17 грудня 2025 р.Справа № 520/25416/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Любчич Л.В.,
Суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. ,
за участю секретаря судового засідання Труфанової К.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 17.11.2025, головуючий суддя І інстанції: Супрун Ю.О., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, по справі № 520/25416/25
за позовом ОСОБА_1
до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області (далі - відповідач)? в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Аварійно-рятувального загону спеціального призначення ГУ ДСНС у Харківській області, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошового забезпечення з 01.01.2020 по 19.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії.
- зобов'язати Аварійно-рятувальний загін спеціального призначення ГУ ДСНС у Харківській області здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення (з урахуванням раніше сплачених сум) за періоди: з 01.01.2020 по 31.12.2020 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" на 1 січня 2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; з 01.01.2021 по 31.12.2021 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" на 1 січня 2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; з 01.01.2022 по 31.12.2022 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 1 січня 2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; з 01.01.2023 по 19.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на 1 січня 2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 17.11.2025 відмовлено у задоволенні заяви представника позивача про поновлення пропущеного строку звернення до суду.
Визнано неповажними причини пропуску ОСОБА_1 строку звернення до суду із позовною заявою до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення ГУ ДСНС у Харківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Позовну заяву ОСОБА_1 до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення ГУ ДСНС у Харківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії залишено без розгляду в частині позовних вимог:
- визнати протиправною бездіяльність Аварійно-рятувального загону спеціального призначення головного управління державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошового забезпечення з 19.07.2022 по 19.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії.
- зобов'язати Аварійно-рятувальний загін спеціального призначення головного управління державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення (з урахуванням раніше сплачених сум) за періоди: з 19.07.2022 по 31.12.2022 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 1 січня 2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; з 01.01.2023 по 19.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на 1 січня 2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії.
Продовжено розгляд справи в іншій частині позовних вимог.
Позивач не погодився з ухвалою суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для правильного вирішення питання та порушення норм процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 17.11.2025 про залишення позову без розгляду в частині позовних вимог з 19.07.2022 по 19.05.2023 та направити справу до Харківського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги позивач вказує на помилковість висновку суду першої інстанції про те, що перебіг строку звернення до суду з цим позовом розпочався з дати ознайомлення позивача з сумами нарахованими та сплаченими йому при звільненні, які вказані у грошовому атестаті, а саме з 04.03.2025. Вказує, що грошовий атестат самостійно сам по собі не є повідомленням про нараховані та сплачені позивачу суми при звільненні у правовідносинах, з приводу яких ініційовано вказане судове провадження - застосування відповідачем неналежного механізму під час обрахунку грошового забезпечення, оскільки, за відсутності у ньому відомостей щодо того який саме прожитковий мінімум застосовано відповідачем та який тарифний розряд та який тарифний коефіцієнт належні позивачу, числові показники грошового забезпечення, зазначені у ньому є неможливо перевірити на відповідність первинній редакції п.4 постанови Кабінету Міністрів України № 704.
Зазначає, що позивачу при звільненні відповідачем не було повідомлено і не могло бути повідомлено, жодної інформації щодо того який саме прожитковий мінімум застосовано відповідачем та який тарифний розряд та тарифний коефіцієнт належні позивачу, оскільки такі зобов'язання не передбачені жодною нормою чинного законодавства.
Підсумовуючи наведене, апелянт зазначає, що у спірних правовідносинах під «письмовим повідомленням про нараховані та сплачені позивачу суми при звільненні» у розумінні початку перебігу строку звернення до суду, визначеного частиною другою статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній з 19.07.2022), слід розуміти сукупність грошового атестату та відомостей, з яких вбачається застосований відповідачем механізм обчислення грошового забезпечення позивача.
При цьому, хоча грошовий атестат, як встановив суд першої інстанції, був підписаний позивачем 04.03.2025, відомості про застосування відповідачем неналежного механізму обчислення грошового забезпечення стали відомі позивачу лише з листа відповідача від 18.09.2025, у якому прямо зазначено, що механізм, передбачений первинною редакцією пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України № 704, дію якої було відновлено після скасування в судовому порядку у справі № 826/6453/18 змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України № 103, відповідачем не застосовувався.
У зв'язку з чим наполягає, що звернення позивача до суду 24.09.2025 відбулося у межах тримісячного строку з моменту, коли йому стало відомо про відповідний факт та свідчить про дотримання строків звернення до суду.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу в якому, наполягаючи на законності та обґрунтованості ухвали суду першої інстанції, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, вказує, що порядок та строки виплати грошового забезпечення позивачу у спірний період визначалися Інструкцією № 623, відповідно до якої виплата здійснювалась щомісяця з 20 по 25 число. Отже, позивач щомісяця отримував грошове забезпечення та знав його точний розмір, а тому мав можливість одразу дізнатися про можливу недоплату. На думку відповідача, моментом, з якого позивач мав знати про порушення свого права, є перше число кожного місяця, наступного за місяцем отримання відповідної виплати.
Крім того, у період проходження служби на позивача поширювалася дія Закону України «Про запобігання корупції», який зобов'язував його щорічно подавати декларації із зазначенням усіх отриманих доходів, у тому числі грошового забезпечення, з розкриттям їх виду, джерела та розміру. Для належного заповнення декларацій позивач був зобов'язаний знати структуру, складові та загальний розмір свого грошового забезпечення, що, на переконання відповідача, свідчить про його обізнаність із відповідними нарахуваннями.
Зауважує, що вказані відомості викладені у грошовому атестаті № 3, оформленому відповідно до Інструкції № 623, та який позивач отримав і підписав 03.05.2025, підтвердивши правильність зазначених у ньому даних. Протягом проходження служби позивач не оскаржував ні розмір, ні порядок нарахування грошового забезпечення та не звертався за роз'ясненнями, що, на думку відповідача, свідчить про відсутність своєчасної реакції на можливе порушення його прав.
Стверджує, що звернення позивача за правовою допомогою та отримання листа у відповідь на адвокатський запит від відповідача не змінює момент з якого ОСОБА_1 повинен був дізнатись про порушення (на його думку) своїх прав, а свідчить лише про час, коли він почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду, у разі якщо позивач без зволікань та протягом розумного строку не вчиняв активних дій щодо отримання інформації про правильність чи помилковість нарахування йому розміру грошового забезпечення.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 30.09.2025 відкрито спрощене провадження в адміністративній справі №520/25416/25 за позовом ОСОБА_1 до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення ГУ ДСНС у Харківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідачем заявлено клопотання про залишення позову без розгляду через пропуск позивачем строку звернення до суду.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 20.10.2025 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків, шляхом подання заяви про поновлення строку звернення з позовом, в якій вказати інші причини, які перешкоджали своєчасному зверненню з вимогами з 19.07.2022 по 19.05.2023 та надати відповідні докази.
Представник позивача через систему "Електронний суд" 22.10.2025 надіслав заяву про усунення недоліків в якій зазначив, що частина позовного періоду, а саме: з 01.01.2020 до 18.07.2022 охоплена сферою застосування частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, якою визначено, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Щодо решти позовного періоду з 19.07.2022 по 19.05.2025, вказав, що дійсно застосовується нині чинна строкова редакції ст.233 КЗпП. Також представник позивача зазначив, що якщо грошовий атестат датовано моментом звільнення позивача, то про застосований відповідачем неналежний механізм при обрахунку його додаткової винагороди позивач дізнався, отримавши лист відповідача від 18.09.2025, а з позовом до суду звернувся 24.09.2025 - тобто, у тримісячний строк з моменту обізнаності з вказаним фактом
Постановляючи ухвалу про залишення без розгляду позовної заяви ОСОБА_1 в частині позовних вимог за період з 19.07.2022 по 19.05.2023, суд першої інстанції виходив з того, що звертаючись до суду з даним позовом 24.09.2025, позивач пропустив, встановлений ст.233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду, адже відлік такого строку для позивача розпочався з 04.03.2025 - дня ознайомлення з грошовим атестатом.
Суд зазначав, що посилання представника позивача на те, що він остаточно констатував порушення своїх прав, отримавши лист відповідача 18.09.2025 є безпідставними, адже наведені обставини не змінюють момент, з якого сторона позивача повинна була дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли сторона позивача почала вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду в даному випадку.
Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, враховуючи межі перегляду, передбачені ст. 308 КАС України, апеляційний суд зазначає таке.
Згідно зі статтею 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Право звернення до суду є невід'ємним особистим правом, яке реалізовується особою в порядку, встановленому КАС України. Способом реалізації цього права є звернення зацікавленої особи з позовом до суду. У свою чергу, звернення до суду з позовом є підставою для виникнення процесуальних відносин, пов'язаних з вирішенням спору по суті.
При цьому, реалізація особою права на звернення до суду із позовом чи заявою (клопотанням) повинна здійснюватись з дотримання встановленого законодавством процесуального порядку, зокрема, з дотриманням вимог КАС України.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи подано адміністративний позов у строк, установлений законом (якщо адміністративний позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).
Частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з частинами другою та третьою статті 122 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців).
У постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23 Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок щодо питання про те, положення якої норми підлягають застосуванню у питанні визначення строку звернення до суду у справах, пов'язаних з порушенням закону про оплату праці у публічно-правових відносинах. У вказаній справі Велика Палата Верховного Суду зазначає, що положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час недопуску до продовження виконання повноважень) у разі порушення законодавства про оплату праці. В судовій практиці усталеним є підхід щодо застосування приписів Кодексу законів про працю України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо проходження публічної служби, у яких виник спір. Такий підхід відповідає висновкам Конституційного Суду України, сформульованим у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002, за змістом якого при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних законах норм, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівника.
Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що норма статті 233 Кодексу законів про працю України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Вказана норма поширює свою дію на всіх працівників та службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.
За правилами частин першої, другої статті 233 КЗпП України (в редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) працівник міг звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду, зокрема, в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом № 2352-ІХ запроваджено ряд змін у трудовому законодавстві, зокрема, положення частини другої статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Закон № 2352-ІХ та, відповідно, і нова редакція статті 233 КЗпП України набрали чинності з 19 липня 2022 року.
Отже, до 19.07.2022 КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21, від 6 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22, від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22.
Матеріали справи свідчать, що позивача звільнено зі військової служби з 30.04.2024, тобто під час дії нової редакції ч. 2 ст. 233 КЗпП. При цьому часовий проміжок, за який позивач просить перерахувати грошове забезпечення, охоплюється періодом з 25.01.2022 по 20.05.2023, тобто підпадає під дію частини першої статті 233 КЗпП України, як до 19.07.2022 так і в редакції Закону № 2352-IX від 01 липня 2022 року, яка почала діяти лише з 19 липня 2022 року.
З метою забезпечення єдності практики вирішення спорів у правовідносинах щодо застосування приписів статті 233 КЗпП України, судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду здійснила перегляд судового рішення у справі № 460/21394/23 (постанова від 21.03.2025).
У зазначеній постанові судова палата дійшла висновку, що, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19.07.2022, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону № 2352-ІХ, то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-ІХ).
Початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову (у частині вимог за період з 19.07.2022) необхідно обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум.
Отже, для правильного вирішення цього спору необхідно з'ясувати, з якою подією слід пов'язувати початок перебігу строку звернення до суду з вимогами щодо перерахунку грошового забезпечення військовослужбовця та інших сум, за період з 19 липня 2022 року по 19 травня 2023 року.
Колегія суддів звертає увагу, що позивач вимагає здійснити нарахування та виплату сум, право на які він набув під час проходження військової служби. При цьому важливим є те, що позов про стягнення належного грошового забезпечення подано вже після звільнення позивача з військової служби.
У Рішенні від 05 жовтня 2013 року №8-рп/2013 Конституційний Суд України, аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення‚ виходив з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Крім обов'язку оплатити результати праці робітника‚ існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо.
Конституційний Суд України зазначив, що праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому указані виплати‚ гарантовані державою‚ і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
З урахуванням викладеного Конституційний Суд України констатував, що під заробітною платою, що належить працівникові, або‚ за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу (у редакції, чинній до 19 листопада 2022 року)‚ належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Чинна редакція частини другої статті 233 КЗпП України містить поняття «суми, що належать працівникові при звільненні».
З огляду на викладене суд дійшов висновку про те, що спірні правовідносини регулюються частиною другою статті 233 КЗпП України, якою визначено тримісячний строк (з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні) звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні.
На переконання колегії суддів, початок перебігу строку звернення до суду у цій справі, з урахуванням частини другої статті 233 КЗпП України (у чинній редакції), належить пов'язувати з моментом, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому (у період з 19 липня 2022 року по 20 травня 2023 року) сум. Таким моментом може бути день вручення розрахункового листа, довідки про нараховані та виплачені суми тощо.
Такий підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23, постановленій Судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, а також підтриманий Верховним Судом у постановах від 30 травня 2025 року у справі №380/19729/24, від 24 червня 2025 року у справі № 480/10675/24, від 30 вересня 2025 року у справі справа № 440/15457/24, від 01 жовтня 2025 року у справі № 580/11545/24 та інших.
Відповідно до витягу з наказу начальника ГУ ДСНС України в Харківській області від 24.02.2025 № 104 позивача з 24.02.2025 р. звільнено з посади викладача навчального пункту аварійно-рятувального загону спеціального призначення.
Враховуючи, що позивача звільнено вже після 19.07.2022, то застосуванню підлягають саме положення статтею 233 КЗпП України, а саме, тримісячний строк звернення до суду з дня одержання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
З матеріалів справи вбачається, що із позовом до адміністративного суду позивач звернувся лише 23.09.2025, тобто поза межами тримісячного строку, визначеного статтею 233 КЗпП України.
Таким чином, приписи частини першої статті 233 КЗпП України у редакції після 19 липня 2022 року, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня, коли особа (працівник, службовець) дізналась або повинна була дізнатися про порушення свого права підлягають застосуванню до вимог ОСОБА_1 щодо перерахунку грошового забезпечення за період з 19.07.2022 по 19.05.2023.
Суд першої інстанції залишаючи без розгляду позов ОСОБА_1 , виходив з того, що тримісячний строк визначений статтею 233 КЗпП України для звернення до суду розпочався з дня одержання позивачем письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, яким є саме дата ознайомлення із грошовим атестатом.
Так, матеріалами справи підтверджено, що позивача було ознайомлено з грошовим атестатом №3 від 04.03.2025, про що свідчить його підпис на вказаному документі (том 1 а.с. 142-143).
Отже, початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову в оскаржуваній частині (перерахунок грошового забезпечення за період з 19.07.2022 по 19.05.2023) слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, що, у цій справі, відбулося шляхом вручення грошового атестата (тобто, письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні).
Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що саме дата вручення позивачу зазначеного документа, а саме 04.03.2025, є подією, з якою пов'язаний початок перебігу строку звернення до суду.
Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, при розгляді справи №460/21394/23 (постанова від 21 березня 2025 року) (пункти 77-79).
В той же час, дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин, якщо ці відносини стали спірними.
Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно-правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, стабільної діяльності суб'єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій. Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Установлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв'язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб'єкта владних повноважень в адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом установленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії в часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв'язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень.
Винятком з цього правила є випадок, коли така особа без зайвих зволікань, в розумний строк після отримання виплати, демонструючи свою необізнаність щодо причин визначення спірного розміру виплати звернулась до вповноваженої особи із заявою про надання відповідної інформації. В такому випадку особа вважається такою, що дізналась про порушення її прав при отриманні від такого органу відповіді на подану заяву.
Незнання про порушення своїх прав через байдужість або небажання про це дізнатися не можуть розглядатися як поважна причина пропуску строку звернення до суду з адміністративним позовом, оскільки є результатом суб'єктивних дій самого позивача, а не об'єктивно існуючими обставинами, що перешкоджають їй вчасно реалізувати своє право на судовий захист.
Колегія суддів наголошує, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть бути визнані ті обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.
При цьому, суд наголошує, що наведені позивачем доводи не відносять до доводів, які б свідчили про наявність об'єктивно непереборних обставин, пов'язаних з дійсними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення дій щодо звернення до суду з позовом за захистом порушеного права, протягом установленого законом строку.
Жодних письмових пояснень від позивача та представника позивача щодо вчинених дій на отримання від відповідача розміру виплачених сум в період з 04.03.2025 (моменту ознайомлення з грошовим атестатом) по 15.08.2025 (дата адвокатського запиту, направленого до відповідача) матеріали справи не містять.
Отже, в ході розгляду даної справи судом не встановлено обставин та позивачем таких обставин не приведено, які б вказували на поважність причин пропуску визначеного законом строку для звернення до суду із вимогами щодо неправильності обрахунку грошового забезпечення за період з 19.07.2022 по 19.05.2023.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про застосування до спірних правовідносин редакції статті 233 КЗпП України, чинної на момент звернення позивача до суду із позовом, що передбачає залишення без розгляду позовної заяви.
Твердження апелянта про те, що грошовий атестат не є належним доказом інформування позивача про суми нарахованого та виплаченого йому грошового забезпечення, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки за висновками Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, які викладно у постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23, початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, зокрема, шляхом вручення грошового атестата (тобто, письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні).
При цьому колегія суддів зазначає, що у грошовому атестаті позивача № 3 від 04.03.2025 дійсно не наведено відомостей про механізм, застосований відповідачем при обчисленні його грошового забезпечення. Водночас відсутність у цьому документі деталізованого опису такого механізму не свідчить про необізнаність позивача щодо підстав та правильності здійснених нарахувань, оскільки вже на момент ознайомлення з грошовим атестатом позивач був обізнаний про наявність відповідних суперечностей.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що з моменту отримання грошового атестату позивач мав об'єктивну можливість усвідомити зміст та підстави спірних нарахувань і, відповідно, порушення своїх прав, а тому відсутність у грошовому атестаті відомостей про конкретний механізм розрахунку не впливає на початок перебігу строку звернення до суду.
Водночас, знаючи про наявність відповідних розбіжностей позивач з позовом до суду звернувся лише через півроку після звільнення.
Таким чином, вказані доводи апелянта не спростовують поважності причин пропуску визначеного законом строку для звернення до суду.
Зважаючи на викладене, колегія суддів не встановила порушення судом першої інстанції норм процесуального права чи неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи.
Інші доводи на, які посилався заявник апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.
Суд також зауважує, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 24.01.2020 (справа № 420/2921/19).
Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до положень статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 17 листопада 2025 року по справі № 520/25416/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Л.В. Любчич
Судді О.А. Спаскін О.В. Присяжнюк
Повний текст постанови складено 19.12.2025 року