Провадження № 22-ц/803/9833/25 Справа № 209/4870/25 Суддя у 1-й інстанції - Багбая Є. Д. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
17 грудня 2025 року Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого - судді Ткаченко І.Ю.
суддів - Свистунової О.В., Пищиди М.М.,
за участю секретаря - Триполець В.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченої частки заробітної плати
за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця»
на рішення Дніпровського районного суду м. Кам'янського від 30 липня 2025 року, -
04 липня 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до АТ «Українська залізниця» про стягнення недоплаченої частки заробітної плати. На обґрунтування своїх позовних вимог зазначила, що вона працює сигналістом в СП «Верхівцевська дистанція колії» РФ «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця». У 2017 році, 2018 році, 2019, році, 2020 році, 2021 році їй надавалась щорічна графікова тарифна відпустка. З цього приводу позивач зверталася з особистою заявою до керівника з проханням надати матеріальну допомогу на оздоровлення відповідно до п. 3.1.16 Колективного договору Придніпровської залізниці на 2007-2015 роки, що був прийнятий на конференції трудового колективу залізниці 24.02.2015, який є чинний. Розмір допомоги повинен складати не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги, та відповідно до п. 3.1.16 Колективного договору Верхівцевської дистанції колії на 2011-2012 рік, що був схвалений конференцією трудового колективу Верхівцевської дистанції колії 23.03.2012, який є чинний по цей час (пролонгований відповідно до ст. 9 ЗУ «Про колективні договори і угоди»), яка повинна складати не менше мінімальної заробітної плати по Україні. Відповідач не попереджав позивача про погіршення існуючих умов оплати праці, але відповідач проігнорував п. 3.1.16 Колективного договору Придніпровської залізниці на 2007-2015 роки, на 2011-2012 рік - не надав матеріальну допомогу на оздоровлення в повному розмірі, яка повинна складати не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Як вбачається з п. 3.1.16 Колективного договору на 2011-2012 рік, які є чинними по цей час, встановлено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника, у розмірі 40 відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Таким чином, враховуючи, що Колективний договір РФ «Придніпровська залізі їй ця» є вищим колективним договором над колективними договорами структурних підрозділів, які в свою чергу не можуть погіршувати становище працівника порівняно з колективним договором вищого порядку, а прийнята 31.03.2017 спільна Постанова керівництва регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О.В. № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017 про застосовування з 01.04.2017 замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом», прийнята з порушенням і вимог Колективного договору, отже не підлягає застосуванню при визначні розміру матеріальної допомоги на оздоровлення. За таких обставин відповідач безпідставно недоплачував суму матеріальної допомоги позивачу, яка становить: за 2017 рік- (3200 - 2000 = 1200), оскільки було у 2017 році замість 3200 грн. виплачено 2100 грн.; за 2018 рік -(3723- 2203,76 = 1520,00), оскільки було у 2018 році замість 3723 грн. виплачено 2203,00 грн.; за 2019 рік- (4173- 2401,79 = 1772,00), оскільки було у 2019 році замість 4173 грн. виплачено 2401,00 грн.; за 2020 рік- (4723- 2628,00 = 2095,00), оскільки було у 2020 році замість 4723 грн. виплачено загалом 2628,00 грн.; за 2021 рік- (6000 -2838,00 = 2095,00), оскільки було у 2021 році замість 6000 грн. виплачено 2628,00 грн. Загалом сума недоплаченої частки заробітної плати становить 9749,00 грн. Враховуючи викладене, просила суд стягнути з відповідача суму матеріальної допомоги на оздоровлення за період 2017-2021 роки (включно) у розмірі 9749,00 гривень (а.с.1-5).
Рішенням Дніпровського районного суду м. Кам'янського від 30 липня 2025 року цивільний позов ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця» про стягнення недоплаченої частки заробітної плати - задоволено повністю.
Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 9749 (дев'ять тисяч сімсот сорок дев'ять гривень) заробітної плати за період 2017-2021 роки.
Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь держави судовий збір у сумі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень двадцять копійок) (а.с.58-61).
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, АТ «Українська залізниця» звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції обставинам справи, неправильним застосуванням норм матеріального права, ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі та вирішити питання судових витрат (а.с.68-74).
В порядку ст. 360 ЦПК України від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу відповідача, в якому просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що згідно копії посвідчення № НОМЕР_1 від 23 грудня 2021 року позивач ОСОБА_1 працює на посаді сигналіста СП «Верхівцевська дистанція колії» РФ «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця». За розрахунковими листами структурного підрозділу СП «Верхівцевська дистанція колії» РФ «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» /а.с.20-21/ щодо виплати матеріальної допомоги з 2017 року ОСОБА_1 вбачається, що вона отримала матеріальну допомогу в сумі 2000 грн. при виході у відпустку в квітні 2017 року; щодо матеріальної допомоги за 2018 року вбачається, що остання отримала матеріальну допомогу в сумі 2203,76 грн. при виході у відпустку в січні 2018 року; щодо матеріальної допомоги за 2019 року вбачається, що остання отримала матеріальну допомогу в сумі 2401,01 грн. при виході у відпустку в лютому 2019 року; щодо матеріальної допомоги за 2020 року вбачається, що остання отримала матеріальну допомогу в сумі 2628,00 грн. при виході у відпустку в лютому 2020 року; щодо матеріальної допомоги за 2021 року вбачається, що остання отримала матеріальну допомогу в сумі 2838,700грн. при виході у відпустку в січні 2021 року.
З матеріалів справи вбачається, що за п. 3.1.16 Колективного договору Державного підприємства «Придніпровська залізниця» на 2007-2015 роки /а.с.9-13/ та Колективним договором Верхівцевської дистанції колії на 2011-2012 роки, схваленого на конференції трудового колективу дистанції колії 23 березня 2012 року /а.с.14-19/, було передбачено, що при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини, незалежно від періоду її надання, виплачувати за письмовою заявою згідно із положенням матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 40 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги.
При цьому згідно із п. 1.4 Колективного договору зміни і доповнення до Колективного договору, що не погіршують соціального та економічного становища працівників вносяться протягом строку його дії за погодженням сторін та затверджуються на спільному засіданні адміністрації та профспілкового комітету, а всі інші на конференції трудового колективу.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що дії відповідача щодо невиплати позивачу частини матеріальної допомоги на оздоровлення протягом 2017-2021 років у загальному розмірі 9749,00 грн. є неправомірними, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню.
Щодо доводів відповідача про застосування позовної давності, суд зазначив, що на момент невиплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги на оздоровлення діяли норми ст. 233 КзпП України, які передбачали можливість в разі порушення законодавства про оплату праці працівнику звернутись до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком, то в даному випадку підстав для застосування тримісячного строку для звернення до суду з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, відповідно не підлягають застосуванню. Таким чином, ОСОБА_1 не було пропущено строки звернення до суду із даним позовом відповідно до ст. 233 КзпП України.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно з вимогами статті 10 КЗпП України, колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.
Відповідно до вимог статті 13 КЗпП України та статті 7 Закону України «Про колективні договори і угоди», зміст колективного договору визначається сторонами.
Статтею 13 КЗпП України визначено, що у колективному договорі встановлюються взаємні обов'язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати і інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій і т.і.) Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії.
Згідно приписів статті 18 КЗпП України, положення колективного договору розповсюджуються на всіх працівників підприємства, установи, організації та є обов'язковим для роботодавця та працівника.
Відповідно до вимог частини 2 статті 97 КЗпП України, форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
Як вбачається із матеріалів справи, що за п. 3.1.16 Колективного договору Державного підприємства «Придніпровська залізниця» на 2007-2015 роки /а.с.9-13/ та Колективним договором Верхівцевської дистанції колії на 2011-2012 роки, схваленого на конференції трудового колективу дистанції колії 23 березня 2012 року /а.с.14-19/, було передбачено, що при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини, незалежно від періоду її надання, виплачувати за письмовою заявою згідно із положенням матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 40 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги.
При цьому згідно із п. 1.4 Колективного договору зміни і доповнення до Колективного договору, що не погіршують соціального та економічного становища працівників вносяться протягом строку його дії за погодженням сторін та затверджуються на спільному засіданні адміністрації та профспілкового комітету, а всі інші на конференції трудового колективу.
Натомість, на підставі пп. 3, 5 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 року, за постановою постанови керівництва та первинної профспілкової організації структурного підрозділу «Верхівцевська дистанція колії» № 386 від 10.04.2017 року постановлено застосовувати з 01.04.2017 року у діючому колективному договорі замість величини «мінімальна заробітна плата», розрахункову величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб», встановленого законом.
Слід зазначити, що за ч. 2 ст. 19 КзпП України, якщо роботодавець порушив умови колективного договору, профспілки, що його уклали, мають право надсилати роботодавцю подання про усунення цих порушень, яке розглядається у тижневий строк. У разі відмови усунути порушення або недосягнення згоди у зазначений строк профспілки мають право оскаржити неправомірні дії або бездіяльність посадових осіб до суду.
Суд першої інстанції встановив, що у 2017-2021 роках позивачу при наданні відпусток повинна була надаватись за його заявою матеріальна допомога на оздоровлення відповідно до п. 3.1.16 Колективного договору, які є чинними по цей час, яка відповідно повинна складати не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати такої матеріальної допомоги.
Однак, в порушення Колективного договору матеріальна допомога на оздоровлення позивачу надавалась частково протягом 2017-2021 років, тобто в розмірі, що не відповідає розміру, встановленому умовами Колективного договору.
Так, за Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200 грн., а 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив лише 2000 грн.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2018 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3723 грн., а 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив лише 2325 грн.
На підставі Закону України «Про державний бюджет України на 2019 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 4173 грн., а 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив лише 2401,25 грн.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 4723 грн., а 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив лише 2627,50 грн.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2021 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 6000 грн., а 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив лише 2837,50 грн.
З урахуванням викладеного, сума недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за вказаний період ОСОБА_1 становить: за 2017 рік за 2017 рік - (3200 - 2000 = 1200), оскільки було у 2017 році замість 3200 грн. виплачено 2100 грн.; за 2018 рік - (3723 - 2203,76 = 1520,00), оскільки було у 2018 році замість 3723 грн. виплачено 2203,00 грн.; за 2019 рік - (4173 - 2401,79 = 1772,00), оскільки було у 2019 році замість 4173 грн. виплачено 2401,00 грн.; за 2020 рік - (4723 - 2628,00 = 2095,00), оскільки було у 2020 році замість 4723 грн. виплачено загалом 2628,00 грн.; за 2021 рік - (6000 - 2838,00 = 2095,00), оскільки було у 2021 році замість 6000 грн. виплачено 2628,00 грн. Загалом сума недоплаченої частки заробітної плати становить 9749,00 грн.
Колегія суддів зауважує, що прийняття 10 квітня 2017 року постанови керівництва та первинної профспілкової організації структурного підрозділу «Верхівцевська дистанція колії» № 386 про застосовування з 01.04.2017 року замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом», а також «не менше двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених законодавством України на 1 січня звітного року» відповідно, є діями, що погіршували становище працівників порівняно із діючим законодавством.
При цьому, як вбачається з ч. 1 ст. 9 КзпП України умови трудових договорів, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними, внаслідок чого вказана правова норма не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством, адже вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагає судової процедури визнання їх недійсними.
За п. 3 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» було встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.
На підставі п. 5 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» було встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Сторонам, які уклали колективні договори і угоди, у тримісячний строк привести їх норми у відповідність із цим Законом згідно із законодавством. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до умов вказаного Закону, мінімальна заробітна плата перестала бути розрахунковою величиною при визначенні розмірів заробітної плати та інших виплат, в тому числі вона не могла бути застосована як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Сторони, які укладали такі договори мали б привести їх до норм вказаного Закону протягом 3 місяців.
Однак, стаття 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Проаналізувавши у сукупності положення статі 22, 58 Конституції України, статті 9 КЗпП України, можна зробити висновок, що нові Закони, які погіршують становище працівників, зокрема призводять до зменшення певних виплат, розмір яких врегульований до прийняття цих Законів, договорами про працю не мають зворотної сили.
Слід зазначити, в матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач попереджав позивача про погіршення існуючих умов оплати праці.
Колегія суддів повністю погоджується з висновками суду першої інстанції та не може погодитись з доводами сторони відповідача викладеними в апеляційній скарзі.
Судом першої інстанції вірно враховано положення статті 9 КЗпП України, згідно якої умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними, та констатовано, що вказана правова норма не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством, адже вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагають судової процедури визнання їх недійсними.
Виходячи з наведеного вище, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що дії відповідача щодо невиплати позивачу частини матеріальної допомоги на оздоровлення протягом 2017-2021 років у загальному розмірі 9749,00 грн. є неправомірними, тому заявлені позивачем позовні вимоги підлягають задоволенню.
Крім того, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги про безпідставне не застосування судом першої інстанції строків позовної давності.
Згідно частини 2 статті 233 КЗпП України у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.
Крім того, згідно пункту 1 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) строки, що тривав протягом всього спірного періоду, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Разом з тим, колегією суддів не приймаються доводи апеляційної скарги відповідача про те, що у постановах Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 501/4788/21, від 25 січня 2024 року у справі № 501/4789/21 та від 14 лютого 2024 року у справі № 501/4698/21 суд дійшов висновку, що починаючи з 01 січня 2017 року на виконання вимог Закону № 1774-VIII від 06 грудня 2016 року підприємство зобов'язано при обчисленні місячної тарифної ставки застосовувати в якості розрахункової величини встановлений законом прожитковий мінімум для працездатних осіб, а не мінімальний розмір заробітної плати.
Так, для визначення подібності правовідносин слід враховувати правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб'єктним й об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Виходячи із наведеного, посилання в апеляційній скарзі, як на правозастосовчу практику Верховного Суду, викладену у постановах від 10 січня 2024 року у справі № 501/4788/21, від 25 січня 2024 року у справі № 501/4789/21 та від 14 лютого 2024 року у справі № 501/4698/21 є безпідставними, оскільки зміст правовідносин у вказаних справах та даній справі є відмінним.
Так, у наведених відповідачем справах склалися правовідносини щодо обчисленні місячної тарифної ставки працівника, тоді як предметом даного спору є стягнення недоплаченої частини матеріальної допомоги на оздоровлення, виплата якої визначена умовами Колективного договору.
Доводи апеляційної скарги в цілому повторюють доводи позовної заяви, належна оцінка яким надана судом першої інстанції, не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставою для скасування рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що вказане рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі норм матеріального та процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні.
Враховуючи зазначене, відповідно до статті 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення залишенню без змін.
Що стосується судових витрат понесених апелянтом, то колегія суддів їх не розподіляє, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» - залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Кам'янського від 30 липня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Повний текст постанови складено 18 грудня 2025 року.
Судді: