вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49505
E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-58, fax (056) 377-38-63
10.12.2025м. ДніпроСправа № 904/3950/25
Господарський суд Дніпропетровської області у складі головуючого судді Перової О.В., за участю секретаря судового засідання Кравець В.С., розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Керченський будинок моряків", 49127, м.Дніпро, вул.Автопаркова, буд.7, код ЄДРПОУ 33274607
до відповідача-1: Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, 9119991, Російська Федерація, м. Москва, вул.Житня, буд.14, буд.1, код загальноросійського класифікатора органів державного управління 1318000
відповідача-2: Товариства з додатковою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКРИБА", 49127, м.Дніпро, вул.Автопаркова, буд.7, код ЄДРПОУ 30838017
про зобов'язання вчинити певні дії, стягнення заборгованості
Представники сторін:
від позивача: Цурка Наталія Олександрівна, адвокат
від відповідача-1: не з'явився
від відповідача-2: не з'явився
Товариство з обмеженою відповідальністю "Керченський будинок моряків" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області із позовною заявою (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог від 17.11.2025) до відповідача-1: Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, відповідача-2: Товариства з додатковою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКРИБА", в якій просить суд:
- стягнути з держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Керченський будинок моряків 405 279 141, 69 грн., що становить 9 633 447, 63 грн. доларів США за курсом НБУ станом на 17.11.2025 року у розмірі 42,07грн./1 долар США завданих збитків та упущеної вигоди, внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та 500 000, 00 грн. витрат, пов'язаних з розглядом справи;
- зобов'язати Товариство з додатковою відповідальністю “ДНІПРОПЕТРОВСЬКРИБА» повернути Товариству з обмеженою відповідальністю “Керченський будинок моряків» готельний комплекс, що складається з будівлі готелю, загальною площею 5 078,50 кв.м, місцезнаходження за адресою: Україна, Автономна Республіка Крим, м. Керч вул. Марата, 9;
- стягнути з Товариства з додатковою відповідальністю “ДНІПРОПЕТРОВСЬКРИБА» 1 000 000, 00грн неустойки в порядку статті 785 ЦК України.
Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.07.2025 справу № 904/3950/25 передано на розгляд судді Перовій О.В.
Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 25.07.2025 у справі № 904/3950/25 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 07.08.2025 о 15:00год.
Позивач, відповідач-1 та 2 у підготовче засідання не з'явилися, про місце, день, та час судового засідання були належним чином повідомлені шляхом направлення до електронних кабінетів позивача та відповідача-2 копії ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 25.07.2025, про що свідчать довідки про доставку електронного листа від 25.07.2025, а також здійснення публікації оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України для відповідача-1, явку повноважних представників у засідання не забезпечили, причини неявки суду не повідомили.
У підготовчому засіданні 07.08.2025 судом постановлено ухвалу про відкладення розгляду справи на 03.09.2025 о 10 год 30хв, що занесено до протоколу судового засідання.
02.09.2025 до канцелярії суду через систему "Електронний суд" від представника позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи копії нотаріально посвідченого перекладу ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 25.06.2025 у справі № 904/3950/25 та докази її направлення.
У підготовче засідання з'явився представник позивача. Відповідач-1 та 2 у підготовче засідання не з'явилися, про місце, день, та час засідання були належним чином повідомлені шляхом направлення до електронного кабінету відповідача-2 копії ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 07.08.2025, про що свідчать довідка про доставку електронного листа від 07.08.2025, а також здійснення публікації оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України для відповідача-1, явку повноважних представників у засідання не забезпечили, причини неявки суду не повідомили.
У підготовчому засіданні представник позивача заявила усне клопотання про відкладення розгляду справи, підтримала заяву про призначення судової експертизи щодо визначення розміру збитків, вважала за доцільне вирішити питання щодо призначення судом експертизи в іншому судовому засіданні, оскільки представники відповідачів-1 та 2 не з'явились.
У підготовчому засіданні 03.09.2025 судом постановлено ухвалу про продовження строку проведення підготовчого провадження на 30 днів та відкладення розгляду справи на 25.09.2025 о 15год 00хв, що занесено до протоколу судового засідання.
У підготовче засідання з'явився представник позивача. Відповідач-1 та 2 у підготовче засідання не з'явилися, про місце, день, та час судового засідання були належним чином повідомлені шляхом направлення до електронного кабінету відповідача-2 копії ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 03.09.2025, про що свідчать довідка про доставку електронного листа від 03.09.2025, а також здійснення публікації оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України для відповідача-1, явку повноважних представників у засідання не забезпечили, причини неявки суду не повідомили.
Представник позивача у підготовчому засіданні заявила усне клопотання про відкладення розгляду справи, підтримала заяву про призначення судової експертизи щодо визначення розміру збитків та вважала за доцільне вирішити питання щодо призначення судом експертизи в іншому судовому засіданні, оскільки представники відповідачів-1 та 2 не з'явились, а також з метою надання доказів щодо можливості проведення судової експертизи.
У підготовчому засіданні 25.09.2025 судом постановлено ухвалу про відкладення розгляду справи на 22.10.2025 об 11год 30 хв, що занесено до протоколу судового засідання.
22.10.2025 до канцелярії суду через систему "Електронний суд" від відповідача-2 надійшла заява про відкладення розгляд справи, у зв'язку з неможливістю забезпечення явки повноважного представника у судове засідання через обстріли території м. Дніпро.
У підготовче засідання з'явився представник позивача. Відповідач-1 та 2 у підготовче засідання не з'явилися, про місце, день, та час засідання були належним чином повідомлені шляхом направлення до електронного кабінету відповідача-2 копії ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 25.09.2025, а також здійснення публікації оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України для відповідача-1, явку повноважних представників у засідання не забезпечили, причини неявки суду відповідач-2 повідомив, відповідач-1 не повідомив.
Представник позивача у підготовчому засіданні не заперечувала проти задоволення заяви відповідача-2 про відкладення розгляду справи.
У підготовчому засіданні 22.10.2025 судом постановлено ухвалу про відкладення розгляду справи на 04.11.2025 об 11 год 00 хв, що занесено до протоколу судового засідання.
04.11.2025 до канцелярії суду через систему "Електронний суд" від відповідача-2 надійшли додаткові пояснення у справі, в яких просить суд розглянути справу без участі представника ТДВ "ДНІПРОПЕТРОВСЬКРИБА" за наявними у справі матеріалами.
04.11.2025 до канцелярії суду через систему "Електронний суд" від представника позивача надійшло клопотання про відкладення підготовчого засідання з метою перевірки обґрунтування та уточнення позовних вимог на підставі отриманого висновку судового експерта Величко Юлії Геннадіївни № 31-1/10-2025 за результатами проведення судової економічної експертизи від 31.10.2025.
У підготовче засідання з'явився представник позивача. Відповідач-1 та 2 у підготовче засідання не з'явилися, про місце, день, та час засідання були належним чином повідомлені шляхом направлення до електронного кабінету відповідача-2 копії ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 22.10.2025, про що свідчать довідка про доставку електронного листа від 22.10.2025, а також здійснення публікації оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України для відповідача-1, явку повноважних представників у засідання не забезпечили, причини неявки суду відповідач-1 не повідомив, відповідач-2 - повідомив.
Представник позивача у підготовчому засіданні підтримала своє клопотання про відкладення розгляду справи.
У підготовчому засіданні 04.11.2025 судом постановлено ухвалу про відкладення розгляду справи на 17.11.2025 о 15 год 00 хв, що занесено до протоколу судового засідання.
17.11.2025 до канцелярії суду через систему "Електронний суд" від представника позивача надійшла заява про збільшення позовних вимог.
У підготовче засідання з'явився представник позивача. Відповідач-1 та 2 у підготовче засідання не з'явилися, про місце, день, та час судового засідання були належним чином повідомлені шляхом направлення до електронного кабінету відповідача-2 копії ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 04.11.2025, про що свідчать довідка про доставку електронного листа від 22.10.2025, а також здійснення публікації оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України для відповідача-1, явку повноважних представників у засідання не забезпечили, причини неявки суду відповідач-1 не повідомив, відповідач-2 - повідомив.
У підготовчому засіданні заяву позивача про збільшення розміру позовних вимог суд прийняв для подальшого розгляду даної справи, оскільки це не протирічить діючому законодавству та не порушує нічиї права та охоронювані законом інтереси, а також є процесуальним правом сторони, відповідно до статті 46 Господарського процесуального кодексу України, яка була подана із дотриманням вимог Господарського процесуального кодексу України.
Суд постановив своєю ухвалою відкласти підготовче засідання на 02.12.2025 о 12 год 00 хв, що занесено до протоколу судового засідання.
02.12.2025 до канцелярії суду через систему "Електронний суд" від представника позивача надійшла заява з доказами перекладу на російську мову ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 17.11.2025 № 904/3950/25 та доказами її направлення.
У підготовче засідання 02.12.2025 з'явився представник позивача. Відповідач-1 та 2 у підготовче засідання не з'явилися, про місце, день, та час судового засідання були належним чином повідомлені шляхом направлення до електронного кабінету відповідача-2 копії ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 17.11.2025, про що свідчать довідка про доставку електронного листа від 19.11.2025, а також здійснення публікації оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України для відповідача-1, явку повноважних представників у судове засідання не забезпечили, причини неявки суду відповідач-1 не повідомив, відповідач-2 - повідомив. Представник позивача підтримала закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.
Суд постановив своєю ухвалою закрити підготовче провадження та призначити розгляд справи по суті у судове засідання 10.12.2025, що занесено до протоколу судового засідання.
09.12.2025 до канцелярії суду через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи копії нотаріально посвідченого перекладу ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 02.12.2025 у справі № 904/3950/25 та докази її направлення.
У судове засідання з'явився представник позивача. Відповідач-1 та 2 у судове засідання не з'явилися, про місце, день, та час судового засідання були належним чином повідомлені шляхом направлення до електронного кабінету відповідача-2 копії ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 02.12.2025, про що свідчать довідка про доставку електронного листа від 03.12.2025, а також здійснення публікації оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України для відповідача-1, явку повноважних представників у засідання не забезпечили, причини неявки суду відповідач-1 не повідомив, відповідач-2 - повідомив.
Щодо дотримання прав відповідача-1 під час розгляду даної справи судом.
Відповідно до частини першої статті 79 Закону України “Про міжнародне приватне право» пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно, - можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Таким чином, Закон України “Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави, зокрема в якості відповідача.
Водночас, у зв'язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України 24.02.2022 року, Україна розірвала дипломатичні відносини з РФ, що унеможливлює із цієї дати направлення різних запитів і листів до посольства РФ в Україні, з огляду на припинення його роботи на території України.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 14.04.22р. у справі № 308/9708/19 щодо судового імунітету РФ у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором, Верховний Суд дійшов висновку, що РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України. Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Таким чином, починаючи з 2014р., немає необхідності в направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24.02.22р. таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з РФ.
Враховуючи розірвання дипломатичних відносин України з РФ, що унеможливлює надсилання ухвал суду на адресу відповідача в особі посольства РФ в Україні повідомлення відповідача про дату, час та місце проведення судових засідань у даній справі судом здійснено шляхом розміщення на офіційному веб-сайті судової влади України відповідних оголошень-повідомлень. Жодних заяв чи клопотань від нього на адресу суду не надходило.
Відповідно до частини другої статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі неподання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Крім того, позивачем були направлені нотаріально засвідчені переклади на російську мову ухвал суду на електронні пошти представницьких органів відповідача-1.
Під час розгляду справи судом досліджені письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
У судовому засіданні 10.12.2025 проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення.
З урахуванням режиму воєнного стану та можливості повітряної тривоги в місті Дніпрі у Господарському суді Дніпропетровської області встановлено особливий режим роботи й запроваджено відповідні організаційні заходи. А тому справу розглянуто у розумні строки, ураховуючи вищевказані обставини та факти.
Суд, розглянувши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,
Товариство з обмеженою відповідальністю "Керченський будинок моряків" є власником дев'яти поверхової будівлі готелю «Міжрейсовий будинок відпочинку моряків» з прибудованим корпусом - входом готелю, загальною площею 5078,5 кв.м., розташовану за адресою: м.Керч, вулиця Марата, 9 (дев'ять), що підтверджується: договором купівлі-продажу будівлі від 30.11.2004 за реєстром № 5273, витягом з Державного реєстру правочинів від 30.11.2004, витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 01.12.2004 № 5656312.
У 2010 році Товариство з обмеженою відповідальністю «Керченський будинок моряків» провело реконструкцію готелю з відновлювальним ремонтом та здійснили ребрендинг готелю з заміною його назви на «Меридіан», внаслідок вчинених поліпшень, міжнародний рівень готелю підвищився до трьох зірок, про що свідчить сертифікат відповідальності серії ВВ № 188518 від 25.05.2010.
01.01.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Керченський будинок моряків" (далі - позивач, орендодавець) та Товариством з додатковою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКРИБА" (далі - відповідач-2, орендар) укладений договір оренди готельного комплексу № 01/14.
Відповідно до пункту 1.1. договору орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування готельний комплекс, що складається з будівлі Готелю, загальною площею 5 078,50 м2, місцезнаходження за адресою: Україна, Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Марата, буд 9 (опис 1978 року будівництва, зі стрічковим бетонним фундаментом та залізобетонними стінами, панелі: штучний камінь, перекриття - залізобетонні, скління: подвійне комбіноване, покрівля плоска рулонного типу, дах багатосхилий, кількість поверхів: 9, в тому числі є підземний поверх, 119 номерів, має індивідуально опалювальну дахову газову котельню тощо) з парковкою та літнім майданчиком, а також додатковим майном та устаткуванням, іменоване далі за текстом як «майно», що передається за актом прийому-передачі, у зв'язку з чим орендар зобов'язаний сплачувати орендну плату орендодавцю за користування майном в порядку і строки, передбачені цим договором.
Вартість (балансова) майна з урахуванням індексації становить 3580500,00 гривень (пункт 1.2. договору).
Майно передається з метою здійснення господарської діяльності (пункт 1.3. договору).
Орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, визначений у договорі, але не раніше підписання сторонами цього договору та акту прийому-передачі майна в оренду (пункт 2.1. договору).
Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення у орендаря права власності на це майно (пункт 2.2. договору).
Майно має бути повернуто орендодавцю по закінченню терміну дії договору (пункт 2.3. договору).
По закінченню (припиненню) або розірванню договору, майно передається орендарем за актом прийому-передачі орендодавцю у триденний термін, в іншому випадку - останній може стягнути неустойку, в розмірі та порядку, передбаченому в пункті 9.3. цього договору (пункт 2.4. договору).
До фактичної передачі майна орендарем із оренди та підписання відповідного акту прийому-передачі, майно вважається таким, що знаходиться в оренді на умовах договору, при цьому, орендодавець має право застосувати відповідальність, передбачену пунктом 9.3. цього договору (пункт 2.5. договору).
Обов'язок складання акту прийому-передачі лежить на стороні, яка передає майно (пункт 2.6. договору).
Орендна плата за користування готельним комплексом сплачується орендарем щомісяця в безготівковому порядку на поточний банківський рахунок орендодавця в національній валюті України - в гривнях (пункт 3.1. договору).
Орендна плата за один календарний місяць користування майном становить наступну суму: 600 000,00 грн, в тому числі ПДВ - 100 000,00 грн (пункт 3.2. договору).
Орендна плата перераховується орендарем на поточний рахунок орендодавця щомісячно у вигляді передплати - не пізніше 7 числа поточного місця (пункт 3.4. договору).
Орендар зобов'язується повернути готельний комплекс орендодавцю в разі припинення дії договору (розірвання договору) (пункт 5.2. договору).
У разі припинення або розірвання цього договору повернути орендодавцеві майно за актом прийому-передачі із оренди, в триденний строк у стані не гірше, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, а також відшкодувати орендодавцю збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) орендованого майна з вини орендаря (пункт 5.11. договору).
За невиконання або неналежне виконання зобов'язань за цим договором сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України і цим договором (пункт 9.1. договору).
У разі невиконання орендарем зобов'язання з повернення майна в передбачений договором строк (п.п. 2.3.-2.6. даного договору), орендодавець має право вимагати від орендаря сплати неустойки у розмірі подвійної орендної плати за користування майном у складі готельного комплексу за весь час прострочення повернення останнього із оренди (пункт 9.3. договору).
Цей договір діє з 01.01.2014 по 30.06.2016, але не раніше підписання сторонами актів прийому-передачі оренду готельного комплексу або із оренди, відповідно (пункт 10.1. договору).
Договір підписаний сторонами та скріплений печатками без зауважень та заперечень до нього.
Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно зі статтею 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Матеріали справи не містять доказів того, що спірний договір визнавався недійсним у судовому порядку.
Відповідно до акту прийому-передачі готельного комплексу в оренду від 01.01.2014 до договору оренди готельного комплексу № 01/14 від 01.01.2014 Товариство з обмеженою відповідальністю "Керченський будинок моряків" передало, а Товариство з додатковою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКРИБА" прийняло в оренду готельний комплекс, що знаходиться за адресою: Україна, Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Марата буд. 9, та складається з будівлі Готелю, загальною площею 5 078,50 м2 (опис 1978 року будівництва, зі стрічковим бетонним фундаментом та залізобетонними стінами, панелі: штучний камінь, перекриття - залізобетонні, скління: подвійне комбіноване, покрівля плоска рулонного типу, дах багатосхилий, кількість поверхів: 9, в тому числі є підземний поверх, 119 номерів, має індивідуально опалювальну дахову газову котельню, кафе на першому поверсі, пральню, адміністративні приміщення, тощо), перелік якого наведено у акті приймання-передачі, іменоване далі за текстом як «майно» (а.с.29-30).
Позивач посилається на те, що територія, на якій знаходилась будівля готелю «Меридіан» окупована з 2014 року і до теперішнього часу; внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, окупації російською федерацію частини території України та незаконної націоналізації Товариство з обмеженою відповідальністю "Керченський будинок моряків" втратило можливість володіти, користуватись та розпоряджатись належним йому майном.
Предметом позову є стягнення з держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації на користь позивача в рахунок відшкодування збитків у формі упущеної вигоди грошових коштів у розмірі 9 633 447,63 доларів США, гривневий еквівалент за курсом Національного банку України станом на 17.11.2025 становить 405 279 141,69 грн; зобов'язання відповідача-2 повернути готельний комплекс та сплати неустойки в порядку статті 785 ЦК України у розмірі 1 000 000, 00грн.
Предметом доказування даній справі є встановлення обставин спричинення шкоди, протиправність дій заподіюваної шкоди і його вина, причинний зв'язок між протиправною дією та негативними наслідками.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи у їх сукупності, ураховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд доходить висновку про часткове задоволення позовних вимог з огляду на таке.
Згідно із частиною першою статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.
У відповідності до приписів статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).
Якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (стаття 530 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.
Згідно зі статтею 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.
При вирішенні спорів про відшкодування шкоди за статтею 1166 Цивільного кодексу України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв'язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.
Згідно зі статтею 1192 Цивільного кодексу України якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.
Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
Аналіз змісту статей 22, 1166, 1192 Цивільного кодексу України свідчить, що реальні збитки можуть розраховуватись як у формі втрат, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, так і у формі витрат, які особа зробила або мусить зробити для відновлення пошкодженої речі. Потерпілий за власним вибором може вимагати відшкодування або реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або реальної вартості робіт, необхідних для відновлення пошкодженого майна.
Відповідно до абзацу 13 пункта 2 Загальних засад оцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії Російської Федерації - додатку до Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженого Постановою Кабінетів Міністрів України від 20.03.22р. № 326 (далі - Загальні засади оцінки збитків) під збитками розуміють:
- вартість втраченого, пошкодженого та (або) знищеного майна, що зазнало руйнівного впливу внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, ракетно-бомбових ударів в ході збройної агресії Російської Федерації, розмір витрат, необхідний для відновлення порушеного права (реальні збитки);
- розмір доходу, який постраждалий міг би одержати за умови відсутності збройної агресії Російської Федерації (упущена вигода).
Метою оцінки збитків є: визначення розміру реальних збитків (у вартісному виразі); визначення упущеної вигоди; визначення витрат, необхідних для відновлення майна та майнових прав, що зазнали руйнівного впливу (пункт 8 Загальних засад оцінки збитків).
Як встановлено підпунктом 18 пункта 2 Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації № 326, визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом: економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.
Відповідно до пункта 5 Загальних засад оцінки збитків оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи.
Наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 18.10.2022 № 3904/1223 затверджена Методика визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв'язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності (далі - Методика).
У пункті 4 Методики встановлено, що відповідно до цієї Методики об'єктом оцінки збитку є економічні втрати підприємств, установ та організацій, інших суб'єктів господарювання всіх форм власності, згідно з підпунктами 18 і 19 пункту 2 Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.03.2022 № 326 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2022 № 951).
Оцінка шкоди та збитків, що проводиться відповідно до цієї Методики, здійснюється з метою, зокрема визначення збитків, завданих внаслідок збройної агресії, для цілей подання позовів (у тому числі колективних) постраждалими до судових інстанцій, зокрема міжнародних, а також подання позову державою Україна до міжнародних судових інстанцій (пункт 5 розділу І Методики).
Така мета згідно з цією Методикою досягається шляхом визначення у вартісному виразі, зокрема: розміру реальних збитків; потреб у витратах, необхідних для відновлення майна та майнових прав, що зазнали руйнівного впливу внаслідок збройної агресії (пункт 6 розділу І Методики).
Згідно з пунктом 7 Методики оцінка збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, здійснюється шляхом проведення незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи (експертного дослідження).
Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ЕS-11/1 від 02.03.2022 військова агресія Російської федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, російську федерацію зобов'язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.
Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16.03.2022 у справі щодо звинувачень в геноциді за Конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти російської федерації) зобов'язав Російську федерацію припинити військову агресію проти України.
Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ЕS-12/1 від 24.03.2022, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об'єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 “Про заяву Верховної Ради України “Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.
Преамбулою Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Відповідно до частини третьої статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Отже, протиправність діяння відповідача, як складового елементу факту збройної агресії російської федерації проти України в розумінні частини третьої статті 75 Господарського процесуального кодексу України є загальновідомим фактом.
Обов'язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв'язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинного-наслідкового зв'язку між діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої.
Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах.
Ураховуючи наведене, суд вважає, що позивачем у справі на підставі належних та допустимих доказів доведено повний склад цивільного правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
15 квітня 2014 року прийнято Закон України № 1207-VІІ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (далі - Закон № 1207-VІІ).
Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими Російською Федерацією з 20 лютого 2014 року (частина друга статті 1 Закону України № 1207-VІІ).
З 15 березня 2014 року повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим достроково припинені Постановою Верховної Ради України "Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим" від 15.03.2014.
20 березня 2014 року прийнято Закон РФ "Про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб'єктів - Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя", згідно частини першої статті 1 якого Республіка Крим приймається в РФ.
Відповідно до частини другої статті 9 Закону України № 1207-VІІ, будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом.
Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану (частина 3 статті 9 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України").
11 квітня 2014 року Державна Рада Республіки Крим, яка є незаконним органом у розумінні частини другої статті 9 Закону України № 1207-VІІ, прийняла Конституцію Республіки Крим, яка є недійсним актом у розумінні частини третьої статті 9 Закону України № 1207-VІІ, згідно частини першої статті 55 якої, Республіка Крим є рівноправним суб'єктом РФ. Відповідно до частини першої статті 69 цього документа, Державна Рада Республіки Крим - Парламент Республіки Крим є постійно діючим вищим і єдиним законодавчим (представницьким) органом державної влади Республіки Крим.
Таким чином, Республіка Крим та всі де-факто існуючі в ній адміністративні органи перебувають під контролем відповідача-1. Щодо дати виникнення такого контролю, то, на переконання Відповідача-1, він виник з 18.03.2014, а на переконання Європейського суду з прав людини, - з 27.02.2014.
Пунктом 1 Постанови Державної Ради Республіки Крим від 30 квітня 2014 року №2085-6/14 "Про питання управління власністю Республіки Крим" (далі - Постанова № 2085-6/14), встановлено, що на період інтеграції Республіки Крим до складу Російської Федерації та до розмежування власності між Російською Федерацією, Республікою Крим та муніципальною власністю, але не пізніше 1 січня 2015 року, все державне майно (держави Україна) та безгосподарне майно, яке перебуває та території Республіки Крим, обліковується як власність Республіки Крим.
Постановою від 24.05.2023 № 1784-2/23 "Про внесення змін до Постанови Державної Ради Республіки Крим від 30.04.2014 № 2085-6/14 "Про питання управління власністю Республіки Крим" затверджений перелік об'єктів, які є власністю Республіки Крим, зокрема готельний комплекс, що складається з будівлі Готелю, загальною площею 5 078,50 м2, місцезнаходження за адресою: Україна, Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Марата, буд.9.
Зазначений готельний комплекс, до включення його до переліку об'єктів, які є власністю Республіки Крим, належав на праві власності позивачу.
Отже, готель «Меридіан», належний на праві власності ТОВ "Керченський будинок моряків" був незаконно відчужений діями російської федерації, внаслідок чого актив (готель «Меридіан» є втраченим для позивача.
Відповідно до ринкової оцінки об'єкту нерухомості, розташованого за адресою: АР Крим, м.Керч, вул.Марата, 9 та належного на праві власності ТОВ «Керченський будинок моряків», ринкова вартість готельного комплексу станом на 2018 рік була визначена еквівалентною 5 526 370, 17 доларів США.
Згідно висновку судового експерта Величко Юлії Геннадіївни від 31.10.2025 № 31-1/10-2025 за результатами проведення судово-економічної експертизи встановлено, що:
- розмір упущеної вигоди ТОВ «Керченський будинок моряків» (код ЄДРПОУ 33274607) в результаті неможливості провадження господарської діяльності з надання орендних послуг та отримання прибутку починаючи з 20.02.2014 року по поточну дату (31.10.2025) внаслідок початку військової збройної агресії рф проти України з 20 лютого 2014 року, що призвело до окупації рф частини території України, а саме: Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та включення цієї території до складу РФ на правах суб'єктів федерації та подальшого відчуження шляхом націоналізації майна Товариства російською федерацією, станом на дату складання висновку експерта (31.10.2025), становить 28 881,29 дол. США та за курсом Національного банку України на дату оцінки складає 1 212 150,67 грн;
- розмір упущеної вигоди ТОВ «Керченський будинок моряків» (код ЄДРПОУ 33274607) в результаті неможливості провадження господарської діяльності з надання готельних послуг та отримання прибутку починаючи з 20.02.2014 року по поточну дату (31.10.2025) внаслідок початку військової збройної агресії рф проти України з 20 лютого 2014 року, що призвело до окупації рф частини території України, а саме: Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та включення цієї території до складу РФ на правах суб'єктів федерації та подальшого відчуження шляхом націоналізації майна Товариства російською федерацією, станом на дату складання висновку експерта (31.10.2025), становить 1 881 020,70 дол. США та за курсом Національного банку України на дату оцінки складає 78 946 626,73 грн (а.с.148-181).
Отже, розмір упущеної вигоди ТОВ «Керченський будинок моряків» в результаті неможливості провадження господарської діяльності з надання орендних та готельних послуг та отримання прибутку починаючи з 20.02.2014 року по 31.10.2025 внаслідок початку військової збройної агресії рф проти України з 20 лютого 2014 року, що призвело до окупації рф частини території України, а саме: Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та включення цієї території до складу РФ на правах суб'єктів федерації та подальшого відчуження шляхом націоналізації майна Товариства російською федерацією, станом на дату складання висновку експерта (31.10.2025), становить 1 909 901,99 доларів США та за курсом Національного банку України на дату оцінки складає 80 158 777,40 грн.
Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019р. у справі № 902/761/18, від 04.12.2019р. у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Згідно з частинами першою, другою статті 98 ГПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.
Відповідно до частин першої, другої статті 101 Господарського процесуального кодексу України учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення; порядок проведення експертизи та складення висновків експерта за результатами проведеної експертизи визначається відповідно до чинного законодавства України про проведення судових експертиз.
Статтею 104 ГПК України передбачено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статею 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.
Системний аналіз змісту вказаних норм процесуального законодавства свідчить, що висновок експерта є рівноцінним засобом доказування у справі, наряду з іншими письмовими, речовими і електронними доказами, а оцінка його, як доказу, здійснюється судом у сукупності з іншими залученими до справи доказами за загальним правилом статті 86 ГПК України. Такий правовий висновок, який є загальним алгоритмом судового розгляду спору, викладений у постанові Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 910/21067/17 та у постанові від 15.06.2021 у справі №916/2479/17.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Дослідивши наявний у матеріалах справи висновок судового експерта Величко Юлії Геннадіївни від 31.10.2025 № 31-1/10-2025, судом встановлено, що висновок експерта не викликає сумнівів у його правильності, не містить розбіжностей, відповідає вимогам статті 98 ГПК України, зокрема, у висновку експерта зазначено, що висновок підготовлено для подання до Господарського суду Дніпропетровської області в межах справи № 904/3950/25 та те, що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність.
Ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.
Ураховуючи викладене, суд вважає, що вимога позивача про стягнення з відповідача-1 суми завданих збитків є ефективним способом захисту порушеного права в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відновлення його порушених прав, тому позов в частині стягнення в рахунок відшкодування збитків у формі упущеної вигоди грошових коштів у розмірі 9 633 447,63 доларів США, гривневий еквівалент за курсом Національного банку України яких станом на 17.11.2025 становить 405 279 141,69 грн, підлягає задоволенню у повному обсязі.
Щодо визначення суми відшкодування в доларах США.
Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
Відповідно до вимог статті 192 Цивільного кодексу України гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до правових висновків Верховного Суду, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
Наведені правові висновки Верховного Суду становлять усталену судову практику та викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (п. 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (п. 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (п. 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23); у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі №912/1856/16, від 14.05.2019 у справі №910/11511/18.
Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18.
Відповідно до абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 у справі № 1-12/2003, за своєю суттю в цілому правосуддя в Україні як таке, що відбулося та фактично було реальним, а не формальним, визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до положень статті 524 Цивільного кодексу України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Згідно із статтею 533 Цивільного кодексу України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Одночасно, в Україні діє спеціальний нормативно-правовий акт, який регламентує валютний обіг. Так, відповідно до преамбули Закону України "Про валюту і валютні операції" цей закон визначає правові засади здійснення валютних операцій, валютного регулювання та валютного нагляду, права та обов'язки суб'єктів валютних операцій і уповноважених установ та встановлює відповідальність за порушення ними валютного законодавства. Відповідно до частини другої статті 3 Закону "Про валюту і валютні операції" питання здійснення валютних операцій, основи валютного регулювання та нагляду регулюються виключно цим Законом.
Згідно із частинами першою, другою статті 5 Закону України "Про валюту і валютні операції" гривня є єдиним законним платіжним засобом в Україні з урахуванням особливостей, встановлених частиною другою цієї статті, і приймається без обмежень на всій території України для проведення розрахунків. Усі розрахунки на території України проводяться виключно у гривні.
Таким чином, Закон України "Про валюту і валютні операції", як спеціальний нормативно-правовий акт у сфері регулювання валютних операцій, визначає гривню як єдиний законний платіжний засіб в межах території України, однак не встановлює обов'язку здійснення платежів з території інших країн на територію України в національній валюті. Більше того, така вимога суперечила б критеріям суверенітету держав, оскільки поширювала б дію нормативно- правових актів України на чужу суверенну територію, що суперечить і доктрині національного права України, і положенням міжнародного права.
Згідно із пунктом 1 статті 1 Закону України "Про валюту і валютні операції" валютна операція - операція, що має хоча б одну з таких ознак: а) операція, пов'язана з переходом права власності на валютні цінності та (або) права вимоги і пов'язаних з цим зобов'язань, предметом яких є валютні цінності, між резидентами, нерезидентами, а також резидентами і нерезидентами, крім операцій, що здійснюються між резидентами, якщо такими валютними цінностями є національна валюта; б) торгівля валютними цінностями; в) транскордонний переказ валютних цінностей та транскордонне переміщення валютних цінностей.
Таким чином, операція щодо сплати нерезидентом суми заподіяної шкоди на підставі рішення суду, що набуло законної сили, підпадає під наведені вище ознаки валютної операції. При цьому, відповідно до пп. "ґ" п. 8 ст. 1 Закону України "Про валюту і валютні операції" іноземні держави (у тому числі і Відповідач-1) підпадають під ознаки нерезидента.
Відповідно до частини п'ятої статті 3 Закону України "Про валюту і валютні операції" у разі, якщо норма цього Закону чи нормативно-правового акта Національного банку України, виданого на підставі цього Закону, або норми інших нормативно-правових актів Національного банку України допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов'язків резидентів та нерезидентів у сфері здійснення валютних операцій або повноважень органів валютного нагляду, така норма трактується в інтересах резидентів та нерезидентів.
Згідно із частиною першою статті 4 Закону України "Про валюту і валютні операції", валютні операції здійснюються без обмежень відповідно до законодавства України, крім випадків, встановлених законами України, що регулюють відносини у сферах забезпечення національної безпеки, запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму чи фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, виконання взятих Україною зобов'язань за міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також випадків запровадження Національним банком України відповідно до цього Закону заходів захисту.
Відповідно до пункту 109 Розділу X Положення про заходи захисту та визначення порядку здійснення окремих операцій в іноземній валюті (затверджене постановою НБУ № 5 від 02.01.2019) за поточними рахунками в іноземній валюті суб'єктів господарювання - резидентів (юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців) здійснюються операції, що не суперечать вимогам законодавства України.
Отже вимога позивача про стягнення шкоди у іноземній валюті (долари США) відповідає як матеріальному закону, так і суті господарської діяльності позивача, а обраний ним спосіб судового захисту у вигляді відшкодування шкоди у іноземній валюті (долари США) відповідає законодавству та є ефективним.
Щодо відсутності підстав для застосування суверенного імунітету відповідача-1 у цьому спорі.
Статтею 11 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Водночас, підтримання юрисдикційного імунітету РФ позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції.
Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією України та законами України.
Відповідно до частини першої статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (ст.55 Конституції України).
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ "у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження" (Sabeh EI Leil v. France, (заява №34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia, (заява №36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v. the United Kingdom (заява № 8225/78), рішення від 28.05.1985, § 57; Oleynikov v. Russia, (заява №36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55; Fogarty v. the United Kingdom, (заява №37112/97), рішення від 21 листопада 2001 року, § 33; Cudak v. Lithuania, (заява № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 55).
ЄСПЛ неодноразово визнавав, що "надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави» (Wallishauser v. Austria, (заява № 156/04), рішення від 17.07.2012, § 60; Oleynikov v. Russia, (заява №36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 60; Cudak v. Lithuania, (заява № 15869/02), рішення від 29 червня 2011 року, § 52).
Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету Російської Федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права.
Разом з тим, збройна агресія проти України, окупація її території здійснена РФ в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, повністю нівелюють, з ініціативи РФ, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.
Це позбавляє застосування судового імунітету Російської Федерації, що обмежує право позивачів на справедливий суд, законної мети.
Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, "обмеження буде несумісне з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо ...не існує розумної пропорції між використовуваними засобами та метою, яка переслідується". Також, при розгляді питання про доступ до суду в контексті застосування юрисдикційного імунітету держави, "необхідно переконатися, що обмеження, що застосовуються, не обмежують і не скорочують доступ, що залишився особі, таким чином або такою мірою, що порушується сама сутність права [доступу до суду]" Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55). В іншому випадку, повне перешкоджання у розгляді справи, без будь-якої провини з боку позивача, буде суперечити пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року (McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21 листопада 2001 року, Окрема думка Судді L. Лукейдіса).
При цьому, не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації.
Судовий імунітет РФ не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004).
Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН 02.12.2004.
Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету ("явно виражена відмова від імунітету" на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або "відмова від імунітету, яка передбачається", коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів, держава може бути пов'язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право (Рішення Міжнародного Суду ООН у справі North Sea Continental Shelf (ФРН проти Нідерландів) від 20.02.1969, § 71; рішення ЄСПЛ у справі Cudak v. Lithuania (заява № 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 66).
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі Oleynikov v. Russia, якщо національні суди підтримують юрисдикційний імунітет держави без будь-якого аналізу застосовних принципів звичаєвого міжнародного права, такі суди порушують право заявника на доступ до суду навіть у тих випадках, коли юрисдикційний імунітет підлягає застосуванню (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, §§ 71-73).
Таким чином, суд аналізує питання про застосування юрисдикційного імунітету в даній справі з огляду на положення звичаєвого міжнародного права.
Відповідно до статті 12 "Шкода особі та шкода власності" Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.
Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд доходить висновку, що стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.
Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий "деліктний виняток" ("tort exception").
Умовами, необхідними для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Отже, суд вважає, що у питанні застосування імунітету держави від юрисдикції відповідні норми не можна тлумачити абстрактно або у відриві від встановлених фактичних обставин справи. Необхідно повністю враховувати особливості та обставини кожної справи, а також фактори, що лежать в її основі.
У цьому випадку йдеться про вимоги щодо відшкодування збитків за неправомірні дії, допущені Російською Федерацією при відсутності альтернативних засобів відшкодування збитків.
Враховуючи вищенаведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, суд виснує, що судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами Російської Федерації шкоди майну позивача, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права.
Судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
Особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права "рівний над рівним не має влади і юрисдикції".
Подібні висновки викладено Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21).
Таким чином, концепція судового імунітету держави базується на міжнародно-правовому принципі суверенної рівності держав.
Водночас слід зважати, що починаючи з 2014 року РФ чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини території України.
В преамбулі Закону України № 1207-VІІ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (Закон № 1207-VІІ) зазначено, що:
- збройна агресія Російської Федерації розпочалася з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та інших силових відомств Російської Федерації, а також шляхом організації та підтримки терористичної діяльності, а 24 лютого 2022 року переросла в повномасштабне збройне вторгнення на суверенну територію України,
- Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з'єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України,
- дії Російської Федерації на території України грубо порушують принципи та норми міжнародного права.
При цьому військова агресія та окупація РФ територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права.
Зокрема, у пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Суд керується тим, що дії РФ вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни, окуповувати її територію тощо. Вчинення актів збройної агресії, окупації іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.
У постанові від 14 квітня 2022 року у наведеній вище справі № 308/9708/19 Верховний Суд дійшов висновку, що на Російську Федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки "вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН".
У Постановах від 18.05.2022 у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Касаційний цивільний суд Верховного Суду розширив правові висновки, згідно з якими підтримання юрисдикційного імунітету РФ позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції.
Судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004). Підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов'язаннями України в сфері боротьби з тероризмом.
Судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 (п. 49) підтримала правовий висновок, викладений у постанові від 14.04.2022 у справі №308/9708/19 колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, стосовно того, що суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Також Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі №635/6172/17 (п. 50) дійшла висновку, що РФ як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.
Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію (частини п'ята та дев'ята статті 5 Закону України № 1207-VІІ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України").
Суд, визначаючи, чи поширюється на Російську Федерацію судовий імунітет у даній справі, врахував таке:
- предметом позову до Відповідача-1 є відшкодування шкоди у зв'язку з фактичною втратою нерухомого майна позивачем внаслідок незаконної окупації відповідачем-1 території АРК та невиконання ним міжнародних зобов'язань із забезпечення прав власності позивача на вказане майно, внаслідок чого нерухоме майна є фактично експропрійованим Республікою Крим та, відповідно, втраченим позивачем;
- місце завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;
- вчинення актів збройної агресії РФ не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН;
- національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом "генерального делікту").
Суд також зважає на те, що вчинення РФ з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, тим самим Російська Федерація заперечує суверенітет України, а тому й зобов'язань дотримуватися суверенітету вказаної держави та поважати його на цей час немає.
Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Ураховуючи викладене, суд вважає, що право позивача на належне та ефективне відшкодування збитків повинно бути захищене, а судовий імунітет не повинен бути перешкодою для такого відшкодування у тих виняткових обставинах, коли немає інших механізмів відшкодування.
Отже суд доходить висновку, що звертаючись із позовом до Російської Федерації для правильного вирішення спору позивач не потребує згоди компетентних органів держави Російської Федерації на розгляд справи у судах України або наявності міжнародної угоди між Україною та Російською Федерацією з цього питання.
Щодо зобов'язання повернути Товариством з додатковою відповідальністю “ДНІПРОПЕТРОВСЬКРИБА» готельного комплексу та стягнення 1 000 000, 00грн неустойки в порядку статті 785 ЦК України.
Відповідно до статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.
Пунктом 5.11. договору сторони передбачили, що у разі припинення або розірвання цього договору повернути орендодавцеві майно за актом прийому-передачі із оренди, в триденний строк у стані не гірше, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, а також відшкодувати орендодавцю збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) орендованого майна з вини орендаря (пункт 5.11. договору).
Згідно з частинами першою, другою статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов'язання, відповідно до вимог статті 614 цього Кодексу. При цьому для застосування відповідальності, передбаченої наведеною нормою, важливим є встановлення наявності в орендаря можливості передати майно, що було предметом оренди, та умисного невиконання ним цього обов'язку. Схожий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 30.08.2019 у справі №910/13695/18.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 13.12.2019 у справі №910/20370/17, викладено низку висновків, зокрема, щодо обрання способу захисту у спірних правовідносинах щодо захисту порушеного права у разі несвоєчасного повернення майна орендодавцю, щодо предмета доказування при розгляді спорів про стягнення неустойки в порядку частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, у тому числі і висновку щодо тягаря доказування, зокрема, чи спростовано відповідачем-орендарем належними та достатніми доказами відсутність його вини у простроченні повернення орендованого майна позивачу-орендодавцю за наслідком розірвання договору оренди.
Об'єднана палата у згаданій постанові наголосила, що до предмета доказування при вирішенні спорів щодо стягнення неустойки в порядку, передбаченому частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, як подвійної плати за користування орендованим майном після спливу строку дії договору оренди або його розірвання належать обставини, пов'язані з невжиттям орендарем належних заходів щодо повернення орендодавцю об'єкта оренди за наслідком припинення орендних правовідносин, за відсутності умов, які б перешкоджали орендарю вчасно повернути майно орендодавцю у визначений договором оренди строк; умисним ухиленням орендаря від обов'язку щодо повернення орендодавцю об'єкта оренди; утриманням орендованого майна у володінні орендаря та перешкоджанням орендарем у доступі орендодавця до належного йому об'єкта оренди; відсутністю з боку орендодавця бездіяльності та невчиненням ним дій, спрямованих на ухилення від обов'язку прийняти орендоване майно від орендаря та оформити повернення наймачем орендованого майна.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що обставини вчинення орендарем дій із повернення орендованого майна та відсутність у нього умислу на ухилення від повернення об'єкта оренди виключають можливість застосування орендодавцем до орендаря відповідальності у вигляді неустойки в порядку частини другої статті 785 Цивільного кодексу України.
Така правова позиція Верховного Суду є сталою та послідовною і наведена, у тому числі, у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.12.2019 у справі №910/20370/17.
Поряд із закріпленим статтею 74 ГПК України обов'язком доказування, статтею 75 даного Кодексу визначає й підстави звільнення від нього, зокрема, в силу частини третьої даної норми не потребують доказування обставини, визнані судом загальновідомими.
Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту. Це об'єктивні межі загальновідомості певного юридичного факту. Але, крім об'єктивних меж, загальновідомість певного юридичного факту має і суб'єктивні межі: даний факт повинен бути відомий не тільки певним особам (наприклад, мешканцям населеного пункту), але й всьому складу суду, який розглядає справу (пункт 4.16 постанови Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 922/3946/16).
З огляду на наведене, суд констатує, що військова агресія рф проти України, як і тимчасова окупація рф території Автономної Республіки Крим та міста Севастополь є загальновідомими фактами, а відтак не потребують доказування відповідачем.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 року у справі №342/180/17 виснувала, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливого розгляду справи судом. Аналогічний висновок викладений і у постанові Верховного Суду від 20.01.2022 року у справі № 910/3299/20 та у постанові Верховного Суду від 24.11.2021 року у справі № 924/232/18.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під ефективним способом необхідно розуміти такий спосіб, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Європейський суд з прав людини неодноразово, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (рішення від 26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" ("Kudla v. Poland", заява № 30210/96, § 158), (рішення від 16.08.2013 у справі "Гарнага проти України" ("Garnaga v. Ukraine", заява № 20390/07, § 29).
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. ЄСПЛ у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" ("Chahal v. the United Kingdom", заява № 22414/93, § 145) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Засіб захисту, що вимагається законом або договором, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення ЄСПЛ від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти України" (заява № 38722/02, § 75).
Отже, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Справа "Ейрі проти Ірландії" передбачає, у будь-якому разі, суд не зобов'язаний вказувати, і тим більше диктувати, які мають бути вжиті заходи. Єдине, чого вимагає Конвенція, це надання особі можливості практично реалізувати своє право на судовий розгляд за умовами, які не суперечать вимогам пункту 1 статті 6.
У рішенні ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" зазначено, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
У рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" ЄСПЛ зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом.
При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17.07.2008) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування.
Відтак, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004 у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Конституційний Суд України в пункті 9 мотивувальної частини Рішення від 30.01.2003 № 3-рп/2003 у справі №1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
Отже, розглядаючи справу суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес) і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Як вже було з'ясовано судом, внаслідок тимчасової окупації Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, а також прийняття Постанови від 24.05.2023 №1784-2/23, до переліку об'єктів, які є власністю Республіки Крим, включено майно, зокрема готельний комплекс, що складається з будівлі Готелю, загальною площею 5 078,50 м2, місцезнаходження за адресою: Україна, Автономна Республіка Крим, м. Керч, вул. Марата, буд.9, що належить позивачу та з 01.01.2014 орендує Товариство з додатковою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКРИБА".
Отже, захоплена військами Російської федерації територія, на якій знаходилась будівля готелю окупована з 2014 року і до теперішнього часу, Товариство з додатковою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКРИБА" втратило можливість користуватись таким орендованим майном, що фактично унеможливлює його поверненню орендодавцю - Товариству з обмеженою відповідальністю "Керченський будинок моряків", а тому такий спосіб судового захисту як зобов'язання відповідача повернути рухоме майно не забезпечить позивачу захист його порушених прав та інтересів.
Неможливість передачі індивідуально визначеного майна, яке позивач просить зобов'язати повернути відповідача, є підставою для відмови у задоволенні позову. Разом з тим, це не позбавляє потерпілу особу звернутися із позовом про відшкодування збитків чи застосування інших зобов'язально-правових способів захисту за умови доведення порушення свого права.
Матеріалами справи не підтверджується наявність вини Товариства з додатковою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКРИБА", що виключає притягнення до відповідальності у вигляді стягнення 1 000 000, 00грн неустойки в порядку статті 785 ЦК України.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в частині вимоги про зобов'язання відповідача-2 повернути готельний комплекс та стягнення 1 000 000, 00грн неустойки в порядку статті 785 ЦК України.
Щодо клопотання Товариства з додатковою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКРИБА" про застосування строку позовної давності.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Пунктом 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу визначено, що позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Приписи статті 260 Цивільного кодексу України передбачають, що позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 Цивільного кодексу України).
Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в частині вимоги відповідача-2 про зобов'язання повернути готельний комплекс та стягнення неустойки в порядку статті 785 ЦК України, суд не розглядає клопотання Товариства з додатковою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКРИБА" про застосування строку позовної давності.
Щодо судового збору.
Згідно із частиною першою статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Закон України "Про судовий збір" визначає правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору становить 1,5 відсотки ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру ставка судового збору становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно із частиною третьою статті 4 Закону України “Про судовий збір» при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
Судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України (стаття 9 Закону України "Про судовий збір").
Відповідно до пункту 22 статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору (частина друга статті 129 Господарського процесуального кодексу України).
Отже, оскільки судом задоволено позовні вимоги в частині стягнення з відповідача-1 грошових коштів в рахунок відшкодування збитків у формі упущеної вигоди, стягненню з відповідача-1 до Державного бюджету України підлягає судовий збір у сумі 1 059 800,00 грн.
Водночас суд звертає увагу, що позивачем при поданні позовної заяви не було сплачено судовий збір за подання немайнового спору (повернення орендованого майна відповідачем-2), за який сплаті підлягає сума у розмірі 2 422,40 грн та майнової вимоги (стягнення неустойки у розмірі 1 000 000,00 грн), за яку сплаті підлягає сума у розмірі 12 000,00 грн.
З огляду на викладене, судовий збір у розмірі 14 422,40 грн підлягає стягненню з позивача в дохід Державного бюджету України.
Керуючись статтями 2, 3, 20, 73 - 79, 86, 91, 129, 233, 236 - 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Керченський будинок моряків" до відповідача-1: Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, відповідача-2: Товариства з додатковою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКРИБА" про зобов'язання вчинити певні дії, стягнення заборгованості задовольнити частково.
Стягнути з держави Російська Федерація (за стандартом ІSО 3166: повна назва: thе Russian Federation; Аlpha-3 код: RUS; числовий код: 643) в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, 9119991, Російська Федерація, м. Москва, вул.Житня, буд.14, буд.1, код загальноросійського класифікатора органів державного управління 1318000, ідентифікаційний код 103773968834 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Керченський будинок моряків", 49127, м.Дніпро, вул.Автопаркова, буд.7, код ЄДРПОУ 33274607 в рахунок відшкодування збитків у формі упущеної вигоди грошові кошти у розмірі 9 633 447,63 доларів США (дев'ять мільйонів шістсот тридцять три тисячі чотириста сорок сім доларів 63 цента), гривневий еквівалент за курсом Національного банку України станом на 17.11.2025 становить 405 279 141,69 грн (чотириста п'ять мільйонів двісті сімдесят дев'ять тисяч сто сорок одна гривня 69 копійок).
Стягнути з держави Російська Федерація (за стандартом ІSО 3166: повна назва: thе Russian Federation; Аlpha-3 код: RUS; числовий код: 643) в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, 9119991, Російська Федерація, м. Москва, вул.Житня, буд.14, буд.1, код загальноросійського класифікатора органів державного управління 1318000, ідентифікаційний код 103773968834 в дохід Державного бюджету України (отримувач коштів - ГУК у м.Києві/м.Київ/22030106, код ЄДРПОУ 37993783, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), рахунок отримувача: UA908999980313111256000026001, код класифікації доходів бюджету 22030106) судовий збір у розмірі 1 059 800,00 грн (один мільйон п'ятдесят дев'ять тисяч вісімсот гривень 00 копійок).
У задоволенні позовних вимог про зобов'язання Товариства з додатковою відповідальністю “ДНІПРОПЕТРОВСЬКРИБА» повернути Товариству з обмеженою відповідальністю “Керченський будинок моряків» готельний комплекс, що складається з будівлі готелю, загальною площею 5 078,50 кв.м, місцезнаходження за адресою: Україна, Автономна Республіка Крим, м. Керч вул. Марата, 9 та стягнення неустойки в порядку статті 785 Цивільного кодексу України у розмірі 1 000 000, 00грн відмовити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Керченський будинок моряків", 49127, м.Дніпро, вул.Автопаркова, буд.7, код ЄДРПОУ 33274607 в дохід Державного бюджету України (отримувач коштів - ГУК у м.Києві/м.Київ/22030106, код ЄДРПОУ 37993783, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), рахунок отримувача: UA908999980313111256000026001, код класифікації доходів бюджету 22030106) судовий збір у розмірі 14 422,40 грн (чотирнадцять тисяч чотириста двадцять дві гривні 40 копійок).
Накази видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення суду може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання апеляційної скарги до Центрального апеляційного господарського суду.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне рішення складено 19.12.2025
Суддя О.В. Перова