Житомирський апеляційний суд
Справа №278/6865/24 Головуючий у 1-й інст. Дубовік О. М.
Категорія 101 Доповідач Павицька Т. М.
18 грудня 2025 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого Павицької Т.М.,
суддів Шевчук А.М., Борисюка Р.М.
за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №278/6865/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей Глибочицької селищної ради Житомирського району Житомирської області, ІНФОРМАЦІЯ_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 22 липня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Дубовік О.М. в м. Житомирі,
У грудні 2024 року ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
В обґрунтування позову зазначала, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був зареєстрований шлюб, який розірвано рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 08 листопада 2023 року. Від шлюбу сторони мають спільного сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який після розірвання шлюбу проживає з батьком ОСОБА_1 , у свою чергу ОСОБА_2 проживає окремо. Стверджує, що батько самостійно займається утриманням та доглядом за неповнолітнім сином, створив всі умови для проживання та розвитку сина, вирішує всі питання пов'язані з його навчанням та здоров'ям, займається його вихованням. Вказує, що мати фактично відсутня у житті дитини. Зазначає, що на даний час постало питання щодо уточнення облікових даних ОСОБА_1 , відповідно до ст. 22 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», проте враховуючи, що він самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина, він як призовник, має право на відстрочку за сімейними обставинами. Враховуючи вищевикладене просила позов задовольнити в повному обсязі.
Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 22 липня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Вказує, що ОСОБА_1 з грудня 2023 року повністю один виховує та забезпечує сина ОСОБА_5 , мати якого виїхала за межі України і до сьогодні в Україну не повернулася. Зазначає, що ОСОБА_1 у позовній заяві не просив позбавити ОСОБА_2 батьківських прав, а лише просив встановити факт самостійного виховання та утримання ним сина. Встановлення такого факту він потребує з конкретною метою, отримання відстрочки за сімейними обставинами. Вказує, що судом першої інстанції проігноровано норми ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Зазначає, що судом першої інстанції не взято до уваги докази долучені до позову, як на обґрунтування позовних вимог, а також не надано їм правову оцінку. Враховуючи вищевикладене просить скасувати рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 22 липня 2025 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що сторони є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 12.06.2014.
Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 08 листопада 2023 року розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , зареєстрований 30.11.2013 Виконавчим комітетом Глибочицької сільської ради Житомирського району Житомирської області, актовий запис №18.
Відповідно до довідки виданої директором Глибочицького ліцею №83 від 23.05.2024 встановлено, що ОСОБА_4 навчається у 9 класі даного ліцею, вихованням та навчанням хлопчика займається батько, інформація надана класним керівником та вчителями. Батько учня спілкується з педагогами, цікавиться шкільним життям сина. Мати хлопчика на даний час проживає за кордоном, участі у шкільному житті сина не приймає.
Згідно довідок, виданих КНП «Центр ПСМД» Новогуйвинської селищної ради Глибочицька амбулаторія ЗП-СМ №59 та №61 від 04.11.23 ОСОБА_4 знаходиться під наглядом сімейного лікаря, на момент запиту дитина практично здорова, нагляд за здоров'ям дитини здійснює батько ОСОБА_1 .
Із актів обстеження умов проживання від 18.12.2023 та від 16.12.2024, які складені представниками Глибочицької сільської ради вбачається, що ОСОБА_1 створив усі належні умови для розвитку, навчання та комфортного проживання свого сина ОСОБА_4 . Окрім цього, в актах вказано, що утриманням хлопчика займається батько.
Відповідно до витягу Державної прикордонної служби України №19/45068-25 від 29.05.2025 ОСОБА_2 25.12.2023 виїхала за межі України.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що на день звернення із даним позовом до суду та розгляду справи ОСОБА_7 виповнилося 14 років та він проживає разом з батьком за адресою: АДРЕСА_1 . Долучені до матеріалів справи документи свідчать лише про проживання дитини разом з батьком, проте не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини. ОСОБА_1 не надав жодного доказу на підтвердження того, що відповідачка в питанні виховання чи утримання неповнолітнього сина умисно ухиляється від виконання цих обов'язків чи реалізації прав з виховання дитини. Встановлення факту перебування на утриманні ОСОБА_1 неповнолітнього сина впливає на права та законні інтереси ОСОБА_2 , як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов'язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше.
Перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів враховує наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 просить встановити факт самостійного виховання та утримання неповнолітнього сина ОСОБА_5 .
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно із ч. 6 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов'язків відповідно до закону.
Згідно з частин 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
У відповідності до вимог ст. 18 Конвенції про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Конвенція про права дитини в п. 3 ст. 9 закріпила принцип, за яким держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один із батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов'язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб'єктів, об'єктів і змісту (прав та обов'язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).
Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов'язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України).
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання та утримання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання та утримання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання та утримання дитини.
Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
ОСОБА_1 звертаючись до суду з даним позовом просив встановити факт самостійного виховання та утримання неповнолітнього сина ОСОБА_5 , проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.
Доведення факту одноосібного виховання та утримання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання та утримання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання та утримання дитини, то факт одноосібного виховання та утримання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання та утримання дитини.
До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року по справі №201/5972/22.
З огляду на наведене, у матеріалах справи відсутні докази існування або настання обставин, в силу яких батьківська правосуб'єктність матері дитини обмежена або припинилася, а тому відсутні правові підстави для задоволення вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини, тобто позивачем, неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Натомість навпаки, найвищим інтересам неповнолітнього сина відповідає спільна опіка (виховання та утримання) батьками, оскільки у матеріалах справи відсутні докази протипоказань для такого. Обставин невідповідності моральним засадам суспільства не встановлено.
Враховуючи, що нормами СК України закріплений обов'язок батьків виховувати та утримувати дитину, відсутні підстави для додаткового встановлення у судовому порядку факту перебування дитини на утриманні позивача.
Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з обґрунтованим висновком суду першої інстанції про відсутність необхідних та достатніх умов для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, у зв'язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Доводи апеляційної скарги про те, що для підтвердження права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації належить надати рішення суду про встановлення факту утримання неповнолітнього сина ОСОБА_5 не може бути підставою для задоволення такої вимоги.
Таким чином, суд першої інстанції зробив правильні висновки із встановлених обставин, а також правильно застосував чинні норми закону, які регулюють спірні правовідносини.
Доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального права є безпідставними.
За своїм змістом усі доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, разом з тим доказів на спростування встановлених судом першої інстанції обставин апелянтом до апеляційної скарги не надано.
Відповідно ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що постановлене у справі рішення є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування за наведеними у скарзі доводами колегія суддів не вбачає, оскільки її доводи суттєвими не являються, носять суб'єктивний характер, не відповідають обставинам справи і правильності висновків суду не спростовують.
Судові витрати залишити за сторонами, оскільки судом апеляційної інстанції залишено без змін рішення суду першої інстанції, тому питання перерозподілу судових витрат не вирішується апеляційним судом.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 22 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата складення повного судового рішення 19 грудня 2025 року.
Головуючий
Судді