17 грудня 2025 року
м. Київ
справа №320/29606/23
адміністративне провадження № К/990/49015/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Білак М.В.,
суддів: Мацедонської В.Е., Мельник-Томенко Ж.М.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2025 року у справі №320/29606/23 за позовом ОСОБА_1 до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії,
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України, у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ № 563 від 16 серпня 2023 року Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України в частині пункту 1 про притягнення до дисциплінарної відповідальності «звільнення зі служби в поліції» старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах відділу швидкого реагування управління оперативних розробок Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 ;
- визнати протиправним та скасувати наказ № 304 о/с від 16 серпня 2023 року Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України про звільнення зі служби в поліції старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах відділу швидкого реагування управління оперативних розробок Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 з 16 серпня 2023 року;
- поновити старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 на службі в Національній поліції України в Департаменті внутрішньої безпеки Національної поліції України на посаді старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах відділу швидкого реагування управління оперативних розробок Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України з 17 серпня 2023 року.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04 вересня 2023 року відкрито провадження у справі, розгляд якої вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2025 року, у задоволені позовних вимог відмовлено.
27 листопада 2025 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2025 року у справі №320/29606/23. Заявник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю, прийняти нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.
На підставі аналізу доводів касаційної скарги та доданих до неї матеріалів, Суд дійшов висновку про необхідність відмови у відкритті касаційного провадження з таких підстав.
Положеннями пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України та статті 14 Закону України від 30 вересня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» гарантовано право особи на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Водночас пунктом 2 частини п'ятої цієї ж норми процесуального закону обумовлено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Наведене означає, що положеннями пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України передбачено можливість перегляду, як виняток, судового рішення, що не підлягає касаційному оскарженню судом касаційної інстанції у разі, якщо заявником зазначені випадки, передбачені підпунктами «а» - «г» цієї норми та викладені підстави, визначені частиною четвертою статті 328 КАС України.
Як вбачається з рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року, зазначену справу судом розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, а відтак вона може бути оскаржена до Верховного Суду лише за наявності обставин, наведених у підпунктах «а»-«г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Доведення зазначених обставин та, відповідно, права на касаційне оскарження судових рішень у справах незначної складності або розглянутих в порядку спрощеного позовного провадження, покладається на особу, яка подає касаційну скаргу.
Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
У касаційній скарзі заявник зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, справа має виняткове значення для позивача.
Верховний Суд зазначає, що питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права, які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо.
Проте, заявником не надано будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин та не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин.
Щодо виняткового значення, Суд враховує, що для кожної із сторін справа, в якій він є учасником має виняткове значення, оскільки спірні правовідносини, що склались, потребують судового втручання.
Разом з тим, скаржник повинен довести, що спірні правовідносини є винятковими та такими, що без судового захисту можуть призвести до незворотних наслідків.
Проте, доводи заявника в цій частині не підтверджені належними доказами та не обґрунтовані обставинами, які б виділяли вимоги позивача у цій справі в якусь особливу категорію спорів, тому не можуть бути враховані судом касаційної інстанції.
Таким чином, подана касаційна скарга не містить належним чином обґрунтованих випадків, зазначених у пункті 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, які могли б слугувати підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Щодо посилання позивача на підстави касаційного оскарження, визначені у частині четвертій статті 328 КАС України, зокрема на пункти 2 та 3 частини четвертої статті 328 КАС України, Суд зазначає, що передумовою для перевірки наявності підстав касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій, встановлених пунктами 1-4 частини четвертої статті 328 цього Кодексу у справі незначної складності, є наявність обставин, визначених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
З огляду на зазначене та враховуючи, що заявник, оскаржуючи судове рішення у цій справі, не обґрунтував наявності випадків для відкриття касаційного провадження, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, підстави перевірки інших доводів касаційної скарги відсутні.
При цьому, Суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України передбачено можливість оскарження судових рішень в касаційному порядку у разі, якщо заявник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
При цьому, Суд зауважує, що відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, провадження №11-377апп18).
Тобто у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи. Сама ж по собі вмотивованість такого клопотання скаржника оцінюється судом касаційної інстанції при застосуванні наведеного процесуального фільтру під час вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі.
Разом з тим доводи касаційної скарги в цій частині фактично зводяться до незгоди з ухваленими рішеннями, переоцінки встановлених судами обставин та досліджених ними доказів, що виходить за межі касаційного перегляду, які визначені статтею 341 КАС України.
Суд зазначає, що причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, помилковість, незбалансованість, неузгодженість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
Водночас мотиви позивача зводяться до незгоди із застосованим судом апеляційної інстанції постановою Верховного Суду, що є неналежним обґрунтуванням пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України щодо наявності підстав для відступлення від висновків Верховного Суду, викладених у наведених вище постановах.
Враховуючи викладене, Суд дійшов висновку, що позивачем не обґрунтовано необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Також Суд зауважує, що при поданні касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України зазначена скаржником норма права, щодо правильного застосування якої відсутній висновок Верховного Суду, повинна врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо її застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову (наприклад, з точки зору порушення її відповідачем), але суди таким підставам позову не надали оцінки у судових рішеннях, - що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, або надали, як на думку скаржника, неправильно.
Обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі норми матеріального права, які неправильно застосовано судами попередніх інстанцій; висновок щодо правильного застосування якої ще не сформульовано Верховним Судом; у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права; як на думку скаржника відповідна норма повинна застосовуватися.
Отже, зі змісту пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України слідує, що вказана підстава спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню адміністративними судами під час вирішення спору.
Лише посилання на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, за відсутності мотивованих аргументів неправильного застосування певної норми права, не є підставою для відкриття касаційного провадження.
Оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми (норм) права, що потребує висновку, підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, т.і.), а також зазначення, у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду та який вплив такий висновок буде мати для вирішення спору по суті.
Проте, проаналізувавши зміст касаційної скарги, Судом встановлено, що доводи заявника щодо відсутності висновку Верховного Суду з питань застосування правових норм та відповідно потреби у такому висновку не пов'язані з наявністю колізій, можливістю неоднозначного тлумачення, їх різним застосування судами, натомість по своїй суті зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині.
Отже, фактично доводи касаційної скарги зводяться до опису обставин справи, незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, цитуванням норм законодавства, переоцінки доказів та неповного з'ясування обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій, що виключає можливість перегляду судового рішення з цих підстав судом касаційної інстанції, повноваження якого визначені статтею 341 КАС України.
При цьому, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про правомірність спірних наказів про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення зі служби в поліції, оскільки вони прийняті на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені положеннями законодавства, чинного та момент виникнення спірних відносин, а відтак відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про їх скасування. Враховуючи, що позовні вимоги про поновлення позивача на посаді та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від вимог про скасування наказів про притягнення до дисциплінарної відповідальності та звільнення зі служби, суди також відмовили у задоволенні цих позовних вимог.
Зокрема, судами було встановлено, що відповідачем дотримані положення Закону України «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 року № 580-VIII (далі - Закон № 580), Дисциплінарного статуту Національної поліції України (далі - Статут) та Порядку проведення службових розслідувань у Національній поліції України, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 листопада 2018 року № 893 (далі Порядок №893), призначено службове розслідування відносно позивача та відсторонено його від виконання службових обов'язків внаслідок вчинення ним ДТП, що призвело до смерті потерпілої, за фактом чого відносно позивача порушено і здійснюється кримінальне провадження за №62023170020001561 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України.
Також встановлено, що відповідачем дотримано вимоги Закону № 580, Статуту і Порядку № 893 щодо процедури здійснення та оформлення результатів службового розслідування, що належними та допустимими доказами позивачем не було спростовано. При застосуванні до позивача дисциплінарного стягнення відповідачем було досліджено та надано оцінку обставинам, що пом'якшують та обтяжують його відповідальність.
Будь-яких доказів, які б спростовували висновки службового розслідування, проведеного відносно позивача, під час розгляду справи надано не було.
А отже, враховуючи встановлені обставини та оцінюючи дії, що ставляться в провину позивачеві, суди зазначили, що висновком службового розслідування встановлені достатні підстави для застосування до позивача такого виду дисциплінарного стягнення як звільнення з поліції.
Також суди попередніх інстанцій, врахувавши обставини вчинення дорожньо-транспортної пригоди та її невідворотні наслідки, дійшли висновку, що проступок позивача відноситься до важких, оскільки порочить високе звання поліцейського, підриває довіру та авторитет Національної поліції України в очах громадськості, незалежно від попередньої поведінки позивача, тож застосований до позивача крайній захід дисциплінарного впливу (звільнення зі служби) є у даному випадку співмірним стягненням.
Одночасно, суди зазначили, що в основі поведінки працівника поліції закладені етичні, правові та службово-дисциплінарні норми поведінки. Професійний обов'язок поліцейського полягає в безумовному виконанні закріплених законами та іншими нормативно-правовими нормами та Присягою поліцейського завдань щодо захисту особистої безпеки громадян. Поліцейський як представник держави зобов'язаний постійно на належному рівні виконувати покладені на поліцію повноваження, сприяти припиненню вчинення правопорушень, з честю та гідністю поводити себе як в службовий та позаслужбовий час, з метою недопущення зниження рівня авторитету та довіри громадян до Національної поліції України.
Застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби є крайнім заходом дисциплінарного впливу, проте його застосування здійснюється на розсуд уповноваженої особи з урахуванням певних обставин та не потребує наведення неможливості застосування інших видів дисциплінарних стягнень.
Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07 березня 2019 року у справі №819/736/18.
Службовим розслідуванням було встановлено недотримання позивачем положень законів та підзаконних нормативно-правових актів, отже порушення службової дисципліни, що виразилось у вчиненні діяння, яке викликало суспільний резонанс та негативно впливає на довіру населення до органів і підрозділів поліції та як наслідок зменшує її.
Європейським судом з прав людини у рішенні від 12 січня 2012 року в справі «Горовенки та Бугара проти України» (заяви №№ 36146/05 та 42418/05 пункт 28) зазначено, що від держав очікується встановлення високих професійних стандартів у рамках їх правоохоронних систем і забезпечення того, щоб особи, які перебувають на службі в таких системах, відповідали необхідним критеріям.
Суди дійшли висновку, що вчинення поліцейським ДТП, що призвело до невідворотних тяжких наслідків (смерті потерпілого) є вчинком, який дискредитує систему органів поліції та поліцейських в очах громадськості.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є найвищим судом у системі судоустрою України, забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначений процесуальним законом.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
За такого правового врегулювання та обставин справи підстави для відкриття касаційного провадження відсутні.
На підставі викладеного, керуючись статтями 12, 328, 333 КАС України,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2025 року у справі №320/29606/23 за позовом ОСОБА_1 до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.
Судді М.В. Білак
В.Е. Мацедонська
Ж.М. Мельник-Томенко