Номер провадження: 22-ц/813/3064/25
Справа № 523/10126/24
Головуючий у першій інстанції Дяченко В. Г.
Доповідач Драгомерецький М. М.
10.12.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів колегії: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
за участю: представника ОСОБА_1 - адвоката Левченко О.О., та представника ДП «Одеський морський торговельний порт» - Пахомова К.Ю.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Левченко Ольга Олегівна, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Одеський морський торговельний порт» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, -
20 червня 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Державного підприємства «Одеський морський торговельний порт» ( - далі ДП «Одеський морський торговельний порт») про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, а саме постанови Одеського апеляційного суду від 22 травня 2024 року у цивільній справі №523/6792/20.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 13 квітня 2020 року наказом ДП «ОМТП» від 24.03.2020 №86K 3-1 (зі змінами, які внесені наказом ДП «ОМТП» від 13.04.2020 №102/К) ОСОБА_1 звільнено з роботи із займаної посади, відповідно до частини 1 статті 40 КЗпП України.
Не погодившись зі своїм звільненням ОСОБА_1 звернулася до суду.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ДП «Одеський морський торговельний порт» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу залишено без задоволення (цивільна справа №523/6792/20).
Постановою Одеського апеляційного суду від 22 травня 2024 року у цивільній справі №523/6792/20 з урахуванням додаткової постанови Одеського апеляційного суду від 12 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20.10.2023 задоволено частково, прийнято постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 на роботі, на посаді провідного інженера по роботі з контрагентами «Судноверф «Україна» ВСП ДП «Одеський морський торгівельний порт». Стягнуто з ДП «Одеський морський торгівельний порт» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 794 689,40 грн з відрахування із вказаної суми всіх обов'язкових податків і платежів.
Відповідно до ст. 384 ЦПК України постанова Одеського апеляційного суду від 22 травня 2024 року в цивільній справі №523/6792/20 набрала законної сили з дня її проголошення
Однак, ДП «Одеський морський торгівельний порт» постанову Одеського апеляційного суду від 22 травня 2024 року, станом на день звернення з цим позовом до Суворовського районного суду м. Одеси, не виконало, а саме наказ про поновлення ОСОБА_1 на роботі не видано; середній заробіток за час вимушеного прогулу на користь ОСОБА_1 не перераховано.
Посилаючись на те, що ДП «Одеський морський торгівельний порт» в порушення норм законодавства України станом на 19.06.2026 постанову Одеського апеляційного суду від 22 травня 2024 року у цивільній справі №523/6792/20 не виконав та в порушення ч. 1 ст. 235 КЗпП України не видав наказ про поновлення ОСОБА_1 на роботі, у зв'язку з чим ОСОБА_1 вимушена звернутися до суду для захисту своїх конституційних прав.
У відзиві на позовну заяву ДП «Одеський морський торгівельний порт» просить суд відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову та зазначив, що відсутні підстави для виконання судового рішення про стягнення грошових коштів через відсутність у рішенні правильної юридичної назви боржника. Представник вказав, що позивачка малп можливість звернутися до органів ДВС з приводу примусового виконання постанови Одеського апеляційного суду від 22 травня 2024 року. Крім того, заява про виконання постанови Одеського апеляційного суду від 22.05.2024 надійшла на електронну пошту ДП «Одеський порт» у вигляді pdf-файлу без електронного цифрового підпису ОСОБА_1 , який за правовим статусом прирівняний до власноручного підпису або печатки. В зв'язку з цим, у відповідача не було можливості для ідентифікації того чи дійсно ця заява підписана позивачкою і вказані в ній банківські реквізити належать саме ОСОБА_1 , а відтак не було правових підстав для її розгляду та виконання.
Також зазначено, що 02 липня 2024 року головним державним виконавцем Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Жорновим П.В. відповідно до заяви про примусове виконання рішення було відкрито виконавче провадження ВП №75431059 по виконанню виконавчого листа №523/6792/20 виданого 22.05.2024 Суворовським районним судом м. Одеси.
У відповіді на відзив ОСОБА_1 зазначила, що 27 травня 2024 року о 16 год 20 хв. нею було направлено заяву на всі відомі електроні адреси ДП «Одеський морський торгівельний порт» посадових і службових осіб підприємства щодо виконання постанови Одеського апеляційного суду від 22.05.2024 у справі №523/6792/20 з накладенням електронного цифрового підпису з вказанням всіх необхідних реквізитів для ідентифікації, оскільки відповідач станом на день направлення заяви навіть і не думав виконувати рішення суду, що набрало законної сили 22 травня 2024 року.
В додаткових поясненнях по справі представник відповідача вказав, що зі змісту постанови Приморського ВДВС від 02.207.2024 вбачається, що виконавче провадження було відкрито лише в частині стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 794 698,40 грн. На теперішній час рішення суду в цій частині виконане в примусовому порядку. При цьому позивачка не зверталась до органів ДВС із заявою про примусове виконання постанови Одеського апеляційного суду від 22.05.2024 у цивільній справі №523/6792/20 в частині поновлення її на роботі, що свідчить про її незацікавленість у продовженні роботи в ДП «Одеський порт». Тобто, позивач не вважає, що її право на працю порушено з боку відповідача та не вживає передбачених законодавством засобів по примусовому виконанню судового рішення щодо поновлення її на роботі. Про відсутність наміру працювати в ДП «Одеський порт» також свідчить заява ОСОБА_1 від 28.05.2024 з проханням про її звільнення з причин відсутності можливості працювати, через її знаходження за межами України. Середній заробіток за час затримки виконання судового рішення за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2024 року ОСОБА_1 відмовлено в задоволенні позову до ДП «Одеський морський торговельний порт» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі.
Не погодившись із вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернулась до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_1 - адвоката Левченко О.О., яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, представника ДП «Одеський морський торговельний порт» - Пахомова К.Ю., який заперечував щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та відзиві на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, за наступних підстав.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).
Частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (ст. ст. 11, 15 ЦК України).
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Статтею 43 Конституції України установлено, що кожен має кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Судом першої інстанції встановлено, що 13 квітня 2020 року наказом ДП «Одеський морський торговельний порт» від 24.03.2020 за №86K 3-1 (зі змінами, які внесені наказом ДП «Одеський морський торговельний порт» від 13.04.2020 №102/К) ОСОБА_1 звільнено з роботи із займаної посади, відповідно до частини 1 статті 40 КЗпП України.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ДП «Одеський морський торговельний порт» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу залишено без задоволення (цивільна справа №523/6792/20).
Постановою Одеського апеляційного суду від 22 травня 2024 року у цивільній справі №523/6792/20 з урахуванням додаткової постанови Одеського апеляційного суду від 12 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20.10.2023 задоволено частково, прийнято постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до ДП «Одеський морський торговельний порт» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково.
Визнано недійсним і скасувати наказ №86-К від 27.03.2020 про звільнення ОСОБА_1 .
Поновлено ОСОБА_1 на роботі, на посаді провідного інженера по роботі з контрагентами «Судноверф «Україна» ВСП ДП «Одеський морський торгівельний порт».
Стягнуто з ДП «Одеський морський торгівельний порт» (код ЄДРПОУ: 01125666) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 794 689,40 грн з відрахування із вказаної суми всіх обов'язкових податків і платежів.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 12 червня 2024 року у цивільній справі №523/6792/20 виправлено описку в резолютивній частині постанови Одеського апеляційного суду від 22.05.2024, вказано в ній про скасування рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2023 року (а.с. 14-23).
Згідно копії адвокатського запиту ОСОБА_2 до ДП «Одеський морський торгівельний порт», остання просила надати завірену копію наказу ДП «Одеський морський торгівельний порт», згідно якого ОСОБА_1 поновлена на роботі на посаді провідного інженера по роботі з державного підприємства контрагентами «Судноверф «Україна» ВСП «Одеський морський торговельний порт» згідно з постановою Одеського апеляційного суду від 22.05.2024 у цивільній справі №523/6792/20, яка набрала законної сили 22.05.2024 (а.с. 36-37).
Як вбачається з відповіді на адвокатський запит ДП «Одеський морський торгівельний порт» у зв'язку із тим, що ОСОБА_1 особисто не з'являлась та не зверталась до відділу адміністрування та адаптації персоналу ДП «Одеський порт», у підприємства були відсутні підстави для видання наказу про поновлення ОСОБА_1 на роботі, на посаді провідного інженера по роботі з контрагентами «Судноверф «Україна» ВСП ДП «Одеський морський торгівельний порт» ( а.с. 26).
02 липня 2024 року головним державним виконавцем Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Жорновим П.В. відкрито виконавче провадження ВП №75431059 по виконанню виконавчого листа №523/6792/20 виданого 22.05.2024 Суворовським районним судом м. Одеси про стягнення з ДП «Одеський морський торгівельний порт» на користь ОСОБА_1 794 698,40 грн. (а.с. 103-104)
09 липня 2024 року головним державним виконавцем Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Жорновим П.В. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження у зв'язку фактичним виконання рішення суду про стягнення з боржника на користь стягувача середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 794 698,40 грн (а.с. 100-101).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_1 посилається на те, що відповідач в порушення ч. 1 ст. 235 КЗпП України не видав наказ про поновлення її на роботі та просить стягнути середній заробіток за час затримки виконання рішення суду, однак розрахунок середнього заробітку позивачкою не надано.
Суд також зазначив, що враховуючи, що позивачка просить стягнути середній заробіток за весь час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, при цьому, за відсутні наказу про поновлення, визначити такий період на даний час не представляється можливим та відповідно провести розрахунок належних до стягнення сум, тому суд визнав позовні вимоги не обґрунтованими та не доведеними належними, достатніми та допустимими доказами, та відмовив в задоволенні позовних вимог.
Однак, колегія суддів апеляційного суду не погоджується із таким висновком суду першої інстанції та зазначає наступне.
Згідно статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом. Судові рішення не можуть бути переглянуті іншими органами чи особами поза межами судочинства, за винятком рішень про амністію та помилування (частини 2, 4, 7 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом, про що зазначено в частині 2 статті 18 ЦПК України.
Пунктом 34 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено, що рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.
Згідно пунктів 2, 4 частини 1 статті 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про: присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.
За змістом статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Частиною сьомою цієї статті передбачено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
У разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки (стаття 236 КЗпП України).
Затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі за змістом статті 236 КЗпП України слід уважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення (постанова Верховного Суду України від 01.07.2015 у справі №6-435цс15, постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі №711/8446/16-ц (провадження №14-37цс19), постанови Верховного Суду від 29.09.2021 у справі №511/1284/19 (провадження №61-6184св21), від 14.12.2022 у справі №501/4019/21-ц, провадження №61-9103св22), від 21.06.2023 у справі №461/7423/21 (провадження №61-872св23) та інші).
Тобто передбачено обов'язок роботодавця добровільно та негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення, й без звернення працівника, що унормовано, крім наведених вище норм права, також Конституцією України, статтею 18 ЦПК України. Цей обов'язок полягає у тому, що роботодавець зобов'язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися (постанова Верховного Суду від 21.03.2018 у справі №243/2748/16-ц).
Виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту видачі наказу про поновлення працівника на роботі та фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків. Працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливості виконання своїх обов'язків.
Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постановах від 06.12.2018 у справі №465/4679/16, від 26.02.2020 у справі №702/725/17, від 17.06.2020 у справі №521/1892/18, від 16.02.2024 у справі №947/7076/22.
У постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №702/725/17 (провадження №61-12857св18) вказано, що КЗпП України не містить визначення поняття «поновлення на роботі», як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України «Про виконавче провадження». Так, згідно з цією статтею рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов'язків, тобто створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення. Таким чином, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов'язків.
Невчинення роботодавцем усіх дій, які включають у себе виконання рішення суду про поновлення на роботі, є підставою для покладення на нього відповідальності, визначеної статтею 236 КЗпП України. Застосування цієї норми до правовідносин, які виникають у зв'язку з затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі, відповідає їх змісту та фактичним обставинам, оскільки підстави для нарахування формально поновленому працівнику заробітної плати як винагороди за виконану роботу немає, проте його вина у невиконанні посадових обов'язків і неприступленні до роботи також відсутня.
Аналогічного по суті висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 17.06.2020 у справі №521/1892/18 (провадження №61-39740св18).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).
Як було встановлено матеріалами справи, постановою Одеського апеляційного суду від 22.05.2024 у цивільній справі №523/6792/20 визнано недійсним і скасовано наказ №86-К від 27.03.2020 про звільнення ОСОБА_1 . Поновлено ОСОБА_1 на роботі, на посаді провідного інженера по роботі з контрагентами «Судноверф «Україна» ВСП ДП «Одеський морський торгівельний порт». Стягнуто з ДП «Одеський морський торгівельний порт» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 794 689,40 грн з відрахування із вказаної суми всіх обов'язкових податків і платежів.
Постанова Одеського апеляційного суду від 22 травня 2024 року набрала законної сили негайно після її прийняття, тобто - 22 травня 2024 року.
Однак, як станом на час звернення ОСОБА_1 до суду із даним позовом, так і на момент розгляду справи апеляційним судом, ДП «Одеський морський торгівельний порт» не виконало зазначене судове рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі, на посаді провідного інженера по роботі з контрагентами «Судноверф «Україна» ВСП ДП «Одеський морський торгівельний порт», наказ про поновлення ОСОБА_1 на роботі не видав, фактично позивачку до роботи не допустив.
Отже, апеляційним судом встановлено, що в порушення вимог частини 7 статті 235 КЗпП України, а також принципу обов'язковості судового рішення, відповідач ДП «Одеський морський торгівельний порт» з 22 травня 2024 року не виконує постанову Одеського апеляційного суду від 22 травня 2024 року у цивільній справі №523/6792/20 про поновлення ОСОБА_1 на роботі.
Колегія суддів також зазначає, що приписи статті 236 КЗпП України не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткові дії, що вказують на його бажання поновитися на роботі. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов'язок. Зазначений обов'язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі (постанова Верховного Суду у справі №461/1303/19 від 21.04.2021, провадження №61-17899св20).
Наведеними положеннями визначено окремий вид спеціальної відповідальності суб'єкта (роботодавця, власника, або уповноваженого ним органу) за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника.
Вимога негайного (невідкладного) виконання судового рішення про поновлення на роботі прямо встановлена нормами КЗпП України, який є спеціальним кодифікованим нормативно-правовим актом.
У зв'язку з тим, що ДП «Одеський морський торгівельний порт» не виконало постанову Одеського апеляційного суду від 22 травня 2024 року у цивільній справі №523/6792/20, яка набрала законної сили з моменту її проголошення, а саме, не поновлено позивачку на роботі, ОСОБА_1 має право на стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, відповідно до ст. 236 КЗпП України з урахуванням порядку обчислення середньої заробітної плати, за весь період такої затримки.
Не приймаються до уваги твердження відповідача про те, що позивачка не має наміру працювати в ДП «Одеський морський торгівельний порт», зловживає своїми правами, оскільки такі твердження та будь яка поведінка позивачки не впливає та не звільняє відповідача від конституційного обов'язку негайно виконати судове рішення, яке набрало законної сили та видати наказ про поновлення працівника на роботі.
Апеляційний суд також вважає безпідставними посилання суду першої інстанції на те, що за відсутні наказу про поновлення, визначити період затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, на даний час не можливо та відповідно не можливо провести розрахунок належних до стягнення сум, а тому в позовних вимогах ОСОБА_1 слід відмовити, як не обґрунтовані та не доведені належними, достатніми та допустимими доказами.
Верховний Суд неодноразово зазначав, в тому числі в постанові від 19.11.2025 по справі №357/14848/23, що для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити:
1) чи мала місце затримка виконання такого рішення;
2) у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного для після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі;
3) та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.
Таким чином, суд не зобов'язаний встановити період затримки невиконання рішення суду про поновлення на роботі та провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.
Відповідно до роз'яснень, наведених у п. 32 постанови пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів», у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.
Згідно ст. 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Час, протягом якого працівник згідно із законодавством не працював і за ним не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.
Відповідно до п. 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (п. 8 Порядку).
Згідно довідки ДП «Одеський морський торгівельний порт» від 30.07.2020 №03/1160, останніми двома повністю відпрацьованими місяцями роботи ОСОБА_1 є жовтень та листопад 2019 року.
В жовтні 2019 року ОСОБА_1 нараховано заробітну плату в сумі 20 116,09 грн, а в листопаді 2019 року - 12 490,67 грн (а.с. 25).
Кількість робочих днів, відпрацьованих ОСОБА_1 , у жовтні 2019 року - 22 дні, а в листопаді 2019 року - 21 дні. Середньоденна заробітна плата складає - 758,30 грн = 20 116,09 грн + 12 49067 грн / (22 +21).
Окрім того, апеляційний суд враховує висновки Верховного Суду викладені в постанові від 08.10.2025 в справі №489/6074/23 (провадження №14-85цс25).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (провадження №14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).
Розвиваючи цю тезу, Велика Палата Верховного Суду провела аналогію між відшкодуванням за статтею 117 КЗпП України та такими цивільно-правовими інститутами, як збитки та неустойка. Суд зазначив, що дійсний розмір збитків працівника від затримки розрахунку довести складно або неможливо. Тому законодавець з метою захисту інтересів постраждалої сторони встановлює правила, що дозволяють стягнути компенсацію у заздалегідь визначеному розмірі (середній заробіток) у спрощеному порядку, без необхідності доведення працівником точного розміру його втрат (пункти 83, 84, 86 постанови).
Таке правове регулювання подібне до інституту неустойки (статті 549-552 ЦК України), яка також є способом забезпечення виконання зобов'язання та компенсації втрат кредитора без доведення їх розміру. Водночас аби неустойка не набула ознак каральної санкції, цивільне законодавство надає суду право зменшити її розмір, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити (частина 3 статті 551 ЦК України). Це право суду є проявом принципу пропорційності у цивільному праві (пункт 85 постанови).
Отже, ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».
При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27.04.2016 у справі №6-113цс16), яка пов'язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- імовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.
Частина 1 статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».
Зі змісту наведеної норми вбачається, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.
Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.
Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.
Закон №2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Тому виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, з огляду на дотриманням розумного та справедливого балансу між інтересами роботодавця та працівника, враховуючи компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, колегія суддів вважає необхідним стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за шість місяців затримки виконання рішення суду про поновлення її на роботі в розмірі 100 095,30 гривень.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, не враховано актуальну практику Верховинного Суду, тому рішення суду підлягає скасуванню з прийняттям нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Левченко Ольга Олегівна задовольнити частково.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2024 року скасувати та ухвалити постанову, якою позов ОСОБА_1 до Державного підприємства «Одеський морський торговельний порт» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі - задовольнити частково.
Стягнути Державного підприємства «Одеський морський торговельний порт» (ЄДРПОУ 01125666) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі в розмірі 100 095,30 (сто тисяч дев'яносто п'ять гривень тридцять копійок) гривень.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 19 грудня 2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
С.М. Сегеда