17 грудня 2025 року Чернігів Справа № 620/11328/25
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючої судді Тихоненко О.М.
розглянувши у спрощеному позовному провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (далі - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (далі - третя особа), в якому просить:
визнати протиправним і скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницький області від 25.06.2025 року за № 974030124492;
зобов'язати відповідача відновити з 01.01.2025 нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як непрацюючому пенсіонеру, яка проживає на території радіоактивного забруднення, відповідно до статті 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та враховуючи вимоги статті 45 Закону України “Про Державний бюджет України на 2025 рік».
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що їй протиправно було припинено виплату підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення відповідно до статті 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 01.01.2025. Разом з тим, вказує, що з моменту ухвалення рішення Конституційним Судом України № 6-р/2018 від 17.07.2018, відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - зоні гарантованого добровільного відселення на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ, тому вважає оскаржуване рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 31.10.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами. Ухвалою суду надано термін для подачі відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив, заперечень та пояснень.
Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі та зазначає про відсутність правових підстав для скасування спірного рішення.
Третьою особою подані пояснення (відзив на позовну заяву), в яких зазначено, що відповідно до відомостей Єдиного державного демографічного реєстру позивач зареєстрована в м. Корюківка, проспект Перемоги б.38, з 18.01.1978. Як наслідок, з 01.01.2025 позивачу проведено перерахунок пенсії щодо зміни права на встановлення доплати як непрацюючому пенсіонеру, який постійно проживає в зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення. Оскільки з 01.01.2025 виплату пенсії позивачу слід проводити з урахуванням статті 45 Закону № 4059-IX та Постанови № 1524, то з урахуванням вищевикладеного підстави для нарахування та виплати позивачу доплати, як непрацюючому пенсіонеру, який постійно проживав у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року, відсутні.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Чернігівській області та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV).
Позивач є громадянином, який постійно працював чи працює, або проживає чи проживав у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення у 1986-93 роках категорії 3, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_1 від 26.03.1993.
Відповідно до довідки Корюківської міської ради Чернігівської області від 17.06.2025 № 73, позивач з 01.01.1989 по теперішній час постійно проживає в с. Савинки, Корюківського району Чернігівської області.
Відповідно до довідки директора Савинківського ліцею Корюківської міської ради Чернігівської області від 17.06.2025 № 68 позивач дійсно була прийнята на роботу прибиральницею в Савинську середню школу (яка неодноразово була перейменована) 01.06.1989 (наказ від 01.06.1989 №14 про призначення на роботу) та працювала на цій посаді до 26.07.2022 (наказ від 26.07.2022 №20 про звільнення).
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 28.12.2023 у справі №620/16024/23 позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії задоволено повністю: визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області щодо не нарахування та невиплати з 26.05.2023 підвищення до пенсії ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, яка проживає на території радіоактивного забруднення, в розмірі двох мінімальних заробітних плат, встановлених статтею 39 Закону України від 28.02.1991 № 796-ХІІ “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»; зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області здійснити з 26.05.2023 нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, яка проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному 39 Закону України від 28.02.1991 № 796-ХІІ “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік).
18.06.2025 позивач звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області з заявою про перерахунок пенсії.
Заяву позивача за принципом екстериторіальності розглянуто Головним управлінням Пенсійного фонду України у Вінницькій області та прийнято рішення від 25.06.2025 №974030124492 про відмову у перерахунку пенсії, в якому зазначено, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №1524 від 27.12.2024 "Деякі питання здійснення у 2025 році на період воєнного стану в Україні доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення" у 2025 році факт проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 р. до 1 січня 1993 р. для встановлення, продовження чи припинення доплат, передбачених статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», у разі відсутності відповідних відомостей у Єдиному державному демографічному реєстрі, Реєстрі територіальної громади та в інших державних реєстрах встановлюється органами Пенсійного фонду України за сукупності таких обставин: особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи; у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби відсутні відомості про зміну місця проживання такою особою у період після 1 січня 1993 року. Висновок: враховуючи вищевикладене відмовити в проведенні перерахунку пенсії у зв'язку з відсутністю права на даний вид перерахунку відповідно поданих заявницею документів.
Листом від 27.06.2025 Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області повідомило позивача про прийняте відповідачем рішення.
Вважаючи вказане рішення відповідача протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернулась до суду з відповідним позовом за захистом своїх прав та інтересів.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає та враховує наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, відповідно до статті 1 Конституції України Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
У статті 3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Статтею 16 Конституції України передбачено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.
Закон № 796-ХІІ визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 17.07.2018 № 6-р/2018 указав, що обмеження чи скасування Законом № 76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов'язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон № 76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
При цьому в Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону № 796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом № 76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону № 796-ХІІ вказане Рішення не містить.
Отже, з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17.07.2018 № 6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ.
Тобто із 17.07.2018 відновлено дію статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, що діяла до 01.01.2015 в частині, яка не змінена Законом № 987-VIII.
Тому стаття 39 вказаного Закону № 796-ХІІ із 17.07.2018 має такий зміст: “Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: -у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; -у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати».
Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 в справі № 240/4937/18.
Отже, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у зразковій справі № 240/4937/18 зробила висновок щодо співвідношення норм статті 39 Закону № 796-XII (у редакції, дія якої відновлена відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018) та статті 39 (у редакції Закону № 987-VIII) з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018.
Так, у цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з 17.07.2018 відновила дію редакція статті 39 Закону № 796-ХІІ (яка була чинною до 01.01.2015) і ця редакція за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону № 987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом № 987-VIII. Відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону № 796-ХІІ до внесення змін Законом № 76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01.01.2016 статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції Закону № 987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України) у частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17.07.2018 № 6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ.
Водночас 06.12.2016 був прийнятий Закон № 1774-VIII, що набрав чинності 01.01.2017
Пунктом 3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 19.12.2019 № 410-IX).
До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01.01.2017 (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 15.05.2018 № 2415-VIII).
Як свідчить зміст Закону № 1774-VIII, ним була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій, та внесені такі зміни до низки законів України, зокрема, але не виключно, в Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України “Про військовий обов'язок і військову службу», Закон України “Про підвищення престижності шахтарської праці», Закон України “Про Державний земельний кадастр», Закон України “Про судовий збір», Закон України “Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Закон України “Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до наведених вище положень Закону № 1774-VIII законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат як розрахункову величину мінімальну заробітну плату; по-друге, чітко передбачив, що для визначення таких виплат застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року.
Законом № 1774-VIII зміни такого змісту в статтю 39 Закону № 796-ХІІ (в редакції, яка діяла до 01.01.2015) внесені не були, оскільки цю статтю в зазначеній редакції на дату прийняття Закону № 1774-VIII було виключено Законом № 76-VIII (що було визнано неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018).
Відтак з набранням чинності Законом № 1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина, зокрема, для обрахунку підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яке у таких осіб виникло на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, що діяла до 01.01.2015). Закон № 1774-VIII прийнятий у часі пізніше від Закону № 796-ХІІ, а тому повинна застосовуватися визначена ним розрахункова величина - прожитковий мінімум для працездатних осіб.
Тому, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.04.2024 в справі № 240/19227/21 виснувала, що норма пункту 3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1774-VIIІ (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01.01.2015) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати.
Водночас статтею 45 Закону №4059-IX установлено, що у 2025 році на період дії воєнного стану в Україні доплата непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення, встановлюється за умови, що такі особи проживали або працювали у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення, станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року, у зв'язку з чим особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи. Доплата за проживання на зазначених територіях встановлюється у розмірі 2361 гривня.
Особам, які після аварії на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 року) самостійно або у встановленому законодавством порядку за направленнями обласних державних адміністрацій змінили місце проживання за межі зон безумовного (обов'язкового) відселення або гарантованого добровільного відселення та в подальшому повернулися на постійне місце проживання до цих зон, а також особам, які зареєстрували своє місце проживання чи переїхали на постійне місце проживання до зазначених зон після аварії на Чорнобильській АЕС, доплата за проживання в таких зонах не встановлюється.
Виплата доплати за проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення непрацюючим пенсіонерам припиняється після залишення особою свого місця постійного проживання на зазначених територіях та декларування/реєстрації місця проживання за межами зон безумовного (обов'язкового) відселення та зон гарантованого добровільного відселення, що підтверджується відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів.
Для встановлення виплат, передбачених цією статтею, Пенсійному фонду України забезпечити звірення відомостей про постійне місце проживання одержувачів доплати за проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення із відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів для продовження чи припинення відповідних виплат, а також приведення розмірів доплати за проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення та пенсійних виплат у відповідність із цією статтею.
Суд враховує, що у рішенні від 09.07.2007 №6-рп/2007 Конституційний Суд України зазначив, що закон про Державний бюджет України як правовий акт, який чітко зумовлений поняттям бюджету як плану формування та використання фінансових ресурсів, має особливий предмет регулювання, відмінний від інших законів України - він стосується виключно встановлення доходів та видатків держави на загальносуспільні потреби, зокрема і видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення, тому цим законом не можуть вноситися зміни, зупинятися дія чинних законів України, а також встановлюватися інше (додаткове) правове регулювання відносин, що є предметом інших законів України.
Метою і особливістю Закону про Державний бюджет України є забезпечення належних умов для реалізації положень інших законів України, які передбачають фінансові зобов'язання держави перед громадянами, спрямовані на їх соціальний захист, у тому числі й надання пільг, компенсацій і гарантій. Отже, під час прийняття Закону про Державний бюджет України мають бути дотримані принципи соціальної, правової держави, верховенства права, забезпечена соціальна стабільність, а також збережені пільги, компенсації і гарантії, заробітна плата та пенсії для забезпечення права кожного на достатній життєвий рівень (стаття 48 Конституції України). Оскільки предмет Закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, Кодексі, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України.
У рішенні від 22.05.2008 №10-рп/2008 Конституційний Суд України зазначив, що Конституція України у статті 92 визначила сфери, зокрема бюджетну, які мають врегульовуватися виключно законом. Закон про Держбюджет є основним фінансовим документом держави. Через своє спеціальне призначення цей закон не повинен регулювати відносини в інших сферах суспільного життя. Конституція України не надає Закону про Держбюджет вищої юридичної сили стосовно інших законів. Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що Законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об'єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і, як наслідок, - скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони.
У рішенні від 27.11.2008 у справі № 1-37/2008 Конституційний Суд України вказав, що Закон про Державний бюджет України як правовий акт, що має особливий предмет регулювання (визначення доходів та видатків на загальносуспільні потреби), створює належні умови для реалізації законів України, інших нормативно-правових актів, ухвалених до його прийняття, які передбачають фінансові зобов'язання держави перед громадянами і територіальними громадами. Саме у виконанні цих зобов'язань утверджується сутність держави як соціальної і правової.
Відповідно до статей 1, 3 Конституції України та принципів бюджетної системи, держава не може довільно відмовлятися від взятих на себе фінансових зобов'язань, передбачених законами, іншими нормативно-правовими актами, а повинна діяти ефективно і відповідально в межах чинного бюджетного законодавства (абзаци 2, 3 підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення 27.11.2008 у справі № 1-37/2008).
Таким чином, законодавство, що визначає фінансові зобов'язання держави, має первинний характер, а бюджетне законодавство - похідний від нього характер.
У рішенні від 28.08.2020 №10-р/2020 Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна Законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання не допускається.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України (Другий Сенат) від 18.06.2020 № 5-р(ІІ)/2020 особливу роль у системі інституційного забезпечення верховенства права (правовладдя) відведено судовій владі загалом, а зокрема - конституційному й адміністративному видам судочинства. Саме ці два види судочинства покликані забезпечувати узгоджений характер усієї юридичної системи в умовах співіснування суперечливих норм, завдяки чому досягається дієвість верховенства права (правовладдя), тобто його ефективність. Принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): закон пізніший має перевагу над давнішим (lex posterior derogat priori); закон спеціальний має перевагу над загальним (lex specialis derogat generali); закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.
Суд зазначає, що Закон про Державний бюджет України - це закон, який затверджує Державний бюджет України та містить положення щодо забезпечення його виконання протягом бюджетного періоду, тобто є загальним законом (lех generalis).
Водночас основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначає Закон 796-XII (lex specialis).
Таким чином, суд враховує те, що у спірних правовідносинах Закон 796-XII, хоча і був прийнятий раніше за Закон 4059-IX , є спеціальним законом.
Водночас, суд зазначає, що законодавець реалізуючи свободу дій щодо законодавчого регулювання спірних правовідносин, у встановленому законом порядку та в межах власних повноважень, статтею 45 Закону № 4059-IX установив, у 2025 році на період дії воєнного стану в Україні доплату непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення.
Так положеннями статті 45 Закону № 4059-IX визначено:
(1) дві зони радіоактивного забруднення: зона безумовного (обов'язкового) відселення (II зона) та зона гарантованого добровільного відселення (III зона);
(2) умова “постійного» проживання в цих зонах:
(3) періоди постійного проживання у зонах: станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року;
(4) дії пенсійного органу щодо: "встановлення", "продовження" чи "припинення" доплат;
(5) сукупність таких обставин: особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи; у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби відсутні відомості про зміну місця проживання такою особою у період після 1 січня 1993 року".
(6) визначено доплату за проживання на зазначених територіях у розмірі 2361,00 грн.
Сформульовані Конституційним Судом України загально-правові принципи подолання колізій між нормативно-правовими актами однакової юридичної сили закріплено і в Законі України від 24.08.2023 №3354-IX “Про правотворчу діяльність», який набрав чинності 20.09.2023, але буде введено в дію через один рік з дня припинення або скасування воєнного стану в Україні, статтею 66 якого передбачено, що у разі виявлення колізії між нормативно-правовими актами рівної юридичної сили пріоритет у застосуванні мають:
1) норми, що містяться в нормативно-правових актах спеціального законодавства України (крім випадку, визначеного частиною другою цієї статті);
2) норми, що містяться у нормативно-правових актах, що вступили в дію пізніше.
Дійсно, після 01.01.2025 норми спеціального Закону 796-XII не зазнали змін в частині виплати підвищення (доплати) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а Закон 4059-IX, виходячи з його мети, не може зупиняти дію окремих законів України та / або будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин.
Однак Закон № 4059-IX і не зупиняє дію чи вносить зміни до Закону 796-XII, оскільки визначає право на отримання доплати до пенсії іншій категорії осіб, за інших фактичних підстав.
При цьому, в межах цієї справи суд не надає оцінку визначення розміру підвищення до пенсії непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення положеннями Закону № 4059-IX розмір якого відрізняється (є меншим) ніж розмір, визначений у статті 39 Закону № 796-ХІІ, оскільки у цій справі спір стосується припинення позивачці з 01.01.2025 нарахування та виплати такого підвищення в поновному обсязі, а не його розміру.
Водночас варто зазначити, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.04.2024 у справі № 240/19227/21 дійшла висновку, що суб'єктивне право на нарахування та виплату підвищення до пенсії на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ не належить до основних. Вказане підвищення є доплатою до призначеної пенсії, право на яку залежить від проживання у зоні радіоактивного забруднення.
Така виплата має допоміжний та стимулюючий характер.
Так, Верховна Рада України може встановлювати, модернізувати або поновлювати зазначений вид державної допомоги, змінювати її розмір, механізми її нарахування та надання, оскільки така доплата не закріплена в Конституції України, а визначається у законах відповідно до соціальної політики держави.
Зрештою варто вказати на контекст виплати підвищення до пенсії на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ згідно Закону № 4059-IX.
Відповідно до статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Правовідносини щодо соціального захисту громадян регулюються статтею 46 Конституції України, що не передбачена частиною другою статті 64 Конституції України.
Відповідно право соціального захисту, гарантоване статтею 46 Конституції України, може бути обмежено в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Загальновідомим є факт, що починаючи з 24.02.2022 Україна перебуває у стані повномасштабної війни внаслідок збройної агресії російської федерації.
Відповідно до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу; оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України; держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Головну роль в обороні України відіграють Збройні Сили України та інші військові формування, які своєю мужньою боротьбою здійснюють ефективний захист Української держави та Українського народу.
Спеціальним нормативним актом, який визначає зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб, є Закон України від 12.05.2015 № 389-VIII “Про правовий режим воєнного стану» (далі - Закон № 389-VIII).
Окремі особливості тимчасового обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина у зв'язку з введенням воєнного стану визначені статтею 6 Закону № 389-VIII, пунктом 5 частини першої якої передбачено, що в указі Президента України про введення воєнного стану зазначається вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Воєнний стан в Україні запроваджено Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX “Про затвердження Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні», пунктом 3 якого визначено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що потрібні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону № 389-VIII.
У Пояснювальній записці до проєкту Закону України “Про Державний бюджет України на 2025 рік» зазначено: “Попри безпрецедентні виклики, що були спричинені повномасштабним вторгненням російської федерації, економіка України демонструє надзвичайно високий потенціал адаптивності до нових умов та зберігає відновлювальне зростання. Вагомим чинником цього є макрофінансова стабільність, яка забезпечується як виваженими діями Уряду, так і системною підтримкою міжнародних партнерів України. Утім, відновлювальне зростання залишатиметься повільним як у поточному році, так і на прогнозному горизонті з огляду на сукупність негативних наслідків війни для економіки України, таких як масштабна руйнація промислових комплексів, обмежена логістика, зовнішня та внутрішня міграція населення, дисбаланси на ринку праці, тощо. Країна-агресор продовжує зосереджувати зусилля на руйнуванні об'єктів цивільної та промислової інфраструктури. Це, в першу чергу, стосується об'єктів енергетики, які з початку 2024 року стали основною ціллю масованих ракетних обстрілів, що спричинило втрату значної частини енергогенеруючих потужностей України та посилило виклики для економічного відновлення. Крім того, повномасштабне вторгнення та геноцидний тип ведення війни російської федерації спричинили низку демографічних викликів для розвитку України, основними з яких є масштабне внутрішнє переміщення населення, що спричиняє надмірну концентрацію населення у відносно безпечних регіонах; масова вимушена еміграція населення, передусім жінок та дітей; високий рівень передчасної смертності, і як наслідок дії цих факторів скорочення чисельності населення та робочої сили, як ключового фактору виробництва, зокрема. Додатковим викликом для аналізу та прогнозування економічного розвитку є складність оцінки перерозподілу продуктивних сил України внаслідок війни, оскільки з початку повномасштабного вторгнення відбувається кардинальна зміна не лише системи міжгалузевих зв'язків, а й структури економіки в цілому».
Приписами статті 46 Конституції України встановлено, що такі складові конституційного права громадян на соціальний захист, як забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності (1); втрати годувальника (2); безробіття з незалежних від них обставин (3); старості (4), не можуть бути скасовані законом; водночас інші складові елементи права на соціальний захист, не конкретизовані в частині першій статті 46 Основного Закону України або в інших його статтях, визначає Верховна Рада України шляхом ухвалення законів.
В умовах воєнного стану держава зобов'язана мобілізувати всі доступні їй ресурси для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройній агресії російської федерації проти України. Тому всебічна підтримка військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань, які беруть участь у захисті Батьківщини та в бойових діях, є найвищим державним інтересом і однією з найбільш захищених конституційних цінностей України.
Отже, в умовах війни пріоритетним є спрямування обмежених фінансових ресурсів держави на фінансування Збройних Сил України та інших військових формувань, які безпосередньо беруть участь у бойових діях (членів їхніх сімей), а відповідно, на захист суверенітету і територіальної цілісності України, а не на інші цілі, що може вплинути на збалансованість державного бюджету.
За таких обставин зміна механізму перегляду та умов визначення права у 2025 році на період дії воєнного стану в Україні на отримання доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення, викликане об'єктивними причинами, а саме: прагненням збалансувати державний бюджет з метою належного фінансування Збройних Сил України та інших військових формувань, які своїми безпосередніми діями здійснюють захист суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності України.
З урахуванням наведеного відсутні підстави вважати, що держава не дотримала справедливого балансу між суспільними та індивідуальними інтересами в контексті можливості перегляду умов надання права на нарахування та виплату відповідного підвищення до пенсії, а саме, що такі особи проживали або працювали у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення, станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року, у зв'язку з чим особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи та можливість для встановлення, продовження чи припинення цієї доплати доплат, за сукупності таких обставин: особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи; у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби відсутні відомості про зміну місця проживання такою особою у період після 1 січня 1993 року, що є визначальним у цих правовідносинах для відповідача.
Тож, вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд також враховує, що пунктом 1 постанови № 1524, яка набрала чинності з 01.01.2025 (із змінами, внесеними згідно з постановою № 263 від 07.03.2025) установлено, що у 2025 році факт проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року для встановлення, продовження чи припинення доплат, передбачених статтею 45 Закону України “Про Державний бюджет України на 2025 рік», у разі відсутності відповідних відомостей у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби, Реєстрі територіальної громади та в інших державних реєстрах встановлюється органами Пенсійного фонду України за сукупності таких обставин:
особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи;
у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби відсутні відомості про зміну місця проживання такою особою у період після 1 січня 1993 року.
За пунктом 1-1 цієї Постанови, виплата за проживання на забруднених територіях у 2025 році встановлюється у розмірі, передбаченому статтею 45 Закону України “Про Державний бюджет України на 2025 рік», як самостійна доплата до пенсії, на яку має право особа згідно із законом.
Окремо слід зауважити на тому, що постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.2025 № 263 “Деякі питання визначення порядку внесення відомостей про місце проживання особи у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення для отримання відповідних доплат» передбачено, що
1) у разі відсутності в Єдиному державному демографічному реєстрі та відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби відомостей про місце проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року особа може звернутися до органу реєстрації, надавши документи, які підтверджують реєстрацію її місця проживання (паспорт громадянина України у вигляді книжечки та/або будинкова книга), для внесення таких відомостей до реєстру відповідної територіальної громади з подальшим їх переданням до відомчої інформаційної системи Державної міграційної служби та Єдиного державного демографічного реєстру. З метою підтвердження факту внесення відомостей про місце проживання особа в установленому законодавством порядку може звернутися до органу реєстрації або центру надання адміністративних послуг для отримання витягу з реєстру територіальної громади. У разі відсутності в особи документів, які підтверджують реєстрацію її місця проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року (паспорт громадянина України у вигляді книжечки та/або будинкова книга), особа може звернутися до територіального органу Пенсійного фонду України за отриманням сканованих копій паспорта громадянина України у вигляді книжечки (у разі їх наявності в матеріалах пенсійної справи) з метою подання таких сканованих копій до відповідного органу реєстрації для внесення відомостей про період реєстрації до реєстру територіальної громади з подальшим їх переданням до відомчої інформаційної системи Державної міграційної служби та Єдиного державного демографічного реєстру;
2) у разі, коли у 2025 році Пенсійним фондом України уточнено факти, визначені підпунктом 1 цього пункту, органи Пенсійного фонду України встановлюють доплату, передбачену статтею 45 Закону України “Про Державний бюджет України на 2025 рік», з 1 січня 2025 року;
3) довідка про період проживання на забруднених територіях, передбачена частиною третьою статті 15 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», видається органом реєстрації у формі витягу з реєстру територіальної громади.
Судом встановлено, що відповідно до довідки Корюківської міської ради Чернігівської області від 17.06.2025 № 73, позивач з 01.01.1989 по теперішній час постійно проживає в с. Савинки, Корюківського району Чернігівської області.
Відповідно до довідки директора Савинківського ліцею Корюківської міської ради Чернігівської області від 17.06.2025 № 68 позивач дійсно була прийнята на роботу прибиральницею в Савинську середню школу (яка неодноразово була перейменована) 01.06.1989 (наказ від 01.06.1989 №14 про призначення на роботу) та працювала на цій посаді до 26.07.2022 (наказ від 26.07.2022 №20 про звільнення).
Разом з цим, згідно із даними у Єдиному державному демографічному реєстрі позивач зареєстрована за адресою: м. Корюківка, прос. Перемоги, будинок 38, з 18.01.1978.
Суд наголошує, що саме на органи Пенсійного фонду України покладено обов'язок із забезпечення звірення відомостей про постійне місце проживання одержувачів доплати за проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення із відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів для продовження чи припинення відповідних виплат, а також приведення розмірів доплати за проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення та пенсійних виплат у відповідність до статті 45 Закону № 4059-IX.
Водночас належним доказом на підтвердження обставини про місце проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення є наявність відомостей в Єдиному державному демографічному реєстрі та відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби.
Суд звертає увагу, що статтею 45 Закону № 4059-IX чітко передбачає необхідність підтвердження проживання на території зон радіоактивного забруднення відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів.
Відповідно до частини другої статті 74 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Суд наголошує, що матеріали справи не містять відомостей з Єдиного державного демографічного реєстру та / чи відомчої інформаційної системи Державної міграційної служби відомостей про місце проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року щодо позивачки, що не заперечується учасниками, тому дії відповідача щодо припинення у 2025 році позивачці нарахування та виплати відповідної доплати до пенсії є такими, що відповідають критеріям, визначеним у статті 19 Конституції України та статті 2 КАС України, у зв'язку із чим відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
При цьому, суд зауважує, що позивачка не позбавлена права звернутися до органу реєстрації, надавши документи, які підтверджують реєстрацію її місця проживання в селі Савинки, Корюківського району, Чернігівської області, яке згідно постанови Кабінету Міністрів України від 23.07.1991 № 106 відноситься до третьої зони гарантованого добровільного відселення саме з 26.04.1986, для внесення таких відомостей до реєстру відповідної територіальної громади з подальшим їх переданням до відомчої інформаційної системи Державної міграційної служби та Єдиного державного демографічного реєстру.
Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі “Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, заява 4909/04, відображено принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, серія A, № 303-A, пункт 29).
Згідно частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову ОСОБА_1 слід відмовити повністю.
Підстави для розподілу судових витрат відповідно статті 139 КАС України, відсутні.
Керуючись статтями 72-74, 77, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
В задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ).
Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (вул. Зодчих, 22,м. Вінниця,Вінницька обл., Вінницький р-н,21005, код ЄДРПОУ 13322403).
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (вул. П'ятницька, буд. 83-а, м. Чернігів, 14005, код ЄДРПОУ 21390940).
Повне судове рішення складено 17.12.2025.
Суддя Оксана ТИХОНЕНКО