15 грудня 2025 року м. Київ № 320/29499/23
Київський окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Перепелиця А.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київської області про визнання протиправними та скасування рішень,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київської області (далі - відповідач) про визнання протиправними та скасування рішень, в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 12.06.2023 №644 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Туреччина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 12.06.2023 №644/1 про скасування посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 від 03.06.2022 громадянина Республіки Туреччина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено про протиправність оскаржуваних рішень відповідача про скасування дозволу на імміграцію в Україну та про скасування посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 з огляду на те, що ним не вчинялося жодних дій, які, на думку відповідача, могли б становити загрозу національній безпеці чи громадському порядку України, а також жодних дій, що свідчили б про намір заподіяння шкоди здоров'ю, порушенню прав і законних інтересів громадян України.
Позивачем наголошено на тому, що вказані рішення були прийняті без його участі, чим порушено на надання пояснень та подання доказів на спростування звинувачень.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.09.2023 відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Заперечуючи проти позовних вимог відповідачем у поданому до суду відзиві на позовну заяву вказано про безпідставність позовних вимог, оскільки 30.05.2023 на адресу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київської області надійшло подання Головного управління Служби безпеки України в Автономній Республіці Крим за вхідним №19433/1/8010-23, у якому вказано, що відділом контррозвідки 1 управління ГУ СБУ в АР Крим у встановленому Законом порядку отримано інформацію, що позивач причетний до вчинення ряду кримінальних правопорушень та несе загрозу громадському порядку.
Таким чином, на думку відповідача, перебування позивача на території України становить загрозу Національній безпеці України, громадського порядку в Україні, здоров'ю, правам і законним інтересам громадян України та інших осіб, що проживають в Україні.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 15.12.2025 у задоволенні клопотання представника відповідача про залучення Головного управління Служби безпки України в Автономній Республіці Крим в якості третьої особи у справі №320/29499/23 - відмовлено.
Розглянувши подані документи й матеріали, всебічно й повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи й вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 01.11.2018 було укладено шлюб, який зареєстрований Дніпровським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві, актовий запит №3062.
У зв'язку з проживанням у шлюбі понад 2 роки, позивача звернувся до Управління з питань тамчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію».
За результатами розгляду поданої позивачем заяви разом з доданими до неї документами, йому було надано дозвіл на імміграцію та видано посвідку на постійне проживання № НОМЕР_1 з терміном дії до 02.06.2032.
У подальшому, на адресу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київської області надійшло подання ГУ СБУ в АР Крим за вхідним №19433/1/8010-23 у якому вказано, що відділом контррозвідки 1 управління ГУ СБУ в АР Крим у встановленому Законом порядку отримано інформацію, що позивач, причетний до вчинення ряду кримінальних правопорушень та несе загрозу громадському порядку.
Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби України у місті Києві та Київської області 12.06.2023 прийнято рішення №80104500000311/644 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Туречинни ОСОБА_1 , на підставі пунктів 3, 4 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію», та рішення №80102500071178/644/1 про скасування посвідки на постійне проживання.
Уважаючи вказані рішення відповідача про скасування дозволу на імміграцію в Україну та про скасування посвідки на постійне проживання протиправними, позивач звернувся з позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд враховує таке.
Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 №3773-VI (далі - Закон №3773-VI) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
За змістом частини п'ятнадцятої статті 4 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
Згідно зі статтею 2 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Статтею 3 Закону №3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 №2491-ІІІ далі - Закон №2491-ІІІ, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частини першої статті 1 Закону №2491-ІІІ імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.
Іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.
Дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року;
Дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.
Згідно із частинами першою та другою статті 4 Закону №2491-III, дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається, зокрема, одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.
Відповідно до статті 9 Закону №2491-III встановлено, що заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи:
1) три фотокартки;
2) копія документа, що посвідчує особу;
3) документ про місце проживання особи;
4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі);
5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Вимога пункту 5 не поширюється на осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону.
Крім зазначених документів подаються: для осіб, зазначених у пункті 4 частини другої та у пункті 1 частини третьої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з громадянином України.
Якщо за дії, пов'язані з наданням дозволу на імміграцію, законодавством України передбачена сплата державного мита або консульського збору, разом із заявою подається документ про його сплату.
Частиною першою статті 10 Закону №2491-ІІІ встановлено перелік обставин, за яких дозвіл на імміграцію не надається:
1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;
2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;
3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;
4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;
5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).
Відповідно до підпункту 3 пункту 2 Порядку №1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС або територіальний орган), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України «Про імміграцію» (пункт 9 Порядку №1983).
Заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах (пункт 10 Порядку №1983).
У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України «Про імміграцію», а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб (пункт 11 Порядку №1983).
Відповідно до пункту 12 Порядку №1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
За змістом пункту 14 Порядку №1983, територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції ДМС, територіальні органи у місячний термін аналізують отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію і надсилають до ДМС разом з матеріалами справи дані про результати розгляду (пункт 15 Порядку №1983).
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (пункт 16 Порядку №1983).
Отже, зі змісту наведених положень Порядку №1983 слідує, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», а також надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію.
Із аналізу викладеного вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
Матеріали справи свідчать, що на виконання Порядку №1983 документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені відповідним територіальним органом ДМС, який приймав документи позивача, перевіряв їх справжність та відповідність вимогам законодавства, а також приймав рішення про надання дозволу на імміграцію.
Вказана обставина підтверджується дозволом на імміграцію в Україну, який був виданий позивачу 03.06.2022.
Отже, компетентний орган державної влади, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні, проводив необхідну перевірку поданих документів та з'ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте таких підстав не виявив.
У свою чергу, підстави для скасування дозволу на імміграцію визначені статтею 12 Закону України «Про імміграцію», а саме, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України, щодо позивача не було встановлено.
Як зазначалось вище, підставою для скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби України у місті Києві та Київської області визначено пункти 3, 4 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію».
Пунктами 3, 4 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України.
Відповідно до пунктів 3, 6, 9 та 10 частини першої статті 1 Закону України «Про національну безпеку України» від 21.06.2018 №2469-VIII (далі - Закон №2469-VIII):
- громадська безпека і порядок - захищеність життєво важливих для суспільства та особи інтересів, прав і свобод людини і громадянина, забезпечення яких є пріоритетним завданням діяльності сил безпеки, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб та громадськості, які здійснюють узгоджені заходи щодо реалізації і захисту національних інтересів від впливу загроз;
- загрози національній безпеці України - явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України;
- національна безпека України - захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз;
- національні інтереси України - життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян.
Статтею 5 Закону №2469-VIII визначено, що державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямована на захист: людини і громадянина - їхніх життя і гідності, конституційних прав і свобод, безпечних умов життєдіяльності; суспільства - його демократичних цінностей, добробуту та умов для сталого розвитку; держави - її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності; території, навколишнього природного середовища - від надзвичайних ситуацій.
Відповідно до частини другої статті 12 Закону №2469-VIII до складу сектору безпеки і оборони входить, зокрема Служба безпеки України, Державна міграційна служба України.
Судом з'ясовано, що питання про скасування дозволу на імміграцію позивача було ініційовано поданням Головного управління Служби безпеки України в Автономній Республіці Крим, яке було надіслано Центральному міжрегіональному управлінню Державної міграційної служби України у місті Києві та Київської області для розгляду та прийняття відповідного рішення.
Як вже зазначалось, оскаржуване рішення про скасування дозволу позивачу на імміграцію в Україну прийняте відповідачем на підставі пунктів 3, 4 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію».
Абзацом другим пункту 21 Порядку №1983 передбачено, що питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
Відповідно до абзацу 1 пункту 22 Порядку №1983 для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Із аналізу наведених норм права слідує, що скасування дозволу на імміграцію можливе лише за наявності визначених Законом №2491-III підстав та на основі складеного обґрунтованого висновку із зазначенням таких підстав для скасування відповідного дозволу.
Згідно з наявного в матеріалах справи висновку за результатами розгляду подання про скасування дозволу на імміграцію в України громадянину Турецької Республіки ОСОБА_1 від 12.06.2023, судом встановлено, що такий висновок не містить мотивованого обґрунтування застосування у даному випадку пунктів 3, 4 частини першої статті 12 Закону №2491-III, якими визначено підстави для скасування відповідного дозволу.
Суд наголошує, що Законом №2491-ІІІ встановлений вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, наявність яких у цій справі відповідачем не доведена.
Суд констатує, що як у висновку за результатами розгляду подання про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Турецької Республіки ОСОБА_1 , так і в оскаржуваному рішенні відповідача, не зазначено жодних конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме позивачем будь-яких протиправних дій на шкоду державній безпеці України, громадському порядку в Україні.
Так, у поданні від 29.05.2023 №76/2/28-113 зазначено, зокрема, таке:
Вжитими перевірочними заходами встановлено, що громадянин Турецької Республіки ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 , де спільно зі своїм братом громадянином Турецької Республіки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , переховували громадянина Турецької Республік ОСОБА_5 ( ОСОБА_6 ), ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженеця м. Шанлиурфа Турецької Республіки, який перебуває у розшуку правоохоронних органів Турецької Республіки за вчинення тяжких злочинів, у зв'язку з чим Генеральним секретаріатом Інтерпол опубліковано червону картку НОМЕР_2 з метою його арешту для подальшої екстрадиції.
21.04.2023 в рамках кримінального провадження № 120220000000520 від 14.06.2022 за ч. 3 ст. 307 КК України, працівниками ГУ НП України спільно з ГУ СБУ в АР Крим, проведено ряд обшуків, під час яких підтверджено та зафіксовано факт переховування Позивачем та ОСОБА_4 громадянина Турецької Республіки ОСОБА_5 ( ОСОБА_6 ).
За період перебування на території України ОСОБА_1 систематично порушує правила перебування в Україні, а саме: не має постійного місця проживання та з метою конспірації постійно його змінює, чим порушує встановлений порядок пересування та зміну місця проживання; з метою незаконної легалізації свого знаходження на території України може використовувати підроблені документи; не будучи працевлаштованим має постійні не встановлені джерела доходів, займається налагодженням корумпованих зв?язків з метою легалізації свого перебування на території України та на даний час є підстави вважати, що його перебування на території України суперечить інтересам національної безпеки або охорони громадського порядку, а також охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні».
У постанові від 17.04.2025 у справі № 420/17661/23 Верховний Суд уважав обґрунтованим урахування ДМС контексту політичної та безпекової ситуації в Україні на момент прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію.
Водночас Верховний Суд наголосив, що подання спеціально уповноважених органів про скасування особі дозволу на імміграцію не містить ознак управлінського рішення з регулюючим впливом на права чи законні інтереси інших суб'єктів права, у зв'язку з чим не може бути самостійним предметом оскарження в порядку адміністративного судочинства, на відміну від рішення органу ДМС.
Тож обґрунтованість такого подання має перевірятися органом ДМС, який на підставі цього подання приймає рішення, яке, водночас, повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, на відповідність яких його і має перевірити адміністративний суд. Також Суд зазначив, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинні перевіряти їх відповідність усім вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС України, а не просто констатувати, що оскаржуване рішення прийняте суб'єктом владних повноважень в межах наданих йому законом повноважень. Цей обов'язок витікає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Суд не бере до уваги посилання відповідача на кримінальне провадження № 120220000000520 у висновку за результатами розгляду подання про скасування дозволу на імміграцію в України громадянину Турецької Республіки ОСОБА_1 від 12.06.2023, оскільки матеріали справи не підтверджують наявності будь-якого процесуального чи іншого правового статусу позивача у зазначеному кримінальному провадженні.
Таким чином, наведений аргумент не може вважатися належною та допустимою підставою для прийняття оскаржуваних рішень.
Окрім того, у ході розгляду справи відповідачем не надано доказів існування вироку суду, яким позивача засуджено за вчинення злочинів, чи постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, де були б встановлені обставини, що мали б для суду преюдиційне значення, або інших належних та допустимих доказів на підтвердження викладених у висновку обставин.
При цьому, суд зазначає, що позивач тривалий час проживає в Україні, маючи міцні сімейні та соціальні зв'язки.
Так, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 01.11.2018 було укладено шлюб, який зареєстрований Дніпровським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві, актовий запит №3062.
Окрім того, суд враховує доводи позивача стосовно того, що оскаржувані рішення були прийняті без його участі, чим порушено його право на надання пояснень та подання доказів на спростування звинувачень.
У постанові від 17.04.2025 у справі №420/17661/23 Верховний Суд, аналізуючи положення Порядку №1983, зазначив, що особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності. Тож не запрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом.
Рішення ДМС як суб'єкта владних повноважень повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, розуміння змісту вимог щодо дотримання яких має бути однаковим для усіх таких суб'єктів, що регулюється іншими нормативно-правовими актами.
Зокрема, якщо йдеться про критерій обґрунтованості рішення ДМС, то таке рішення має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій).
Для цього законодавець у пункті 23 Порядку № 1983 передбачив, що ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі необхідності запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.
Хоча указана норма Порядку №1983 не містить імперативних приписів щодо запитування органом ДМС додаткової інформації чи запрошення іммігранта для надання ним пояснень, проте саме органи ДМС, володіючи дискрецією щодо прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинні визначати потребу в отриманні додаткової інформації, документів тощо чи у наданні іммігрантом пояснень, ураховуючи фактичні обставини, як-от наприклад: довготривале проживання особи в Україні, наявність стійких соціальних зв'язків, сім'ї, роботи, тобто встановлення особи іммігранта. Це дасть змогу визначити чи є необхідність у застосуванні до особи обмеження у вигляді скасування дозволу на імміграцію. Більше того, дослідження такої інформації буде свідчити, що при прийнятті відповідного рішення орган ДМС діяв розсудливо, сумлінно та обґрунтовано.
Згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 18.04.2018 у справі № 820/2262/17, особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.
Тож не запрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.10.2025 у справі №560/5955/23.
Відповідно до частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно зі статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Суд зазначає, що матеріали справи свідчать про те, що на час прийняття оскаржуваних рішень відповідач не мав належних та допустимих доказів наявності вини позивача у діях, описаних у поданні ГУ СБУ в АР Крим від 29.05.2023 №76/2/28-113, який став підставою для прийняття таких рішень.
Стаття 62 Конституції України закріплює принцип презумпції невинуватості, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Зважаючи на те, що відповідачем не надано копій рішень судів, якими позивача визнано винним у вчиненні правопорушень проти національної безпеки України, громадського порядку, а також інших документів, які підтверджують обставини, які зазначені у поданні ГУ СБУ в АР Крим від 29.05.2023 №76/2/28-113, та беззаперечно дають підстави вважати, що дії позивача становлять загрозу національній безпеці України та/або громадському порядку в Україні, суд доходить висновку, що спірні рішення не відповідають критерію обґрунтованості.
При цьому, як було вказано вище, Верховний Суд у постанові від 22.01.2020 у справі №802/1439/17-а виснував, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта, існування яких має підтверджуватися вироком суду, яким особу засуджено за вчинення злочинів, чи постановою про притягнення до адміністративної відповідальності, де були б встановлені обставини, що мали б для суду преюдиційне значення.
Положення статті 8 Конвенції передбачають, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Не допускається втручання органів державної влади у здійснення цього права, крім випадків, коли таке втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Суд враховує, що Європейський Суд з прав людини неодноразово зазначав, що держави мають право контролювати в'їзд і проживання іноземців на своїй території (зокрема, «Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the United Kingdom, від 28.05.1985 року). Конвенція не гарантує право іноземця на в'їзд або проживання в певній країні, і виконуючи своє завдання з підтримання громадського порядку, договірні держави мають право вислати, наприклад, іноземця, засудженого за кримінальні злочини. Однак їхні рішення в цій сфері повинні тією мірою, якою вони можуть втручатися в право, захищене пунктом 1 статті 8, відповідати закону і бути необхідними у демократичному суспільстві, тобто бути виправданими нагальною соціальною потребою, і, зокрема, пропорційними переслідуваній меті (рішення у справі «Slivenko v. Latvia», № 48321/99).
У рішенні від 19.09.2024 у справі «Тrapitsyna and Isaeva v. Hungary, заява № 5488/22, ЄСПЛ вказав, що Конвенцію слід читати в цілому та тлумачити таким чином, щоб сприяти внутрішній узгодженості та гармонії між її різними положеннями (див., серед багатьох інших джерел, Маргуш проти Хорватії [ВП], № 4455/10, § 128, ЄСПЛ 2014 (витяги), та А та В проти Норвегії [ВП], № 24130/11 та 29758/11, § 133, 15 листопада 2016 р.). Дотримуючись цього принципу гармонійного тлумачення Конвенції, Суд вважає, що у справах щодо заходів, які впливають на дозвіл на проживання іноземця таким чином, що потенційно може призвести до його або її видворення, процесуальні гарантії, передбачені статтею 8 Конвенції, мають тлумачитися у світлі гарантій, передбачених статтею 1 Протоколу № 7, у відповідній частині (див. Mirzoyan проти Чеської Республіки, №№ 15117/21 і 15689/21, § 82, 16 травня 2024 р.) (п. 55).
Також Суд зауважив, що використання конфіденційних матеріалів може виявитися неминучим, якщо на кону стоїть національна безпека. Тому інколи може виникнути необхідність класифікувати деякі або всі матеріали, що використовуються у провадженнях, що стосуються таких питань, і навіть частини рішень, винесених у них (див. «Раза проти Болгарії», № 31465/08, § 53, 11 лютого 2010 року). Однак, навіть якщо під загрозою стоїть національна безпека, концепції законності та верховенства права в демократичному суспільстві вимагають, щоб заходи, які зачіпають основні права людини, підлягали певній формі змагального провадження перед незалежним органом, уповноваженим розглядати причини рішення та відповідні докази, якщо необхідно, з відповідними процедурними обмеженнями щодо використання секретної інформації. Особа повинна мати можливість оскаржити твердження виконавчої влади про те, що на карту поставлена національна безпека (див. рішення у справі «Еймі та інші проти Болгарії» (Amie and Others v. Bulgaria), № 58149/08, § 92, 12 лютого 2013 р.) (п. 56).
У справах, розглянутих згідно зі статтею 1 Протоколу № 7, у яких національна безпека була підставою для оскаржуваного заходу, Суд постановив, що відповідні іноземці повинні бути поінформовані про відповідні фактичні елементи, які змусили компетентні національні органи вважати, що вони становлять загрозу національній безпеці, і їм повинен бути наданий доступ до змісту документів та інформації, на яку посилаються органи влади, без шкоди для можливості встановлення належним чином обґрунтованих обмежень щодо таких інформацію, якщо це необхідно (див., mutatis mutandis, «Лятифі проти колишньої Югославської Республіки Македонії», № 19017/16, § 35, 17 травня 2018 р.; Мухаммад і Мухаммад проти Румунії [ВП], № 80982/12, §§ 128-29, 15 жовтня 2020 р.; і Мірзоян, згадане вище, § 83) (п. 57).
У зв'язку з цим Суд прийме особливу увагу до відповідності інформації, фактично розкритої іноземцю, як щодо фактичних елементів, що лежать в основі відповідного рішення, так і щодо доступу до змісту документів та інформації, на які посилається орган, який ухвалив це рішення, і, якщо ці документи були засекреченими та недоступними для іноземця, щодо того, наскільки доступ до них був наданий представнику іноземця (цит. Мухаммад і Мухаммад). вище, §§ 151 і 154) (п. 59) .
Незважаючи на те, що оцінка виконавчої влади щодо того, що становить загрозу національній безпеці, природно, матиме значну вагу, незалежний орган повинен мати можливість реагувати у випадках, коли посилання на цю концепцію не має розумної підстави у фактах або розкриває тлумачення «національної безпеки», яке є незаконним або суперечить здоровому глузду та є довільним. За відсутності таких гарантій поліція чи інші державні органи зможуть свавільно посягати на права, захищені Конвенцією (див. Аль-Нашіф проти Болгарії, № 50963/99, § 124, 20 червня 2002 р., та Каушал та інші проти Болгарії, № 1537/08, § 29, 2 вересня 2010 р.) (п. 60).
Враховуючи те, що відповідачем не надано до суду належних та достатніх доказів на підтвердження того, що дії позивача становлять загрозу національній безпеці та/або громадському порядку, документів та інформації, які свідчать про відповідні дії позивача, відомостей про джерела такої інформації, суд приходить висновку, що суб'єктом владних повноважень не доведено, що втручання у права позивача є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Підсумовуючи викладене, суд доходить висновку, що відповідач під час прийняття оскаржуваних рішень, діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені законодавством, необґрунтовано, без урахування всіх обставин, що мають значення для його прийняття, а тому заявлені позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивач сплатив судовий збір у розмірі 1073,60 грн, тому ці витрати слід присудити на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 143, 241-246, 250, 252, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київської області про визнання протиправними та скасування рішень - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 12.06.2023 №644 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Туреччина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 12.06.2023 №644/1 про скасування посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 від 03.06.2022 громадянина Республіки Туреччина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) судові витрати в сумі 1073,60 грн (одна тисяча сімдесят три гривні шістдесят копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (адреса: 02152, місто Київ, вулиця Березняківська, 4-А, код ЄДРПОУ 42552598).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Перепелиця А.М.