17 грудня 2025 р. м. Чернівці Справа № 600/5701/24-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Сіжук О.В.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення від 08.12.2024 щодо відмови у виїзді з України.
Позов обґрунтовано тим, що рішенням начальника 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) від 08.12.2024 «Про відмову в перетинанні державного кордону України» позивачу відмовлено у перетині державного кордону. Позивач вважає таке рішення протиправним, оскільки воно не містить в собі обґрунтування причин відмови в перетині кордону, а також перелік документів, які необхідно було надати при перетині кордону. Відтак, рішення про відмову в перетинанні державного кордону вважає протиправним.
Ухвалою судді Чернівецького окружного адміністративного суду прийнято позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та її розгляд призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
У поданому до суду відзиві відповідач просить суд у задоволенні позову відмовити, посилаючись на законність оскаржуваного рішення та безпідставність заявлених позовних вимог. Відповідачем зазначено, що позивачем при перетині кордону не було надано документи, що підтверджують звільнення його від мобілізації чи надання відстрочки від такої, а тому право на виїзд за кордоном у нього було відсутнє. Також зазначив, що документи про інвалідність позивача, долучені до позовної заяви, були видані в Німеччині і не відповідають вимогам про їх належну легалізацію, а місять лише засвідчений підпис перекладача, здійснений 06.12.2024. В обґрунтування своєї позиції відповідач посилається на правову позицію Верховного Суду викладену в постанові від 09.03.2023 №600/2520/22-а.
Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4, частини другої, пункту 10 частини шостої статті 12, частин першої - третьої статті 257, статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) дану справу, як справу незначної складності, розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у ній матеріалами.
Дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з'ясувавши всі обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином України, що підтверджується копією закордонного паспорту НОМЕР_2 , виданого 17.03.2015. (а.с.6).
Згідно витягу з Резерв+, позивач виключений з військового обліку з підстави: вибув на постійне місце проживання. Адреса проживання вказана Федеративна Республіка Німеччина, Бошетсрідер Штр.132А, 81379 Мюнхен. Вказаний витяг сформовано 06.12.2024. (а.с.9).
08.12.2024 позивач з метою перетину державного кордону України прибув до пункту пропуску через державний кордон «Порубне».
Рішенням начальника 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) старшого лейтенанта ОСОБА_2 від 08.12.2024 «Про відмову в перетинанні державного кордону України» позивачу відмовлено у перетині кордону.
Як слідує із вказаного рішення, підставою для відмови ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону є: Закон України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VІII, Закон України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №2102-ІХ, Указ Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», частина третя статті 7 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 №1710-VI, постанови Кабінету Міністрів України №57 від 27.01.1995 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України», а саме пункту 2.
Вважаючи протиправними рішення відповідача, позивач звернувся до адміністративного суду з цим позовом.
При вирішенні даного спору суд застосовує такі нормативно-правові акти.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою та другою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до абзацу першого статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Конституційні права і свободи людини і громадянина згідно із статтею 64 Конституції України не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закон України від 05.11.2009 № 1710-VI «Про прикордонний контроль» (далі - Закон №1710).
Згідно із частинами першою, другою статті 2 Закону №1710 прикордонний контроль державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.
Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії незаконному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній міграції, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до переміщення через державний кордон.
Частиною першою статті 14 Закону №1710 передбачено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Згідно частини другої статті 14 Закону №1710 форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону.
Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок розв'язання спорів у цій сфері регулюється Законом України від 21.01.1994 №3857-XII «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» (далі - Закон №3857).
За змістом статті 1 Закону №3857 громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну. На громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов'язки.
Приписами статті 2 Закону №3857 передбачено, що документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в'їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в'їзд в Україну).
У передбачених міжнародними договорами України випадках замість документів, зазначених у частині першій цієї статті, для виїзду з України і в'їзду в Україну можуть використовуватися інші документи.
Частиною першою статті 6 Закону №3857 встановлено підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України.
Так, право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: 1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; 3) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; 4) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; 5) він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов'язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; 9) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду; 10) він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов'язку щодо сплати грошових зобов'язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв'язку з яким таке обмеження встановлюється.
Суд відзначає, що вищевказані підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України, передбачені частиною першою статті 6 Закону №3857, функціонують за відсутності особливих правових режимів, які вводяться в дію Указом Президента України та затверджуються Верховною Радою України, одним із яких є правовий режим воєнного стану.
Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, а також гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон України від 02.05.2015 № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» (далі - Закон №389).
Згідно статті 1 Закону № 389 воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до статті 2 Закону №389 правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.
В Указі Президента України про введення воєнного стану згідно зі статтею 6 Закону №389, серед іншого, зазначаються вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (пункт 5 частини першої цієї статті).
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 (далі - Указ № 64/2022) у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, дія якого неодноразово продовжена і триває на час розгляду даної справи судом.
Пунктом 2 Указу №64/2022 постановлено військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об'єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Пунктом 3 цього Указу встановлено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Отже, Президент України на виконання пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України видав Указ, який фактично запровадив особливий правовий режим воєнного стану.
Своєю чергою, указаний правовий режим на підставі Закону №389 є правовою основою запровадження певних обмежень для конституційних прав і свобод громадян з встановленням чітких критеріїв запровадження таких обмежень у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 8 Закону №389 в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів
Тобто повноваження Кабінету Міністрів України встановлювати особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів, делеговане саме статтею 8 Закону №389.
Правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначені приписами статті 20 Закону №389, а саме:
- правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону.
- в умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України.
- у процесі трудової діяльності осіб, щодо яких запроваджена трудова повинність, забезпечується дотримання таких стандартів, як мінімальна заробітна плата, мінімальний термін відпустки та час відпочинку між змінами, максимальний робочий час, врахування стану здоров'я особи тощо. На час залучення працюючої особи до виконання трудової повинності поза місцем її роботи за трудовим договором за нею після закінчення виконання таких робіт зберігається відповідне робоче місце (посада).
Тобто наведені приписи статті 20 Закону №389 дозволяють дійти висновків про те, що в умовах дії особливого правового режиму воєнного стану цим Законом визначено правовий статус громадян, обмеження їх прав та гарантій їх здійснення. Такі обмеження прав, своєю чергою, характеризуються законністю мети, легітимністю підстав таких обмежень, обсягом прав, які підпадають під такі обмеження, межі, визначені тимчасовим періодом дії особливого режиму воєнного стану.
Вказане узгоджується з приписами статті 64 Конституції України, норми якої знайшли своє продовження у правовому регулюванні Закону №389.
Пунктом 8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 № 1455, який виданий відповідно до пункту 6 частини першої статті 8 Закону №389, встановлено, що перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Частиною другою статті 3 Закону №3857 передбачено, що правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.
Правилами перетинання державного кордону України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 (далі - Правила №57), визначено порядок перетинання громадянами України державного кордону.
За змістом пункту 2 Правил №57 у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Отже, законодавством встановлена загальна умова для всіх громадян України для перетину державного кордону, крім паспортних документів в передбачених законодавством випадках також мати підтверджувальні документи.
Суд зазначає, що з огляду на введення в Україні воєнного стану гарантоване частиною першою статті 33 Конституції України конституційне право на свободу пересування зазнало тимчасових обмежень на підставі дії особливого правового режиму воєнного стану в країні, що цілком узгоджується з вимогами статті 64 Основного Закону.
Верховний Суд у постанові від 09.03.2023 у справі № 600/2520/22-а зазначив, що обмеження певних категорій громадян у праві виїзду за кордон під час воєнного стану певною мірою є втручанням у приватне життя особи в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, однак, таке втручання прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну мету.
Зі змісту статей 17, 65 Конституції України вбачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов'язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов'язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).
З огляду на специфіку військової служби, яка полягає, зокрема, у виконанні військовослужбовцями спеціальних завдань, наявності ризиків для їх життя та здоров'я тощо, будь-яка форма проходження військової служби є обов'язком громадян України щодо захисту держави. Отже, закріплений у Конституції України обов'язок громадян України потребує поваги, а статус військовослужбовців будь-яких категорій обумовлюється військовою службою, інститут якої надає їм спеціальний статус (абзаци дев'ятий, десятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019).
Тобто громадяни наділені не тільки правами, а й обов'язками, які закріплені на рівні Конституції України. Одним із таких обов'язків згідно статті 65 Конституції України є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України.
Закон України від 21.10.1993 №3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон №3543) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Офіційне оголошення воєнного стану Указом Президента України зумовило офіційне проголошення державою заходів, спрямованих на фактичну, явну, поточну, неминучу небезпеку існування держави і захисту українського народу, шляхом швидкого прийняття рішень у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні уповноваженими на те органами влади.
Указом Президента України від 24.02.2022 №65/2022 у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України оголошено проведення загальної мобілізації.
Мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (стаття 1 Закону №3543).
Згідно із вимогами Закону України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон №2232) на військову службу за призовом під час мобілізації можуть бути призвані громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років (статті 20, 22 цього Закону).
Мобілізація за своєю суттю є логічним продовженням обов'язкового призову на строкову військову службу, яка під час дії воєнного стану не проводиться (частина перша статті 18-1 Закону №2232).
У контексті виконання конституційного обов'язку громадян під час мобілізації в умовах правового режиму воєнного стану частиною першою статті 26 Закону № 3543 встановлено, що громадяни за невиконання своїх обов'язків щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації несуть відповідальність згідно з законодавством.
Верховний Суд у постанові від 17.08.2023 у справі № 380/7792/22 вказав на те, що той факт, що Закон №3857 не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, не означає, що такі обмеження до вказаної категорії осіб не можуть застосовуватися на підставі Закону №389 та Закону №3543, які є спеціальними для цього періоду.
Суд зазначає, що приписи Закону №389, Закону №2232, Закону №3543, Закону №1710, Правил №55 ґрунтуються на тому, що право громадянина на перетин кордону має бути підтверджене певними документами, які дають уповноваженій службовій особі Держприкордонслужби прийняти обґрунтоване рішення.
За змістом пункту 2-6 Правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому і третьому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також пункті 2-14 цих Правил.
Статтею 23 Закону №3543 встановлено вичерпний перелік осіб, яким надається відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації та перелік осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.
Кабінетом Міністрів України постановою від 16.05.2024 №560 затверджено Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (далі - Порядок №560).
Відповідно до абзацу п'ятого пункту 60 Порядку №560 у разі позитивного рішення військовозобов'язаному надається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою, визначеною у додатку 6.
Тобто, належним документом, що підтверджує відстрочку від призову є довідка із зазначенням строку відстрочки за формою, визначеною у додатку 6 Порядку №560.
Як встановлено судом, позивачем з метою підтвердження мети перетину державного кордону до матеріалів справи додано наступні документи: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; електронний військово-обліковий документ (витяг із додатку Міністерства оборони України - Резерв+), документ щодо інвалідності, що не заперечується сторонами, зокрема, відповідачем у відзиві.
Суд враховує, що постійне місце проживання позивача в Федеративній Республіці Німеччині не є безумовною підставою для виїзду такої особи за кордон і розгляд питань, що пов'язані із в'їздом чи виїздом осіб в Україну чи за її межі є компетенцію Державної прикордонної служби та її службових осіб, в тому числі прийняття рішень про відмову в перетині державного кордону.
Поряд з цим, Держприкордонслужба та її службові особи здійснюють свою діяльність як суб'єкти владних повноважень, а отже їх діяльність має характеризуватись певною послідовністю та передбачуваністю, що зокрема слідує з принципу належного урядування.
При цьому суд нагадує, що зміст принципу належного урядування передбачає, що державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб, у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права; потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків; ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися коштом осіб, яких вони стосуються (Рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України», заява № 29979/04, від 20.10.2011.
На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах «Лелас проти Хорватії», заява № 55555/08, від 20.05.2010, і «Тошкуце та інші проти Румунії», заява № 36900/03, від 25.11.2008, «Онер'їлдіз проти Туреччини» та «Беєлер проти Італії»).
Слід зазначити, що оскаржуване рішення про відмову в перетинанні державного кордону України є актом індивідуальної дії.
Так, правовий акт індивідуальної дії - це виданий суб'єктом владних повноважень документ, прийнятий з метою реалізації положень нормативно-правового акту (актів) щодо конкретної життєвої ситуації, який не містить загальнообов'язкових правил поведінки та стосується прав і обов'язків лише чітко визначеного суб'єкта (суб'єктів), якому (яким) він адресований.
Загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
У свою чергу, невиконання встановлених вимог щодо змісту, форми, обґрунтованості та вмотивованості актів індивідуальної дії призводить до їх протиправності.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02.04.2019 року у справі №822/1878/18, від 03.06.2021 у справі №2040/7098/18.
Як було встановлено судом, причиною відмови позивачу в перетинанні державного кордону в оскаржуваному рішенні зазначено: Закон України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VІII, Закон України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №2102-ІХ, Указ Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», частина третя статті 7 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 №1710-VI, постанови Кабінету Міністрів України №57 від 27.01.1995 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України», а саме пункт 2.
Таким чином, оскаржуване рішення містить лише посилання на нормативно-правові акти, без зазначення причини відмови позивачу у перетині державного кордону.
Суд зазначає, що при виконанні своїх функціональних обов'язків службова особа відповідача, приймаючи рішення про відмову в перетинанні державного кордону від 08.12.2024, не могла обмежитися лише вказівкою на нормативні акти, а зобов'язана була зазначити, причину відмови у перетинанні державного кордону та яких конкретно документів для перетинання державного кордону недостатньо і які, на думку відповідача, позивач повинен був надати для прикордонного контролю, чим допустив порушення принципу належного урядування.
Стосовно посилання відповідача на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 09.03.2023 №600/2520/22-а, то суд погоджується з відповідачем про те, що у даній постанові суд прийшов до висновку, що військовий квиток з відміткою про зняття з обліку як документ засвідчує виключно питання військового обліку особи і сам по собі він не є достатнім підтверджуючим документом для перетину державного кордону позивачем в умовах воєнного стану.
Водночас відповідач в оскаржуваному рішенні не вказав це як підставу про відмови в перетинанні державного кордону, тому суд відхиляє вказаний аргумент відповідача.
Також суд не приймає до уваги посилання відповідача, зазначене у відзиві, як на підставу правомірності оскаржуваного рішення те, що позивачем не надано при проходженні державного кордону військово-обліковий документ, документи, що підтверджують звільнення його від мобілізації чи надання відстрочки від такої з огляду на наступне.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Суд звертає увагу, що приймаючи оскаржуване рішення відповідач не посилався на те, що позивачем не надано при проходженні державного кордону військово-обліковий документ, документи, що підтверджують звільнення його від мобілізації чи надання відстрочки від такої, а тому, враховуючи приписи частини другої статті 77 КАС України, є недоречними посилання відповідача на ці обставини у відзиві на позов.
За наведених обставин, суд не бере до уваги доводи відповідача, наведені у відзиві на адміністративний позов, оскільки суб'єкт владних повноважень не може посилатися на доводи, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення.
З огляду на встановлені в ході судового розгляду обставини справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що відповідач, приймаючи спірне рішення від 08.12.2024, діяв не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, встановлені чинним законодавством, таке рішення не відповідає критеріям правомірності, визначеним часиною другою статті 2 КАС України, є протиправним, а тому підлягає скасуванню.
Решта доводів сторони позивача висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, серія A, № 303-A, п. 29).
Відповідно до положень, закріплених у статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивачем доведено наявність підстав для задоволення заявлених вимог.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, то відсутні підстави для розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 9, 72, 73, 74-76, 77, 90, 241 - 246, 250 КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ), про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати рішення начальника 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) від 08.12.2024 «Про відмову в перетинанні державного кордону України» на виїзд з України громадянину України ОСОБА_1 .
У відповідності до статей 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України рішення може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його складання.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ).
Відповідач - ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код юридичної особи НОМЕР_4 ).
Суддя Сіжук Ольга Володимирівна