м. Вінниця
15 грудня 2025 р. Справа № 120/5444/25
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Томчука А.В., розглянувши письмово в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся в суд з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (далі - ГУ ПФУ у Вінницькій області, відповідач 1), Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (далі - ГУ ПФУ в Харківській області, відповідач 2), в якій просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ПФУ в Харківській області від 20.02.2025 № 025350012808 про відмову у призначенні пенсії;
- зобов'язати ГУ ПФУ у Вінницькій області зарахувати до стажу роботи, що дає право на призначення пенсії за віком періоди роботи на території РФ з 01.01.1992 по 19.11.1993, з 22.10.1992 по 18.12.1995, з 23.04.1997 по 04.09.1997; періоди здійснення підприємницької діяльності з 01.01.2003 по 01.07.2010 та призначити пенсію за віком з 22.01.2025.
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що 13.02.2025 він звернувся до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за віком. Разом з тим, відповідач 2 рішенням від 20.02.2025 № 025350012808 відмовив заявнику у призначенні пенсії за віком у зв'язку із відсутністю у ОСОБА_1 необхідного страхового стажу, підтвердженого у встановленому законом порядку. Також позивач зауважує, що із розрахунку його страхового стажу (Форма РС-право) вбачається, невірне зарахування періодів здійснення ним підприємницької діяльності.
Позивач не погоджується з таким рішенням суб'єкта владних повноважень, тому за захистом своїх прав та охоронюваних інтересів звернувся з цим позовом до суду.
Ухвалою від 28.04.2025 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, вирішено її розгляд здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Встановлено відповідачам строк для подачі відзиву на позовну заяву.
29.04.2025 на адресу суду від ГУ ПФУ в Харківській області надійшов відзив на позовну заяву. У відзиві представник відповідача 2 заперечила щодо задоволення позовних вимог, наголосивши при цьому на тих же мотивах та підставах, які слугували відмовою при винесенні оскаржуваного рішення та крім іншого, зазначила, що з 01.01.2023 РФ вийшла з Угоди про гарантії прав держав - учасниць Співдружності Незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення, укладеної 13.03.1992, а як наслідок відсутність правових підстав для зарахування оскаржуваних періодів роботи позивача.
08.05.2025 від ГУ ПФУ у Вінницькій області до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач 1 заперечив щодо задоволення вимог ОСОБА_1 та вказав про наступне.
Відповідно до статті 26 Закону № 1058 право на призначення пенсії за віком мають особи після досягнення 60 років за наявності страхового стажу, зокрема, в період з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років.
За наданими документами Головним управлінням Пенсійного фонду України в Харківській області до страхового стажу позивача частково зараховано періоди трудової діяльності з 25.06.1989 по 19.11.1993 (зараховано з 25.06.1989 по 31.12.191) та не зараховано період з 23.04.1997 по 04.09.1997 згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 , та з 22.10.1992 по 18.12.1998 згідно трудової книжки серії НОМЕР_2 . Страховий стаж становить 27 років 03 місяці 26 днів.
Таким чином, на думку ГУ ПФУ у Вінницькій області, відповідачем 2 прийнято правомірне рішення про відмову в призначенні пенсії ОСОБА_1 , оскільки стаж роботи позивача є недостатнім згідно вимог пенсійного законодавства, а тому право на призначення пенсії - відсутнє.
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).
Дослідивши матеріали адміністративної справи, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
13.02.2025 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до ГУ ПФУ у Вінницькій області із заявою про призначення пенсії за віком.
За наслідками розгляду заяви позивача із врахуванням принципу екстериторіальності, рішенням ГУ ПФУ в Харківській області від 20.02.2025 № 025350012808 ОСОБА_1 відмовлено у призначенні пенсії за віком у зв'язку із недостатністю необхідного страхового стажу (32 роки), визначеного статтею 26 Закону № 1058.
За результатами розгляду документів, доданих до заяви, відповідач 2 звертаємо увагу, що з 01.01.2023 Російська Федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року. Пенсії громадянам, які проживали/працювали на території російської федерації, призначаються на умовах, визначених Законом України від 09 липня 2003 року № 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". При цьому до страхового стажу зараховуються періоди роботи (служби) на території РСФСР по 31 грудня 1991 року
Частково зараховує період з 25.06.1989 по 19.11.1993 (зараховано з 25.06.1989 по 31.12.1991), не зараховано період з 23.04.1997 по 04.09.1997, згідно записів в трудовій книжці НОМЕР_3 , з 22.10.1992 по 18.12.1998, згідно трудової книжки НОМЕР_2 , оскільки це робота в РФ.
Не погоджуючись з таким рішенням, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Визначаючись щодо заявлених вимог в контексті цієї спірної ситуації, суд керується та виходить з наступного.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначені Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 № 1058-IV (далі - Закон № 1058).
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 8 Закону № 1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом (частина 4 статті 24 Закону № 1058-IV).
Статтею 26 Закону № 1058-IV передбачено, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року. Починаючи з 1 січня 2018 року, право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років, мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року.
Відповідно до статті 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 № 1788-XII основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Аналогічні за змістом норми містить і Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637.
Відповідно до пункту 1 Порядку основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Приписами пункту 3 Порядку № 637 встановлено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Системний аналіз наведених вище положень дає змогу дійти висновку, що надання уточнюючої довідки підприємства, установи або організації, з метою визначення права на пенсію на пільгових умовах або за вислугу років, необхідне лише у двох випадках: за відсутності трудової книжки як такої або необхідних записів у ній.
Відповідно до записів трудової книжки серії НОМЕР_3 та трудової книжки серії НОМЕР_2 позивач працював на території Російської Федерації:
з 25.06.1989 по 19.11.1993 водій II класу в індивідуальному приватному підприємстві "КАЗ";
з 22.10.1992 по 18.12.1995 керівник індивідуального приватного підприємства "Наказнюк";
з 23.04.1997 по 04.09.1997 прийнятий на роботу електрогазозварником III розряду в індивідуальному приватному підприємстві "КАЗ" .
При цьому, варто наголосити на тому, що вказані вище, трудові книжки містять всі необхідні записи про роботу позивача у спірні періоди і такі записи є належним доказом підтвердження трудового стажу ОСОБА_1 .
Крім того, відповідач 2 не ставить під сумнів щодо достовірності трудової книжки та внесених до них записів про періоди трудової діяльності позивача на території РФ.
Єдиною підставою для неврахування до страхового стажу періодів роботи на території Російської Федерації слугувала обставина, що РФ вийшла з Угоди про гарантії прав держав - учасниць Співдружності Незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення, укладеної 13.03.1992.
Оцінюючи відмову позивачу у призначенні пенсії, суд зазначає, що законодавство про пенсійне забезпечення в силу вимог ч. 1 ст. 4 Закону № 1058-IV базується на Конституції України та складається, серед іншого, з міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до частини 2 статті 4 Закону № 1058-IV якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.
Законом України від 11.07.1995 за № 290/95-ВР ратифіковано Угоду про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів, укладену в рамках Співдружності Незалежних Держав і підписану від імені Уряду України у м. Москві 15.04.1994 (Угода від 15.04.1994).
Відповідно до статті 4 цієї Угоди кожна зі Сторін визнає (без легалізації) дипломи, свідоцтва про освіту, відповідні документи про надання звання, розряду, кваліфікації та інші неодмінні для провадження трудової діяльності документи і завірений у встановленому на території Сторони виїзду порядку переклад їх державною мовою Сторони працевлаштування або російською мовою. Трудовий стаж, зокрема стаж на пільгових підставах і за спеціальністю, взаємно визнається Сторонами. У разі остаточного виїзду трудівника-мігранта зі Сторони працевлаштування роботодавець (наймач) видає йому довідку або інший документ, який містить відомості про тривалість роботи та заробітну плату помісячно.
Питання пенсійного забезпечення працівників і членів їхніх сімей, згідно зі ст. 9 цієї Угоди, регулюються Угодою про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 або (і) двосторонніми угодами.
Приписами пункту 2 і 3 статті 6 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 (Угода від 13.03.1992) визначено, що для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсію на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав - учасниць Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набуття чинності цією Угодою.
Обчислення пенсій проводиться з заробітку (доходу) за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу. У разі, якщо в державах - учасницях Угоди запроваджена національна валюта, розмір заробітку (доходу) визначається виходячи з офіційно встановленого курсу на момент призначення пенсії.
Відповідно до статті 11 Угоди від 13.03.1992, необхідні для пенсійного забезпечення документи, видані у належному порядку на території держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав і держав, що входили до складу СРСР або до 01.12.1991, приймаються на території держав - учасниць Співдружності без легалізації.
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.2022 за № 1328 Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, прийнято рішення про вихід з цієї Угоди, вчиненої 13.03.1992 у м. Москві; доручено Міністерству закордонних справ України в установленому порядку повідомити депозитарію про вихід з цієї Угоди.
Листом Міністерства закордонних справ України від 29.12.2022 за № 72/14-612-108210 повідомлено Міністерство юстиції України, що після письмового повідомлення Виконавчого комітету Співдружності Незалежних Держав про рішення української сторони вийти з Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої 13.03.1992 у м. Москва, зазначений міжнародний договір України припинить свою дію для України 19.06.2023.
З огляду на визначені наслідки припинення дії міжнародного договору України суд висновує, що денонсація Угоди від 13.03.1992 та Угоди від 14.01.1993 означає, що вказані Угоди припинили породження зобов'язань для сторін у майбутньому, але не впливає на права, зобов'язання або юридичне становище учасників цих Угод, які виникли в результаті її виконання, - вони зберігаються і після припинення зазначених Угод.
Верховний Суд у постанові від 17.09.2024 у справі № 580/3576/22 вказав, що не зважаючи на вихід України з Угоди, пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, що виникли відповідно до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили і в разі виходу із Угоди держави-учасниці, на території якої вони проживають (ст. 13 Угоди).
Відтак, Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 та Угода між Урядом України і урядом Російської Федерації Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн від 14.01.1993 підлягають застосуванню при призначенні пенсії позивачу, оскільки вказані Угоди були чинними на час роботи позивача в Росії і позивач мала легітимні очікування щодо її пенсійного забезпечення.
Таким чином стаж, набутий на території будь-якої з держав - учасниць, та заробіток (дохід) за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу, враховуються при встановленні права на пенсію і її обчисленні.
Крім того, приписами абзацу 2, 3 статті 6 Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн від 14.01.1993, визначено, що трудовий стаж, включаючи стаж, який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв'язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визначається Сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність.
Отже, Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 підлягає врахуванню при зарахуванні спірного стажу роботи позивача в РФ, оскільки вказана Угода була чинною на момент виникнення спірних правовідносин.
Відтак припинення участі Російської Федерації в Угоді, так само як і постанова Кабінету Міністрів України від 29.11. 2022 № 1328 "Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення" не є підставою для відмови в зарахуванні до страхового стажу позивача періоду його роботи з 01.01.1992 по 19.11.1993, з 22.10.1992 по 18.12.1995, з 23.04.1997 по 04.09.1997 в РФ, адже такий стаж набутий позивачем до прийняття відповідних рішень.
Окремо суд також звертає увагу на те, що відповідач 2 не надав жодного доказу в обґрунтування того, що відмовляючи у призначенні пенсії він діяв обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, добросовісно, тобто з забезпеченням усіх прав особи. Рішення не є пропорційним з огляду на те що воно порушує баланс між несприятливими наслідками для реалізації конституційного права позивача на соціальний захист (ст. 46 Конституції України) і цілями на які, врешті, спрямоване це рішення.
З огляду на встановлені обставини, на переконання суду, ГУ ПФУ в Харківській області, приймаючи оскаржене рішення про відмову у призначенні позивачу пенсії від 20.02.2025 № 025350012808 діяв у супереч вимог, вказаних вище норм законів, що спричинило порушення права позивача на соціальний захист та отримання пенсійних виплат. Відтак, вказане рішення є протиправним та підлягає скасуванню.
Водночас у позовній заяві позивач порушує питання щодо зарахування до страхового стажу періоду здійснення ним підприємницької діяльності з 01.01.2003 по 01.07.2010.
З цього приводу суд зазначає, що в оскаржуваному рішенні відповідач 2 не надав правової оцінки відповідним періодам та не встановив обставин, які мають значення для вирішення питання щодо можливості їх зарахування до страхового стажу. У зв'язку з цим суд позбавлений можливості встановити, чи подавалися до пенсійного органу копії документів, долучені позивачем до матеріалів справи відповідно до переліку додатків до позовної заяви, для підтвердження обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги. Відповідно, у матеріалах справи відсутні докази того, що зазначені документи були подані позивачем під час звернення із заявою про перерахунок пенсії та зарахування вказаного періоду підприємницької діяльності до страхового стажу.
За таких обставин, надані позивачем у межах цього судового провадження копії документів на підтвердження сплати страхових внесків за період здійснення ним підприємницької діяльності з 01.01.2003 по 01.07.2010 не можуть бути предметом первісної оцінки суду, оскільки їх дослідження та встановлення відповідних обставин належить до компетенції пенсійного органу та може бути здійснене ним під час повторного звернення позивача.
Таким чином, суд констатує, що ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідною вимогою за відсутності фактичного спору з відповідачем щодо зарахування зазначеного періоду підприємницької діяльності до страхового стажу.
Відтак, позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.
Визначаючись щодо вимог зобов'язального характеру в частині призначення пенсії ОСОБА_1 , суд враховує наступне.
Конституційний Суд України у п. 3.4 Рішення від 18.06.2007 № 4-рп/2007 зазначив, що неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави.
У рішеннях Конституційного Суду України підкреслюється, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за ст.22 Конституції України не допускається (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 № 8-рп/99, від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 17.03.2004 № 7-рп/2004).
Конституційне та законодавче регулювання захисту прав і свобод людини узгоджується із міжнародно-правовими актами, а саме Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція), яка була ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства.
ЄСПЛ у п.п.52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у світлі практики Суду. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу якості закону, передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника. Таким чином, у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
У постанові Верховного суду від 06.03.2019 по справі № 1640/2594/18 судом зазначено, що згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це комплекс прав і зобов'язань представників влади як на державному, так і на регіональному рівнях, у тому числі представників суспільства, яких уповноважили діяти від імені держави чи будь-якого органу місцевого самоврядування, що мають можливість надати повного або часткового визначення і змісту, і виду прийнятого управлінського рішення.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Суд зауважує, що у випадку, коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов'язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення) з урахуванням встановлених судом обставин, оскільки адміністративний суд не вправі перебирати на себе повноваження суб'єкта публічної адміністрації, реалізуючи за нього процедурні дії, ухвалювати рішення чи проводити адміністративну процедуру.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
При цьому, згідно з частиною четвертою статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
За приписами вказаної норми у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб'єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Отже, зобов'язання судовим рішенням суб'єкта владних повноважень до вчинення конкретних дій (прийняття конкретних рішень) можливе, за загальним правилом, лише за умови почергового встановлення судом двох обставин: позивач на момент звернення до відповідного суб'єкта владних повноважень забезпечив виконання всіх без винятку вимог закону для отримання конкретного рішення; зобов'язання суб'єкта владних повноважень розглянути повторно звернення позивача з урахуванням висновків суду є недоцільним (об'єктивно встановлено безальтернативність рішення суб'єкта владних повноважень, яке може бути прийняте за встановлених судом обставин у конкретній справі).
Відтак, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.
Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Разом з тим, суд зауважує таке.
У справі, яка розглядається, суд встановив, що для прийняття рішення за результатами поданої позивачем заяви за принципом екстериторіальності структурним підрозділом пенсійного органу визначено ГУ ПФУ в Харківській області, рішенням якого позивачу відмовлено в призначені пенсії за віком.
Оскільки призначення, перерахунок та виплата пенсії є дискреційними повноваженнями пенсійного органу, суд дійшов висновку, що з метою захисту порушеного права позивача слід зобов'язати ГУ ПФУ в Харківській області, як орган, який за принципом екстериторіальності уповноважений на вирішення питання щодо призначення ОСОБА_1 пенсії за віком, повторно розглянути заяву позивача від 13.02.2025 та прийняти відповідне рішення з врахуванням висновків суду.
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з нормами частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ст. 90 КАС України).
Перевіривши обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єктів владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій, суд приходить до переконання, що заявлений позов по суті належить задовольнити частково, водночас обравши при цьому правильний і найбільш ефективний спосіб захисту порушених прав позивача, незалежно від того формулювання позовних вимог, що наведене у позовній заяві.
Судові витрати підлягають розподілу відповідно до положень частини 3 статті 139 КАС України.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 20.02.2025 № 025350012808.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 періоди роботи з 01.01.1992 по 19.11.1993, з 22.10.1992 по 18.12.1995, з 23.04.1997 по 04.09.1997.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 13.02.2025 про призначення пенсії за віком, відповідно до частини 1 статті 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та прийняти рішення з урахуванням правових висновків суду, висловлених за наслідками розгляду цієї справи.
В задоволенні решти вимог, - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 , сплачений судовий збір в сумі 605,60 грн (шістсот п'ять грн 60 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 );
Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (вул. Зодчих, 22, м. Вінниця, 21005, код ЄДРПОУ 13322403);
Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області (майдан Свободи, Держпром, 3 під., 2 поверх, м. Харків, 61022, код ЄДРПОУ 14099344).
Повний текст рішення складено та підписано суддею 15.12.2025.
Суддя Томчук Андрій Валерійович