11 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 990/163/24
провадження № 11-326заі25
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Уркевича В. Ю.,
судді-доповідача Губської О. А.,
суддів Банаська О. О., Білоконь О. В., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Гімона М. М., Ємця А. А., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Погрібного С. О., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ткача І. В., Шевцової Н. В.
за участю:
секретаря судового засідання Олеярника М. І.,
позивача - ОСОБА_1
представника позивача - адвоката Баранова Д.М.,
представника відповідача - Петренко Ю.В.,
розглянула у судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргуВищої кваліфікаційної комісії суддів України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 липня 2025 року (судді Чиркін С. М., Єзеров А. А., Кравчук В. М., Коваленко Н. В., Стародуб О. П.) у справі № 990/163/24 за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити дії,
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
1. ОСОБА_1 звернувся з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія), у якому просив: визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 21 березня 2024 року № 372/дс-24; зобов'язати Комісію повторно провести співбесіду з позивачем щодо надання рекомендації для призначення на посаду судді.
2. На обґрунтування позову стверджував, що в оскарженому рішенні відповідач чітко не зазначив конкретні норми нормативно-правових актів, яким не відповідає позивач та які стали підставою для існування обґрунтованого сумніву у відповідності його критеріям доброчесності та професійної етики, що стало наслідком відмови відповідача у наданні рекомендації.
3. Також позивач не згоден з оцінкою Комісією інформації, зазначеної в декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2022 рік, щодо фактичного проживання в селі Олександрівка Богодухівського району Харківської області та відсутності відповідного запису в розділі «Об'єкти нерухомості» стосовно права користування цим нерухомим майном.
Стверджує, що користувався житловим приміщенням як переміщена особа для тимчасового розміщення, за ним не була закріплена якась конкретна кімната у житловому приміщені, в якому одночасно знайшли тимчасовий притулок декілька осіб.
З огляду на зазначене та згідно із роз'ясненнями уповноваженого органу - Національного агентства з питань запобігання корупції (далі - НАЗК) не зазначав це майно в декларації як адресу своєї тимчасової реєстрації внутрішньо переміщеної особи (відповідь на питання у роз'ясненнях № 88-2).
Також позивач зазначив, що не мав можливості задекларувати місце тимчасового проживання, оскільки право власності на нерухоме майно не було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та інших реєстрах, відповідно цей об'єкт не має індивідуальних ознак, необхідних для декларування. З цього приводу покликався на відповідні роз'яснення НАЗК та наголосив, що надав Комісії відповідні пояснення. Вважає, що заповнення декларації відповідно до роз'яснень НАЗК є елементом доброчесності.
4. Щодо зазначення в декларації за 2022 рік в розділі «Доходи» заробітної плати сина - ОСОБА_2 , на противагу твердженню відповідача, позивач зауважив, що інформацію про доходи сина не зазначав та не зобов'язаний це робити, оскільки син 1989 року народження, є повнолітнім та проживає окремо.
Позивач також зазначив, що відповідно до результатів спеціальної перевірки щодо достовірності відомостей, зазначених особою у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2016 рік кандидата на посаду судді ОСОБА_1 (додаток до листа НАЗК від 28 грудня 2017 року № 52-14/47899/17) розбіжностей між відомостями, зазначеними, зокрема, у розділі «Доходи, у тому числі подарунки», та наявною у НАЗК інформацією, базами даних не встановлено. Отже, відповідно до висновку уповноваженого державного органу у декларації за 2016 рік в частині задекларованих доходів помилок також немає.
Наголосив, що спеціальна база НАЗК при заповненні декларації прийняла зазначену ним інформацію як належну. Вважає, що у випадку наявності розбіжностей або помилок виключається можливість подання електронної декларації.
5. Щодо зауважень відповідача з приводу декларування автомобіля наголосив, що у відповідному розділі декларації за 2016 рік відобразив належність йому на праві спільної власності в розмірі 50 % автомобіля 2008 року випуску. Зазначив, що кошти на придбання автомобіля, зокрема і ті, що належали йому, з 2007 року знаходилися у пані ОСОБА_3 , та саме вона в грудні 2008 року придбала автомобіль.
Наголосив, що власником авто в технічному паспорті зазначена його колишня дружина ОСОБА_3 , оскільки автомобіль був придбаний у період шлюбу та він був вписаний у технічний паспорт як особа, що має право керування цим автомобілем. Вважав себе співвласником авто, про що вказав у декларації.
Стверджує, що НАЗК під час перевірки декларації не вважало незазначення іншого співвласника помилкою.
Втім, у 2008 році припинив шлюбні стосунки з пані ОСОБА_3 , проживав окремо (були зареєстровані за різними адресами).
Звернув увагу, що у 2018 році надав відповідачу письмові пояснення щодо декларування автомобіля, у яких зазначив, що останній придбаний під час шлюбу за спільні кошти подружжя. Водночас надав копію технічного паспорта.
Втім, після розлучення у 2009 році, пані ОСОБА_3 як власниця майна відмовилася надати свої персональні дані (код платника податків) для зазначення їх у декларації за 2016 рік. Зазначила, що вона не суб'єктом декларування, тому не зобов'язана надавати інформацію. Свою позицію вона підтвердила листом від 26 квітня 2024 року.
Стверджує, що з урахуванням роз'яснень НАЗК № 58 зазначив наявну інформацію та виконав свій обов'язок.
Звернув увагу на те, що згідно з позицією НАЗК, викладеною у результатах спеціальної перевірки щодо достовірності відомостей, зазначених особою у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2016 рік кандидата на посаду судді ОСОБА_1 (додаток № 12 до позовної заяви) та роз'ясненнями НАЗК № 68, оприлюдненими пізніше на сайті, не потрібно було декларувати авто у спільній власності. Також із покликанням на відповідні роз'яснення НАЗК № 68 стверджував, що відображення права власності на автомобіль як спільної власності було помилковим.
З цих підстав вважає, що об'єкт декларування належить на праві спільної власності (спільної сумісної або спільної часткової) суб'єкту декларування та/або члену його сім'ї та/або третій особі і такий об'єкт вказується у відповідному розділі декларації лише 1 раз, із зазначенням всіх співвласників.
Наголосив, що, на думку НАЗК, належність об'єкта декларування суб'єкту декларування та/або члену його сім'ї та/або третій особі на праві спільної власності визначається лише на підставі правовстановлюючих документів, а не за нормами Сімейного кодексу України (далі також СК України).
Позивач погодився, що з урахуванням такого роз'яснення повинен був декларувати це майно не як співвласник за нормами СК України, а тільки як особа, що користується цим майном. Зазначене роз'яснення врахував та виправив інформацію в декларації за 2022 рік.
6. З урахуванням результатів спеціальної перевірки щодо достовірності відомостей, зазначених особою у декларації за 2016 рік кандидата на посаду судді ОСОБА_1, оформлених листом від 28 грудня 2017 року № 52-14/47899/17, наголосив, що уповноважений орган НАЗК порушень не виявив, а повторне проведення спеціальної перевірки не передбачено. З цих підстав стверджував, що Комісія незаконно провела повторну перевірку відомостей за 2016 рік та змінила тлумачення обставин, які вже були оцінені у 2018 році.
Акцентує увагу на тому, що надані на початку 2018 року письмові пояснення цілком задовольнили вимоги Комісії та рішенням ВККС від 12 червня 2018 року № 264/ДС-18 «Про визначення результатів спеціальної перевірки в межах процедури добору кандидатів на посаду судді місцевого суду, оголошеного Комісією 03 квітня 2017 року» були визнано такими, що за результатами спеціальної перевірки відповідають установленим Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII) вимогам до кандидата на посаду судді. Вважає, що у зв'язку із прийняттям ВККС рішення від 12 червня 2018 року № 264/ДС-18 питання щодо помилкового декларування автомобіля як спільної власності було вирішено після подання відповідних пояснень у 2018 році.
7. Щодо висновків Комісії про наявність права на кімнату у комунальній квартирі, придбану його дружиною пані ОСОБА_3 під час їх шлюбу, та невідображення цього нерухомого майна у поданих деклараціях зазначив, що питання щодо комунальної квартири на співбесіді не ставилось та не обговорювалось, у зв'язку із чим відповідач позбавив його можливості надати будь-які пояснення з цього конкретного питання та заперечувати викладеному відповідачем неправильному висновку. Зауважує, що відсутність під час співбесіди такого запитання доводиться записом співбесіди від 21 березня 2024 року із переможцями конкурсу у складі колегії № 2. Наголосив, що відповідач не надсилав йому листів із пропозицією надати письмові пояснення з цього питання, чим грубо обмежив його право надати пояснення. Позивач заперечує проти висновку відповідача про наявність у нього права спільної сумісної власності на кімнату у комунальній квартирі. Як на нормативне обґрунтування такої позиції покликався на статтю 57 СК України, наголошуючи, що це майно є особистою приватною власністю дружини. Водночас покликався на вимоги пункту 3 частини першої статті 57 СК України, згідно із якою особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, серед іншого, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Стверджує, що кімната у комунальній квартирі була придбана пані ОСОБА_3 виключно за її власні кошти, без його згоди на цю купівлю кімнати на публічних торгах, організованих виконавчою службою, та така згода законодавством не передбачалась. Зауважив, що у 2008 році подружжя проживали окремо один від одного та пані ОСОБА_3 про таку купівлю його не повідомляла.
Водночас покликався на пояснення ОСОБА_3 , згідно з якими нерухоме майно, кімната житловою площею 9 кв. м, загальною 14 кв. м, у комунальній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , була придбана на прилюдних торгах. Вартість придбаного нею майна складала 28,2 тис. грн, що на той час було еквівалентно 5,5 тис. доларів США (надано копію свідоцтва від 11 липня 2008 року).
Стверджує, що власниця цього майна пані ОСОБА_3 мала власні грошові кошти, оскільки раніше продала належну їй двокімнатну квартиру, яку своєю чергою придбала ще до шлюбу - у 1996 році, а шлюб був укладений у 1998 році. Водночас наявність у ОСОБА_3 власних коштів підтверджується інформацією, зазначеною в договорі банківського вкладу від 03 липня 2008 року на суму 50 тис. доларів. Стверджує, що в силу статті 57 СК України не має жодних підстав претендувати на майно, яке було придбано за особисті кошти дружини пані ОСОБА_3 , що, на його думку, виключає обов'язок зазначати це майно у власній майновій декларації.
8. Також позивач не погоджується із висновками Комісії, що, надаючи оплатні послуги ТОВ «ТК «Україна», ймовірно, сприяв штучному збільшенню валових витрат вказаного суб'єкта, зокрема, у 2008 році, що могло призводити до зменшення оподатковуваного доходу.
З цього приводу зазначає, що згідно з інформацією, наявною в Єдиному державному реєстрі, згадуване у рішенні відповідача ТОВ «ТК «Україна» зареєстроване у цьому реєстрі лише 01 березня 2017 року, відповідно станом на 2008 рік його не існувало. Зазначив, що ТОВ ТК «Україна» не сплачує податок на дохід, оскільки відповідно до Податкового кодексу України як юридична особа на загальній системі оподаткування є платником податку на прибуток. Позивач наголосив, що фінансово-господарська діяльність зазначеної юридичної особи перевірялася контролюючими органами у ІІІ кварталі 2021 року за період з 01.03.2017 по 30.06.2021, за результатами якої складено акт перевірки від 30 вересня 2021 року № 17171/20-40-07-02-08/4184267. Своєю чергою, перевіркою не встановлено зумисного штучного завищення валових затрат.
9. Вказує, що письмові відповіді від уповноважених органів про відсутність притягнення його до кримінальної і адміністративної відповідальності, які надані на запити відповідача та знаходяться у досьє, прямо доводять, що впродовж життя він дотримувався принципів доброчесності.
10. Стверджує, що в оскарженому рішенні відповідач не застосував норму частини дев'ятої статті 69 Закону №1402-VIII щодо критеріїв оцінки доброчесності кандидата на посаду судді, яким, на думку відповідача, не відповідає позивач в разі зазначення у декларації відомостей з помилками.
11. З цих підстав вважає рішення Комісії немотивованим, оскільки відповідач не послався на норми Кодексу суддівської етики, яким не відповідає позивач.
12. Стверджує, що можлива помилка у декларації щодо співвласника не викликана наміром позивача ухилитись від декларування або відсутністю з його сторони інтересу щодо відомостей, а пов'язана з тим, що у позивача не було необхідної достовірної інформації.
13. У той же час сумнівів щодо законності джерел походження майна позивача, відповідності рівня життя кандидата на посаду судді задекларованим доходам, відповідності способу життя кандидата на посаду судді його попередньому статусу відповідач у рішенні не зазначає.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
14. Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 липня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення ВККС від 21 березня 2024 року № 372/дс-24 про відмову в наданні рекомендації для призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду Харківської області. Зобов'язано ВККС повторно провести співбесіду з ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду Харківської області.
15. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що критерій доброчесності є надзвичайно важливим з огляду на те, яку роль відіграє судова влада у становленні правової держави. Саме доброчесність є ключовою категорією у формуванні морально-етичного образу суддів, запорукою формування довіри народу до суддів та судової влади в цілому. Суд звернув увагу, що правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципів законності та верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. У цьому контексті суд першої інстанції наголосив, що межі дискреції ВККС при вирішенні питання про внесення рекомендацій до Вищої ради правосуддя про призначення кандидата на посаду судді не можуть бути неосяжними та повинні підлягати зовнішньому публічному контролю. Процес розгляду Комісією цього питання, як і ухвалене за результатом цього процесу рішення, мають бути зрозумілим як кандидату на посаду судді, стосовно якого розглядалося питання, так і незалежному сторонньому спостерігачеві. Обсяг і ступінь мотивації рішення залежить від конкретних обставин, які були предметом розгляду, але у будь-якому випадку має показувати, приміром, що доводи / пояснення кандидата на посаду судді взято до уваги, і, що важливо, давати розуміння, чому і чим керувалася Комісія, коли оцінювала цього кандидата.
16. Суд першої інстанції підкреслив, що вмотивованість рішення ВККС про відмову у внесенні рекомендацій до Вищої ради правосуддя про призначення кандидата на посаду судді є не лише формальним дотриманням вимог закону, а повинна забезпечити дотримання принципу правової визначеності у питанні встановлення підстав відмови у внесенні рекомендацій до Вищої ради правосуддя. У процедурі розв'язання Комісією питання про внесення рекомендацій до Вищої ради правосуддя про призначення кандидата на посаду судді негативне рішення має містити не лише покликання на визначені законом підстави відмови у внесенні рекомендацій до Вищої ради правосуддя, а й мотиви, з яких Комісія дійшла висновку про наявність обставин, з якими пов'язується обґрунтований сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики, або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв'язку з таким призначенням.
17. Суд першої інстанції зауважив, що під час проходження конкурсу позивач подавав декларації кандидата на посаду, як того вимагали умови тривалого конкурсу, за звітні періоди 2016 та 2022 року. Вказані декларації щодо обставин, які, на думку Комісії, поставили під сумнів доброчесність позивача, за винятком пункту 1 встановлених відповідачем порушень, не суперечать одна одній. На підставі відповідного звернення Комісії та з урахуванням, зокрема, документів, наданих позивачем, уповноваженим органом НАЗК було проведено спеціальну перевірку достовірності відомостей, зазначених позивачем у декларації за 2016 рік, та не виявлено порушень, зазначених Комісією в рішенні № 372/дс-24. Вказане суд вважав належними та допустимими доказами достовірності відомостей, зазначених кандидатом у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави. Крім того, з урахуванням, зокрема, перевірки, проведеної НАЗК, рішенням Комісії від 12 червня 2018 року № 264/дс-18 ОСОБА_1 визнано таким, що за результатами спеціальної перевірки відповідає установленим Законом №1402-VIII вимогам до кандидата на посаду судді.
18. Перевіряючи обґрунтованість спірного рішення у частині висновків щодо обставин незазначення позивачем у декларації за 2022 рік місця свого фактичного проживання в розділі «Об'єкти нерухомості» - права користування цим нерухомим майном, суд першої інстанції зауважив, що згідно із відповіддю на питання № 79 роз'яснення № 4 НАЗК вважає, що у разі використання нерухомого майна як адреси для листування таке майно не належить декларанту або членам його родини, або якщо право власності на таке майно не зареєстровано у встановленому порядку, то таке майно не зазначається розділі «Об'єкти нерухомості». Судом не встановлено та відповідачем не надано інформації щодо реєстрації права власності у відповідному реєстрі речових прав будинку в селі Олександрівка Богодухівського району Харківської області, в якому позивач проживав як тимчасово переміщена особа, за ОСОБА_1 , його близькими та рідними, або іншими особами. Відповідно позивач не мав декларувати цей об'єкт у розділі «Об'єкти нерухомості».
19. Невмотивованим і передчасним суд першої інстанції визнав спірне рішення і в частині висновків про незазначення в декларації за 2022 рік в розділі «Доходи» ОСОБА_1 джерела заробітної плати, отриманої сином ОСОБА_2 . При цьому суд першої інстанції виходив з того, що син позивача 1989 року народження, проживає окремо за адресою: АДРЕСА_2 та кандидат не мав обов'язку декларувати джерела доходу сина. Той факт, що позивач зазначив заробітну плату сина, не створює обов'язку зазначати її джерела, не спростовує висновки НАЗК та попередні висновки Комісії. Отже, такий факт не містить ознак недоброчесності.
20. Крім того, щодо незазначення позивачем у декларації за 2016 рік в розділі «Цінне рухоме майно - транспорті засоби» відомостей про інших співвласників автомобіля «Mitsubishi Outlander», який належить йому на праві спільної власності в розмірі 50 %, суд першої інстанції врахував, що згідно з пунктом 58 роз'яснень № 4 НАЗК, якщо третя особа (наприклад, власник / співвласник об'єкта декларування, який не є членом сім'ї суб'єкта декларування) відмовила суб'єкту декларування / члену його сім'ї у наданні інформації, що повинна бути відображена в декларації, то суб'єкт декларування вказує у декларації ту інформацію, яка йому відома. Щодо решти інформації суб'єкту декларування слід обрати у відповідних полях декларації позначку «Не відомо». Позивач надав докази, не спростовані відповідачем, що власниця цього авто, його колишня дружина, відмовилась надавати відповідні докази. При цьому, на думку суду першої інстанції, сам по собі факт зазначення позивачем інформації щодо певного права на авто свідчить про наміри останнього надати Комісії необхідну інформацію.
21. Невмотивованим і передчасним суд першої інстанції визнав спірне рішення і в частині висновків про незазначення позивачем в декларації 15/100 частини квартири в місті Харкові (частина 5-кімнатної комунальної квартири), придбаної під час перебування у зареєстрованому шлюбі його дружиною - ОСОБА_3 за результатами публічних торгів, оскільки позивач надав належні та допустимі докази придбання цієї квартири ОСОБА_3 з прилюдних торгів 11 липня 2008 року (свідоцтво про придбання № 3486, реєстраційний номер об'єкта 6167458, загальна вартість 27 993 грн) за власні кошти без повідомлення кандидата або отримання його згоди на таке придбання. Відповідачем не надано доказів своєчасної обізнаності позивача про таку угоду. Водночас із урахуванням пояснень позивача та наявних у справі доказів судом не встановлено намірів ОСОБА_1 приховати таку угоду та відсутній очевидний зиск для позивача для такого приховування. При цьому суд зазначив, що він не вирішує питання спільної або особистої власності цієї квартири, оскільки це не є питанням та предметом справи, та оцінює ці обставини лише крізь призму наявності у відповідача фактичних обставин для спростування свого власного попереднього висновку та висновку НАЗК. За такого правового регулювання та встановлених обставин колегія суддів дійшла висновку, що відповідачем не встановлено фактичних даних, підтверджених належними та допустимими доказами, які спростовують попередні висновки Комісії щодо проходження позивачем спеціальної перевірки та його відповідності посаді, на яку він претендує.
22. Відтак суд першої інстанції виснував, що висновок Комісії про невідповідність ОСОБА_1 критерію недоброчесності є передчасним.
Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційній скарзі вимог
23. ВККС не погодилася з таким судовим рішенням та подала апеляційну скаргу, у якій просить це рішення скасувати та ухвалити нове - про відмову в задоволенні позову.
24. Доводи, викладені в апеляційній скарзі щодо підстав скасування оскарженого рішення, Комісія мотивує тим, що висновки суду першої інстанції свідчать про неповне з'ясування обставин, які мають значення для вирішення справи, та про суб'єктивну вибірковість застосування і неправильне тлумачення судом положень Закону № 1402-VIII та нормативних актів, прийнятих Комісією на основі положень цього Закону, адже Комісія прийняла спірне рішення саме відповідно до його вимог, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а висновки суду першої інстанції не відповідають дійсним обставинам справи.
25. Так, скаржник доводить, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неправильно застосовав частину третю статті 79-5 Закону № 1402-VIII, помилково протлумачивши дискреційні повноваження Комісії в межах спірних правовідносин. Уважає, що висновки суду першої інстанції фактично звужують дискреційні повноваження Комісії в межах співбесіди з переможцем конкурсу на зайняття вакантної посади судді, оскільки помилково тлумачать стандарт доказування «обґрунтований сумнів», який застосовується Комісією. Як наслідок, суд допустив переоцінку обставин, викладених у спірному рішенні, що скаржник уважає підставою для скасування судового рішення відповідно до частин першої та другої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
26. На переконання скаржника, суд першої інстанції, здійснюючи перевірку спірного рішення на відповідність критерію обґрунтованості, мав би керуватися частиною другою статті 2 КАС України, в якій закріплено принцип офіційного з'ясування всіх обставин справи, з урахуванням вимог частини четвертої статті 9 КАС України та статті 8 цього Кодексу. Натомість суд першої інстанції, як уважає відповідач, вдався до звинувачувального ухилу при оцінці під час розгляду справи наданих ним доказів правомірності оспорюваного рішення, що зумовило неправильне оцінювання обставин справи та, відповідно, неправильне застосування до спірних правовідносин чинних правових норм. Тож, за доводами відповідача, судовий розгляд цієї справи мав своїм фактичним наслідком перебирання судом на себе функцій суб'єкта владних повноважень, що не відповідає принципам розподілу державної влади (стаття 6 Конституції України) та верховенства права (стаття 8 Конституції України).
27. Наполягає, що члени Комісії, оцінюючи певні обставини щодо позивача як кандидата у конкурсі на зайняття вакантної посади судді, визначалися щодо їх відповідності суспільним уявленням про доброчесність на власний розсуд. Інших засад щодо оцінки життєвих обставин кандидата на відповідність критерію доброчесної поведінки, відмінних від власного розсуду членів Комісії, як визначеного Законом № 1402-VIII органу, який проводить кваліфікаційне оцінювання кандидата на посаду судді, чинне законодавство не встановлює. Із покликанням на виключність повноважень Комісії щодо оцінювання кандидатів на посаду судді в межах конкурсу наполягає, що переоцінка судом зазначених фактів знаходиться поза межами судового контролю правомірності рішення ВККС.
28. Стверджує, що фактичні обставини справи і зібрані докази свідчать про те, що Комісія при здійсненні своїх дискреційних повноважень (за межі яких не вийшла) дотрималася вимог до діяльності суб'єктів владних повноважень, закріплених у частині другій статті 2 КАС України.
29. З огляду на викладене Комісія просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30липня 2025 року та ухвалити нове - про відмову в задоволенні позову.
Позиція учасників справи
30. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача не погоджується з наведеними в ній доводами, стверджує, що оскаржуване рішення ухвалено законно й обґрунтовано, з урахуванням усіх обставин спору, які встановлено належним чином та підтверджено допустимими та достатніми доказами, дослідженими в судовому засіданні.
31. На підставі викладеного просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 липня 2025 року - без змін.
Рух апеляційної скарги
32. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 03 вересня 2025 року відкрила апеляційне провадження в цій справі, а ухвалою від 01 жовтня 2025 року призначила справу до апеляційного розгляду у судовому засіданні на 11 грудня 2025 року.
Установлені судом першої інстанції обставини справи
33. Рішенням Комісії від 03 квітня 2017 року № 28/зп-17 оголошено добір кандидатів на посаду судді місцевого суду з урахуванням 600 прогнозованих вакантних посад суддів місцевого суду.
34. Рішенням Комісії від 20 вересня 2017 року № 5/дс-17 ОСОБА_1 допущено до участі в доборі кандидатів на посаду судді місцевого суду та складання відбіркового іспиту як особу, яка не має трирічного стажу роботи на посаді помічника судді.
35. В межах процедури добору позивач подав також декларацію кандидата на посаду за 2016 рік.
36. Рішенням Комісії від 12 червня 2018 року № 264/дс-18 ОСОБА_1 визнано таким, що за результатами спеціальної перевірки відповідає установленим Законом №1402-VIIIвимогам до кандидата на посаду судді.
37. Рішенням Комісії від 01 серпня 2023 року № 45/зп-23 продовжено термін дії результатів кваліфікаційного іспиту кандидатів на посаду судді місцевого загального, адміністративного, господарського судів, визначено рейтинг кандидатів на посаду судді місцевого загального суду та затверджено резерв кандидатів на заміщення вакантних посад суддів.
38. Рішенням Комісії від 14 вересня 2023 року № 95/зп-23 оголошено конкурс на зайняття 560 вакантних посад суддів у місцевих судах для кандидатів на посаду судді, зарахованих до резервів на заміщення вакантних посад суддів місцевих судів.
39. До Комісії 12 жовтня 2023 року (зареєстровано 16 жовтня 2023 року) звернувся ОСОБА_1 із заявою про допуск до участі в оголошеному конкурсі як особа, яка відповідає вимогам статті 69 Закону № 1402-VIII, перебуває в резерві на заміщення вакантних посад суддів та не займає суддівської посади.
40. Рішенням Комісії від 01 грудня 2023 року № 11/дс-23 ОСОБА_1 допущено до участі в оголошеному рішенням Комісії від 14 вересня 2023 року № 95/зп-23 конкурсі.
41. Рішенням Комісії від 12 грудня 2023 року № 167/зп-23 затверджено та оприлюднено на офіційному вебсайті Комісії рейтинг учасників конкурсу на посади суддів місцевих загальних судів у межах конкурсу, оголошеного рішенням Комісії від 14 вересня 2023 року № 95/зп-23. Зокрема, визначено рейтинг кандидатів на посаду судді Господарського суду Харківської області, в якому ОСОБА_1 зайняв переможну позицію.
42. 22 лютого 2024 року Комісією проведено співбесіду з ОСОБА_1 та ухвалено протокольне рішення про відкладення питання щодо проведення співбесіди із кандидатом на посаду судді Господарського суду Харківської області ОСОБА_1 , оскільки виникла потреба у з'ясуванні певних додаткових обставин та з метою надання можливості позивачу подати додаткові документи щодо цього питання.
43. 21 березня 2024 року співбесіду із ОСОБА_1 було продовжено.
44. Оцінюючи пояснення ОСОБА_1 , надані ним під час співбесіди, Комісія дійшла висновку, що наявність допущених помилок при заповненні декларацій, невжиття належних заходів з метою подання повної і точної інформації в деклараціях ставить під сумнів відповідність кандидата критерію доброчесності, а його поведінка свідчить про несумлінне виконання ним обов'язку щодо декларування відомостей, визначених статтею 46 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1700-VII «Про запобігання корупції» (далі - Закон №1700-VII).
45. За результатами співбесіди, 21 березня 2024 року Комісія прийняла рішення № 372/дс-24 про відмову в наданні рекомендації для призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду Харківської області.
46. Рішення № 372/дс-24 є предметом спору у справі.
47. Із покликанням, зокрема, на Закон №1700-VII, за висновками Комісії, позивач припустився помилок при заповненні декларацій про майновий стан та не вжив належних заходів з метою подання повної і точної інформації в деклараціях, що ставить під сумнів відповідність кандидата критерію доброчесності, а його поведінка свідчить про несумлінне виконання ним обов'язку щодо декларування відомостей з огляду на такі порушення.
1. Комісія встановила, що у декларації за 2022 рік місцем свого фактичного проживання ОСОБА_1 зазначив адресу будинку в селі Олександрівка Богодухівського району Харківської області, на запитання Комісії ОСОБА_1 пояснив, що тимчасово проживає за вказаною адресою та користується житловим приміщенням, водночас відповіді щодо підстав невідображення у декларації за 2022 рік в розділі «Об'єкти нерухомості» права користування цим нерухомим майном не надав.
2. У декларації за 2022 рік в розділі «Доходи» ОСОБА_1 вказав відомості про отримані сином ОСОБА_2 доходи у вигляді заробітної плати, проте на запитання Комісії щодо незазначення джерела цього доходу кандидат пояснення не надав.
3. У межах процедури добору ОСОБА_1 подав також декларацію за 2016 рік, у якій в розділі «Цінне рухоме майно - транспорті засоби» зазначив, що йому на праві спільної власності в розмірі 50 % належить автомобіль «Mitsubishi Outlander», 2008 року випуску, проте відомості про інших його співвласників кандидат не вказав та причини їх невідображення не повідомив.
4. Комісією також встановлено, що в період з 17 квітня 1998 року до 09 грудня 2009 року ОСОБА_1 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 та у вказаний період (29 липня 2008 року) його дружиною було придбано нерухоме майно, а саме 15/100 частин квартири в місті Харкові (частина 5-кімнатної комунальної квартири).
Згідно з інформацією, зазначеною в Реєстрі речових прав на нерухоме майно, вказаний об'єкт нерухомості придбано з прилюдних торгів 11 липня 2008 року (свідоцтво про придбання № 3486, реєстраційний номер об'єкта 6167458, загальна вартість 27 993 грн).
Із покликанням на вимоги частини другої статті 60 СК України Комісія дійшла висновку, що нерухоме майно перебуває, зокрема, у власності ОСОБА_1 та не відображено у поданих ОСОБА_1 деклараціях.
5. Комісія встановила, що ОСОБА_1 , надаючи оплатні послуги ТОВ «ТК «Україна», ймовірно сприяв штучному збільшенню валових витрат вказаного суб'єкта підприємницької діяльності, зокрема, у 2008 році, що могло призводити до зменшення оподаткованого доходу.
48. Указані сумніви вбачаються з відомостей Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про податкового агента та суму доходу, нарахованого та виплаченого фізичній особі податковим агентом, суму нарахованих та сплачених (перерахованих) податків з доходів фізичних осіб та/або суму доходу, отриманого самозайнятою особою, а також суму річного доходу, задекларованого фізичною особою в податковій декларації про майновий стан і доходи стосовно ОСОБА_1 .
49. З урахуванням наведених обставин Комісія в рішенні № 372/дс-24 дійшла висновку про наявність обґрунтованих сумнівів у відповідності ОСОБА_1 критерію доброчесності.
50. Не погоджуючись з таким рішенням ВККС, ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом.
Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
51. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
52. Частинами першою та другою статті 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
53. Стаття 9 Конституції України визначає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
54. Так, статтею 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» конкретизовано, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
55. На підставі Закону України від 31 жовтня 1995 року № 398/95-ВР «Про приєднання України до Статуту Ради Європи» Україна приєдналася до Статуту Ради Європи, підтверджуючи тим самим відданість України ідеалам та принципам, які є спільним надбанням європейських народів.
56. Відповідно до статті 3 Статуту Ради Європи кожний член Ради Європи обов'язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав людини і основних свобод всіма особами, які знаходяться під його юрисдикцією, а також повинен відверто та ефективно співробітничати в досягненні мети Ради, визначеної у главі I.
57. Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І Конвенції).
58. Так, частиною першою статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
59. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
60. Частиною першою статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) як джерело права.
61. Крім того, частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
62. Варто зауважити, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити у світлі її преамбули, яка проголошує верховенство права частиною спільної спадщини Договірних Сторін.
63. При цьому частина перша статті 129 Конституції України зобов'язує суди вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає й врахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ, як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
64. Відповідно до практики ЄСПЛ приватне життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, зокрема стосунків професійного або ділового характеру (див. mutatis mutandis рішення від 7 серпня 1996 року у справі «С. проти Бельгії» (С. v. Belgium), заява № 21794/93, параграф 25). А обмеження, накладені на доступ до професії, визнані цим судом такими, що впливають на приватне життя [див. mutatis mutandis рішення від 27 липня 2004 року у справі «Сідабрас та Джяутас проти Литви» (Sidabras and Dziautas v. Lithuania), заяви № 55480/00 та № 59330/00, параграф 47)].
65. У рішенні від 12 січня 2023 року у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заяви № 27276/15 і № 33692/15) Суд зазначив, що трудові спори per se не виключаються зі сфери «приватного життя» у розумінні статті 8 Конвенції. Існують певні типові аспекти приватного життя, на які можуть вплинути такі спори внаслідок звільнення, пониження, відмови у доступі до професії або застосування інших подібних несприятливих заходів. До цих аспектів входять (і) «внутрішнє коло» заявника, (іі) можливість заявника встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та (ііі) соціальна і професійна репутація заявника. У таких спорах існують два напрями, за якими, як правило, виникають питання, пов'язані з приватним життям: або через підстави вжиття оскаржуваного заходу (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на підставах), або, у деяких справах, через наслідки для приватного життя (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на наслідках) (див. рішення від 25 вересня 2018 року у справі «Денісов проти України» [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC], заява № 76639/11, пункт 115). Під час застосування підходу, заснованого на наслідках, Суд визнає застосовність статті 8 Конвенції лише за умови, якщо ці наслідки є дуже серйозними та значною мірою впливають на приватне життя заявника (там само, пункт 116).
66. У цій справі позивач оскаржує рішення ВККС, прийняте щодо нього за результатом проведення співбесіди у межах конкурсу на зайняття вакантних посад суддів у місцевих судах для кандидатів на посаду судді, зарахованих до резервів на заміщення вакантних посад суддів місцевих судів, оголошеного рішенням ВККС від 21 березня 2024 року № 372/дс-24, яким йому відмовлено в наданні рекомендації для призначення на посаду судді Господарського суду Харківської області. Відповідно оспорюване позивачем рішення безпосередньо зачіпає його право на повагу до приватного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції, в аспекті доступу до обраної професії та можливості встановлювати і розвивати стосунки професійного характеру.
67. Водночас втручання у право на повагу до приватного життя є таким, що порушує статтю 8 Конвенції, якщо воно не є виправданим за пунктом 2 цієї статті Конвенції, за винятком випадків, коли воно було здійснене «згідно із законом», переслідує одну або декілька законних цілей, перелічених у ньому, і є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цієї цілі / цих цілей.
68. Так, статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
69. За правилами частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
70. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
71. Тобто судовий контроль за реалізацією суб'єктами владних повноважень їхніх повноважень здійснюється за визначеними частиною другою статті 2 КАС України критеріями, зокрема, чи діяли вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
72. На підставі частини другої статті 128 Конституції України призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, визначених законом.
73. Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, визначає Закон № 1402-VIII.
74. Так, за змістом статті 69 цього Закону (тут і далі - у редакції на час виникнення спірних правовідносин - проведення співбесіди та ухвалення спірного рішення) на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п'ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою відповідно до рівня, визначеного Національною комісією зі стандартів державної мови.
75. Частиною першою статті 92 Закону № 1402-VIII унормовано, що ВККС є державним колегіальним органом суддівського врядування, який на постійній основі діє у системі правосуддя України.
76. За статтею 93 Закону № 1402-VIII визначено повноваження ВККС, до яких згідно з пунктами 2, 3, 10 частини першої цієї статті належать: проведення добору кандидатів для призначення на посаду судді, у тому числі організація проведення щодо них спеціальної перевірки відповідно до закону та приймання кваліфікаційного іспиту; внесення до Вищої ради правосуддя рекомендації про призначення кандидата на посаду судді; здійснення інших повноважень, визначених законом.
77. Варто зауважити, що на час прийняття у 2016 році Закон № 1402-VIII у статті 70 визначав стадії добору і призначення на посаду судді від рішення ВККС про оголошення добору до видання відповідного указу Президента України про призначення, в межах яких не передбачалося проведення Комісією співбесіди з переможцями конкурсу на зайняття вакантних посад суддів місцевого суду.
78. 30 грудня 2023 року набрав чинності Закон України від 9 грудня 2023 року № 3511-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар'єри» (далі - Закон № 3511-IX), яким внесено зміни до Закону № 1402-VIII, зокрема викладено в новій редакції розділ IV «Порядок зайняття посади судді» та доповнено пунктами 57-61 розділ XII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону.
79. Так, за змістом абзацу першого пункту 58 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII Комісія завершує конкурс на зайняття вакантних посад суддів місцевих судів, оголошений її рішенням від 14 вересня 2023 року № 95/зп-23, за правилами, які діють після набрання чинності Законом № 3511-IX.
80. У такий спосіб законодавець запобіг правовій невизначеності щодо регламентації процедури конкурсу на зайняття вакантних посад суддів місцевих судів, що розпочався за іншими правилами до набрання чинності Законом № 3511-IX.
81. Отже, після набрання чинності 30 грудня 2023 року Законом № 3511-IX за змістом частини першої статті 70 Закону № 1402-VIII добір на посаду судді місцевого суду (далі - добір на посаду судді) здійснюється в порядку, визначеному цим Законом поетапно - починається з оголошення добору на посаду судді та завершується зарахуванням кандидатів на посаду судді до резерву на зайняття вакантних посад суддів.
82. Так, згідно із частиною першою статті 79 Закону № 1402-VIII конкурс на зайняття вакантної посади судді проводиться відповідно до цього Закону та положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, що затверджується ВККС, з дотриманням вимог законодавства про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.
83. Для проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді ВККС ухвалює рішення про його оголошення, розміщує (оприлюднює) відповідну інформацію на своєму офіційному вебсайті та офіційному вебпорталі судової влади України (частина друга статті 79 Закону № 1402-VIII).
84. Згідно із частиною першою статті 79-2 Закону № 1402-VIII ВККС проводить конкурс на зайняття вакантних посад суддів місцевого суду на основі рейтингу кандидатів на посаду судді та суддів, які виявили намір бути переведеними до іншого місцевого суду відповідно до статті 82 цього Закону.
85. Частинами першою та другою статті 79-5 Закону № 1402-VIII визначено, що після визначення переможця конкурсу ВККС на своєму засіданні проводить з ним співбесіду.
86. За результатами співбесіди ВККС ухвалює: 1) рішення про рекомендацію або про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді; 2) рішення про рекомендацію про переведення судді (якщо переможцем конкурсу на посаду судді місцевого суду став суддя).
87. Після набрання чинності Законом № 3511-IX ВККС визнала за необхідне узгодити із чинним законодавством Положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, затверджене її рішенням від 2 листопада 2016 року № 141/зп-16 (далі - Положення № 141/зп-16), а тому рішенням від 29 лютого 2024 року № 72/зп-24 виклала це Положення у новій редакції, у якій серед іншого визначила відповідний порядок проведення співбесіди з переможцем конкурсу, її етапи і коло питань для обговорення. У попередній редакції зазначене Положення таких правил не містило.
88. Так, за змістом пунктів 8.4-8.12 Положення № 141/зп-16 (тут і далі - в редакції рішення ВККС від 29 лютого 2024 року № 72/зп-24) під час співбесіди обговорюються дані щодо відповідності кандидата критеріям доброчесності та професійної етики та пов'язана з цим інформація (пункт 8.4).
89. Співбесіда складається з таких етапів: оголошення доповіді членом Комісії; надання кандидату можливості доповнити, уточнити чи спростувати оголошену в доповіді інформацію; послідовне обговорення з кандидатом даних щодо його відповідності критеріям доброчесності та професійної етики та пов'язана з цим інформація (пункт 8.5).
90. Під час обговорення доповідач і члени Комісії ставлять кандидату запитання, на які він надає відповіді і пояснення (пункт 8.6).
91. Співбесіди із переможцями конкурсу фіксуються за допомогою технічних засобів та можуть проводитися у режимі прямої відеотрансляції (пункт 8.7).
92. Кандидат на посаду судді до проведення співбесіди має право: знайомитися з матеріалами досьє; надавати документи (завірені копії документів) чи іншу інформацію, яка доповнює, спростовує чи уточнює дані, що містяться у досьє; надавати свої пояснення, зокрема у письмовому вигляді (пункт 8.8).
93. Письмові пояснення подаються кандидатом не пізніше ніж за один робочий день до дати проведення співбесіди. Усні пояснення надаються кандидатом під час співбесіди (пункт 8.9.).
94. Члени Комісії мають право ставити кандидату запитання щодо оголошених під час доповіді відомостей, самостійно знайомитися з досьє, ставити запитання доповідачу, порушувати перед Комісією питання, які виникли під час ознайомлення з досьє (пункт 8.10).
95. У разі необхідності під час співбесіди може бути оголошено перерву (пункт 8.11).
96. Згідно з пунктом 8.12 Положення № 141/зп-16 за результатами співбесіди Комісія ухвалює: рішення про рекомендацію або про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді; рішення про рекомендацію про переведення судді (якщо переможцем конкурсу на посаду судді місцевого суду став суддя).
97. Рішення про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді ухвалюється Комісією за наявності обґрунтованого сумніву щодо його відповідності критеріям доброчесності чи професійної етики (абзац перший пункту 8.13 Положення № 141/зп-16).
98. Пункт 8.13 Положення № 141/зп-16 кореспондує частині третій статті 79-5 Закону № 1402-VIII, якою визначено, що ВККС ухвалює вмотивоване рішення про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді у разі наявності обґрунтованого сумніву щодо його відповідності критеріям доброчесності чи професійної етики. У такому разі переможцем конкурсу визначається наступний у рейтингу кандидат.
99. Так, за змістом частини дев'ятої статті 69 Закону № 1402-VIII кандидат на посаду судді відповідає критерію доброчесності, якщо відсутні обґрунтовані сумніви у його незалежності, чесності, неупередженості, непідкупності, сумлінності, у дотриманні ним етичних норм, у його бездоганній поведінці у професійній діяльності та особистому житті, а також щодо законності джерел походження його майна, відповідності рівня життя кандидата на посаду судді або членів його сім'ї задекларованим доходам, відповідності способу життя кандидата на посаду судді його попередньому статусу.
100. Згідно із частиною четвертою статті 101 Закону № 1402-VIII палати та колегії ВККС ухвалюють свої рішення від імені ВККС, зазначаючи склад палати чи колегії, який розглядав конкретну справу.
101. Рішення ВККС, палат та колегій Комісії викладаються у письмовій формі. У рішенні зазначаються дата і місце ухвалення рішення, склад Комісії (палати, колегії), питання, що розглядалося, мотиви ухваленого рішення, результати поіменного голосування членів Комісії. Рішення підписується головуючим і членами Комісії (палати, колегії), які брали участь у його ухваленні (частина п'ята статті 101 Закону № 1402-VIII).
102. Як установив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 21 березня 2024 року Комісія провела співбесіду з ОСОБА_1 у межах конкурсу, оголошеного рішенням Комісії від 14 вересня 2023 року № 95/зп-23, та прийняла оспорюване позивачем рішення, яким відмовила в наданні рекомендації про призначення його на посаду судді Господарського суду Харківської області.
103. Відповідно до частини сьомої статті 101 Закону № 1402-VIII рішення ВККС можуть бути оскаржені до суду з підстав, установлених цим Законом.
104. При цьому пунктом 48 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII визначено, що рішення ВККС оскаржуються відповідно до статті 88 цього Закону.
105. Так, частиною другою статті 88 Закону № 1402-VIII передбачено, що суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС України.
106. Оскільки рішення ВККС про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді з моменту його ухвалення спричиняє негативні наслідки для кандидата на посаду судді, адже припиняє його участь у конкурсі на цю посаду, таке рішення підлягає оскарженню відповідно до статті 88 Закону № 1402-VIII та в порядку, передбаченому КАС України.
107. Згідно із частиною третьою статті 88 Закону № 1402-VIII рішення ВККС, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:
1) склад членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити;
2) рішення не підписано будь-ким із складу членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання;
3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання;
4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.
108. Велика Палата Верховного Суду не встановила обставин чи підстав для скасування оскаржуваного рішення, визначених пунктами 1-3 статті 88 Закону № 1402-VIII.
109. Водночас спірне рішення з урахуванням доводів позивача у цій справі потребувало здійснення судом всебічної оцінки на предмет відповідності його вимогам, визначеним пунктом 4 частини третьої статті 88 Закону № 1402-VIII.
110. У цьому аспекті Велика Палата Верховного Суду наголошує, що судовий контроль за реалізацією суб'єктами владних повноважень їхніх дискреційних повноважень здійснюється за визначеними частиною другою статті 2 КАС України критеріями, зокрема, чи діяли вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, добросовісно, розсудливо.
111. При цьому якщо суд установить, що діяльність органу державної влади не відповідає хоча б одному з визначених у частині другій статті 2 КАС України критеріїв, це може бути підставою для задоволення позову щодо оскарження відповідних дій (бездіяльності) чи рішення, якщо така діяльність порушує права, свободи та інтереси позивача.
112. У свою чергу, ВККС є уповноваженим суб'єктом з питань проведення добору кандидатів для призначення на посаду судді та прийняття рішення за його результатами, тобто є суб'єктом владних повноважень, на дії якого поширюються вимоги, встановлені статтею 2 КАС України.
113. Оцінюючи спірне рішення в аспекті його відповідності частині третій статті 79-5 Закону № 1402-VIII, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
114. Спірне рішення Комісія прийняла, реалізуючи її визначені законом повноваження у конкурсній процедурі добору кандидатів на посаду судді місцевого суду, за результатами проведення співбесіди з позивачем, який зайняв переможну позицію за рейтингом до Господарського суду Харківської області.
115. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що відповідно до частин другої та третьої та статті 79-5 Закону № 1402-VIII ВККС може відмовити в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді виключно у разі наявності у неї обґрунтованого сумніву щодо відповідності цього кандидата критеріям доброчесності чи професійної етики.
116. Велика Палата Верховного Суду (як і в інших справах з такими самими предметом і підставами позову) підтверджує, що повноваження Комісії стосовно оцінювання кандидата на посаду судді є дискреційними та виключною компетенцією її як уповноваженого органу, який на постійній основі діє в національній системі судоустрою.
117. Жоден суб'єкт, у тому числі й суд, не вправі втручатися у здійснення Комісією компетенції щодо оцінювання кандидатів на посаду судді в межах конкурсу на зайняття вакантних посад суддів.
118. Варто зауважити, що Закон № 1402-VIII не визначає переліку обставин у професійній діяльності та особистому житті кандидата на посаду судді, які можуть зумовити виникнення у ВККС обґрунтованого сумніву щодо відповідності цього кандидата критеріям доброчесності чи професійної етики, а отже, стати підставою для відмови ВККС надати рекомендацію про призначення цього кандидата на посаду судді.
119. Водночас у спірних правовідносинах слід ураховувати, що правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципів законності та верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади.
120. У Рішенні від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018 [справа
№ 1-123/2018 (4892/17)] Конституційний Суд України зазначив, що принцип юридичної визначеності як один з елементів верховенства права не виключає визнання за органом публічної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними.
121. До такого механізму належить судовий контроль у разі оскарження особою рішення органу публічної влади до суду.
122. Згідно з Рекомендацією № R(80)2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року під дискреційним слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за певних обставин.
123. У цій Рекомендації Комітет Міністрів Ради Європи сформулював основні принципи, які слугують змістовними гарантіями ухвалення справедливого рішення. Так, здійснюючи дискреційні повноваження, адміністративний орган: не переслідує жодної іншої мети, окрім тієї, для якої було надано повноваження; дотримується об'єктивності та неупередженості, враховуючи лише чинники, що стосуються конкретної справи; дотримується принципу рівності перед законом, уникаючи несправедливої дискримінації; забезпечує належний баланс між будь-якими негативними наслідками, які можуть виникнути внаслідок рішення стосовно прав, свобод або інтересів осіб та метою, яку таке рішення переслідує; приймає своє рішення в розумний строк з урахуванням суті питання, що розглядається; застосовує будь-які загальні адміністративні практики послідовним чином, враховуючи при цьому конкретні обставини кожного випадку.
124. Подібні за своєю суттю принципи щодо дотримання мети повноваження, безсторонності, рівності та недискримінації, пропорційності, розумності строку, обґрунтованості закріплені у частині другій статті 2 КАС України.
125. Зв'язаність дискреції адміністративного органу законом (правом) робить можливим здійснення судом перевірки рішень (дій), прийнятих адміністративним органом унаслідок реалізації дискреційних повноважень.
126. Європейська комісія «За демократію через право» на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року) (CDL-AD(2011)003rev) схвалила Доповідь «Верховенство права» (далі - Доповідь), у якій до елементів верховенства права віднесено, зокрема, юридичну визначеність та заборону свавілля (пункт 41).
127. У пункті 45 Доповіді зазначено, що потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними; у цьому контексті закон, яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції; не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади; отже, закон повинен вказати на обсяг будь-якої дискреції та на спосіб її здійснення з достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій влади.
128. Щодо заборони свавілля у пункті 52 Доповіді зазначено про те, що хоча дискреційні повноваження є необхідними для здійснення всього діапазону владних функцій у сучасних складних суспільствах, ці повноваження не мають здійснюватись у свавільний спосіб; їх здійснення у такий спосіб уможливлює ухвалення суттєво несправедливих, необґрунтованих, нерозумних чи деспотичних рішень, що є несумісним з поняттям верховенства права.
129. У контексті аргументів апеляційної скарги Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне звернутись і до практики ЄСПЛ щодо питання здійснення судового контролю за реалізацією державними органами їхніх дискреційних повноважень.
130. Так, ЄСПЛ послідовно висловлює правову позицію, згідно з якою надання правової дискреції органам влади у вигляді необмежених повноважень є несумісним з принципом верховенства права, і закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, та порядок її здійснення з урахуванням законної мети цього заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (рішення від 2 листопада 2006 року у справі «Волохи проти України», від 2 серпня 1984 року у справі «Мелоун проти Сполученого Королівства»).
131. При цьому, досліджуючи межі дискреційних повноважень адміністративних органів, ЄСПЛ виснував, що за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості адміністративних актів, однак все ж суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (рішення від 31 липня 2008 року у справі «Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки», від 22 листопада 1995 року у справі «Брайян проти Сполученого Королівства», від 21 липня 2011 року у справі «Сігма радіо телевіжн лтд проти Кіпру», від 2 грудня 2010 року у справі «Путтер проти Болгарії»).
132. Очевидно, що у процесі прийняття рішення на підставі дискреції мають бути враховані також і фактичні обставини, які супроводжують цей процес. У разі якщо відповідний орган користується своїм дискреційним повноваженням, він не повинен допускати помилок при констатації юридичних фактів. Помилки в оцінці фактичних обставин, неправильні розрахунки, проведені ним, - все це може викликати незаконність (протиправність) прийнятого на підставі дискреції рішення. Подібні наслідки викликають також і випадки, коли під час прийняття акта на підставі дискреції адміністративний орган допускає очевидні прорахунки в оцінках. Очевидна та своєчасно не виправлена помилка уповноваженого адміністративного органу щодо фактичних обставин при прийнятті рішення на підставі дискреції також може свідчити про наявність ознак зловживання владою.
133. Велика Палата Верховного Суду неодноразово (зокрема, у постановах від 20 березня 2025 року у справі № 990/85/24, від 28 листопада 2024 року у справі № 990/92/24) наголошувала, що наділення ВККС свободою розсуду під час оцінки кандидата на посаду судді на відповідність критеріям доброчесності не означає, що такий розсуд не має меж. У всякому випадку межа розсуду виключає свавільність дій та використання наданих повноважень не з легітимною метою, тобто не з метою, задля досягнення якої повноваження надані. Іншими словами, процедура оцінювання кандидата повинна бути правовою.
134. Наведене дає підстави стверджувати, що межі дискреції ВККС у конкурсній процедурі добору кандидатів на посаду судді місцевого суду, зокрема і прийняття рішення за результатами проведення співбесіди з кандидатами, які посіли переможні позиції за рейтингом до відповідного суду, не можуть бути неосяжними та повинні підлягати зовнішньому публічному контролю. Процес розгляду Комісією питання про надання чи відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді, як і прийняте за результатом цього процесу рішення, має бути зрозумілим як кандидатам на посаду судді, питання про рекомендування яких на посаду судді розглядалося ВККС, так і незалежному сторонньому спостерігачу.
135. Обсяг і ступінь мотивації рішення залежать від конкретних обставин, які були предметом розгляду, але у будь-якому випадку мають показувати, приміром, що доводи / пояснення кандидата на посаду судді взято до уваги, і, що важливо, давати розуміння, чому і чим керувалася ВККС, коли оцінювала відповідність цього кандидата критеріям доброчесності чи професійної етики.
136. При цьому частиною третьою статті 79-5 та частиною п'ятою статті 101 Закону № 1402-VIII прямо передбачено обов'язок ВККС вмотивувати рішення про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді.
137. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що вмотивованість рішення ВККС про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді є не лише формальним дотриманням вимог закону, а повинна забезпечити дотримання принципу правової визначеності у питанні встановлення підстав відмови в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді.
138. Слід також зазначити, що відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, передбаченими у цій статті й інших законах, зокрема у Законі № 1402-VIII. Водночас оцінка Верховним Судом мотивів та обґрунтованості оспорюваного рішення ВККС не є втручанням у її дискреційні повноваження.
139. Отже, відповідаючи на порушені в апеляційній скарзі питання, Велика Палата Верховного Суду має перевірити викладені в оспорюваному рішенні висновки ВККС на предмет їхньої об'єктивності та обґрунтованості, оскільки це є ключовим питанням правового спору в розглядуваній справі.
140. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що одним із завдань адміністративного судочинства є перевірка реалізації суб'єктами владних повноважень їхніх дискреційних повноважень, зокрема за критеріями обґрунтованості, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
141. При цьому вимога щодо обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень означає, що таке рішення повинне прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття. Цей критерій вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так й інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього суб'єкт владних повноважень має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків. Несприятливе для особи рішення повинне бути вмотивованим.
142. Отже, визначальним критерієм правомірності рішення ВККС про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді в аспекті його відповідності частині третій статті 79-5 Закону № 1402-VIII є встановлення Комісією обставин, які стали підставою для відмови в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді, та мотивів, з яких ВККС дійшла відповідних висновків.
143. Тобто у процедурі розгляду Комісією питання про надання чи відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді негативне рішення має містити не лише посилання на визначені законом підстави відмови у наданні рекомендації, а й мотиви, з яких ВККС дійшла висновку про наявність обставин, з якими пов'язується обґрунтований сумнів щодо відповідності кандидата на посаду судді критерію доброчесності чи професійної етики.
144. Велика Палата Верховного Суду не заперечує, що ВККС відповідно до свого статусу, повноважень, встановленого законом порядку, мети і завдань, які перед нею стоять, вільна у виборі будь-яких підстав і, керуючись власною оцінкою цих підстав, вправі засумніватися у відповідності кандидата на посаду судді критеріям та умовам, за яких можлива рекомендація цього кандидата для призначення на посаду судді.
145. Проте нормативне визначення такої підстави оскарження рішення ВККС щодо кандидата на посаду судді як те, що рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків, означає, що підстави відмови в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді не повинні бути формальними, номінальними чи декларативними.
146. У цьому аспекті варто зауважити, що критерій доброчесності є надзвичайно важливим з огляду на те, яку роль відіграє судова влада у становленні правової держави. Саме доброчесність є ключовою категорією у формуванні
морально-етичного образу суддів, запорукою формування довіри народу до суддів та судової влади в цілому.
147. Водночас законами України не визначено змісту поняття доброчесності як вимоги до судді (кандидата на посаду судді), як і показників (індикаторів) для оцінки ВККС відповідності кандидата на посаду судді критерію доброчесності.
148. Однак слід врахувати, що доброчесністю, як цей термін визначено в Сучасному словнику з етики, є позитивна моральна якість, зумовлена свідомістю і волею людини, яка є узагальненою стійкою характеристикою людини, її способу життя, вчинків; якість, що характеризує готовність і здатність особистості свідомо і неухильно орієнтуватись у своїй діяльності та поведінці на принципи добра і справедливості.
149. У преамбулі Бангалорських принципів поведінки суддів ідеться про те, що ці принципи мають на меті встановлення стандартів етичної поведінки суддів, серед іншого з уваги на те, що довіра суспільства до судової системи, а також до авторитету судової системи в питаннях моралі, чесності та непідкупності судових органів посідає першочергове місце в сучасному демократичному суспільстві.
150. Так, одним зі схвалених є принцип, згідно з яким дотримання етичних норм, демонстрація дотримання етичних норм є невід'ємною частиною діяльності суддів.
151. Щодо добору і підвищення по службі суддів у пункті 44 Рекомендації
CM/Rec(2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки зазначено, що рішення, які стосуються добору та підвищення суддів по службі, мають ґрунтуватися на об'єктивних критеріях, які попередньо визначені законом чи компетентними органами влади. Прийняття таких рішень має базуватися на заслугах з урахуванням кваліфікації, вмінь та потенціалу, необхідних для вирішення справ при застосуванні закону, зберігаючи повагу до людської гідності.
152. Авторитет та довіра до судової влади формуються залежно від персонального складу судів, від осіб, які обіймають посади суддів та формують суддівський корпус. Саме тому важливо, щоб кандидат на посаду судді, як і суддя, не допускав будь-якої неналежної (недоброчесної, неетичної) поведінки як у професійній діяльності, так і в особистому житті, яка може поставити під сумнів відповідність кандидата критерію доброчесності, що негативно вплине на суспільну довіру до судової влади у зв'язку з таким призначенням.
153. У постанові від 14 листопада 2024 року у справі № 990/71/24 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з оцінки основних правил та мети положень статті 79-5 Закону № 1402-VIII можна презюмувати, що ці підстави повинні бути об'єктивними, реальними, вагомими (істотними), дієвими і негативними настільки, щоб засумніватися у відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або містити в собі властивості (ознаки), які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв'язку з таким призначенням. Такими підставами можуть бути будь-які фактори, явища, події об'єктивної дійсності, що містять ознаки (властивості), які характеризують чи виділяють кандидата на посаду судді як постать, що не відповідає якимсь певним «еталонним» критеріям доброчесності та професійної етики, яким повинен відповідати суддя як носій влади, або, інакше кажучи, неофіційній, ментальній системі уявлень, норм та оцінок, що ґрунтується на традиціях (звичаях) та регулює поведінку людей у суспільстві, на колективно підсвідомому рівні схвалюється більшістю суспільства, практична реалізація якої забезпечується громадським осудом.
154. У вимірі спірних правовідносин, які склались за участю сторін цієї справи, звертає на себе увагу та обставина, що зі змісту спірного рішення достеменно не зрозуміло, якому саме з визначених частиною дев'ятою статті 69 Закону № 1402-VIII складових критерію доброчесності (як-то незалежність, чесність, неупередженість, непідкупність, сумлінність, дотримання етичних норм, бездоганна поведінка у професійній діяльності та особистому житті, законність джерел походження майна, відповідність рівня життя кандидата на посаду судді або членів його сім'ї задекларованим доходам, відповідність способу життя кандидата на посаду судді його попередньому статусу), на думку ВККС, не відповідає ОСОБА_1 .
155. У спірному рішенні Комісія не навела конкретних фактів, які б зі всією очевидністю породжували обґрунтований сумнів у відповідності позивача зазначеним складовим критерію доброчесності (одному з них або декільком).
156. Як можна зрозуміти зі змісту спірного рішення та пояснень сторони відповідача, ВККС ухвалила його, засумнівавшись у відповідності позивача як кандидата на посаду судді критерію доброчесності, оцінивши зміст його декларацій за 2016 та 2022 роки, зауваживши, що позивач: 1) не зазначив у декларації за 2022 рік в розділі «Об'єкти нерухомості» права користування нерухомим майном, яке зазначене ним як місце фактичного проживання; 2) не зазначив у розділі «Доходи» джерела заробітної плати, отриманої сином ОСОБА_2 ; 3) не зазначив у декларації за 2016 рік у розділі «Цінне рухоме майно» відомостей про інших співвласників транспортного засобу - автомобіля «Mitsubishi Outlander», 2008 року випуску, належного йому на праві спільної власності в розмірі 50 %; 4) не відобразив відомостей про об'єкти нерухомості - 15/100 квартири в місті Харкові (частина 5-кімнатної комунальної квартири), придбаної під час перебування у зареєстрованому шлюбі його дружиною - ОСОБА_3 за результатами публічних торгів.
157. Крім того, Комісія встановила, що ОСОБА_1 , надаючи оплатні послуги ТОВ «ТК «Україна», імовірно сприяв штучному збільшенню валових витрат указаного суб'єкта підприємницької діяльності, зокрема, у 2008 році, що могло призводити до зменшення оподаткованого доходу.
158. Водночас Комісія обмежилася обґрунтуванням підстави свого сумніву щодо відповідності позивача критерію доброчесності тим, що наявність допущених помилок при заповненні декларацій, невжиття належних заходів з метою подання повної і точної інформації в деклараціях ставлять під сумнів відповідність позивача критерію доброчесності, а його поведінка свідчить про несумлінне виконання ним обов'язку щодо декларування відомостей, визначених статтею 46 Закону № 1700- VII.
159. В обсязі з'ясованих обставин цієї справи Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з тим, що висловлений у спірному рішенні висновок ВККС має належне обґрунтування і, що найголовніше, підстави, які у своїй сукупності могли спонукати до нього.
160. Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним нагадати свій висновок, викладений у постанові від 14 листопада 2024 року у справі № 990/71/24, згідно з яким ВККС у межах і цілях конкурсного добору на посаду судді може досліджувати обставини щодо задекларованого майна кандидата на посаду судді через призму критеріїв кваліфікаційного оцінювання, отже, може опиратися на ці обставини у своїх судженнях про (не)відповідність кандидатури на посаду судді, які, власне, й слугуватимуть основою для обґрунтування рішення за наслідками конкурсу на зайняття вакантної посади.
161. У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що несумлінне ставлення до заповнення декларації передбачає не тільки те, що кандидат на посаду судді (декларант) мав обов'язок зазначити достовірні дані, які стосуються вартості майна, але також і те, що кандидат як декларант мав для цього підстави (можливість, передумови), натомість не виконав свого обов'язку з причин, які не є поважними.
162. За встановлених у цій справі обставин Велика Палата Верховного Суду також вважає, що сам лише факт незазначення у декларації певних відомостей безвідносно до обставин, про які мовилося вище, не може свідчити не тільки про помилки, але й про несумлінне ставлення позивача до заповнення декларацій, що констатувала Комісія, покладаючи в основу свого висновку про невідповідність кандидатури позивача критерію доброчесності.
163. Так, щодо незазначення позивачем у декларації за 2022 рік у розділі «Об'єкти нерухомості» права користування нерухомим майном, яке вказувалося ним як місце його фактичного проживання, суд першої інстанції слушно послався на роз'яснення НАЗК, відповідно до яких якщо нерухоме майно використовується як адреса для листування, проте не належить декларанту або членам його родини або право власності на таке майно не зареєстроване у встановленому порядку, то таке майно не зазначається розділі «Об'єкти нерухомості». Вказані пояснення також позивач надавав під час співбесіди, проте оцінки їм ВККС не надала.
164. Судпершої інстанції не встановив, а відповідач не надав інформації на спростування доводів позивача ні до суду першої, ні до суду апеляційної інстанції щодо реєстрації права власності прав будинку в селі Олександрівка Богодухівського району Харківської області, в якому позивач проживав як тимчасово переміщена особа, у відповідному реєстрі речових ні за ОСОБА_1 , ні за його близькими та рідними, або іншими особами.
165. Слід також зауважити, що в силу приписів частини четвертої статті 75 Закону № 1402-VIII для формування досьє кандидата на посаду судді та проведення спеціальної перевірки ВККС має право безоплатно отримувати інформацію стосовно кандидата та членів його сім'ї або близьких осіб у порядку, передбаченому статтею 86 цього Закону.
166. Так, частиною першою статті 86 Закону № 1402-VIII передбачено, що для формування суддівського досьє (досьє кандидата на посаду судді) і проведення кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді) ВККС має право безоплатно отримувати інформацію та копії документів і матеріалів (у тому числі з обмеженим доступом) щодо судді (кандидата на посаду судді) та членів його сім'ї або близьких осіб від будь-яких осіб, які є власниками або розпорядниками інформації (документів, матеріалів), що запитуються. Такі особи зобов'язані протягом десяти днів з дня отримання запиту надати інформацію (документи, матеріали), що запитується.
167. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що за правилами частин першої та другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, установлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
168. Тобто в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень на останнього покладено обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, які були наявні та враховувались на момент прийняття оскаржуваного рішення, вчинення дії або бездіяльності, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Такий обов'язок відсутній, якщо відповідач визнає позов.
169. Докази, надані відповідачем, суд повинен належним чином дослідити і надати їм відповідну правову оцінку на предмет їх належності і допустимості, повноти та достатності для визнання правомірності рішень і дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
170. Однак дослідженням матеріалів справи встановлено, що ВККС як суб'єкт владних повноважень під час розгляду цієї справи не надала доказів, які б окремо або в сукупності свідчили про необхідність декларування позивачем права користування будинком у селі Олександрівка Богодухівського району Харківської області.
171. Отже, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач не мав обов'язку декларувати цей об'єкт у розділі «Об'єкти нерухомості».
172. Щодо незазначення ОСОБА_1 у декларації за 2022 рік у розділі «Доходи» джерела заробітної плати, отриманої його сином ОСОБА_2 , Велика Палата зазначає, що, як убачається із цієї декларації, позивач взагалі не вказував у ній ні свого сина як члена сім'ї, ні відомостей про отриманий ним дохід у вигляді заробітної плати.
173. Так, відповідно до статті 1 Закону № 1700-VII до членів сім'ї належать, зокрема, діти до досягнення ними повноліття, незалежно від спільного проживання, або ті, що спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки із суб'єктом.
174. З огляду на викладене, оскільки син позивача - 1989 року народження (є повнолітнім) та проживає окремо за адресою АДРЕСА_2 , то позивач не мав обов'язку декларувати його як члена сім'ї та, відповідно, і джерел його доходу.
175. Крім того, зі змісту спірного рішення також можна зрозуміти, що Комісія вважала безальтернативним обов'язок позивача зазначати відомості про іншого співвласника автомобіля «Mitsubishi Outlander», 2008 року випуску.
176. Разом з тим згідно з роз'ясненнями НАЗК якщо третя особа (наприклад, власник / співвласник об'єкта декларування, який не є членом сім'ї суб'єкта декларування) відмовила суб'єкту декларування / члену його сім'ї у наданні інформації, що повинна бути відображена в декларації, то суб'єкт декларування вказує у декларації ту інформацію, яка йому відома. Щодо решти інформації суб'єкту декларування слід обрати у відповідних полях декларації позначку «Не відомо».
177. Як убачається з матеріалів справи, позивач надав докази, що власниця цього авто -його колишня дружина відмовилась надавати відповідні докази. У зв'язку із цим незазначення ОСОБА_1 у декларації відомостей про іншого співвласника автомобіля «Mitsubishi Outlander», 2008 року випуску, не повинне ставитись йому у провину при оцінці його на відповідність критерію доброчесності, оскільки не має ваги того чинника, який би давав підстави для обґрунтованого сумніву в тому, що його пояснення неправдиві.
178. Водночас, як правильно зазначив суд першої інстанції, сам по собі факт зазначення позивачем інформації щодо певного права на авто свідчить про наміри останнього надати Комісії необхідну інформацію.
179. Комісія оцінила незазначення у деклараціях таких відомостей як помилку (недбалість), але водночас в об'єктивно можливому обсязі не аргументувала, яким чином за описаної ситуації, коли колишня дружина позивача скористалася своїм правом не повідомляти йому інформацію про себе, поведінка позивача чи його ставлення до заповнення цих відомостей, принаймні зі змісту його пояснень, відрізняється від добросовісного виконання свого обов'язку.
180. Велика Палата Верховного Суду наполягає, що декларант не мусить нести особисту відповідальність за дії інших осіб, зокрема і членів своєї сім'ї, про які він не був обізнаний та не мав змоги дізнатися, навіть вчинивши дії, спрямовані на отримання інформації про члена своєї сім'ї, яка підлягає декларуванню.
181. В оспорюваному рішенні ВККС свій висновок про невідповідність позивача критеріям доброчесності пов'язувала також із тим, що він не відобразив відомостей про об'єкти нерухомості - 15/100 квартири в місті Харкові (частина 5-кімнатної комунальної квартири), придбаної під час перебування у зареєстрованому шлюбі (з 17 квітня 1998 року до 09 грудня 2009 року) його дружиною - ОСОБА_3 за результатами публічних торгів.
182. Суд першої інстанції встановив, а відповідач не спростував, що позивач надав належні та допустимі докази придбання цієї квартири ОСОБА_3 з прилюдних торгів 11 липня 2008 року (свідоцтво про придбання № 3486, реєстраційний номер об'єкта 6167458, загальна вартість 27 993 грн) за власні кошти без повідомлення кандидата або отримання його згоди на таке придбання.
183. При цьому відповідно до наявних у матеріалах справи пояснень та доказів, наданих позивачем до суду першої інстанції, ОСОБА_3 мала власні грошові кошти для такого придбання, оскільки раніше продала належну їй двокімнатну квартиру (договір купівлі-продажу квартири від 20 жовтня 2005 року), яка, у свою чергу, була придбана нею ще до шлюбу у 1996 році (шлюб було укладено у 1998 році). Крім того, позивач надав також копію договору банківського вкладу від 03 липня 2008 року на суму 50 тис. доларів як доказ наявності у власниці майна власних грошових коштів.
184. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
185. Водночас відповідно до роз'яснень НАЗК належність об'єкта декларування суб'єкту декларування та члену його сім'ї на праві спільної власності визначається на підставі правовстановлюючих документів, а з огляду на положення СК України.
186. Посилання ВККС на статтю 60 СК України для підтвердження своєї позиції є безпідставним, оскільки ця норма не регулює питання декларування і не визначає обсягу інформації, що підлягає декларуванню, а врегульовує правовий режим майна подружжя, що не має відношення до визначення обсягу відомостей у декларації.
187. Крім того, в оскаржуваному рішенні ВККС вказано, що під час співбесіди Комісія встановила, що ОСОБА_1 , надаючи оплатні послуги ТОВ «ТК «Україна», імовірно сприяв штучному збільшенню валових витрат указаного суб'єкта підприємницької діяльності, зокрема, у 2008 році, що могло призводити до зменшення оподаткованого доходу. Указані сумніви вбачаються з відомостей Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про податкового агента та суму доходу, нарахованого та виплаченого фізичній особі податковим агентом, суму нарахованих та сплачених (перерахованих) податків з доходів фізичних осіб та/або суму доходу, отриманого самозайнятою особою, а також суму річного доходу, задекларованого фізичною особою в податковій декларації про майновий стан і доходи стосовно ОСОБА_1 .
188. Позивач з приводу цього зазначив, що відповідно до виписки та безкоштовного запиту з Єдиного державного реєстру, згадувана у рішенні ТОВ «ТК «Україна» зареєстрована у Єдиному державному реєстрі 01 березня 2017 року, отже, станом на 2008 рік її не існувало. Крім того, фінансово-господарська діяльність зазначеної юридичної особи перевірялася контролюючими органами у ІІІ кварталі 2021 року за період з 01 березня 2017 року по 30 червня 2021 року, за наслідком чого складено акт перевірки від 30 вересня 2021року №17171/20-40-07-02-08/4184267 та не встановлено умисного штучного завищення валових витрат.
189. Разом з тим Комісія не надала оцінки вказаним поясненням та жодним чином їх не спростувала.
190. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що підставою для відмови кандидату на посаду судді в наданні відповідної рекомендації можуть бути не просто сумніви членів Комісії у доброчесності кандидата, а обґрунтовані сумніви, тобто ті, що ґрунтуються не на припущеннях, а на оцінці фактичних даних, і які спростовували б доводи кандидата або вказували б на їх суперечність або алогічність (беззмістовність) [див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2025 року у справі № 990/74/24].
191. Обґрунтованість рішення передбачає належну його аргументацію, яка охоплює з'ясування обставин, що мають значення для ухвалення цього рішення. У сукупності це все надає рішенню якості вмотивованого, тобто такого, що дозволяє з достатньою чіткістю розуміти, чим керувався суб'єкт, що його ухвалив.
192. Наведене у підсумку дає підстави стверджувати, що викладені ВККС у спірному рішенні мотиви щодо невідповідності позивача вимогам доброчесності є необґрунтованими, суб'єктивними і такими, що зроблені фактично на підставі самих лише припущень за відсутності належних доказів, які доводили б недоброчесність позивача, яка полягає, на думку ВККС, у його «недостатньому сприйнятті фундаментальних засад доброчесності» чи його «несумлінному виконанні обов'язку щодо декларування відомостей».
193. У спірному рішенні ВККС свій висновок про невідповідність позивача критеріям доброчесності пов'язувала також із наявністю численних помилок, які він допускав при заповненні декларацій. Як можна зрозуміти зі змісту спірного рішення, Комісія вважала, що наведена поведінка позивача свідчить про його несумлінне виконання обов'язку щодо декларування відомостей, визначених статтею 46 Закону № 1700-VII.
194. Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово роз'яснювала, що легітимна мета вимірювання доброчесності полягає у здобутті доказів умисного порушення норм суддівської етики чи свідомого нехтування стандартами поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду, а також допущення поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя.
195. В оспорюваному рішенні Комісія дійшла висновку про відмову ОСОБА_1 в наданні рекомендації про призначення його на посаду судді, зокрема, оцінивши обставини допущення позивачем помилок при заповненні декларацій як прояв недбалості, що ставить під сумнів його відповідність критеріям доброчесності.
196. Недбалість є морально-етичною характеристикою особи, яка характеризується її байдужим (несумлінним) ставленням до своїх обов'язків, що може мати негативні наслідки і за певних обставин може бути поставлено у провину такій особі.
197. На противагу недбалості, добросовісність указує на те, що особа діє сумлінно - з належним ставленням до своїх обов'язків.
198. Однак спірне рішення у цій частині не містить належного мотивування того, що помилки, яких припустився позивач при заповненні декларацій, мають характер недобросовісної (неусвідомленої) помилки, а саме його недбалого ставлення до обов'язку щодо подання відповідної декларації, або що позивач мав намір приховати інформацію про своє майно, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади в разі його призначення на посаду судді.
199. Отже, в обсязі з'ясованих обставин цієї справи Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що відсутність у спірному рішенні докладного аналізу і мотивованого відхилення доводів позивача, які він подав завчасно та які не є очевидно необґрунтованими, не можна визнати незначною формальністю або недоліком, що не має істотного значення та не впливає на законність і обґрунтованість такого рішення ВККС у цілому.
200. Подібний висновок Велика Палата Верховного Суду вже викладала в постанові від 5 травня 2025 року у справі № 990/199/24.
201. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що здійснення суб'єктом владних повноважень своїх повноважень у спосіб, що призводить до виразно несправедливих, невмотивованих, нерозумних або деспотичних рішень, є порушенням правовладдя, яке вимагає, щоб жодна дискреція не була настільки необмеженою, щоб стати потенційно свавільною. Жодна дискреція не може бути юридично безмежною.
202. У протилежному випадку - незабезпечення та недотримання наведених умов може свідчити про свавільність і необґрунтованість рішення ВККС.
203. При цьому нечіткість або прогалини правової регламентації певних правовідносин, а також суперечності в інформації щодо відповідності кандидата на посаду судді критеріям доброчесності та професійної етики чи неповнота таких відомостей, що не можуть бути усунені в доступний Комісії чи кандидату спосіб, слід тлумачити на користь останнього.
204. Розгляд Комісією питання про надання чи відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді має здійснюватися в межах належної їй дискреції, але у найбільш сприятливий спосіб для реалізації кандидатом власних прав та дотримання його інтересів, а прийняте за результатом цього процесу рішення має бути зрозумілим як кандидату на посаду судді, питання про рекомендування якого на посаду судді розглядалося ВККС, так і незалежному сторонньому спостерігачу.
205. Такий підхід до реалізації ВККС дискреційних повноважень, зокрема, під час конкурсу на зайняття вакантної посади судді забезпечує справедливість та індивідуалізацію її рішень щодо кандидата на посаду судді, максимально повне врахування прав, свобод та інтересів приватної особи під час їх зважування з публічним інтересом, особливо у випадку відмови в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді, що має бути відображено в мотивувальній частині відповідного рішення Комісії згідно з вимогами частини третьої статті 79-5 та частини п'ятої статті 101 Закону № 1402-VIII.
206. Повертаючись до обставин цієї справи, Велика Палата Верховного Суду вимушена констатувати, що втручання спірним рішенням у гарантоване статтею 8 Конвенції право позивача на повагу до особистого життя в аспекті доступу до обраної професії та можливості встановлювати і розвивати стосунки професійного характеру не було необхідним і пропорційним, оскільки сталося без належного з'ясування та обґрунтування підстав, не мотивоване належним чином із наданням оцінки поясненням кандидатки на посаду судді.
207. Такий висновок жодним чином не спростовують і не можуть спростувати посилання відповідача на дискрецію ВККС у спірних правовідносинах, адже виключність повноважень Комісії у процедурі оцінювання кандидатів на посаду судді в межах конкурсу на зайняття вакантних посад суддів не звільняє Комісію від обов'язку належним чином мотивувати рішення, у якому вона констатувала наявність обґрунтованого сумніву щодо доброчесності кандидата на посаду судді.
208. Отже, в обсязі встановлених у цій справі обставин у зіставленні з правовим регулюванням спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду висновує, що спірне рішення не відповідає вимогам частини третьої статті 79-5 Закону № 1402- VIII, а також критеріям обґрунтованості, безсторонності та розсудливості, визначеним статтею 2 КАС України, що є підставою для визнання його протиправним і скасування.
209. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову.
210. Міркування і твердження відповідача в апеляційній скарзі не спростовують правильності правових висновків суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні.
211. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 також порушує питання про постановлення окремої ухвали за наведеними ним фактами незаконного розголошення відповідачем персональних даних його цивільної дружини сторонній особі.
212. Відповідно до частини першої статті 249 КАС України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.
213. У разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними (частина друга цієї статті).
214. Аналіз положень наведеної статті КАС України дає підстави для висновку, що окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені судом саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов'язком суду.
215. За наслідками апеляційного розгляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду не вбачає передбачених статтею 249 КАС підстав для постановлення окремої ухвали.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
216. Згідно із частиною першою статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
217. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
218. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
219. Велика Палата Верховного Суду вважає, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до вимог статті 316 КАС України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а зазначеного рішення - без змін.
Судові витрати
220. Згідно із частиною шостою статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
221. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, то й перерозподілу судових витрат вона не здійснює.
Керуючись статтями 139, 266, 308, 310, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
1. Апеляційну скаргу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України залишити без задоволення.
2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 липня 2025 року у справі № 990/163/24 за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя В. Ю. Уркевич
Суддя-доповідач О. А. Губська
Судді: О. О. Банасько О. В. Білоконь О. Л. Булейко І. А. Воробйова М. М. Гімон А. А. Ємець В. В. Король С. І. Кравченко О. В. Кривенда М. В. Мазур С. Ю. Мартєв С. О. Погрібний Н. С. Стефанів Т. Г. Стрелець І. В. Ткач Н. В. Шевцова