приватизації ще не може бути відновлений зважаючи на таке.
Відповідно до ст. 58 ЖК України, на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Як було зазначено мною вище, у спірний житловий будинок позивач з родиною вселились на підставі ордера №316 від 03.12.1996 року.
Так, Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затвердженими постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 р. №470, що діяли на час видачі ордера сторонам, на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер дійсний протягом 30 днів. Ордер вручається громадянинові, на ім'я якого він виданий, або за його дорученням іншій особі. При вселенні в надане жиле приміщення громадянин здає ордер у житлово-експлуатаційну організацію, а за її відсутності - відповідному підприємству, установі, організації. Одночасно подаються паспорти усіх членів сім'ї, включених до ордера, з відміткою про виписку з попереднього місця проживання.
Ордер №316 від 03.12.1996 року був виданий виконавчим комітетом Корніївської Ради народних депутатів на ім'я відповідача та вичерпав свою дію в зв'язку з вселенням та реєстрацією членів сім'ї відповідача у спірному
Станом на сьогоднішній день позивач являється колишнім членом сім'ї відповідача, окрім того останній 06.06.2024 року зняв позивача з місця реєстрації за адресою спірного житлового будинку, чим позбавив її права на безоплатну передачу їй у власність частини житлового будинку. Наразі відповідач створив нову родину та відмовляється поновити права позивача. Навіть у випадку, якби позивач залишалась членом сім'ї відповідача станом на сьогоднішній день, то з заявою про приватизацію будинку звернутися не могла, оскільки статус наймача, тобто особи, яка може звертатися з заявою про приватизацію об'єкту житлового фонду наявний лише у відповідача.
Одночасно з цим, відповідач взагалі не мав би права на безоплатну передачу йому у власність спірного житлового будинку у випадку, якби позивач на момент видачі йому ордера на вселення не була членом його сім'ї. Так, загальна площа житлового будинку становить 84,5 м?. Як було зазначено мною вище, санітарна норма становить 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю.
Разом з цим, через зволікання відповідача з приватизацією будинку, вчинення дій з метою одноосібного заволодіння спірним нерухомим майном, позивач втратила можливість безоплатно набути у власність його частину. Інші передбачені законодавством способи захисту прав позивача є неефективними (як то визнання права на приватизацію, визнання права користування житловим приміщенням, зобов'язання відповідача вчинити певні дії та ін.), оскільки не призведуть до поновлення прав останньої.
Враховуючи те, що позивач на законних підставах була вселена у спірний будинок, але 06.06.2024р. втратила право користування ним внаслідок незаконних дій відповідача (в зв'язку з реалізацією останнім прав власника нерухомого майна, який останній набув на підставі незаконного судового рішення), право останньої підлягає захисту шляхом визнання за нею права власності на частину житлового будинку, яку остання мала отримати у власність у випадку проведення безоплатної приватизації спірного житлового будинку (1/4).
У зв'язку з вищевикладеним, позивач звернулась до суду із вищевказаним позовом, який просить задовільнити у повному обсязі.
Ухвалою суду від 24.04.2025р. відкрито провадження у вищевказаній цивільній справі та вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження.
У судове засідання позивач ОСОБА_1 та її представник адвокат Рева І.О. не з'явились, належним чином повідомлялись про дату, час та місце розгляду справи, подали заяву про розгляд справи за їх відсутності; на задоволенні позову наполягали за викладених у позові обставин.
Відповідач ОСОБА_2 та його представник адвокат Семиряко О.М. у судове засідання не з'явились, належним чином повідомлялись про дату, час та місце розгляду справи, подали заяву про розгляд справи за їх відсутності; заперечували проти задоволенні позову з урахуванням наданих письмових пояснень, зокрема, оскільки позивачем обрано неналежний спосіб захисту.
Треті особи - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та його представник у судове засідання не з'явились, належним чином повідомлялись про дату, час та місце розгляду справи, причини неявки суду не повідомили.
Згідно ч. 3 ст. 211 ЦПК України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу, розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
У зв'язку з вищевикладеним, на підставі ст. 247 ЦПК України, суд вважає за можливе розглянути справу без фіксування судового процесу.
Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України зазначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог с конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно із частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Дослідивши матеріали справи, письмові пояснення сторін, суд прийшов до висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлені такі факти і відповідні їм правовідносини.
Сторони по справі - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі з 27 липня 1985 року.
Від шлюбу сторони мають двох дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
До грудня 1996 року позивач з чоловіком і дітьми проживали в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . Вселені у вказану квартиру останні були на підставі ордеру.
Проте, 28.11.1996 року на підставі рішення виконавчого комітету Корніївської сільської ради №23 громадянці ОСОБА_5 було дозволено провести обмін трикімнатного будинку садибного типу, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 на двокімнатну квартиру, де проживали сторони.
На підставі вказаного вище рішення виконавчим комітетом Корніївської сільської ради було видано ордер №316 від 03.12.1996 року, що слугував підставою для вселення сторін з дітьми в будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 .
На підставі рішення Баришівського районного суду Київської області від 09.10.2018 року у справі №355/1268/18 шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано.
Проте, навіть після розірвання шлюбу сторони продовжували проживати разом, включно до повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну. Після цього, на вимогу дітей, позивач залишила територію України та поїхала шукати прихистку до Туреччини, де і проживала до 03.06.2024р. включно.
03.06.2024 року позивач повернулася в Україну. Вона вважала своїм житлом житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , тому відразу поїхала туди.
Відповідач не впустив позивача до будинку, незважаючи на те, що остання там була зареєстрована та не надав можливості забрати свої речі, в зв'язку з чим вона була вимушена викликати поліцію.
06.06.2024р. відповідач зняв позивача з місця реєстрації у вказаному житловому будинку, про що остання дізналася 21.06.2024р.
На підставі рішення Баришівського районного суду Київської області від 21.09.2009 року у справі №2-619/2009р. за відповідачем визнано право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розміщений за адресою: АДРЕСА_2 .
Мотивуючи свої позовні вимоги в межах справи №2-619/2009р., ОСОБА_2 вказував, що до 1996 року проживав з сім'єю в складі 4 осіб в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . В подальшому, на підставі рішення виконавчого комітету Корніївської сільської ради від 28.11.1996р. №23 отримав ордер №316 від 03.12.1996 року на вселення його сім'ї в житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Необхідність звернення до суду з вказаним позовом пов'язував з тим, що оскільки не мав правовстановлюючого документу про право власності на земельну ділянку, не зміг завершити приватизацію житлового будинку, а в подальшому втратив і оригінали документів, що слугували підставою для здійснення приватизації об'єкту житлового фонду. Відтак відповідач вважав, що його право підлягало захисту на підставі конструкції, встановленої ст.392 ЦК України.
Оскільки позивачу не було відомо про вказане судове рішення, вона оскаржила це рішення до суду апеляційної інстанції.
Так, постановою Київського апеляційного суду від 26.11.2024 року № 2-619/2009 рішення Баришівського районного суду Київської області від 21.09.2009 року було скасовано, а у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено в повному обсязі.
18.12.2024 року позивач звернулась з заявою до уповноважених осіб Корніївського старостинського округу по питанню проведення реєстрації її місця проживання, оскільки вважала такі дії необхідними для початку приватизації спірного житлового будинку. Листом від 24.12.2024 року №07-109 її було повідомлено, що для вчинення такої дії їй необхідно надати, серед іншого, документ, що підтверджує її право власності на вказане нерухоме майно.
Разом з цим, згідно з інформацією з ДРРП на нерухоме майно власником будинку, незважаючи на наявність постановою Київського апеляційного суду від 26.11.2024 року № 2-619/2009, станом на сьогоднішній день значиться відповідач. Виключити вказані відомості наразі не видається за можливе, адже стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» надає поняття того, хто може бути заявником (особою яка подає заяву для державної реєстрації припинення речового права). Такою особою може бути власник, інший правонабувач, сторона правочину, на підставі якого набувається, змінюється або припиняється речове право (у тому числі замовник будівництва, девелопер будівництва, управитель фонду фінансування будівництва), або уповноважені ними особи - у разі подання документів для державної реєстрації набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав.
Зазначає, що наявність запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про наявність власника нерухомого майна позбавляє можливості позивача розпочати процес приватизації житлового будинку, оскільки свідчить про вибуття такого майна з власності держави та втрату ним статусу об'єкту державного житлового фонду.
Окрім того, процес приватизації не може бути відновлений зважаючи на таке.
Відповідно до ст. 58 ЖК України, на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Як було зазначено вище, у спірний житловий будинок позивач з родиною вселились на підставі ордера №316 від 03.12.1996 року.
Так, Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затвердженими постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 р. №470, що діяли на час видачі ордера сторонам, на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер дійсний протягом 30 днів. Ордер вручається громадянинові, на ім'я якого він виданий, або за його дорученням іншій особі. При вселенні в надане жиле приміщення громадянин здає ордер у житлово-експлуатаційну організацію, а за її відсутності - відповідному підприємству, установі, організації. Одночасно подаються паспорти усіх членів сім'ї, включених до ордера, з відміткою про виписку з попереднього місця проживання.
Ордер №316 від 03.12.1996 року був виданий виконавчим комітетом Корніївської Ради народних депутатів на ім'я відповідача та вичерпав свою дію в зв'язку з вселенням та реєстрацією членів сім'ї відповідача у спірному житловому будинку.
Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Згідно з частиною другою статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.
За статтею 3 статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю.
Згідно з частиною четвертою статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону.
Відповідно до положень статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється у спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.
Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» і Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затверджене наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396, встановлюють порядок передання квартир у приватну власність, згідно з яким наймач та члени його сім'ї повинні звернутися до органу приватизації з відповідною заявою, орган приватизації зобов'язаний у місячний термін із дня одержання заяви прийняти рішення про передання житла у власність, після чого оформити відповідне свідоцтво.
Пунктом 18 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян передбачено список документів, які подає особа до органів приватизації.
Згідно зі статтею 345 ЦК України, фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.
Зазначена норма є загальною, оскільки відсилає до спеціального законодавства.
У частині третій статті 9 ЖК України визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.
Згідно Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України 16.12.2009р. № 396, передача займаних квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах здійснюється в приватну (спільну сумісну, спільну часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цих квартирах (будинках), жилих приміщеннях у гуртожитку, кімнатах у комунальній квартирі, у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника.
Передача житла у власність громадян здійснюється безоплатно виходячи з розрахунку санітарної норми (21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю).
Громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається в орган приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію.
Громадянин подає до органів приватизації такі документи:
-заява на приватизацію квартири (будинку), жилого приміщення у гуртожитку, кімнати у комунальній квартирі;
-копії документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, громадянина, який подає заяву, та всіх членів його сім'ї (для осіб, які не досягли 14 років, копії свідоцтв про народження), які проживають разом з ним;
-копії довідок про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податку громадянина, який подає заяву, та всіх членів його сім'ї, які проживають разом з ним (крім випадків, коли через свої релігійні переконання особи відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті);
-копії документів, виданих органами державної реєстрації актів цивільного стану або судом, що підтверджують родинні відносини між членами сім'ї (свідоцтва про народження, свідоцтва про шлюб, свідоцтва про розірвання шлюбу, рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили, тощо);
-довідки про реєстрацію місця проживання громадянина, який подає заяву, та всіх членів його сім'ї, зареєстрованих у квартирі (будинку), жилому приміщенні в гуртожитку, кімнаті у комунальній квартирі;
-технічний паспорт на квартиру (кімнату, жилий блок, секцію) у житловому будинку (гуртожитку), а на одноквартирний будинок - технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок;
-копія ордера на жиле приміщення або ордера на жилу площу в гуртожитку;
-документ, що підтверджує невикористання ним та членами його сім'ї житлових чеків для приватизації державного житлового фонду;
-копія документа, що підтверджує право на пільгові умови приватизації відповідно до законодавства (за наявності);
-заява-згода тимчасово відсутніх членів сім'ї наймача на приватизацію квартири (будинку), жилого приміщення у гуртожитку, кімнати у комунальній квартирі.
Згідно зі статтею 64 ЖК України, члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
При цьому факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки (статті 71, 72 ЖК України) необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи в житловому приміщенні у зв'язку з її вибуттям на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК України).
Через зволікання відповідача з приватизацією будинку, вчинення дій з метою одноосібного заволодіння спірним нерухомим майном, позивач втратила можливість безоплатно набути у власність його частину. Інші передбачені законодавством способи захисту прав позивача є неефективними (як то визнання права на приватизацію, визнання права користування житловим приміщенням, зобов'язання відповідача вчинити певні дії та ін.), оскільки не призведуть до поновлення прав останньої.
Статтею 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Під способами захисту суб'єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника
До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18).
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з огляду на норми статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, ця стаття містить вимогу надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
Статтею 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Як було зазначено вище, спосіб захисту - це матеріально-правовий засіб примусового характеру, за допомогою якого відбувається відновлення/визнання порушеного/оспорюваного права чи законного інтересу особи.
При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо.
У постанові Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 757/48758/15-ц (провадження № 61-14480св18) вказано, що: «…ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору».
Вирішуючи цивільний спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.
Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на повагу до житла.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), від 02 грудня 2010 року), поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла (справа «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) рішення від 18 листопада 2004 року.
Відтак, зняття відповідачем позивача з місця реєстрації слід розцінювати як порушення прав останньої на повагу до житла.
Відповідно до частини другої статті 41 Конституції України, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Розділ ІІІ ЦК України визначає перелік цивільних прав та їх правовий статус.
Відповідно до статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
При цьому, відповідно до частини першої статті 182 ЦК України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно статті 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
У статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Принцип непорушності (недоторканності) закріплений і у статтях 319, 326 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 статті 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Враховуючи те, що позивач на законних підставах була вселена у спірний будинок, але 06.06.2024р. втратила право користування ним внаслідок певних дій відповідача, право позивача підлягає захисту шляхом визнання за нею права власності на частину житлового будинку, яку остання мала отримати у власність у випадку проведення безоплатної приватизації спірного житлового будинку (1/4).
Відповідно до ст. 55 Конституції України, права людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Статтею 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а статтею 16 цього Кодексу закріплено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, серед яких: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
За приписами процесуального законодавства захисту в суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.
Як роз'яснив Конституційний Суд України своїм рішенням від 01.12.2004 р. №18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.
У вказаному рішенні Конституційного Суду України дано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес", як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Тобто, інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного Рішення Конституційного Суду України.
Отже, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Під час з'ясування характеру спірних правовідносин, предмету і підстав позову, наявності чи відсутності порушеного права чи інтересу та можливості його поновлення або захисту в обраний позивачем спосіб, суд прийшов до наступних висновків.
Суд, дослідивши надані документи і матеріали, всебічно та повно з'ясувавши обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі.
Згідно правил статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до пункту 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 № 14, у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з вимогами статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до статті 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
При зверненні до суду позивач сплатила судовий збір в сумі 1 190,00 грн. та вартість звіту про оцінку нерухомого майна в сумі 1500,00 грн.
Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України, судовий збір, а також інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Згідно вказаного правила, судовий збір, а також витрати, сплачені позивачем, за проведення звіту про оцінку нерухомого майна, підлягають стягненню з відповідача пропорційно задоволеним вимогам позивача, тобто у повному обсязі.
Керуючись ст.ст. 12, 13, 19, 76 - 81, 89, 95, 141, 229, 258, 259, 263 - 265, 268, 280, 354, 355, 430 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності - задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , (РНОКПП НОМЕР_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 ) судові витрати зі сплати судового збору у сумі 1190,00 грн. (одна тисяча сто дев'яносто грн. 00 коп.)
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 . на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , (РНОКПП НОМЕР_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 ) судові витрати зі сплати вартості звіту про оцінку нерухомого майна у сумі 1500,00 грн. (одна тисяча п'ятсот грн. 00 коп.)
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду через Баришівський районний суд Київської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Баришівського
районного суду Т. В. Чальцева