15 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 380/23594/24
адміністративне провадження № К/990/48649/25
Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду
Мацедонської В.Е.,
перевіривши касаційну скаргу Служби безпеки України
на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 червня 2025 року
та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2025 року
у справі № 380/23594/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся з позовом до Служби безпеки України, у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність щодо нарахування та виплати середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 11.03.2019р. по день фактичного розрахунку 30.10.2024р.;
- зобов'язати нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення за весь за час затримки розрахунку при звільненні з 11.03.2019 р. по день фактичного розрахунку 30.10.2024р., але не більш як за шість місяців.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30 червня 2025 року позов задоволено повністю.
Визнано протиправною бездіяльність Служби безпеки України щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 12.03.2019 по день фактичного розрахунку 30.10.2024.
Зобов'язано Службу безпеки України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за весь за час затримки розрахунку при звільненні з 11.03.2019 по день фактичного розрахунку 30.10.2024, з урахуванням висновків суду.
Стягнуто з Служби безпеки України за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 968 (дев'ятсот шістдесят вісім) грн. 96 коп.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2025 року рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 червня 2025 року у справі № 380/23594/24 - скасовано та прийнято нову постанову.
Позов задоволено.
Визнано протиправною бездіяльність Служби безпеки України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 11.03.2019 р. по день фактичного розрахунку 30.10.2024 р.
Зобов'язано Службу безпеки України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період: з 12.03.2019р. -18.07.2022р. в розмірі - 192 240,88 грн. ( сто дев'яносто дві тисячі двісті сорок гривень вісімдесят вісім копійок), з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника та за період: 19.07.2022р. - 19.01.2023р в розмірі середнього заробітку не більше ніж за шість місяців виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995р. №100 у розмірі - 136 863,00 грн. (сто тридцять шість тисяч вісімсот шістдесят три гривні ) з урахуванням податків, зборів та інших платежів відповідно до вимог чинного законодавства.
Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, Служба безпеки України подала касаційну скаргу до Верховного Суду.
Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Вимоги до форми та змісту касаційної скарги встановлено статтею 330 КАС України, відповідно до пункту 4 частини другої якої у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень є вичерпним. Тому касаційна скарга повинна бути обґрунтована виключно такими доводами, які необхідно вказати у формі, визначеній пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України.
Під час перевірки поданої касаційної скарги на предмет дотримання вимог статті 330 КАС України встановлено, що у якості підстави касаційного оскарження судових рішень скаржник зазначає пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Так скаржник вказує на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 04.12.2019 у справі № 825/742/16 та від 28.11.2022 у справі № 380/693/20 щодо застосування положень статті 117 КЗпП України.
Суд зазначає, що питання про застосування приписів статті 117 КЗпП України у вимірі правовідносин, подібних до тих, які розглядаються в цій справі, не завжди мало однакову правову оцінку суду касаційної інстанції. Водночас треба зазначити, що після постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, яку ухвалено в часі пізніше, ніж постанову від 04.12.2019 у справі № 825/742/16, викладена в ній позиція (зокрема щодо наявності передбачених статтею 117 КЗпП України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення) не піддавалася зміні (відступу).
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду, з-поміж іншого, зазначила, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що постраждала сторона не повинна доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З метою забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів Суд також має дотримуватися правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, як таку, що ухвалена пізніше і якою змінені підходи до застосування приписів статей 116, 117 КЗпП України. На такому підході наголосила Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, в якій зазначено, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, від 15.02.2024 у справі № 420/11416/23, від 25.04.2024 у справі № 460/49364/22.
Суд зазначає, що як на момент звільнення позивача зі служби (11.03.2019), так і на час звернення до суду у справах № 380/5173/23 та № 380/23594/24, жодною нормою права не було обмежено строк, коли особа після виплати належних їй при звільненні сум може звернутися до роботодавця або безпосередньо до суду щодо незгоди з їх розміром, що, водночас, у подальшому вплине на її право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
З урахуванням наведеної актуальної практики Верховного Суду, колегія суддів відхиляє доводи скаржника, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновків Верховного Суду викладених у вказаних постановах.
Крім того, у касаційній скарзі скаржник зазначає, що визначаючи розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні позивача, судом першої та апеляційної інстанцій не враховано той факт, що позивач тричі намагається стягнути середній заробіток за один і той же період у одного й того ж відповідача, що може свідчити про зловживання правом з його сторони та намаганням отримати фінансову користь.
Водночас відповідач не посилається на частину четверту статті 328 КАС України, зокрема, не вказує які саме норми, передбачені частинами другою і третьою статті 353 КАС України, були порушені, що є обов'язковим при звернення з касаційною скаргою до Верховного Суду.
Також, оскаржуючи судові рішення у справі, розглянутій за правилами спрощеного позовного провадження, відповідач не зазначає про наявність виняткових обставин, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, які є передумовою для перевірки вмотивованості підстав, передбачених частиною четвертою статті 328 КАС України.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Отже, відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження або їх некоректне (помилкове) визначення, або визначення безвідносно до предмета спору у конкретній справі, у якій подається касаційна скарга, унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Згідно з пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
При цьому, такий недолік касаційної скарги зумовлює її повернення одноособово суддею, без аналізу колегією суддів дотримання решти вимог, визначених статтею 330 КАС України.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню, як така, що не містить підстав касаційного оскарження.
На підставі вищенаведеного та керуючись положеннями статей 328, 330, 332 КАС України,
Касаційну скаргу Служби безпеки України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 червня 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2025 року у справі № 380/23594/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити дії - повернути особі, яка її подала.
Роз'яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом.
Копію ухвали направити скаржнику та іншим учасникам справи за допомогою підсистеми ЄСІТС «Електронний кабінет» (у разі його відсутності - на офіційну електронну адресу або засобами поштового зв'язку), а касаційну скаргу та додані до неї матеріали - у спосіб їхнього надсилання до суду адресатом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя В. Е. Мацедонська