Справа № 462/683/25
08 грудня 2025 року Залізничний районний суд м.Львова в складі:
головуючого - судді Колодяжного С.Ю.
з участю секретаря судового засідання Чайко А.В.
представника позивача ОСОБА_1
представника відповідача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Львові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики,
встановив:
ОСОБА_3 через свого представника та систему «Електронний суд» 28.01.2025 року звернулася в Залізничний районний суд м.Львова із позовною заявою, в якій просить стягнути солідарно із ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на її користь заборгованість за договором позики у розмірі 35160,65 дол.США, з яких 35157 дол.США - тіло позики, та 3,65 дол.США - 3% річних за прострочення виконання зобов?язання.
В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що 23.09.2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір позики на суму 35157 дол.США, що за курсом НБУ станом на день складання розписки становило 949229,34 грн., які були передані відповідачу ОСОБА_4 . На підтвердження укладеного договору позики та його умов ОСОБА_4 написав розписку, в якій до 31.12.2024 року зобов?язався повернути суму боргу у розмірі 35157 дол.США, що за курсом НБУ станом на день складання розписки становило 949229,34 грн., які він взяв в інтересах сім?ї. Вказана розписка була складена в присутності свідка ОСОБА_6 . Однак, ОСОБА_4 взяті на себе зобов'язання за договором позики не виконав, жодних коштів їй не повернув. Оскільки договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім?ї, вважає, що борг за договором позики повинен бути стягнутий солідарно з подружжя ОСОБА_7 . У зв?язку з наведеним просить позов задовольнити, стягнути з відповідачів на її користь основну суму боргу у розмірі 35157 дол.США, а також три проценти річних від простроченої суми, як відповідальність за порушення грошового зобов?язання, що передбачено ч.2 ст.625 ЦК України, за період з 01.01.2025 року по 27.01.2025 року у розмірі 3,65 дол.США.
Ухвалою Залізничного районного суду м.Львова від 19.02.2025 року відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено проводити в порядку загального позовного провадження. Відповідачам встановлено п'ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву.
16.06.2025 року уповноваженим представником відповідача ОСОБА_5 - адвокатом Пащуком А.І. подано відзив на позовну заяву, в якому він зазначив, що кошти, які брав ОСОБА_4 не використовувалися в інтересах сім?ї, відтак ОСОБА_5 не має жодного відношення до вказаних коштів. Також зазначив, що ОСОБА_5 не було відомо про розписку і зі слів чоловіка їй стало відомо, що такий не отримував жодної позики від ОСОБА_3 та розписок не підписував.
02.10.2025 року в порядку ст.200 ЦПК України судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
В судовому засіданні представник позивач позов підтримав, покликаючись на мотиви такого, який просить задовольнити.
Представник відповідача ОСОБА_5 - адвокат Пащук А.І. в судовому засіданні щодо задоволення позову заперечив, з підстав, наведених у відзиві.
Відповідач ОСОБА_4 , який належним чином був повідомлений про час, день та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився, про причини своєї неявки суд не повідомив.
Заслухавши пояснення представника позивача та представника відповідача, перевіривши доводи сторін, викладені в заявах по суті справи, дослідивши докази та з'ясувавши дійсні обставини справи, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з положеннями ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено, що 23.09.2020 року ОСОБА_4 отримав в борг від ОСОБА_3 грошову суму в розмірі 35157 дол.США, що еквівалентно 949229,34 грн. за курсом Національного банку України станом на день складання цієї розписки у готівковій формі, в інтересах сім?ї, та зобов?язався повернути передану йому суму грошових коштів до 31.12.2024 року. Грошові кошти отримані та розписка складена у присутності свідка ОСОБА_6 (а.с.8).
Також встановлено, що рішенням Залізничного районного суду м.Львова від 26.11.2024 року у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики відмовлено за безпідставністю (а.с.14-15).
Згідно з ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частиною першою ст.1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов?язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Згідно з ч.2 ст.1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до ч.1,2 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов?язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 13.12.2017 року №6-996 цс 17 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 року у справі №638/18231/15-ц (провадження №14-712 цс 19), від 25.05.2021 року у справі №149/1499/18 (провадження №14-48 цс 21).
ОСОБА_3 на підтвердження позовних вимог надано оригінал боргової розписки, яка в судовому засіданні завірена суддею.
Таким чином, знаходження оригіналу цієї розписки у позивача свідчить про те, що зобов?язання з повернення позики не виконано, доказів протиправності знаходження оригіналу розписки у позивача суду не надано.
Щодо солідарної відповідальності відповідачів як боржників суд зазначає наступне.
Шлюб є підставою для виникнення прав та обов?язків подружжя (частина першої статті 36 СК України).
Отже, інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв?язку і характер такого зв?язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім?ї.
Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім?ї. Так, у статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таким чином, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім?ї, створює обов?язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім?ї.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі №638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) зроблено висновок, що інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку, і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім?ї. Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім?ї.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У статті 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Тягар доведення обґрунтованості заявлених вимог за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред?явлених вимог, то у випадку їх не спростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню.
Велика Палата Верховного Суду, наголошуючи на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування, зазначила, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).
При цьому, обов?язковому дослідженню у справах цієї категорії підлягають обставини того, чи були отримані грошові кошти витрачені в інтересах сім?ї, чи підтверджено це відповідними доказами. При цьому з огляду на презумпцію спільності права власності подружжя доведення чи спростування факту використання отриманих за договором позики коштів на потреби сім'ї відповідачів має здійснювати той із подружжя, який її заперечує, тобто відповідач.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26.03.2025 року у справі 753/17584/21.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_3 посилалася на те, що борг за договором позики є спільним боргом подружжя, оскільки кошти надавались в інтересах сім?ї, про що зазначено у розписці, а тому зобов?язання щодо повернення суми боргу покладається на них у солідарному порядку.
З урахуванням презумпції спільності права власності подружжя, тягар спростування якої покладений на того з подружжя хто її спростовує, відповідач ОСОБА_5 не надала до суду доказів того, що кошти, отримані за договором позики, були використані не в інтересах сім?ї, а на особисті потреби відповідача ОСОБА_4 .. При цьому, для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне.
Зважаючи на значну суму коштів, отриманих у борг, ОСОБА_5 не навела обставин, які б давали суду підстави вважати, що вказані кошти використані ОСОБА_4 на власні потреби, не пов?язані із інтересами сім?ї.
Також, слід зауважити, що покладення виключно на позивача обов'язку доводити факт використання відповідачем (позичальником) позичених коштів в інтересах сім'ї покладає на нього непропорційний тягар, адже факт використання позичальником коштів після їх передачі об'єктивно перебуває поза контролем з боку позикодавця.
Покликання відповідача ОСОБА_5 про те, що їй нічого не було відомо про розписку суд не приймає до уваги, оскільки в лютому 2023 року позивач вже зверталася із позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики, відтак відповідачу ОСОБА_5 з лютого 2023 року було достовірно відомо, що її чоловік уклав із ОСОБА_3 договір позики.
Виходячи з наведеного та враховуючи, що докази повернення позивачу грошей ОСОБА_4 за договором позики відсутні, а відповідачем ОСОБА_5 не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що договір позики від 23.09.2020 року ОСОБА_4 було укладено в особистих майнових інтересах, кошти за вказаним договором були використані ним одноособово, для його власних потреб та не в інтересах сім?ї, суд дійшов висновку, що позов в цій частині є обґрунтованим та підлягає задоволенню.
Щодо позовної вимоги про стягнення 3% річних від простроченої суми суд зазначає наступне.
Так, відповідно до статті 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
За змістом ст.1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов?язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Позивач просить стягнути з відповідача 3% річних від простроченої суми боргу за період з 01.01.2025 року по 27.01.2025 року у розмірі 3,65 дол.США.
Закон №2120-ІХ від 15.03.2022 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», що вніс зміни до норм ЦК України, виключив можливість нарахування сум за ст. 625 ЦК України з 24 лютого 2022 року для кредитних і позикових відносин.
Відповідно до п.18 «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24.02.2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» на всій території України введено воєнний стан із 05.30 год. 24.02.2022 року строком на 30 діб.
Указом Президента України від 20.10.2025 року №793/2025 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05.30 год. 05.11.2025 року строком на 90 діб.
Таким чином, оскільки у період з 24.02.2022 року по час ухвалення рішення у даній справі в Україні діє воєнний стан, а відтак, відповідно до п.18 «Прикінцевих та Перехідних положень» ЦК України, відповідачі звільнені від сплати 3% річних від простроченої суми, суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог в цій частині слід відмовити.
За положеннями ст.141 ЦПК України, у разі часткового задоволення позову судовий збір та інші судові витрати, пов?язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до п.36 Постанови Пленуму ВССУ від 17.10.2014 року №10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» вимога пропорційності присудження судових витрат при частковому задоволенні позову застосовується незалежно від того, за якою ставкою сплачено судовий збір, (наприклад, його сплачено за мінімальною ставкою, визначеною Законом № 3674-VI).
Задовольняючи позовні вимоги частково, відповідно до положень ст.141 ЦПК України та вказаного роз'яснення, сплачений позивачем судовий збір в розмірі 14741,21 грн. розділяється між сторонами пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Таким чином, із відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 слід стягнути по 7369,87 (99,99 % від 14741,21:2) грн. понесених судових витрат зі сплати судового збору.
Керуючись ст.2, 4, 12, 13, 81, 82, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 280-281 ЦПК України, суд
ухвалив:
Позов задовольнити частково.
Стягнути солідарно із ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 35157 дол. США боргу за договором позики від 23.09.2020 року.
В решті позову-відмовити.
Стягнути із ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 по 7369,87 грн. понесених судових витрат зі сплати судового збору.
Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Львівського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
позивач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання якої зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 ;
відповідачі - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання якого за адресою: АДРЕСА_2 ;
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце проживання якої зареєстроване за адресою: АДРЕСА_3 .
Повний текст рішення складено 18.12.2025 року.
Суддя (підпис)
Згідно з оригіналом.
Суддя: С.Ю. Колодяжний