4 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 990/50/24
провадження № 11-279заі25
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Губської О. А.,
суддів Білоконь О. В., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Дашутіна І. В., Ємця А. А., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Стрелець Т. Г., Ткача І. В., Шевцової Н. В.
розглянула в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 , Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 3 червня 2025 року (судді Бучик А. Ю., Берназюк Я. О., Кравчук В. М., Стародуб О. П., Шарапа В. М.) у справі № 990/50/24 за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправними та скасування рішень у частині,
Короткий зміст позовних вимог
1. ОСОБА_1 (далі - позивачка, скаржниця) звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС України, Комісія, відповідач), у якій з урахуванням заяви про зміну предмета позову просила:
- визнати протиправним та скасувати рішення ВККС України від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23 щодо затвердження Регламенту ВККС України (далі - Регламент) у новій редакції в частині: включення до пунктів 58.17, 122, 123, абзацу першого пункту 124, пунктів 125, 126, 128 словосполучення - «(відповідності судді займаній посаді)»; абзацу третього пункту 124 та пункту 129 Регламенту повністю;
- визнати протиправним та скасувати рішення ВККС України від 30 листопада 2023 року № 150/зп-23 в частині внесення змін до абзацу першого пункту 129 Регламенту;
- визнати протиправним та скасувати рішення ВККС України від 14 вересня 2023 року № 96/зп-23 в частині внесення змін до підпункту 4.10.6 пункту 4.10 розділу IV Регламенту слів: «інші обставини, документи та матеріали»;
- визнати протиправним та скасувати рішення ВККС України від 11 січня 2024 року № 4/зп-24 в частині внесення до пункту 126 параграфа 9 розділу ІІ Регламенту слів «інші обставини, документи та матеріали».
2. На обґрунтування позовних вимог позивачка покликається на те, що пункти 58.17, 122, 123, абзац першого пункту 124, пункти 125, 126, 128 Регламенту в оскаржуваній частині направлені на незаконне поширення процедури подолання негативних висновків Громадської ради доброчесності (далі - ГРД) в процедурі оцінювання відповідності діючих суддів на підставі пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII), що знайшло своє підтвердження у доповненні вказаних пунктів Регламенту словами «(відповідність судді займаній посаді)».
3. На думку позивачки, зазначені зміни до Регламенту незаконно обмежують дію судового рішення, що знайшло своє відображення у нормі, вказаній в абзаці третьому пункту 124 Регламенту в оскаржуваній нею редакції, оскільки жодна норма чинного законодавства не надає ВККС України права визначати порядок чинності судових актів, порядок зміни ними прав та обов'язків Комісії. Наведена норма, як вважає позивачка, по суті є намаганням ВККС України власним рішенням врегулювати, що судові рішення (у спорах в яких Комісія програла) вона не виконуватиме. У цьому випадку норма пункту 124 Регламенту суперечить конституційній нормі щодо обов'язковості виконання судового акта та забезпечення його виконання державою, ВККС України бажає діяти на власний розсуд, незважаючи на волю й думку суду, навіть у випадках, коли суд своїм остаточним рішенням вказав Комісії на помилковість її дій.
4. Незаконність оскаржуваних пунктів Регламенту позивачка вбачає і в зміні процедури перевірки (підтримки) рішень колегій пленарним складом та по суті доповненні права ВККС України оцінювати обставини, яких не існувало на момент засідання колегії Комісії.
5. На підтримку своєї позиції ОСОБА_1 зазначає, що у пункті 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, який діяв на час її оцінювання колегією ВККС України (8 травня 2019 року) та на час прийняття рішення ВККС України про її невідповідність займаній посаді в пленарному складі (14 листопада 2023 року), передбачалося, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями ВККС України у порядку, визначеному цим Законом. Зміни до пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII були внесені із прийняттям Закону України від 09 грудня 2023 року № 3511-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар'єри» (далі - Закон № 3511-IX), який набрав чинності 30 грудня 2023 року.
6. Тому, ухвалюючи рішення від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23 «Про внесення змін до Регламенту ВККС України, затвердженого рішенням ВККС України від 13 жовтня 2016 року № 81/зп-16 (зі змінами), шляхом викладення його в новій редакції» (далі також - Рішення № 119/зп-23) в частині включення до підпункту 58.17 пункту 58, пунктів 122, 123, абзацу першого пункту 124, пунктів 125, 126, 128 словосполучення «відповідність судді займаній посаді», а також рішення від 30 листопада 2023 року № 150/зп-23 «Про внесення змін до Регламенту ВККС України, затвердженого рішенням ВККС України від 13 жовтня 2016 року № 81/зп-16 (в редакції рішення ВККС від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23)» (далі також - Рішення № 150/зп-23) в частині внесення змін до пункту 129 Регламенту, відповідач діяв незаконно, наділивши себе не передбаченими Законом № 1402-VIII повноваженнями, оскільки чинна на момент затвердження відповідачем оскаржуваних норм Регламенту норма пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII містила імперативну норму про проведення оцінювання відповідності судді займаній посаді виключно колегіями Комісії.
7. Обґрунтовуючи позов щодо протиправності рішення ВККС України від 14 вересня 2023 року № 96/зп-23 в частині внесення змін до підпункту 4.10.6 пункту 4.10 розділу IV Регламенту слів «інші обставини, документи та матеріали» та рішення ВККС України від 11 січня 2024 року № 4/зп-24 в частині внесення до пункту 126 параграфа 9 розділу ІІ Регламенту слів «інші обставини, документи та матеріали», позивачка вказує на незаконність цих норм в аспекті незаконного продовження дії обставин, які оцінює ВККС України (за умови, якщо припустити, що пленарний склад має повноваження у процедурі оцінювання відповідності судді займаній посаді).
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
8. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 3 червня 2025 року відмовив у задоволенні позову.
9. Ухвалюючи таке рішення суд, першої інстанції виходив з того, що позивачка як особа, до якої було застосовано положення Регламенту, який є нормативно-правовим актом у розумінні пункту 18 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), має право на його оскарження в судовому порядку.
10. Суд першої інстанції зазначив, що прийняття рішення про затвердження регламенту ВККС України, внесення до нього змін чи доповнень належить до виключних повноважень Комісії. Такого роду рішення ВККС України ухвалює більшістю голосів від її складу.
11. Проаналізувавши сутність змін, які були внесені до Регламенту оспорюваними позивачкою рішеннями № 119/зп-23 та № 150/зп-23, а також застосовуючи до спірних правовідносин правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду констатував, що положення Регламенту в тій частині, що оскаржує позивачка, не відповідали нормам Закону № 1402-VIII. Однак, як уже зазначила Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові, після набрання чинності Законом № 3511-ІХ рішенням ВККС України від 11 січня 2024 року № 4/зп-24 Регламент, у редакції Рішення № 119/зп-23 (зі змінами, внесеними Рішенням № 150/зп-23), зокрема у частині підпункту 58.17 пункту 58 параграфа 7 розділу І, абзацу першого пункту 123, абзацу першого пункту 124, пунктів 126, 129 параграфа 9 розділу II, було приведено у відповідність із Законом № 1402-VIII у редакції Закону № 3511-ІХ.
12. Зважаючи на наведене, суд першої інстанції дійшов висновку, що станом на день звернення ОСОБА_1 до Верховного Суду із цим позовом спірні пункти Регламенту діяли у редакції рішення від 11 січня 2024 року № 4/зп-24, а отже, відповідали Закону № 1402-VIII.
13. Разом із цим звернув увагу, що з ухваленням ВККС України рішення від 11 січня 2024 року № 4/зп-24 Регламент, який був викладений у редакції рішень № 119/зп-23 та № 150/зп-23, втратив чинність. Так само втратив чинність і Регламент у редакції рішення від 14 вересня 2023 року № 96/зп-23, оскільки рішенням від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23 Регламент було викладено в новій редакції. У зв'язку із цим обраний позивачкою спосіб захисту не приведе до відновлення її прав та інтересів, які вона вважає порушеними спірними актами ВККС України.
14. Щодо визнання протиправним та скасування абзацу третього пункту 124 Регламенту в редакції Рішення від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23 вказав на те, що доводи позивачки в цій частині є лише її розумінням вказаної норми і не свідчать про протиправність чи незаконність останньої з покликанням на те, що з тексту абзацу третього пункту 124 Регламенту видно, що судове рішення має правові наслідки лише у межах конкретного спору, не підміняє повноваження Комісії та не впливає на нормативно встановлену процедуру оцінювання суддів.
15. Також виснував, що положення пункту 126 Регламенту в оскарженій частині є правомірним і таким, що не порушує принципів правової визначеності, законності чи меж повноважень ВККС України, а підстав для визнання цього положення протиправним немає.
16. Суд першої інстанції зазначив, що право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди збігається з правом на судовий захист, яке закріплено у статті 5 КАС України. Саме по собі звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов'язаний надати такий захист. Суд повинен встановити, що на час звернення до суду особа дійсно має порушене право, свободу та інтерес, які підлягають судовому захисту. Тому дійсно гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було реальним й існувало на момент звернення до суду.
17. У підсумку суд першої інстанції зазначив, що повноваження ВККС України стосовно внесення змін до Регламенту є дискреційними. Щодо суті внесених змін не знайшов підстав для визнання цих змін такими, що внесені поза межами повноважень ВККС України, оскільки вони внесені на підставі Закону № 1402-VIII та регулюють процедурні питання здійснення повноважень ВККС України.
18. Взявши до уваги встановлені обставини справи, суть спірних правовідносин та їх правове регулювання, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що у цій справі відсутнє порушене право чи інтерес позивачки, що можуть бути захищені шляхом задоволення її позову.
19. Указані висновки суду стали підставою для відмови в позові.
Короткий зміст та обґрунтування апеляційних скарг
20. ОСОБА_1 та ВККС України не погодилися з рішенням Касаційного адміністративного суду від 3 червня 2025 рокута подали апеляційні скарги.
Доводи апеляційної скарги позивачки
21. Позивачка у своїй апеляційній скарзі зазначила про те, що з рішенням суду першої інстанції не погоджується частково - в частині вирішеного спору щодо: норми Регламенту, якою відповідач наділив пленарний склад ВККС України правом оцінювати нові обставини (яких не існувало на момент розгляду питання колегією ВККС України); норми Регламенту, якою відповідач нівелює судові акти, які ухвалені у спорі з Комісією. Уважає, що в іншій частині рішення суд першої інстанції дійшов правильних висновків, та не оскаржує його в цій частині.
22. На обґрунтування позовних вимог у частині визнання протиправним та скасування абзацу третього пункту 124 Регламенту в редакції Рішення № 119/зп-23 зазначає, що її доводи полягають у тому, що норма не відповідає положенню статті 129-1 Конституції України, згідно з яким судове рішення є обов'язковим для виконання. Вважає, що, прийнявши таку норму, ВККС України діяла з перевищенням повноважень, неправомірно, безпідставно, ігноруючи принцип верховенства права. Наявність цього пункту Регламенту нівелює будь-який позитивний для неї результат розгляду як цього спору, так і будь-якого іншого в межах оцінювання, оскільки Комісія наперед визначила, що судові рішення, в яких ВККС України програла, - не створюють для Комісії жодних наслідків, як і не створюють таких наслідків для позивачки, що суперечить Конституції України.
23. Відмовляючи в задоволенні вимоги, суд обмежився двома реченнями: «Проте, з тексту абзацу третього пункту 124 Регламенту видно, що судове рішення має правові наслідки лише у межах конкретного спору, не підміняє повноваження Комісії та не впливає на нормативно встановлену процедуру оцінювання суддів. А тому доводи позивачки є лише її розумінням вказаної норми і не свідчать про протиправність чи незаконність останньої. На думка позивачки, такий висновок хибний та заснований на неправильному розумінні змісту оскаржуваного пункту та його практичного застосування відповідачем. Вказує, що суть цієї норми зводиться до того, що якщо наявне конкретне судове рішення у конкретному спорі конкретного судді із Комісією, в якому суд вирішив конкретний спір, то це рішення не впливає на процедуру оцінювання та підтримку цього рішення Комісії у складі колегії.
24. Щодо протиправності рішення ВККС України від 11 січня 2024 року № 4/зп-24 в частині внесення до пункту 126 параграфа 9 розділу ІІ Регламенту слів «інші обставини, документи та матеріали» позивачка звертає увагу, що суд першої інстанції у пунктах 144-145 дав загальний висновок, що фраза «інші обставини, документи та матеріали» є узагальнюючою і логічно випливає з положень закону, що дозволяють Комісії враховувати будь-яку релевантну інформацію для прийняття мотивованого рішення, а тому така норма є законною.
25. Такий висновок не узгоджується з доводами позову в цій частині, які правильно зазначено в пункті 43 рішення, - незаконність оскаржуваних пунктів Регламенту позивачка вбачає і в зміні процедури перевірки (підтримки) рішень колегій пленарним складом та по суті доповненні права ВККС України оцінювати обставини, яких не існувало на момент засідання колегії Комісії.
26. Посилається позивачка на незаконність оцінки нових обставин, документів та матеріалів, які виникли в часовий проміжок між рішенням колегії та рішенням пленарного складу. Із 30 грудня 2023 року пленарний склад Комісії має право переглядати рішення колегій у процедурі оцінювання, що по суті означає підтримку законності та обґрунтованості такого рішення з урахуванням висновку ГРД, який оцінює колегія. По суті це є апеляцією, що за загальновідомими звичаями унеможливлює неврахування обставин, яких не існувало на момент ухвалення рішення, яке переглядається. Вказане є порушенням підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV Конституції України в частині одноразовості цієї процедури.
27. Також вказує на те, що положення Регламенту в оскаржуваній частині (до жовтня 2023 року) були зрозумілі, дозволяли прогнозувати послідовність дій невизначеному колу осіб, до яких вони були спрямовані, і передбачати наслідки в разі невиконання цих правил учасниками правовідносин, які виникли у зв'язку з дією цих правил. Ці норми були обов'язкові, зокрема, для Комісії, яка згідно з принципами «належного урядування» та «правової визначеності (певності)» мала керуватися цими правилами відповідно до їхнього точного змісту та значення.
28. В аспекті цього позивачка покликається на пункт 18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 лютого 2024 року у справі № 9901/369/19, у якому зазначено, що «… Комісія, на яку покладено відповідальний обов'язок щодо кваліфікаційного оцінювання суддів, зокрема і у зв'язку з накладенням дисциплінарного стягнення, наслідком якого у разі ненабрання суддею встановлених Положенням 143/зп-16 мінімально допустимих балів є непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді, що є підставою для внесення подання до Вищої ради правосуддя з рекомендацією про звільнення судді з посади, повинна таке оцінювання здійснювати виключно в межах встановлених нею самою правил, прозоро, публічно та передбачувано».
29. У рішенні ВРП від 9 липня 2020 року № 2077/0/15-20 «Про надання консультативного висновку до законопроекту № 3534» (на офіційному сайті за посиланням https://hcj.gov.ua/doc/doc/403) зазначено: «… З метою дотримання принципу правової визначеності, кваліфікаційне оцінювання всіх суддів має здійснюватися на єдиній методологічній основі. Зміна існуючої «разової» процедури кваліфікаційного оцінювання суддів, які з незалежних від них причин не завершили таке оцінювання, поставить їх у нерівне становище із суддями, які таку процедуру вже завершили».
30. Наведені дії Комісії суперечать встановленим нею самою правилам. Жодного логічного пояснення, що змусило Комісію змінити правила оцінювання на 7 році оцінювання, оскаржувані рішення не містять. В інших справах Комісія наполягає на недопустимості зміни правил оцінювання суддів, які були початі у 2017 році, до завершення оцінювання останнього судді.
31. Не погодившись із висновком суду першої інстанції щодо неналежного способу захисту, вказує, що у схожому випадку Верховний Суд у справі № 9901/460/18 визнав протиправним та скасував рішення Комісії від 29 грудня 2017 року № 140/зп-17 щодо внесення змін до Регламенту в частині підпунктів 4.10.2, 4.10.3, 4.10.6 пункту 4.10; законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
32. Поряд із цим позивачка наполягає і на тому, що рішення суду першої інстанції (в частині мотивів неефективності судового провадження для позивача) обмежує її право доступу до суду та не враховує практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), а саме звертає увагу на рішення «Ейрі проти Ірландії», у якому Суд зазначив, що «особа сама має вирішити, який засіб судового захисту використати; отже, навіть якби виявилося, що пані Ейрі обрала засіб судового захисту менш підходящий для неї, ніж інші у даних обставинах, то це не мало б значення».
33. Як зазначає позивачка, судові органи Ірландії також намагалися ухилятися від здійснення правосуддя у спосіб вирішення замість позивача, чи буде корисне для нього судове рішення (ініційований позивачем спір).
34. У своєму рішенні ЄСПЛ на стадії прийнятності відхилив такий аргумент уряду. Адже позивач має право на захист свого порушеного права у той спосіб, який сам обрав (якщо такий спосіб передбачений законом), а суд повинен захистити таке порушене право в обраний саме позивачем спосіб, навіть якщо він є менш ефективним, ніж інші, у спірних правовідносинах, а не замість нього вирішувати, яким саме чином (в який спосіб) позивач має захищати своє порушене право.
35. Також посилається на те, що в пунктах 69-73 рішення ЄСПЛ у справі «Красуський проти Польщі» вказано, що наявність простих сумнівів щодо перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який не є очевидно марним, не є вагомою причиною для відмови від його використання. Тотожна позиція викладена в пункті 73 рішення ЄСПЛ у справі «Акдівар та інші проти Туреччини».
36. Ураховуючи викладене, позивачка просить рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 3 червня 2025 року скасувати в частині відмови в задоволенні позову щодо визнання протиправним та скасування абзацу третього пункту 124 Регламенту в редакції Рішення № 119/зп-23; визнання протиправним рішення ВККС України № 4/зп-24 в частині внесення до пункту 126 параграфа 9 розділу ІІ Регламенту слів «інші обставини, документи та матеріали»; визнання протиправним та скасування абзацу третій пункту 124 Регламенту в редакції Рішення № 119/зп-23 від; визнання протиправним та скасування рішення ВККС України № 4/зп-24 в частині внесення до пункту 126 параграфа 9 розділу ІІ Регламенту слів «інші обставини, документи та матеріали».
Доводи апеляційної скарги відповідача
37. На обґрунтування своїх доводів Комісія посилається на те, що усі доводи позовної заяви зводяться до незгоди ОСОБА_1 з рішеннями Комісії від 14 листопада 2023 року, яким її визнано такою, що не відповідає займаній посаді. Однак такі доводи не можуть бути підставою для визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта в розумінні вимог процесуального законодавства. ОСОБА_1 могла скористатися своїм правом на оскарження рішень Комісії, прийнятих у процедурі її кваліфікаційного оцінювання.
38. Разом із цим зазначає, що суд першої інстанції при ухваленні рішення у цій справі помилково застосував до спірних правовідносин постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20, на підставі якої зроблений неправильний висновок про те, що положення Регламенту в тій частині, що оскаржує позивачка, не відповідали нормам Закону № 1402-VIII з огляду на таке.
39. Так, «порядок, визначений законом» для проведення кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді, яким керувалась Комісія від самого початку реалізації зазначеної процедури, тобто задовго до внесення оскаржуваних позивачем змін до Регламенту.
40. Відповідно до підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади.
41. Пунктом 20 розділу ХII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII передбачено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями ВККС України в порядку, визначеному цим Законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням ВРП на підставі подання відповідної колегії ВККС України.
42. Комісія звертає увагу, що пункт 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII не містить положень, які б визначали порядок (механізм), за яким має здійснюватися таке оцінювання, проте містить відсильні приписи про здійснення оцінювання відповідності займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» в порядку, передбаченому саме цим Законом. Відсутність прямої регламентації порядку (нормативних положень) у «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII обумовлена тимчасовим і винятковим (екстраординарним) характером такої процедури оцінювання, а тому закріплення такого порядку в Прикінцевих та перехідних положеннях цього Закону з огляду на наявність визначеного в основному тексті зазначеного Закону порядку (механізму) кваліфікаційного оцінювання є недоцільним.
43. Отже, на думку ВККС України, Законом № 1402-VIII не передбачено іншого порядку проведення оцінювання, аніж кваліфікаційне оцінювання.
44. Наголошує, що виключно глава 1 розділу V «Кваліфікаційний рівень судді» Закону № 1402-VIII визначає порядок проведення кваліфікаційного оцінювання суддів. Серед іншого, зазначена глава розкриває зміст такого оцінювання, його мету, критерії, етапи, а також участь у такому оцінюванні громадськості шляхом утворення ГРД.
45. ГРД була створена з метою забезпечення громадського контролю як за процедурою відбору суддів для зайняття посад, так і за процедурою їх оцінювання на відповідність займаній посаді. Ідея залучення громадянського суспільства до процедур формування суддівського корпусу вважається одним із найважливіших інструментів забезпечення відповідальності суддів перед громадськістю в демократичних державах.
46. Будь-які застереження щодо неучасті ГРД у процедурі кваліфікаційного оцінювання, зокрема в Прикінцевих та перехідних положеннях Закону № 1402-VIII, відсутні.
47. Відтак і участь ГРД в кваліфікаційному оцінюванні суддів на відповідність займаній посаді, і «порядок ухвалення» відповідних рішень Комісії, за наявності у процедурі кваліфікаційного оцінювання окремого судді такого документа як висновок ГРД є єдиним.
48. Приписи частини першої статті 88 Закону № 1402-VIIІ, яка діє однаково як під час оцінювання здатності здійснювати правосуддя, так і під час оцінювання на відповідність займаній посаді, не наділяють Комісію свободою розсуду (дискрецією) у ситуації, відповідно до якої ГРД у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності. Закон імперативно встановив, що в цій ситуації Комісія тільки у пленарному складі може ухвалити рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя, а у випадку з суддею, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінювання якого проводиться у тому ж порядку, - про підтвердження відповідності займаній посаді, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма членами Комісії.
49. Зазначає, що Закон № 1402-VIII іншого порядку визначення судді таким, що відповідає займаній посаді, у разі наявності висновку ГРД, крім виконання процедури (підтримання такого рішення пленарним складом Комісії), визначеної частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIIІ, не передбачає.
50. Запроваджений законодавцем механізм судової реформи, який, серед іншого, передбачав необхідність ухвалення Комісією у пленарному складі рішення кваліфікованою кількістю голосів у межах кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді, застосовується Комісією від самого початку реалізації зазначеної процедури, задовго до внесення оскаржуваних позивачкою змін у Регламент.
51. Посилається Комісія на те, що такі положення були зрозумілими та передбачуваними і для законодавця, і для Верховного Суду. Використання вказаного порядку та ухвалення рішень Комісією у процедурі кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді можна простежити на прикладі низки судових рішень, які ухвалив Верховний Суд, зокрема у складі Великої Палати Верховного Суду, у постановах від 19 жовтня 2023 року (справа № 9901/57/20), від 08 червня 2022 року (справа № 9901/84/21), від 01 вересня 2021 року (справа № 9901/474/19), від 24 березня 2021 року (справа № 9901/547/19), від 24 лютого 2021 року (справа № 9901/605/19), від 17 лютого 2021 року (справа № 9901/18/20), від 10 лютого 2021 року (справа № 9901/416/19), від 27 січня 2021 року (справа № 9901/556/19), від 1 липня 2020 року (справи № 9901/381/19, № 9901/489/19).
52. Вказує на те, що відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 16 жовтня 2019 року № 193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» з дня набрання чинності цим Законом (07 листопада 2019 року) повноваження членів Комісії було припинено. ВРП 1 червня 2023 року призначено новий склад Комісії. Новим складом Комісії продовжено кваліфікаційне оцінювання суддів, зокрема суддів призначених (обраних) на посаду судді та яких колегіями Комісії визнано такими, що відповідають займаній посаді судді, проте відповідне питання винесено на розгляд Комісії у пленарному складі через надходження висновку ГРД про невідповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності.
53. З огляду на викладене для забезпечення правової визначеності у питаннях кваліфікаційного оцінювання, з метою дотримання порядку, визначеного законом, та усталеного підходу Верховного Суду, новий склад Комісії вніс зміни до Регламенту, зокрема деталізував проведення процедури кваліфікаційного оцінювання.
54. Зазначена вище практика Верховного Суду на період внесення оскаржуваних змін, а саме 19 жовтня та 30 листопада 2023 року, до Регламенту була сталою, а тому висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 9901/198/20, що була прийнята 13 червня 2024 року, не можуть бути застосовані до спірних відносин.
55. Крім цього, правовідносини, яким надано оцінку у справі № 9901/198/20 та у цій справі, є різними, а тому і правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у справі № 9901/198/20, є нерелевантними до спірних правовідносин.
56. З огляду на викладене Комісія просить рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 3 червня 2025 року змінити у мотивувальній частині з урахуванням доводів, зазначених в апеляційній скарзі Комісії, а в іншій частині рішення залишити без змін.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції
57. Рішенням ВККС України від 14 вересня 2023 року № 96/зп-23 до Регламенту, затвердженого рішенням ВККС України від 13 жовтня 2016 року № 81/зп-16 (зі змінами) внесено зміни, а саме підпункт 4.10.6 пункту 4.10 розділу IV викладено в такій редакції: «4.10.6. На засіданні Комісії у пленарному складі з підстави, визначеної абзацом другим частини першої статті 88 Закону, розгляду підлягають рішення Комісії, ухвалені у складі колегії, про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді, висновок та пояснення судді (кандидата на посаду судді), інші обставини, документи та матеріали».
58. У подальшому рішенням ВККС України від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23 Регламент викладено в новій редакції.
59. Зокрема, підпунктом 58.17 пункту 58 параграфа 7 розділу І Регламенту (у редакції Рішення № 119/зп-23) було передбачено, що Комісія у пленарному складі ухвалює рішення про підтримку рішення Колегії про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідність судді займаній посаді), якщо ГРД у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності.
60. У пункті 122 параграфа 9 розділу II Регламенту (у редакції Рішення № 119/зп-23) визначалось, що за результатами співбесіди Комісія у складі Колегії ухвалює рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді).
61. Відповідно до пункту 123 параграфа 9 розділу II Регламенту (у редакції Рішення № 119/зп-23) у разі ухвалення рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді) за наявності висновку ГРД на розгляд Комісії у пленарному складі виноситься питання щодо підтримки зазначеного рішення відповідно до вимог абзацу другого частини першої статті 88 Закону.
62. Ухвалене щодо висновку судове рішення (за наявності) долучається до досьє судді (кандидата на посаду судді) та досліджується Комісією у пленарному складі разом з іншими документами (матеріалами) досьє.
63. Пунктом 124 параграфа 9 розділу II Регламенту (у редакції Рішення № 119/зп-23) було передбачено, що рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді) за наявності висновку ГРД набирає чинності з дня його ухвалення у разі, якщо воно буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами Комісії згідно з абзацом другим частини першої статті 88 Закону, або у разі надходження до Комісії рішення ГРД про скасування відповідного висновку до моменту його розгляду Комісією у пленарному складі.
64. У разі надання Комісії ГРД рішення про скасування висновку до моменту його розгляду Комісією у пленарному складі питання щодо набрання чинності рішенням про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді) розглядається Комісією відповідно до абзацу першого пункту 101 цього Регламенту.
65. Судове рішення, ухвалене щодо рішення Комісії у складі Колегії про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді) не змінює встановлений законом порядок його підтримання, набрання ним чинності та процедуру підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді).
66. Пунктом 125 параграфа 9 розділу II Регламенту (у редакції Рішення № 119/зп-23) було визначено, що рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді) набирає чинності з дня його ухвалення.
67. Відповідно до пункту 126 параграфа 9 розділу II Регламенту (у редакції Рішення № 119/зп-23) у засіданні Комісії у пленарному складі з підстави, визначеної абзацом другим частини першої статті 88 Закону, розгляду підлягають рішення Комісії, ухвалені у складі Колегії, про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді); висновок (інформація) ГРД, пояснення судді (кандидата на посаду судді) інші обставини, документи та матеріали.
68. Пункт 128 параграфа 9 розділу II Регламенту (у редакції Рішення № 119/зп-23) передбачав, що за результатами засідання у пленарному складі з підстави, визначеної абзацом другим частини першої статті 88 Закону, Комісія ухвалює одне з таких рішень:
- про підтримку рішення Комісії у складі Колегії про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді);
- про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді).
69. Пункт 129 параграфа 9 розділу II Регламенту (у редакції Рішення № 119/зп-23) визначав, що у разі ухвалення Комісією у пленарному складі рішення про підтримку рішення Комісії, ухваленого у складі Колегії, про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідність судді займаній посаді) згідно з абзацом другим частини першої статті 88 Закону обставини, викладені у висновку, не підлягають повторному розгляду під час наступних процедур кваліфікаційного оцінювання відповідного судді (кандидата на посаду судді).
70. У разі ухвалення Комісією у пленарному складі рішення про невідповідність судді займаній посаді справа передається до Колегії, яка ухвалила рішення, для внесення ВРП подання про звільнення такого судді із займаної посади.
71. 30 листопада 2023 року ВККС України прийняла Рішення № 150/зп-23 про внесення змін до Регламенту (у редакції Рішення № 119/зп-23), зокрема до пунктів 124, 129 параграфа 9 розділу II.
72. Вказаним рішенням абзац перший пункту 124 параграфа 9 розділу II Регламенту було викладено в такій редакції: «124. Рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді) за наявності висновку Громадської ради доброчесності набирає чинності з дня його ухвалення у разі, якщо воно буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами Комісії згідно з абзацом другим частини першої статті 88 Закону».
73. Абзац перший пункту 129 параграфа 9 розділу II Регламенту було викладено в такій редакції: «129. У разі ухвалення Комісією у пленарному складі рішення про невідповідність судді займаній посаді, справа передається до Колегії, членом якої є доповідач, для внесення Вищій раді правосуддя подання про звільнення такого судді із займаної посади».
74. Рішенням від 11 січня 2024 року № 4/зп-24 ВККС України внесла зміни до Регламенту (у редакції Рішення № 119/зп-23), зокрема до підпункту 58.17 пункту 58 параграфа 7 розділу І, абзацу першого пункту 123, абзацу першого пункту 124, пунктів 126, 129 параграфа 9 розділу II.
75. Відповідно до підпункту 58.17 пункту 58 параграфа 7 розділу І Регламенту Комісія у пленарному складі ухвалює рішення про підтвердження (непідтвердження) здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідність (невідповідність) судді займаній посаді), якщо ГРД у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності.
76. Згідно з абзацом першим пункту 123 параграфа 9 розділу II Регламенту, якщо ГРД у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, Колегія проводить оцінювання судді (кандидата на посаду судді) на відповідність критеріям, визначеним законом, та ухвалює рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (невідповідність судді займаній посаді) та внесення подання до ВРП про звільнення судді з посади або вносить на розгляд Комісії у пленарному складі питання про підтвердження (непідтвердження) здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідність або невідповідність судді займаній посаді).
77. Абзацом першим пункту 124 параграфа 9 розділу II Регламенту визначено, що рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідність судді займаній посаді), за наявності висновку ГРД, приймається Комісією у пленарному складі згідно з абзацом другим частини першої статті 88 Закону.
78. Пунктом 126 параграфа 9 розділу II Регламенту передбачено, що у засіданні Комісії у пленарному складі з підстави, визначеної абзацом другим частини першої статті 88 Закону, розгляду підлягають рішення Комісії, ухвалені у складі Колегії, про оцінювання судді (кандидата на посаду судді) на відповідність критеріям, визначеним законом; висновок ГРД, пояснення судді (кандидата на посаду судді), інші обставини, документи та матеріали.
79. Згідно з пунктом 128 параграфа 9 розділу ІІ Регламенту за результатами засідання у пленарному складі з підстави, визначеної абзацом другим частини першої статті 88 Закону, Комісія ухвалює одне з таких рішень:
- про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді);
- про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (невідповідність судді займаній посаді та внесення подання до ВРП про звільнення судді з посади) (пункт 128 параграфа 9 розділу ІІ Регламенту).
80. Відповідно до пункту 129 параграфа 9 розділу II Регламенту відмовою від проходження оцінювання судді на відповідність займаній посаді вважається систематична (тричі) неявка судді на будь-який з етапів такого оцінювання за відсутності для цього поважних причин або за відсутності інформації про причини неявки. Факт відмови судді від проходження оцінювання на відповідність займаній посаді встановлюється рішенням Комісії у пленарному складі. Під час ухвалення такого рішення у засіданні Комісії може брати участь представник ГРД.
81. У разі систематичної (тричі) неявки судді на будь-який з етапів оцінювання на відповідність займаній посаді Комісія може розглянути питання щодо відповідності такого судді займаній посаді за його відсутності.
Рух апеляційної скарги
82. Велика Палата Верховного Суду ухвалами від 8 липня 2025 року залишила без руху апеляційні скарги ОСОБА_1 та ВККС України, ухвалами від 17 та 21 липня 2025 року відкрила апеляційні провадження, а ухвалою від 23 липня 2025 року призначила справу до апеляційного розгляду без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).
83. У зв'язку з відрахуванням ОСОБА_2 (доповідача у справі) зі штату Верховного Суду наказом Голови Верховного Суду від 16 вересня 2025 року № 1928/0/15-25 «Про звільнення ОСОБА_2 з посади судді Верховного Суду у зв'язку із поданням у відставку» призначено повторний автоматизований розподіл судових справ. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 вересня 2025 року зазначену справу передано на розгляд судді-доповідачу Губській О. А.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
84. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
85. Частинами першою та другою статті 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
86. За правилами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
87. Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закон № 1402-VIII (у редакції, чинній на час прийняття Комісією оспорюваних рішень).
88. За статтею 92 Закону № 1402-VIII ВККС України є державним колегіальним органом суддівського врядування, який на постійній основі діє у системі правосуддя України. ВККС України складається з шістнадцяти членів, вісім з яких призначаються з числа суддів або суддів у відставці. ВККС України вважається повноважною за умови призначення до її складу не менше одинадцяти членів, щонайменше шість із яких призначені з числа суддів або суддів у відставці. Порядок роботи ВККС України визначається цим Законом.
89. Згідно з пунктом 6-1 частини першої статті 93 Закону № 1402-VIII ВККС України затверджує більшістю голосів від її складу, визначеного цим Законом, регламент, що визначає порядок роботи Комісії в межах, встановлених цим Законом.
90. Організаційними формами діяльності ВККС України є засідання у пленарному складі Комісії, у складі її палат та колегій залежно від питань, визначених цим Законом та Регламентом ВККС України (частина перша статті 98 Закону № 1402-VIII).
91. Частинами першою і п'ятою статті 101 Закону № 1402-VIII визначено, що рішення ВККС України у пленарному складі ухвалюється більшістю від установленого цим Законом складу Комісії. Голосування проводиться за відсутності особи, щодо якої вирішується питання, та інших осіб, які не є членами Комісії. Рішення ВККС України, палат та колегій Комісії викладаються у письмовій формі.
92. Рішенням від 13 жовтня 2016 року № 81/зп-16 Комісія затвердила Регламент.
93. Відповідно до пунктів 7.1-7.3 Регламенту (у редакції рішення ВККС України від 10 серпня 2023 року № 53/зп-23, яка була чинна до прийняття Рішення № 119/зп-23) зміни чи доповнення до цього Регламенту можуть бути ініційовані членом (членами) Комісії.
94. Питання про внесення змін чи доповнень до Регламенту виноситься на розгляд Комісії Головою Комісії та вирішуються на організаційному засіданні.
95. Зміни чи доповнення до Регламенту затверджуються чи відхиляються відповідним рішенням Комісії.
96. Аналіз наведених норм Закону № 1402-VIII і Регламенту свідчить, що прийняття рішення про затвердження Регламенту ВККС України, внесення до нього змін чи доповнень належить до виключних повноважень Комісії. Такого роду рішення ВККС України ухвалює більшістю голосів від її складу.
97. У розглядуваній справі предметом судового контролю є прийняті ВККС України рішення від 14 вересня 2023 року № 96/зп-23, від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23, від 30 листопада 2023 року № 150/зп-23 та від 11 січня 2024 року № 4/зп-24, якими внесено зміни до Регламенту.
98. За наведеним у пункті 18 частини першої статті 4 КАС України визначенням нормативно-правовим актом є акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
99. За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.
100. Нормативно-правовий акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для їх суб'єктів.
101. Отже, нормативно-правовий акт містить загальнообов'язкові правила поведінки (норми права); вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб'єктів, які опиняються у нормативно регламентованій ситуації; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин; нормативно-правовий акт діє упродовж тривалого часу та не вичерпує своєї дії фактами його застосування.
102. З положень Регламенту вбачається, що він установлює загальні правила регулювання однотипних відносин, має неперсоніфікований характер і розрахований на довгострокове та неодноразове застосування, тобто має ознаки нормативно-правового акта локального характеру, а відтак не може стосуватися приватних інтересів однієї особи чи групи осіб.
103. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції, який зазначив, що рішення ВККС України про внесення змін до Регламенту є нормативно-правовими актами в розумінні пункту 18 частини першої статті 4 КАС України.
Щодо оскарження рішень ВККС України від 14 вересня 2023 року № 96/зп-23, від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23 (оскаржуване в апеляційному порядку), від 30 листопада 2023 року № 150/зп-23, якими внесено зміни до Регламенту
104. Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень, визначені статтею 264 КАС України.
105. Відповідно до частин першої - третьої вище вказаної статті її правила поширюються на розгляд адміністративних справ щодо: 1) законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України (крім рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу), постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів владних повноважень.
106. Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
107. Нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.
108. За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
109. Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України. Наприклад, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
110. Єдиний виняток із цього правила, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
111. Конституційний Суд України (Рішення від 13 травня 1997 року № 1-зп) висловив позицію, за якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
112. У Рішенні від 3 жовтня 1997 року № 4-зп Конституційний Суд України стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами роз'яснив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - «наступний закон скасовує попередній».
113. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що поняття «юридичний спір» має тлумачитися широко, виходячи з підходу ЄСПЛ до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року). Зокрема, ЄСПЛ зазначає, що відповідно до духу зазначеної Конвенції поняття «спір про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.
114. Конституційний Суд України в підпункті.3.6 пункту 3 Рішення від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес)) зазначив, що системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.
115. У вказаній справі Конституційний Суд України вирішив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
116. В аспекті цього слід нагадати, що завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом. Суд зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав і захист законних інтересів, і у випадку задоволення судом його вимог прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.
117. Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
118. Як установив суд першої інстанції, на час ініціювання позивачкою судового провадження (лютий 2024 року) дія спірних пунктів Регламенту в редакції рішень № 119/зп-23 та № 150/зп-23 припинилася. Також не діяв на час подання позову і Регламент в редакції рішення № 96/зп-23, оскільки з 19 жовтня 2023 року Регламент діяв у зміненій Рішенням № 119/зп-23 редакції.
119. Отже, з ухваленням ВККС України рішення від 11 січня 2024 року № 4/зп-24 Регламент, який був викладений у редакції рішень № 119/зп-23 та № 150/зп-23, втратив чинність. Так само втратив чинність і Регламент в редакції рішення № 96/зп-23, оскільки Рішенням № 119/зп-23 Регламент було викладено в новій редакції.
120. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб та задоволення позовних вимог у цій частині.
Щодо оскарження рішення ВККС України від 11 січня 2024 року № 4/зп-24, яким внесено зміни до Регламенту
121. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
122. З огляду на вимоги статей 2, 5 КАС України об'єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес. Заінтересованість позивача повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача. Заінтересованість повинна мати об'єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому. Тому для надання особі судового захисту, про який вона просить, недостатньо лише твердження позивача, наведеного у позовній заяві, про порушення права, свободи або законного інтересу.
123. Порушення вимог закону рішенням чи діями суб'єкта владних повноважень, за загальним правилом, не є самостійною підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов'язковою умовою для цього є, серед іншого, доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального чи нематеріального блага (законного інтересу) або законного інтересу, на захист якого подано позов.
124. Велика Палата Верховного Суду повторює, що суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право якої порушене цим рішенням.
125. Відтак право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи щодо особи дійсно має місце факт порушення права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. Крім того, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
126. Тож виходячи з положень частини другої статті 264 КАС України, порушення права особи, яка оскаржує нормативно-правовий акт, може бути обґрунтовано застосуванням або можливістю застосування цього акта до цієї особи.
127. Порушення своїх прав та законних інтересів ОСОБА_1 вбачає у тому, що внаслідок їх застосування відповідачем рішенням ВККС України у складі колегії від 08 травня 2019 року № 189/ко-19 про визнання її такою, що відповідає займаній посаді судді, було передано для підтримки пленарному складу Комісії. Однак ВККС України у пленарному складі ухвалила рішення від 14 листопада 2023 року № 8/ко-23 про визнання судді Донецького окружного адміністративного суду ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді.
128. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що позивачка в межах цього позову оскаржує, зокрема, окремий пункт рішення ВККС України № 4/зп-24, прийнятого 11 січня 2024 року.
129. З наведених обставин убачається, що ані на час ухвалення Комісією у складі колегії рішення від 08 травня 2019 року № 189/ко-19, ані на час ухвалення ВККС України у пленарному складі рішення від 14 листопада 2023 року № 8/ко-23 Регламент не діяв у редакції Рішення № 4/зп-24 від 11 січня 2024 року.
130. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що правовідносини, які регулює рішення в оскаржуваній частині, виникають між ВККС України та суддями / кандидатами на посаду судді, які проходять процедуру кваліфікаційного оцінювання, і поширюється лише на осіб, щодо яких воно застосовується. Водночас та обставина, що Рішення № 4/зп-24 було прийнято ВККС України уже після проходження ОСОБА_1 кваліфікаційного оцінювання, вказує на те, що цей правовий акт не призводить до встановлення / зміни або припинення прав та/або обов'язків безпосередньо для позивачки, а тому вона не є суб'єктом правовідносин, у яких був чи буде застосовано цей акт, зважаючи й на те, що кваліфікаційне оцінювання щодо неї закінчено. Обґрунтувань щодо можливого застосування цього акта в подальшому стосовно позивачки апеляційна скарга не містить.
131. Отже, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що позивачка не належить до числа осіб, щодо яких було чи буде застосовано оскаржуваний акт, відповідно вона не є суб'єктом його оскарження. Наведене, у свою чергу, свідчить про те, що оскаржуваний акт не порушує прав чи інтересів позивачки в межах спірних правовідносин, тому Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що позовні вимоги в цій частині також не підлягають задоволенню.
132. З огляду на висновки, викладені у мотивувальній частині цієї постанови, щодо відсутності у позивача порушеного права у спірних правовідносинах, посилання у рішенні Касаційного адміністративного суду на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20 не є необхідними.
133. Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, однак уважає за необхідне змінити рішення суду першої інстанції в частині мотивів, виклавши його у редакції цієї постанови, оскільки суд першої інстанції частково помилився з мотивами такої відмови.
Висновки за результатами розгляду апеляційних скарг
134. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково й ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
135. Згідно з пунктом 4 частини першої, частиною другою статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
136. Частиною четвертою статті 317 КАС України встановлено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
137. З огляду на висновки цієї постанови Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційні скарги ВККС України та ОСОБА_1 слід задовольнити частково, змінивши мотивувальну частину рішення суду першої інстанції з її викладенням у редакції цієї постанови.
Керуючись статтями 243, 266, 311, 315, 317, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Вищої кваліфікаційної комісії суддів України задовольнити частково.
Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 3 червня 2025 року у справі № 990/50/24 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. А. Губська
Судді: О. В. Білоконь О. Л. Булейко І. А. Воробйова І. В. Дашутін А. А. А. Ємець В. В. Король С. І. Кравченко О. В. Кривенда М. В. Мазур С. Ю. Мартєв К. М. Пільков С. О. Погрібний Т. Г. Стрелець І. В. Ткач Н. В. Шевцова