Справа № 640/12243/21 Суддя (судді) першої інстанції: Кочанова П.В.
02 грудня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Парінов А.Б.,
судді: Беспалов О.О.,
Ключкович В.Ю.,
при секретарі судового засідання: Андрейченко А.Е.,
від позивача (апелянта): Ружицький О.М. ;
від відповідача: Ткачук Я.О.;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 26 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України про визнання постанови від 22.07.2020 №632 нечинною, зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до Відділу примусового виконання рішень Кабінету Міністрів України, в якому позивач просив суд:
- визнати постанову Кабінетів Міністрів України від 22 липня 2020 р. № 632 «Деякі питання виплати державної соціальної допомоги» протиправною (незаконною та такою, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили - Закону України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям") та нечинною частково з моменту прийняття, а саме визнати незаконним та нечинним пп. 3 п. 10 Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 р. № 250 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 р. № 632 Деякі питання виплати державної соціальної допомоги);
- відновити дію абзацу 6 п. 10 Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 р. № 250 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 р. № 386 Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо отримання відомостей з Державного реєстру актів цивільного стану громадян);
- зобов'язати КМУ невідкладно опублікувати резолютивну частину рішення суду у виданні, в якому була офіційно оприлюднена постанова КМУ від 22 липня 2020 р. № 632 Деякі питання виплати державної соціальної допомоги.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 26 травня 2025 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України про визнання постанови від 22.07.2020 № 632 нечинною, зобов'язання вчинити дії - відмовлено повністю.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивачем подано апеляційну скаргу до Шостого апеляційного адміністративного суду, у якій останній просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 26 травня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити адміністративний позов.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, крім того висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 26 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України про визнання постанови від 22.07.2020 №632 нечинною, зобов'язання вчинити дії та призначено справу до апеляційного розгляду у судовому засіданні, яке призначено на 02 грудня 2025 р. об 11:45 годин.
25 листопада 2025 року до Шостого апеляційного адміністративного суду.
25 листопада 2025 року до Шостого апеляційного адміністративного суду надійшло клопотання представника позивача про проведення судового засідання в режимі відеокоференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
28 листопада 2025 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від відповідача, в якому останній посилаючись на безпідставність доводів апеляційної скарги, просив залишити апеляційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 26 травня 2025 року без змін.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 грудня 2025 року клопотання представника ОСОБА_2 - Ружицького Олега Мар'яновича про проведення судового засідання в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів - задоволено та ухвалено провести судове засідання у справі за позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України про визнання постанови від 22.07.2020 №632 нечинною, зобов'язання вчинити дії 02 грудня 2025 року об 11:45 в приміщенні Шостого апеляційного адміністративного суду за адресою: м. Київ, вул. Князів Острозьких, 8, корп. 30, в залі судових засідань № 5 в режимі відеоконференції через Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему з використанням засобів особистого зв'язку.
02 грудня 2025 року представник позивача, присутній в режимі відеоконференції, підтримав вимоги апеляційної скарги та наполягав на її задоволенні.
Представник відповідача присутній в залі судового засідання - заперечував проти вимог апеляційної скарги, просив залишити рішення Київського окружного адміністративного суду від 26 травня 2025 року без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи учасників справи, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, мотивуючи це наступним.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 перебував на обліку в Управлінні соціального захисту населення адміністрації Основ'янського району Харківської міської ради як отримувач державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям.
Як зазначає позивач, до серпня 2020 року ОСОБА_2 отримував державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям. Проте, з 01.08.2020 виплата вказаної допомоги припинена.
19 серпня 2020 року позивач звернувся до Управління соціального захисту населення адміністрації Основ'янського району Харківської міської ради із заявою про призначення усіх видів соціальної допомоги, компенсацій та пільг. Разом із заявою подав декларацію про доходи та майновий стан осіб, які звернулись за призначенням усіх видів соціальної допомоги.
Рішенням Управління соціального захисту населення адміністрації Основ'янського району Харківської міської ради від 15.09.2020 ОСОБА_2 відмовлено у наданні державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям, у зв'язку із тим, що у володінні сім'ї є більше однієї квартири.
В обґрунтування правомірності дій щодо припинення виплати допомоги, соціальний орган послався на приписи постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 632.
Умови призначення і виплати малозабезпеченим сім'ям державної соціальної допомоги, передбаченої Законом України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям" визначені Порядком призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 24.02.2003 №250 (далі Порядок №250).
Відповідно до пункту 2 Порядку № 250 державна соціальна допомога призначається і виплачується малозабезпеченим сім'ям, які постійно проживають на території України та з поважних або незалежних від них причин мають середньомісячний сукупний дохід менший від прожиткового мінімуму для сім'ї. Державна соціальна допомога призначається на шість місяців з місяця звернення за її призначенням.
Пунктом 4 Змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 № 632 «Деякі питання виплати державної соціальної допомоги», Порядок № 250 викладено у новій редакції.
Так, підпунктом 3 пункту 10 Порядку № 250 (в редакції Постанови № 632) передбачено, що державна соціальна допомога не призначається, якщо у власності малозабезпеченої сім'ї є друга квартира (будинок), крім житла, яке розташоване на тимчасово окупованій території у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим і м. Севастополі, у населених пунктах на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють своїх повноважень, та у населених пунктах, що розташовані на лінії зіткнення, або житла, непридатного для проживання, що підтверджено актом обстеження технічного стану житлового приміщення (будинку, квартири), за формою згідно з додатком до Порядку надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на 01.10.2014 № 505.
Натомість, до внесення до Порядку № 250 змін оскаржуваною Постановою № 632 (тобто в редакції, що діяла до 24.07.2020) абзацом 6 пункту 10 Порядку № 250 передбачалось, що соціальна допомога не призначається у разі, коли у власності чи володінні малозабезпеченої сім'ї є друга квартира (будинок) за умови, що загальна площа житла перевищує 21 кв. метра на одного члена сім'ї та додатково 10,5 кв. метра на сім'ю, чи більше одного автомобіля, транспортного засобу (механізму).
Згідно з абзацами сьомим-десятим пункту 10 Порядку № 250 за наявності обставин, передбачених в абзацах другому-шостому цього пункту, державна соціальна допомога може бути призначена органом соціального захисту населення на підставі рішень районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій та виконавчих комітетів міських і районних у містах (у разі їх створення) рад або утворених ними комісій у разі, коли у складі сім'ї є особа з інвалідністю; у малозабезпеченій багатодітній сім'ї виховуються троє або більше дітей віком до 18 років (якщо діти навчаються за денною формою навчання у закладах загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти, але не довше ніж до досягнення ними 23 років); неможливість отримання будь-яких джерел для існування пов'язана з тривалою хворобою одного та/або кількох членів сім'ї. Рішення про призначення державної соціальної допомоги у таких випадках приймається на підставі обстеження матеріально-побутових умов сім'ї, яка звернулася за призначенням такої допомоги.
Не погоджуючись з підпунктом 3 пункту 10 Порядку № 250 (в редакції Постанови № 632), позивач звернувся до суду з даним позовом.
Суд першої інстанції, приймаючи рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову, виходив з того, що позивачем не доведено порушення його прав прийнятою в оскаржуваній частині постановою Уряду від 22.07.2020 № 632. Зокрема, суд не вбачає порушення інтересів позивача в частині, як наголошується в позові, звуження його прав, як особи з інвалідністю, при наданні органом соціального захисту відмови у виплаті соціальної допомоги.
Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення адміністративного позову, з огляду на таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) складається з трьох окремих правил: «перше правило, викладене в першому реченні першого пункту, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге правило, що міститься в другому реченні першого пункту, охоплює позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третє правило, викладене в другому пункті, визнає, що Договірні держави мають право, серед іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів. Втім ці три правила не є «окремими» в тому сенсі, що вони не пов'язані між собою. Друге і третє правила стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном і тому повинні тлумачитися у контексті загального принципу, викладеного у першому правилі» (див., наприклад, рішення у справі Jahn and Others v. Germany [GC], nos. 46720/99, 72203/01 and 72552/01, § 78, ECHR 2005?VI).
Якщо має місце втручання органу державної влади в мирне володіння майном, воно має бути законним і переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також має бути розумно пропорційним меті, якої прагнуть досягти. Іншими словами, має бути досягнутий «справедливий баланс» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав особи. Необхідний баланс не буде досягнутий, якщо відповідна особа або особи були змушені нести індивідуальний і надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі Former King of Greece and Others v. Greece[GC], no. 25701/94, §§ 79 і 82, ECHR 2000-XII).
Що стосується виплат із соціального забезпечення, стаття 1 Протоколу № 1 не обмежує свободу Договірної Держави вирішувати, чи запроваджувати будь-яку форму системи соціального забезпечення або обирати вид і розмір виплат, що надаються в рамках будь-якої такої системи. Однак, якщо Договірна Держава має чинне законодавство, що передбачає виплату соціальної допомоги як права - незалежно від того, обумовлена вона попередньою сплатою внесків чи ні, - це законодавство повинно розглядатися як таке, що створює майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Протоколу № 1, для осіб, які відповідають його вимогам (див. рішення у справі Stec and Others v. the United Kingdom(dec.) [GC], nos. 65731/01 and 65900/01, п. 54, ECHR 2005-X); важливість цього інтересу також має бути відображена шляхом визнання статті 1 Протоколу № 1 застосовною (див. рішення у справі Moskal v. Poland, no. 10373/05, п. 39, від 15 вересня 2009 року).
Стаття 1 Протоколу № 1 не гарантує як таке право на будь-яку соціальну допомогу в конкретному розмірі (див., наприклад, рішення у справі Aunola v. Finland(dec.), no. 30517/96, 15 березня 2001 року). «Вимога» може становити «володіння» у розумінні статті 1 Протоколу № 1, тільки якщо вона є достатньою мірою встановленою для того, щоб її можна було примусово виконати (див. Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece, 9 грудня 1994 року, § 59, серія A, № 301-B). Отже, зменшення або припинення достатньо встановленої виплати може становити втручання у володіння (див. рішення у справі Khoniakina v. Georgia, no. 17767/08, § 72, від 19 червня 2012 року).
Рішення про прийняття законів про соціальне страхування та пенсійне забезпечення з метою збалансування державних видатків та пенсійних виплат передбачає розгляд різних політичних, економічних та соціальних питань, думки щодо яких у демократичному суспільстві можуть обґрунтовано різнитися. З огляду на те, що національні органи влади повинні мати широку свободу розсуду в питаннях загальної соціальної та економічної політики (зокрема й у сфері пенсійного забезпечення), інтереси соціальної справедливості та економічного добробуту можуть на законних підставах спонукати їх коригувати, обмежувати або навіть зменшувати розмір пенсій, які зазвичай виплачуються відповідним категоріям населення (див., наприклад, рішення у справах Yavas and Others v. Turkey, § 39-51, і Valkov and Others, § 92).
Будь-яке втручання органу державної влади у мирне володіння майном може бути виправданим лише тоді, коли воно слугує законному суспільному (або загальному) інтересу (див. рішення у справі Broniowski v. Poland [GC], no. 31443/96, §§ 147-48, ECHR 2004?V, and Hutten-Czapska v. Poland[GC], no. 35014/97, §§ 163-164, ECHR 2006-VIII). У зв'язку з цим Конвенція зазвичай надає державі широку свободу розсуду, коли йдеться про загальні заходи економічної та соціальної політики. Завдяки своєму безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи влади в принципі мають більше можливостей, ніж міжнародний суддя, вирішувати, що є «в інтересах суспільства» з соціальних чи економічних міркувань, і Суд, як правило, поважає політичний вибір законодавчого органу, якщо тільки він не є «явно необґрунтованим» (див. рішення у справі National & Provincial Building Society, Leeds Permanent Building Society and Yorkshire Building Society v. the United Kingdom, 23 жовтня 1997, § 80, Reports of Judgments and Decisions 1997-VII, та Stec and Others v. the United Kingdom [GC], nos. 65731/01 and 65900/01, § 52, ECHR 2006-VI). Ця межа є ще ширшою, коли питання стосується оцінки пріоритетів щодо розподілу обмежених державних ресурсів (див. рішення у справах Pentiacova and Others v. Moldova (dec.), no. 14462/03, ECHR 2005-I; Huc v. Romania and Germany (dec.), no. 7269/05, § 64, 1 грудня 2009; and Koufakis and Adedy v. Greece (dec.), nos. 57665/12 and 57657/12, § 31, 7 травня 2013).
Проте, свобода розсуду, якою користуються Держави в цих конкретних сферах, не є безмежною. Суд повинен переконатися, що було досягнуто «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Зокрема, Суд повинен з'ясувати, чи не була внаслідок втручання Держави відповідна особа змушена нести непропорційний і надмірний тягар (див. Hutten-Czapska, згадане вище, § 167; Koufakis and Adedy, згадане вище, § 42). Повне позбавлення виплат, що призводить до втрати засобів до існування, в принципі, становитиме порушення права власності, встановлення розумного та пропорційного скорочення виплат таким не буде (див. рішення у справі Jankovic v. Croatia(dec.), no. 43440/98, ECHR 2000-X; Schwengel v. Germany (dec.), no. 52442/99, 2 березня 2000; Lakicevic and Others v. Montenegro and Serbia, nos. 27458/06, 37205/06, 37207/06 and 33604/07, §§ 62-63, 13 грудня 2011; Apostolakis v. Greece, no. 39574/07, §§ 41-42, 22 жовтня 2009 ; Kjartan Asmundsson, цит. в цій справі, § 45; Valkov and Others, цит. в цій справі, § 97; Maggio and Others v. Italy, nos. 46286/09, 52851/08, 53727/08, 54486/08 and 56001/08, § 63, 31 травня 2011; та Frimu and 4 other applications v. Romania (dec.), no. 45312/11, §§ 42- 48, 7 лютого 2012).
Враховуючи усталену практику ЄСПЛ, суд зазначає, що вимоги позивача як особи, що внаслідок змін не підпадає під дію такої державної програми як - державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям підпадає під дію статті 1 Протоколу № 1 і може вважатися «володінням» у розумінні цього правила. У справі, рішення в якій переглядається, питання що стало підставою звернення до суду полягає в тому, чи може твердження позивача про те, що він мав право на отримання такої виплати, становити втручання у мирне володіння майном у значенні цього положення, і якщо так, то чи було таке втручання законним і чи переслідувало легітимну мету «в інтересах суспільства», а також чи було воно пропорційним меті, якої прагнули досягти.
Так, зменшення соціальної виплати позивачу на підставі відповідних законодавчих змін не становить «позбавлення майна» у розумінні статті 1 Протоколу № 1, а його потрібно розглядати як втручання у право позивача на мирне володіння майном у розумінні статті 1 Протоколу № 1, яке має бути виправданим.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Уряд є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», визначено, що Уряд у сферах соціальної політики, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій забезпечує проведення державної соціальної політики, вживає заходів щодо підвищення реальних доходів населення та забезпечує соціальний захист громадян; забезпечує підготовку проектів законів щодо державних соціальних стандартів і соціальних гарантій; забезпечує розроблення та виконання державних програм соціальної допомоги, вживає заходів щодо зміцнення матеріально-технічної бази закладів соціального захисту осіб з інвалідністю, пенсіонерів та інших непрацездатних і малозабезпечених верств населення.
Згідно ч. 2, 3 статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України. Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.
Відповідно до частини другої статті 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» проекти актів Кабінету Міністрів України готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.
Згідно частини першої статті 51 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються на засіданнях Кабінету Міністрів України шляхом голосування більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України, визначеного відповідно до статті 6 цього Закону. Якщо проект рішення отримав підтримку рівно половини посадового складу Кабінету Міністрів України і за цей проект проголосував Прем'єр-міністр України, рішення вважається прийнятим.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, виданню спірної постанови № 632, якою затверджений Порядок обчислення середньомісячного сукупного доходу сім'ї (домогосподарства) для усіх видів державної соціальної допомоги, передувала процедура підготовки проекту постанови, яка відповідає вимогам статті 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України».
Проект постанови розроблено Міністерством соціальної політики України, який відповідає Конституції України та актам законодавства, що мають вищу юридичну силу - як вбачається з висновку Міністерства юстиції України за результатами проведеної правової експертизи, що означає дотримання порядку затвердження постанови у відповідності до норм чинного законодавства України.
Частина третя статті 4 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначає, що Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України та цього Закону затверджує Регламент Кабінету Міністрів України, який визначає порядок проведення засідань Кабінету Міністрів України, підготовки та прийняття рішень, інші процедурні питання його діяльності, а також визначає порядок розроблення, виконання та моніторингу виконання програмних документів Кабінету Міністрів України.
Пунктом 1 параграфу 32 Регламенту Кабінету Міністрів України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року № 950 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 9 листопада 2011 року № 1156) (далі - Регламент) передбачено, що проекти актів Кабінету Міністрів готуються на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів, доручень Прем'єр-міністра, а також за ініціативою членів Кабінету Міністрів, центральних органів виконавчої влади, державних колегіальних органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій з дотриманням вимог цього Регламенту.
Главою 5 Регламенту визначено порядок внесення проектів актів Кабінету Міністрів.
Пунктом 1 параграфу 49 Регламенту визначено, що проект акта Кабінету Міністрів разом з додатками до нього, підготовлений з дотриманням вимог цього Регламенту, візується керівником органу, який є головним розробником, або особою, Що його заміщує, та вноситься до Кабінету Міністрів разом із супровідним листом.
При цьому, до супровідного листа було додано документи, що були підготовлені розробником проекту акта та висновки всіх заінтересованих органів.
Колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, в частині безпідставності є твердження позивача про те, що пункт 6 пояснювальної записки не містить прогнозу впливу на позивача, як отримувача соціальної допомоги, оскільки пунктом 1 параграфу 34 Регламенту під час розроблення проекту акта Кабінету Міністрів розробник вивчає стан справ у відповідній сфері, визначає проблему, яка потребує розв'язання, аналізує причини її виникнення, визначає цілі та обирає шляхи їх досягнення, визначає перелік заінтересованих сторін та прогнозує вплив реалізації акта на їх інтереси, визначає предмет правового регулювання, механізм вирішення питання (зокрема із застосуванням інформаційно-комунікаційних технологій), що потребує врегулювання, передбачає правила і процедури, які, зокрема, унеможливлювали б вчинення корупційних правопорушень, а також робить прогноз результатів реалізації акта та визначає критерії (показники), за якими оцінюватиметься ефективність його реалізації.
Абзацом другим пункту 4 параграфу 37 Регламенту визначено, що заінтересований орган може також надати зауваження і пропозиції до зроблених розробником прогнозів впливу.
Таким чином, у прогнозі впливу наводиться прогноз очікуваних результатів реалізації акта, зазначаються критерії (показники), за якими буде оцінюватися ефективність його реалізації, а також можливі ризики та шляхи їх мінімізації, що в даному випадку було в повній мірі здійснено розробником проекту акта.
Крім того, відповідно до правової експертизи, Міністерство юстиції України 02.07.2020 за підписом міністра надало Висновок щодо відповідності проекту постанови Конституції, актам законодавства, що мають вищу юридичну силу, узгодженості з актами такої ж юридичної сили тощо.
Відповідні зауваження щодо відповідності вимогам нормопроектувальної техніки, були враховані головним розробником проекту, що підтверджується довідкою про погодження постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання виплати державної соціальної допомоги».
Постановою Кабінету Міністрів України від 6 вересня 2005 № 870 «Про затвердження Правила підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України» затверджено Правила, які визначають загальні підходи до підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України (постанов і розпоряджень), їх форму, структуру та техніко-юридичні особливості розроблення з урахуванням нормопроектувальної техніки, тобто визначають загальні підходи до підготовки проектів актів, їх форму, структуру та техніко-юридичні особливості розроблення з урахуванням нормопроектувальної техніки та є обов'язковими для виконавців проекту, але не є нормативним актом, який регулює порядок та правила застосування норм матеріального права.
Колегія суддів зазначає, що апелянтом як в апеляційній скарзі, так і в позові не висловлено доводів, щодо порушення відповідачем процедури прийняття зазначеного (оскаржуваного) акту.
Проаналізувавши зазначені норми Закону, колегія суддів зазначає, що відповідач приймаючи Постанову №632, діяв в межах повноважень та у спосіб передбачений законодавством.
Крім того, слід зазначити, що відповідно до статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Уряд забезпечує підготовку проектів законів щодо державних соціальних стандартів і соціальних гарантій; забезпечує проведення державної соціальної політики, вживає заходів щодо підвищення реальних доходів населення та забезпечує соціальний захист громадян, тощо.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім ям» державна соціальна допомога малозабезпеченим сім?ям (далі - державна соціальна допомога) - щомісячна допомога, яка надається малозабезпеченим сім 'ям у грошовій формі в розмірі, що залежить від величини середньомісячного сукупного доходу сім?ї.
Згідно статті 4 Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям» призначення і виплата держаної соціальної допомоги здійснюються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем проживання уповноваженого представника сім?ї.
Порядок призначення, умови виплати та підстави для припинення виплати державної соціальної допомоги згідно цього Закону, встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Порядок призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім?ям затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24.02.2003 Nє 250 (далі -Порядок № 250).
Відповідно до пункту 2 Порядку №250 державна соціальна допомога призначається і виплачується малозабезпеченим сім'ям, які постійно проживають на території України та з поважних або незалежних від них причин мають середньомісячний сукупний дохід менший від прожиткового мінімуму для сім'ї. Державна соціальна допомога призначається на шість місяців з місяця звернення за її призначенням.
Пунктом 4 Змін, що Вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 Nє 632 «Деякі питання виплати держанної соціальної допомоги», Порядок Nє 250 викладено у новій редакції:
Так, підпунктом 3 пункту 10 Порядку Nє 250 (в редакції Постанови Nє 632) передбачено, Що державна соціальна допомога не призначається, якщо у власності малозабезпеченої сім'ї е друга квартира (будинок), крім житла, яке розташоване на тимчасово окупованій території у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим і м. Севастополі, у населених пунктах на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють своїх повноважень, та у населених пунктах, що розташовані на лінії зіткнення, або житла, непридатного для проживання, що підтверджено актом обстеження технічного стану житлового приміщення (будинку, квартири), за формою згідно з додатком до Порядку надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо перемішеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на 01.10.2014 № 505.
Натомість, до внесення до Порядку № 250 змін оскаржуваною Постановою № 632 (тобто в редакції, що діяла до 24.07.2020) абзацом 6 пункту 10 Порядку Nє 250 передбачалось, що соціальна допомога не призначається у разі, коли у власності чи володінні малозабезпеченої сім'ї є друга квартира (будинок) за умови, що загальна площа житла перевищує 21 кв. метра на одного члена сім?ї та додатково 10,5 кв. метра на сім?ю, чи більше одного автомобіля, транспортного засобу (механізму).
При цьому, як передбачалось у редакції пункту 10 Порядку Nє 250, що діяла до 24.07.2020, за наявності обставин, передбачених в абзацах другому-шостому цього пункту, державна соціальна допомога може бути призначена органом соціального захисту населення на підставі рішень районних. районних у м. Києві та Севастополі держадміністрацій та виконавчих комітетів міських і районних у містах (у разі їх створення) рад або утворених ними комісій у складі сім'ї с особа з інвалідністю;
у малозабезпеченій багатодітній сім'ї виховуються трос або більше дітей віком до 18 років (якщо діти навчаються за денною формою навчання у закладах загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти, але не довше ніж до досягнення ними 23 років):
неможливість отримання будь-яких джерел для існування пов'язана з тривалою хворобою одного та/або кількох членів сім'ї. Рішення про призначення державної соціальної допомоги у таких випадках приймається на підставі обстеження матеріально-побутових умов сім'ї, яка звернулася за призначенням такої допомоги.
Посилання Позивача на невідповідність прийнятої Урядом Постанови № 632 нормативно-правовому акту вищої юридичної сили - Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім?ям» відхиляються судом, оскільки з урахуванням трактування норм позивачем - зазначений Закон загалом містить підстав, за яких, призначенні державної соціальної допомоги може бути відмовлено.
Натомість, як вже зазначалось судом, приписи статті 4 нього Закону передбачають, що порядок призначення. умови виплати та підстави для припинення виплати державної соціальної допомоги, перелік документів, необхідних для призначення допомоги згідно із цим Законом, встановлюються Кабінетом Міністрів України.
З урахуванням зазначеного, колегія суддів погоджується з висновком, що Постанова №632 прийнята у відповідності до вимог законодавства, зокрема ЗУ «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям».
У Конституції України встановлено, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1); людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3); держава забезпечує соціальну спрямованість економіки (частина четверта статті 13).
Ці приписи визначають, зокрема, соціальну орієнтованість держави, що є важливою конституційною гарантією соціальних прав людини в Україні.
Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї (абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012).
Держава зобов'язана створити ефективну систему соціального захисту різних категорій осіб, яка сприяла б узгодженню рівня їхнього життя з реалізацією права на достатній життєвий рівень для них та їхніх сімей шляхом надання відповідного соціального забезпечення; заходи соціального захисту мають втілювати ідеї соціальної солідарності та справедливості, бути спрямовані на охорону і захист особи у разі настання можливих соціальних ризиків (абзац четвертий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року № 5-р/2018).
Конституційний Суд України в абзаці третьому підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016 вказав, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися винятково Конституцією, законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права.
Конституційний Суд України у рішеннях сформував практику стосовно запровадження, шляхом прийняття законів, нових механізмів перерозподілу Державного бюджету України та використання бюджету Пенсійного фонду України у соціальній сфері, спрямованих на досягнення розумного балансу між інтересами окремих осіб, суспільства та держави.
Так, у Рішенні від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008 (пункт 5) Конституційний Суд України вказав, що види і розміри соціальних послуг встановлюються державою з урахуванням її фінансових можливостей. Конституційний Суд України, вирішуючи це питання, врахував зміст актів міжнародного права, зокрема статтю 22 Загальної декларації прав людини про те, що розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави, тобто кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення, здійснення потрібних для підтримання її гідності, вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва, проте відповідно до структури і ресурсів кожної держави.
У Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 (пункт 2.1) Конституційний Суд України зазначив, що розміри соціальних виплат залежать від соціально-економічних можливостей держави, проте мають забезпечувати конституційне право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, гарантоване статтею 48 Конституції України.
Конституційний Суд України у Рішенні від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 визначив, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України, з огляду на фінансові можливості держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. Водночас рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості. В цьому Рішенні Конституційний Суд України спирається на Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, який встановлює загальний обов'язок держав забезпечити здійснення прав, що передбачені цим пактом, у максимальних межах наявних ресурсів (пункт 1 статті 2).
Підсумовуючи висновки, сформульовані Конституційним Судом України в наведених рішеннях, можна узагальнити, що держава, базуючись на існуючих фінансово-економічних можливостях, має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тож в разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте, держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов'язана з обов'язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, що відповідають людській гідності. Одним з основних принципів, який застосовується державою для реалізації конституційного права на соціальний захист, є принцип збалансованості та пропорційності між фінансовими можливостями держави, які визначаються передусім внутрішнім законодавством держави, що враховує, зокрема, зовнішні та внутрішні економічні й політичні чинники.
Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
У статті 46 Конституції України соціальний захист пов'язано, зокрема, «з неможливістю мати заробіток (трудовий дохід), його втратою чи недостатнім рівнем життєвого забезпечення громадянина і непрацездатних членів його сім'ї» (абзац третій пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 28 квітня 2009 року № 9-рп/2009).
До того ж, Конституційний Суд України звертав увагу, що право громадян на соціальний захист є комплексним, його зміст визначають як Конституція, так і закони України; згідно із частиною першою статті 46 Конституції України складовими права громадян на соціальний захист є право на забезпечення їх у разі: 1) повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; 2) втрати годувальника; 3) безробіття з незалежних від них обставин; 4) старості; 5) в інших випадках, передбачених законом; складові конституційного права громадян на соціальний захист, зазначені у пунктах 1-4 цього абзацу, не можуть бути скасовані законом; водночас інші складові елементи права на соціальний захист, не конкретизовані в частині першій статті 46 Основного Закону України або в інших його статтях, визначає Верховна Рада України шляхом ухвалення законів, тому вона може змінити, скасувати або поновити їх під час формування соціальної політики держави за умови дотримання конституційних норм та принципів (абзаци другий, четвертий пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 7 листопада 2018 року № 9-р/2018).
Зі змісту статті 46 Основного Закону України випливає, що держава зобов'язана здійснювати соціальний захист насамперед тих осіб, які не можуть самостійно себе забезпечити шляхом реалізації права на працю та/або позбавлені засобів існування. Водночас соціальна орієнтованість держави та принцип соціальної солідарності не можуть замінити особисту відповідальність людини за власну долю та добробут своєї сім'ї. Державна система соціального захисту має заохочувати і не повинна стримувати прагнення особи покращити умови життя для себе і своєї сім'ї (пункт 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 листопада 2018 року № 9-р/2018).
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, та зроблено висновок про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову, при цьому доводи апеляційної скарги висновків, викладених в судовому рішенні, не спростовують та не містять посилання на обставини, за яких рішення Київського окружного адміністративного суду від 26 травня 2025 року підлягає скасуванню.
Відтак, доводи апеляційної скарги не знайшли підтвердження під час розгляду справи.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до п. 2 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю і ухвалити нове судове рішення або змінити судове рішення.
Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 26 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.
Головуючий суддя А.Б. Парінов
Судді: О.О. Беспалов
В.Ю. Ключкович
(повний текст постанови суду виготовлено 12 грудня 2025 року)