17 грудня 2025 рокуЛьвівСправа № 460/5159/25 пров. № А/857/36581/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді Курильця А.Р.,
суддів Кузьмича С. М., Мікули О. І.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2025 року в справі № 460/5159/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України про визнання відмови протиправною, зобов'язання вчинення певних дій,-
суддя в 1-й інстанції - Нор У.М.,
час ухвалення рішення - 07 серпня 2025 року,
місце ухвалення рішення - м.Рівне,
дата складання повного тексту рішення - 07 серпня 2025 року,
У березі 2025 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся в суд з адміністративним позовом до Адміністрації Державної прикордонної служби України (далі - відповідач), в якому просив:
визнати протиправними дії Адміністрації Державної прикордонної служби України щодо відмови ОСОБА_1 в оформленні та направленні необхідних документів до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області для призначення ОСОБА_1 пенсії за вислугу років, відповідно до статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
зобов'язати Адміністрацію Державної прикордонної служби України підготувати та направити до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області подання та документи для призначення пенсії за вислугу років ОСОБА_1 відповідно до Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії, затвердженого, постановою Правління пенсійного фонду України від 30.01.2007 р. за № 3-1 та пункту «а» статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2025 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове про задоволення позову.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду у постанові від 03.03.2021 у справі №805/3923/18-а вказав, що саме календарна вислуга років не є визначальною для набуття права на призначення пенсії за вислугу років. Більше того, до актів правового регулювання умов і порядку призначення пенсій за вислугу років належать і ті правові акти, які передбачають пільгове (кратне) обчислення періоду проходження військової служби для зарахування його до стажу роботи, що дає право на призначення й отримання різних видів пенсій та соціального забезпечення. Вказана позиція була також підтримана у постанові Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 480/4241/18. Крім того, ця ж правова позиція не втратила своєї актуальності і на даний час, незважаючи на зміни до Постанови № 393, що внесені Постановою КМ України № 119 від 16.02.2022, про що свідчить і остання судова практика Верховного Суду (ухвала Верховного Суду від 07.09.2022 у справі №140/14135/21 та постанова від 20 вересня 2022 року у справі № 640/12919/20).
Вказує апелянт про те, що позивач не має бути позбавлений права на належне пенсійне забезпечення на тій підставі, що на час звернення до відповідача із заявою про призначення пенсії за вислугу років постановою КМУ №119 від 16.02.2022 було звужено його право на призначення пенсії за вислугу років. Тому вислуга років позивача з урахуванням часу служби, який підлягає зарахуванню на пільгових умовах, становить 27 років 07 місяців 25 днів, відтак, позивач набув право на призначення пенсії за вислугу років на підставі пункту «а» статті 12 Закону №2262-ХІІ.
Відповідач подав до суду відзив на апеляційну скаргу позивача, у якому висловив незгоду з її доводами, вважає оскаржуване рішення суду обґрунтованим та законним. Просить оскаржене позивачем рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст. 311 КАС України.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, відповідно до витягу з наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 25.11.2024 №1181-ОС виключити зі списків особового складу та всіх видів забезпечення головного сержанта ОСОБА_2 . Відповідно до змісту наказу станом на 25.11.2024 вислуга років позивача становила: в календарному обчисленні 17 років 09 місяці 02 днів, у пільговому 09 років 08 місяці 19 днів, всього 27 років 05 місяців 21 днів.
У січні 2025 року позивач звернувся до АДПСУ із заявою, у якій просив підготувати та направити до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області пакет документів, необхідних для призначення пенсії за вислугу років; надати розрахунок вислуги років та копію грошового атестату з додатками, довідку про проходження служби.
Листом від 21.02.2025 відповідач повідомив про відсутність підстав для прийняття поданої позивачем заяви, з огляду на відсутність необхідної календарної вислуги років.
Враховуючи наведене, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, з таких підстав.
Предметом спору в цій справі є дії відповідача щодо відмови в переведенні позивача з пенсії по інвалідності, призначеної відповідно статті 20 Закону № 2262-XII, на пенсію за вислугу років на підставі пункту "а" статті 12 цього ж Закону із зарахуванням вислуги років, необхідної для призначення такої пенсії, в пільговому обчисленні.
Відповідно до частин першої та другої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" визначено умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом.
Відповідно до пункту "а" статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" пенсія за вислугу років призначається особам з числа військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової служби) рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу, іншим особам, зазначеним у пунктах "б"-"д", "ж", "з" статті 1-2 цього Закону (крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону), незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби з 1 жовтня 2020 року або після цієї дати і на день звільнення мають вислугу 25 календарних років і більше.
Правовідносини, подібні до тих, що склалися у справі, яка розглядається, вже були предметом розгляду у Верховному Суді.
Так, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, переглядаючи справу № 520/5695/23 в касаційному порядку, у постанові від 10.12.2024 дійшов висновку про те, що до правовідносин, пов'язаних з призначенням пенсії за вислугу років відповідні правові норми, зокрема, Порядку N 393 підлягають застосуванню в тій редакції, яка була чинна на момент звернення особи до територіального органу Національної поліції України із заявою про оформлення документів для призначення пенсії за вислугу років.
У зазначеній постанові від 10.12.2024 у справі № 520/5695/23 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду сформував такий правовий висновок: призначення пенсій за вислугу років відповідно до Закону № 2262-XII особам, які звільнені зі служби в поліції і звернулись із заявою для оформлення та направлення документів до пенсійних органів після 19.02.2022 (набрання чинності Постановою № 119, якою внесені зміни до Порядку № 393), здійснюється виходячи з обчислення календарної вислуги років.
У справі, яка розглядається, судом встановлено, що вислуга років позивача складає в календарному обчисленні 17 років 09 місяці 02 днів, у пільговому 27 років 05 місяців 21 днів.
Тобто, календарна вислуга років позивача становить менше 25 років, необхідних для призначення пенсії за вислугу років на підставі пункту "а" частини першої статті 12 Закону № 2262-XII, а пільгова вислуга років враховується лише для визначення розміру пенсії, а не для її призначення.
Такий підхід до правозастосування підтриманий Верховним Судом у постановах від 30.06.2025 року в справі № 380/10666/24 та від 06.10.2025 року в справі № 340/4308/24.
При цьому, колегія суддів вважає, що визначальним в цій справі є момент, коли позивач почав реалізовувати своє право на призначення пенсії - у січні 2025 року, після звільнення з військової служби у листопаді 2024 року.
Апеляційний суд вважає за необхідне зауважити, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 серпня 2025 року в справі № 640/13694/22, визнано протиправними та нечинними: пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2022 року № 119 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393"; підпункт 1 пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2022 року № 119 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393"; пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2022 року № 119 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393"; пункт 7 постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2022 року № 119 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393".
За правилами ч.2 ст.265 КАС України, нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.
Таким чином вищезгадані пункти постанови № 119 втратили чинність 28 серпня 2025 року з набранням законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду в справі № 640/13694/22.
Такий підхід узгоджується правозастосуванням, яке наведено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2021 року в справі № 910/10374/17.
Тим не менше, Верховний Суд у постановах від 13 квітня 2023 року у справі № 757/30991/18-а, від 12 жовтня 2023 року у справі № 160/21190/21, від 15 лютого 2024 року у справі № 520/27906/21, від 17 квітня 2024 року у справі № 300/3779/23 та інших неодноразово наголошував, що в адміністративному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Під час розгляду справи суд зв'язаний предметом і обсягом заявлених позивачем вимог. Цей принцип також передбачає, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постановах від 29 травня 2018 року у справі № 800/341/17 та від 12 листопада 2019 року у справі № 9901/21/19 зазначила, що вказаний принцип знайшов своє відображення у частині другій статті 9 КАС України, якою визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до КАС України, у межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин, про захист яких вони просять, від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У постанові від 22 лютого 2024 року у справі № 990/150/23 Велика Палата Верховного Суду нагадала усталені підходи, сформовані судовою практикою, що за змістом зазначеної норми це право (вийти за межі позовних вимог) суд може здійснити за результатом розгляду справи за наявності на це підстав. Тобто процесуальний закон надає право (не обов'язок) суду вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів.
Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Відповідно, право особи звернутися до суду із самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов'язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог. Відхилення від такого правила є можливим лише задля ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (постанови Верховного Суду від 13 квітня 2023 року у справі № 757/30991/18-а, від 12 жовтня 2023 року у справі № 160/21190/21, від 17 квітня 2024 року у справі № 300/3779/23, від 15 лютого 2024 року у справі № 520/27906/21 та інші).
Колегія суддів апеляційного суду зауважує, що позовна заява не містить аргументів щодо протиправності та незастосовності Постанови № 119. Доводи позову засновані виключно на позиції касаційного суду щодо можливості врахування пільгової вислуги.
Зі змісту оскаржуваного рішення суду першої інстанції вбачається, що цей суд оцінював оскаржувані дії відповідача з огляду на чинність нормативно-правових актів, застосованих відповідачем у період виникнення спірних відносин.
Водночас підставою для втрати чинності нормативно-правовим актом у цілому або його окремими положеннями є, зокрема, скасування чи внесення змін до такого акта суб'єктом нормотворення або визнання його протиправним (незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили) та нечинним повністю або в окремій його частині в порядку адміністративного судочинства.
Отже, у випадку незгоди з нормативно-правовим актом, прийнятим Кабінетом Міністрів України, належним та ефективним способом захисту буде оскарження відповідного нормативно-правового акта.
Ґрунтовних доводів про протиправність Постанови № 119 не містить й апеляційна скарга. Водночас варто пам'ятати, що суд апеляційної інстанції не може розглядати підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції.
Враховуючи положення частини другої статті 265 КАС України й те, що предметом оскарження у цій справі є, зокрема, дії відповідача щодо відмови у підготовці та поданні до органу Пенсійного фонду України документів для призначення пенсії за вислугу років, яка зумовлена застосуванням чинної на той час редакції Постанови № 393, то подальше скасування судом норм цього нормативно-правового акта не породжує для позивача юридичних наслідків, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин відповідні положення зазначеної постанови були чинними.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 05 червня 2024 року у справі № 910/14524/22 та від 11 вересня 2024 року у справі № 554/154/22 наголошувала на тому, що суд не може перебирати на себе правотворчі функції законодавчої та виконавчої влади. Порушення такого підходу та, відповідно, ігнорування принципу законності: суперечить, щонайменше, принципам правової визначеності, легітимних очікувань та належного врядування як базовим складовим правовладдя (верховенства права); дискримінує іншу сторону правовідносин; означає, що суд може надати дозвіл будь-кому та будь-коли діяти за межами закону (який містить заборони) або за межами наданих законом прав (повноважень); іде в розріз з принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, а також порушує систему стримувань і противаг (суд втручається в компетенцію суб'єктів нормотворення та може ігнорувати їх волю).
Відступу від наведеної позиції Верховний Суд не здійснював, що обумовлює висновок про чинність відповідних положень Постанови № 119 до 28 серпня 2025 року.
Тому, відмовляючи листом від 21 лютого 2025 року № 09/М-881/3330, в задоволенні заяви позивача, відповідач діяв у відповідності до вимог чинного нормативно-правового акту.
Наприкінці апеляційний суд зауважує, що позивач не позбавлений можливості звернутися за призначенням пенсії з урахуванням змін до національного законодавства.
Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні не спростовуються і підстав для його скасування немає.
Враховуючи наведене вище, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2025 року в справі № 460/5159/25 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя А. Р. Курилець
судді С. М. Кузьмич
О. І. Мікула
Повне судове рішення складено 17 грудня 2025 року.