Провадження № 22-ц/803/11560/25 Справа № 211/2612/25 Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко С. В. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.
16 грудня 2025 року м.Кривий Ріг
Справа № 211/2612/25
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Зубакової В.П.
суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О.
секретар судового засідання - Дяченко Д.П.
сторони:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідач - малолітній ОСОБА_2 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, у порядку спрощеного позовного провадження, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 на рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01 жовтня 2025 року, яке ухвалено суддею Ткаченко С.В.у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 01 жовтня 2025року, -
У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до малолітнього ОСОБА_2 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Служба у справах дітей виконкому Довгинцівської районної у місті ради, про стягнення вартості частки у спільній сумісній власності, припинення права власності на частку у спільній частковій власності.
В обґрунтування позову зазначила, що, на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом № 1-212 від 02 березня 2021 року, позивачка є власницею 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , а на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом № 1-213 від 02 березня 2021 року - 1/2 частки автомобіля марки Renault моделі Trafic 2003 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 .
Власником інших 1/2 частки квартири та 1/2 частки автомобіля є відповідач ОСОБА_2 .
Указані автомобіль та квартира є неподільними речами, тому вона направляла на адресу відповідача листи з пропозицією виплатити їй грошову компенсацію вартості її часток у квартирі та автомобілі. Однак відповіді не отримала.
Позивачка вважає, що майно, яке перебуває у їх частковій з відповідачем власності, може бути поділено між ними, оскільки відповідач, як малолітня дитина, набуде право власності на весь об'єкт рухомого та нерухомого майна, що дасть йому можливість безперешкодно користуватися своєю власністю, а вона на підставі частини 2 статті 364 ЦУ України має право на одержання від відповідача, як іншого співвласника, грошової компенсації вартості її частки в майні.
Посилаючись на вищевикладене, позивачка просила суд: стягнути з відповідача 185 750,00 грн. компенсації вартості належної їй 1/ 2 частки квартири АДРЕСА_1 та 118 050,00 грн. компенсації вартості 1/2 частки автомобіля марки Renault моделі Trafic 2003 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , припинивши її право власності на 1/ 2 частку вказаного нерухомого та рухомого майна, визнавши право власності на вказані частки за відповідачем.
Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01 жовтня 2025 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що правильно виклавши у рішенні суду обставини справи та зміст позовних вимог, суд застосував норми матеріального права, які не підлягали застосуванню, та зробив невідповідні обставинам справи висновки.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд безпідставно послався на положення статті 177 СК України, адже позов не містить вимог щодо поділу майна або виділу частки їз майна, а також жодним чином не впливає на наявні у малолітньої особи майнові права.
Судом не враховано, що присудження позивачці грошової компенсації за належну їй частку у сіпльному майні, дозволить малолітній дитині набути право власності на все майно вцілому.
При цьому, суд поставив вирішення спору у залежність від бажання або небажання законного представника виплатити грошову компенсацію, що є незаконним, оскільки платежоспроможність відповідача не має правового значення для вирішення даного спору.
Крім того, вказує на те, що, ані законний представник ОСОБА_3 , ані третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Служба у справах дітей виконкому Довгинцівської районної у місті ради, участі у судовому засіданні не приймали, відзив на позов не надавали, що фактично свідчить про відсутність у них заперечень проти задоволення позову.
Наголошує на тому, що суд безпідставно послався на відсутність згоди органу опіки та піклування, оскільки третя особа взагалі ніяких пояснень не надавала та виділ або поділ майна не були предметом спору.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду, в судове засідання не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили, що (у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України) не перешкоджає розглядові справи.
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.
У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов'язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.
Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , на підставі свідоцтв про право власності на спадщину за законом від 02 березня 2021 року, є співвласниками квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та співвласниками автомобіля марки Renault моделі Trafic 2003 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 - кожному належить по 1/ 2 частці спадкового майна (а.с. 7-10 - копії витягів, свідоцтв)
На час розгляду справи спадкоємці, як співвласники спадкового майна, що є у спільній частковій власності, не виділили (поділили) у натурі свою частку, ані в добровільному, ані в судовому порядку.
Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 посилається на відсутність домовленості між сторонами щодо поділу спірного спадкового майна в натурі, тому просить на підставі частини другої статті 364 ЦК України, стягнути з відповідача, як співвласника іншої частки рухомого та нерухомого майна, грошову компенсацію вартості її частки у цьому майні.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що сторони по справі є частковими співвласниками різних самостійних об'єктів (квартири та автомобіля) і не досягли згоди щодо їх поділу в натурі, а у разі існування спору щодо поділу майна між співвласниками, вирішити питання про поділ та компенсацію одній із сторін вартості майна в натурі це обов'язок суду, про що зазначено Верховним Судом у постанові від 24 червня 2021 року у справі № 219/13376/17 (провадження № 61-22150св19) та у постанові від 02 лютого 2024 року у справі № 524/8320/21 (провадження № 61-14943св23).
Разом з тим, позовні вимоги пред'явлено до малолітнього власника частки рухомого та нерухомого майна, а неповнолітні діти не несуть повної цивільної відповідальності за свої дії та зобов'язання та їх майно, включаючи частки у майні, що належить до їхньої власності, але управління цим майном здійснюють їхні батьки або інші законні представники за обов'язковою згодою органу опіки та піклування.
Ураховуючи належність частки спадкового майна малолітній особі та відсутність згоди органу опіки та піклування на вчинення дій щодо виділу нерухомого майна, як і відсутність згоди законного представника на вчинення таких дій, суд дійшов висновку про неможливість стягнути з малолітньої особи (хоч і в особі законного представника) вартості половини належного позивачці спадкового майна.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Так, згідно зі ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно ч. 3 ст. 319 ЦК України усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Відповідно до ч. 1 ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
У пунктах 1-3 частини першої статті 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим.
Статтею 364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.
Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється.
Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.
Таким чином, у випадку, коли один із співвласників погодився отримати грошову компенсацію замість своєї частки в спільному майні, а інша сторона не погодилася її добровільно виплачувати з будь-якої причини, зацікавлений в одержанні замість своєї частки у майні грошової компенсації співвласник звертається до суду із позовом на підставі статті 364 ЦК України.
Аналогічні висновки закріплено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 квітня 2020 року у справі № 521/2993/13-ц.
Отже, співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що сторони по справі є частковими співвласниками різних самостійних об'єктів (квартири та автомобіля) і не досягли згоди щодо їх поділу в натурі, а у разі існування спору щодо поділу майна між співвласниками, вирішити питання про поділ та компенсацію одній із сторін вартості майна в натурі це обов'язок суду, про що зазначено Верховним Судом у постанові від 24 червня 2021 року у справі № 219/13376/17 (провадження № 61-22150св19) та у постанові від 02 лютого 2024 року у справі № 524/8320/21 (провадження № 61-14943св23).
Разом з тим, відповідач ОСОБА_2 є малолітнім.
Згідно з п. 1 ст. 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20.11.1989 р., ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 р. №789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Стаття 27 Конвенції «Про права дитини» дає кожній дитині право на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно статті 177 СК України, батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження.
Батьки зобов'язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах.
Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси.
Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування: вчиняти правочини щодо: відчуження (у тому числі шляхом міни або внесення (передачі) до статутного (складеного) капіталу (пайового фонду) юридичної особи чи як вступного, членського та/або цільового внеску члена кооперативу), поділу, виділу нерухомого майна, об'єкта незавершеного будівництва, майбутнього об'єкта нерухомості, іншого цінного майна, зокрема транспортних засобів, власником якого є малолітня дитина. Дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло.
Згідно з пунктом 4 статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування.
Отже, вчинення будь-яких дій щодо майна, належного на праві власності малолітньої дитини, потребує попереднього дозволу органу опіки та піклування.
ОСОБА_1 просить суд стягнути з малолітнього відповідача ОСОБА_2 , як співвласника іншої частки рухомого та нерухомого майна, грошову компенсацію вартості її частки у цьому майні, на підставі частин другої статті 364 ЦК України, якою передбачено, що компенсація сплачується виключно у випадку, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим.
Тобто, у даному випадку, вчинення дій, визначених статтею 364 ЦК України, щодо майна співвласником якого є малолітня дитини можливе лише за наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування.
Позивачкою ОСОБА_4 , ані до суду першої інстанції, ані до суду апеляційної інстанції, не надано дозволу органу опіки та піклування з цього питання, як і не заявлено відповідного клопотання про витребування такої згоди судом.
За таких обставин, ураховуючи належність частки спадкового майна малолітній особі та відсутність згоди органу опіки та піклування на вчинення дій щодо виділу нерухомого майна, як і відсутність згоди законного представника на вчинення таких дій, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про неможливість стягнути з малолітньої особи (хоч і в особі законного представника) вартості половини належного позивачці спадкового майна.
Доводи апеляційної скарги зводяться до суб'єктивного тлумачення позивачкою норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилання на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01 жовтня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному поряду безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 16 грудня 2025 року.
Головуючий:
Судді: