печерський районний суд міста києва
Справа № 757/58726/23-ц
пр. 2-2340/25
05 грудня 2025 року Печерський районний суд м. Києва у складі:
головуючого - судді Вовк С.В.,
при секретарі судового засідання - Ємець Д.О. ,
за участю
представника позивача Каращенко Ю.В.,
представника відповідача ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом Державного підприємства «Українська студія хронікально-документальних фільмів» до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Фонд державного майна України про витребування квартири з незаконного володіння,
У грудні 2023 року до Печерського районного суду м. Києва надійшла позовна заява Державного підприємства «Українська студія хронікально-документальних фільмів» до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Фонд державного майна України про витребування квартири з незаконного володіння.
Процесуальні дії у справі
21.12.2023 відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями головуючим суддею у справі визначений суддя Печерського районного суду міста Києва Вовк С.В.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 23 січня 2024 року відкрито провадження у цивільній справі № 757/58726/23-ц за позовом Державного підприємства «Українська студія хронікально-документальних фільмів» до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Фонд державного майна України про витребування квартири з незаконного володіння та призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 27 серпня 2024 року залишено без задоволення заяву представника відповідача про залишення без розгляду позову Державного підприємства «Українська студія хронікально-документальних фільмів» до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Фонд державного майна України про витребування квартири з незаконного володіння.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 06 березня 2025 року відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про призначення судової експертизи у справі за позовом Державного підприємства «Українська студія хронікально-документальних фільмів» до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Фонд державного майна України про витребування квартири з незаконного володіння.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 21 травня 2025 року було закрито підготовче провадження у цивільній справі № 757/58726/23-ц за позовом Державного підприємства «Українська студія хронікально-документальних фільмів» до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Фонд державного майна України про витребування квартири з незаконного володіння та призначено справу до судового розгляду по суті на 10 год. 00 хв. 25 червня 2025 року в приміщенні Печерського районного суду м. Києва м. Київ, вул. Володимирська,15, каб. 322, під головуванням судді Вовк С.В.
У судовому засіданні 21 серпня 2025 року представник позивача надала пояснення по справі, підтримали позовні вимоги в повному обсязі.
У судовому засіданні 25 листопада 2025 року представник відповідача надала пояснення по справі, заперечувала проти задоволення позовних вимог, просила в задоволенні позову відмовити з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.
Відповідно до положень статті 244 ЦПК України суд оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення та відклав ухвалення та проголошення судового рішення до 05.12.2025.
Стислий виклад позиції позивача та відповідача. Фактичні обставини справи.
Вимоги позивача обґрунтовані тим, що 05.02.2009 року громадянину ОСОБА_1 було видано ордер №011285 серії Б на підставі розпорядження №69 від 04.02.2009 року Печерської районної в м. Києві державної адміністрації, на вселення до квартири АДРЕСА_1 . На той час Відповідач працював начальником відділу відеотехнологій Державного підприємства «Українська студія хронікально-документальних фільмів». 07.02.2009 року Печерським РУ ГУ МВС України в місті Києві місце проживання Відповідача було зареєстровано у квартирі АДРЕСА_1 , про що у паспорті Відповідача стоїть штамп з відповідною відміткою.
Відповідно до інформаційної довідки №354039420 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, квартира АДРЕСА_1 на праві приватної власності належить ОСОБА_1 .
Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, яким просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення Позивачем строків позовної давності, на законне набуття права власності на спірну квартиру, на той факт, що рішенням Печерського районного суду міста Києва від 05.11.2014 року у справі №757/7125/14-ц, Відповідача не було виселено з спірного житла, судом не встановлено того, що Відповідач не мав права на отримання спірного житла. Спірна квартира є єдиним та законно отриманим житлом Відповідача.
Третя особа в судове засідання не з'явилась, була повідомлена належним чином про призначене судове засідання та подала заяву, якою просила розгляд справи проводити без її участі.
Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 02.03.2024 року ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 є власником об'єкта нерухомого майна - однокімнатної квартири, реєстровий номер майна 31268758, за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 39,40 кв.м., житловою площею 19,40 кв.м., дата прийняття рішення про державну реєстрацію: 18.08.2010 року, форма власності: приватна, підстава виникнення права власності: свідоцтво про право власності від 29.12.2008 року (розпорядження №369-С від 29.12.2008 року).
Відповідач перебував на квартирному обліку, що підтверджується матеріалами справи №757/7125/14-ц за позовом Державного підприємства «Українська студія хронікально-документальних фільмів» до ОСОБА_1 , треті особи: Державна адміністрація Печерського району м. Києва, Печерський районний відділ Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві про визнання ордеру недійсним, усунення перешкод в користуванні приміщенням та зняття з реєстрації місця проживання особи.
Зокрема, відповідно до протоколу виїмки від 08.04.2010 року старший слідчий прокуратури Печерського району м. Києва Богомолов О.С. в приміщенні відділу обліку та розподілу Печерської РДА провів виїмку облікової справи №30379 ОСОБА_1 на 24 аркушах: аркуш 1-9 включно облікової справи №30379 про зарахування ОСОБА_1 на квартирний облік; аркуш 10-24 включно про надання ОСОБА_1 житлової площі ДП «Укркінохроніка», а.с. 128, справа №757/7125/14-ц.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 05.11.2014 року у справі №757/7125/14-ц встановлено: «14.03.2013 вироком Печерського районного суду м. Києва по справі № 1-962/11, колишнього директора Державного підприємства «Українська студія хронічко-документальних фільмів» ОСОБА_2 , визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч.4 ст. 191, ч.2 ст. 366, ч.3 ст. 366, ч.2 ст. 366 КК України, та встановлені обставини порушенння процедури видачі ордеру №011285 серії Б від 05.02.2009 року та надання вказаного приміщення відповідача ОСОБА_1 . В зв'язку з чим, позивач вважає, що відповідач не має прав на користування належним позивачу ДП «Укркінохроніка» приміщенням. … Ордер № 011285 серії Б від 05.02.2009.року видано на підставі розпорядження Печерської районної в м. Києві державної адміністрації № 69 від 04.02.2009 «Про надання житлової площі працівникам підприємств, установ та організацій Печерського району». Виходячи з встановлених вироком суду неправомірних дій службової особи при вирішенні питання про надання як жилого приміщення, а також порушення порядку і умов надання вказаного приміщення як жилого, суд вважає наявними правові підстави згідно ч.1 ст.59 ЖК Української РСР для визнання недійсним ордера № 011285 серії Б від 05.02.2009, виданого Печерською районною в м. Києві державною адміністрацією на підставі розпорядженні № 69 від 04.09.2009, на квартиру АДРЕСА_1 , виданого на ім'я ОСОБА_1 . Разом з тим, вимоги позивача про виселення відповідача із займаного приміщення без надання йому іншого жилого приміщення задоволенню не підлягають, виходячи з наступного. Так, згідно ст.117 ЖК Української РСР у разі визнання ордера на жиле приміщення недійсним внаслідок неправомірних дій осіб, які одержали ордер, вони підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення. Якщо громадяни, зазначені в ордері, раніше користувалися жилим приміщенням у будинку державного або громадського житлового фонду, їм повинно бути надано жиле приміщення, яке вони раніше займали, або інше жиле приміщення. У випадках визнання ордеру на жиле приміщення недійсним з інших підстав, крім випадку, передбаченого частиною першою цієї статті, громадяни, зазначені в ордері, підлягають виселенню з наданням іншого жилого приміщення або приміщення, яке вони раніше займали. Таким чином виходячи зі змісту заявленої вимоги про виселення та з встановлених вироком суду обставин, оскільки позивач на неправомірність дій відповідача ОСОБА_1 не посилався та іншого судом не встановлено, суд вважає відсутні підстави згідно ч. 1 ст. 117 ЖК Української РСР, як просить позивач, для виселення останнього без надання йому іншого жилого приміщення. Таким чином, позов підлягає частковому задоволенню».
Таким чином, вищезгаданим рішенням суду було встановлено порушення процедури видачі ордеру, а не неправомірність його видачі та неправомірність дій особи, яка одержала ордер (Відповідача) не встановлено судовими рішеннями. Саме безпосередньо право на отримання житла Відповідач мав, перебував на квартирному обліку, що підтверджується наявністю облікової справи Відповідача. Відповідачем не було порушено закон при отриманні ордеру. Ордер було видано на підставі розпорядження Печерської РДА, яке не скасоване. До того ж, підставою права власності на житло Відповідача є свідоцтво, а не ордер. Іншого, альтернативного житла Відповідачу не було надано. Крім того, в матеріалах справи №757/7125/14-ц відсутній оригінал чи копія ордеру, що є порушенням ст. 177 ЦПК України.
Відповідно до ч. 6 ст. 177 ЦПК України, до заяви про визнання акта чи договору недійсним додається також копія (або оригінал) оспорюваного акта чи договору або засвідчений витяг з нього, а у разі відсутності акта чи договору у позивача - клопотання про його витребовування.
За приписами ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 346 ЦК України, право власності припиняється у разі відчуження власником свого майна.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), переглядаючи справу у порядку відступлення від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, дійшла висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Вона охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі «Gillow v. the U.K.» від 24 листопада 1986 року), так і наймача (рішення у справі «Larkos v. Cyprus» від 18 лютого 1999 року).
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ЕСНR 2004-ХІ (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Положеннями статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 310 ЦК України передбачено, що фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.
Частиною четвертою статті 311 ЦК України передбачено, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідач є законним власником спірної квартири відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно
Відповідач зареєстрував право власності на квартиру на законних підставах на підставі свідоцтва про право власності, яке не скасовано та не визнано недійсним.
Позивач не має правових підстав та доказів стверджувати факт незаконності вибуття об'єкта з його права власності, а також вимагати скасування подальшої зміни права власності на квартиру та її реєстрацію.
Відповідно до положень ст.ст. 2, 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до п.5 ч.1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі: свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дубліката.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.
Для застосування статті 388 ЦК України необхідною умовою є доведеність позивачем того факту, що він є власником нерухомого майна, тобто особа, яка звернулась до суду з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що перебуває у володінні відповідача.
Таким чином, предмет доказування у справах за позовами про витребування майна з чужого незаконного володіння становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як то факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін. Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні.
У своїй постанові від 23.05.2018 року по справі №916/1166/17 Верховний Суд вказав, що право на витребування майна з чужого незаконного володіння має виключно особа (власник, який не володіє), яка має відповідні правовстановлюючі документи, що беззаперечно підтверджують належність їй конкретно визначеного майна, яке було незаконно привласнено іншою особою (не власник, який володіє). Натомість правомірність набуття відповідачем права власності на спірне майно презумується в силу статей 321, 328 Цивільного кодексу України.
У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц зроблено висновок, що: «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.
На підставі викладеного, слід прийти до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про витребування майна від Відповідача у зв'язку із тим, що буде становити непропорційність втручання в особисті майнові права власника та становити індивідуальний й надмірний тягар, що призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.
Набувач визнається недобросовісним, якщо він знав чи повинен був знати, що особа, в якої він придбав річ, не мала права її відчужувати, тобто якщо знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння.
Відповідно до положень ч. 5 ст. 12 ЦК України, якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
Отже, фактично за змістом частини п'ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто набувач уважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.
Спірна квартира є єдиним житлом відповідача.
Відповідно до ст. 117 ЖК, у разі визнання ордера на жиле приміщення недійсним внаслідок неправомірних дій осіб, які одержали ордер, вони підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення. Якщо громадяни, зазначені в ордері, раніше користувалися жилим приміщенням у будинку державного або громадського житлового фонду, їм повинно бути надано жиле приміщення, яке вони раніше займали, або інше жиле приміщення. У випадках визнання ордера на жиле приміщення недійсним з інших підстав, крім випадку, передбаченого частиною першою цієї статті, громадяни, зазначені в ордері, підлягають виселенню з наданням іншого жилого приміщення або приміщення, яке вони раніше займали.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно отримана за пошуком за реквізитами (ідентифікаційним номером) Відповідача та підтверджує, що спірна квартира є єдиним житлом Відповідача.
Вже більше 14 років Відповідач фактично та постійно проживає в спірній квартирі.
Відповідач посилається на те, що внаслідок виселення її із спірної квартири без надання іншого житла, він втратить право користування спірною квартирою, він фактично буде позбавлений житла. Задоволення цього позову покладе на Відповідача надмірний тягар у вигляді позбавлення права на житло, чим порушить баланс інтересів сторін, оскільки фактично він стане безхатченком.
При вирішенні даної справи, не слід обмежуватись лише положеннями закону, який регламентує право власника на захист права власника - стаття 391 ЦК України.
Верховний Суд у справі №754/613/18-ц зазначив, що при вирішенні справ суди відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» повинні застосовувати Конвенцію та практику цього Суду як джерело права.
Отже, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
У даній справі слід надати оцінку співмірності втручання у право відповідача, з урахуванням конкретних обставин справи, а саме, що Відповідач не має іншого житла.
Щодо застосування строків позовної давності.
Згідно з ч.3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. А статтею 261 цього кодексу встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому, правило ч.1 ст. 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення строку, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.
Рішення про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за Відповідачем прийнято 18.08.2010 року відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Таким чином, Позивач міг довідатися про порушення свого права власності на спірну квартиру з 18.08.2010 року, оскільки відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» загальними засадами державної реєстрації прав є: публічність державної реєстрації прав; відкритість та доступність відомостей Державного реєстру речових прав.
Рішення Печерського районного суду міста Києва у справі №757/7125/14-ц про визнання ордеру недійсним прийняте судом 05.11.2014 року.
Представник Позивача у справі №757/7125/14-ц приймала участь у розгляді справи та 05.11.2014 року отримала вступну та резолютивну частину рішення, що підтверджується розпискою, а.с. 141 справи №757/7125/14-ц, фотокопія розписки наявна в матеріалах справи.
Зазначені обставини свідчать про те, що з 18.08.2010 року Позивач знав про державну реєстрацію права власності Відповідача на спірну квартиру та про прийняття судом рішення про визнання ордеру недійсним 05.11.2014 року.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №186/599/17, провадження №61-159св19, від 27.01.2021 року зазначено наступне:
«Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст. 261 ЦК України).
Відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна».
Таким чином, оскільки право власності Позивача на спірне нерухоме майно було порушено в момент вибуття з власності Позивача у володіння Відповідача, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли Позивач довідався або міг довідатися про порушення його права або особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття спірного майна з власності Позивача у володіння іншої особи.
При цьому, Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №186/599/17 провадження №61-159св19 від 27.01.2021 року також зазначено: «Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб».
Викладене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 26.11.2019 року у справі №914/3224/16 (провадження №12-128гс19).
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. 256, 257, 261 ЦК України, ст. 49 ЦПК України, Позивачем порушено строки позовної давності щодо вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння та в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи вказані вище обставини, досліджені докази та пояснення учасників справи, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Керуючись статтями: 2, 3, 10, 12, 13, 18, 76-81, 141, 263-265 ЦПК України, суд,
Відмовити у задоволенні позову Державного підприємства «Українська студія хронікально-документальних фільмів» до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Фонд державного майна України про витребування квартири з незаконного володіння.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду через Печерський районний суд міста Києва.
Повний текст рішення виготовлено 5 грудня 2025 року.
Суддя С.В. Вовк