ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
17.12.2025Справа № 910/12069/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи №910/12069/25
За позовом Державного науково-дослідного інституту технологій кібербезпеки та захисту інформації
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Інкос Лайн»
про стягнення 41160,00 грн
Без повідомлення (виклику) учасників справи
Державний науково-дослідний інститут технологій кібербезпеки та захисту інформації (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Інкос Лайн» (далі - відповідач) про стягнення 41160,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач в порушення взятих на себе зобов'язань за договором про закупівлю товару за державні кошти №103/24В від 23.07.2024 несвоєчасно поставив обумовлений договором товар, у зв'язку з чим позивачем заявлено до стягнення пеню у розмірі 41160,00 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.10.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №910/12069/25 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та встановлено учасникам справи строк на подачу заяв по суті спору.
16.10.2025 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Товариства з обмеженою відповідальністю «Інкос Лайн» надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти позову, вказавши, що даний позов є таким, що поданий передчасно, а розрахована та заявлена до стягнення пеня є надмірною. Відповідач наголошує, що затримка у поставці товару відбулася з вини виробника обладнання через значні строки його виготовлення з огляду на специфічну комплектацію обладнання та необхідність ретельного налаштування, до того ж причиною затримки у поставці товару була вимушена зміна логістики під час перетину державного кордону України, з огляду на існування значних черг та блокування кордону з боку Польщі. Поміж тим, відповідач наголосив, що поставка обумовленого обладнання поза межами встановленого договором строку не спричинила позивачу будь-яких збитків, оскільки договором передбачена післяплата та зауважив на тому, що позивач в порушення розділу 9 договору не дотримався обов'язкового претензійного порядку врегулювання спору чим порушив умови договору та фактично передчасно звернувся до суду з даним позовом. Враховуючи наведені доводи, відповідач з посиланням на положення статті 551 Цивільного кодексу України просив суд зменшити розмір заявленої до стягнення пені до 1000,00 грн.
21.10.2025 року через відділ діловодства суду від Державного науково-дослідного інституту технологій кібербезпеки та захисту інформації надійшла відповідь на відзив, у якій позивач проти доводів наведених у відзиві заперечив та вказав, що за умовами спірного договору відповідачу було встановлено строк поставки понад 4 місяці, а доводи наведені відповідачем в якості несприятливих обставин, які, на його думку, завадили здійснити своєчасно поставку обумовленого договором обладнання, не підтверджені жодними доказами. Також позивач заперечив проти доводів відповідача на порушення розділу 9 договору в частині досудового врегулювання спору, оскільки він неодноразово засобами поштового та електронного зв'язку звертався до відповідача з метою досудового врегулювання спору.
27.10.2025 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Товариства з обмеженою відповідальністю «Інкос Лайн» надійшли заперечення, в яких відповідач заперечив проти долучення до матеріалів справи доказів долучених позивачем до відповіді на відзив, з огляду на порушення порядку їх подання, визначеного статтею 80 Господарського процесуального кодексу України. Також відповідач зауважив на відсутності належних повноважень у відправника електронних звернень на представлення інтересів позивача перед відповідачем і вказані звернення були адресовані попередньому керівнику товариства, який на момент направлення звернень вже не виконував обов'язки директора, крім того такі звернення не були підписанні з використанням ЕЦП, що свідчить про сумнівність в офіційності таких електронних листів, відповідач також зауважив, що умовами договору не передбачалась можливість здійснення офіційного листування засобами електронного листування.
У частині 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.
Дослідивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору, Господарський суд міста Києва, -
23.07.2024 року між Державним науково-дослідним інститутом технологій кібербезпеки та захисту інформації (далі - покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Інкос Лайн» (далі - продавцем) було укладено договір про закупівлю товару за державні кошти №103/24В (далі - договір), предметом якого за умовами пункту 1.1 є обов'язок продавця продати покупцю товар спеціального призначення: лабораторний стенд (далі - товар), а покупець зобов'язується придбати товар на умовах, визначених цим договором.
Відповідно до пункту 1.2 договору найменування, ціна та загальна кількість товару, що є предметом закупівлі за цим договором визначаються у специфікації на товар (далі - специфікації), що додається до договору і є його невід'ємною частиною (додаток №1).
За умовами пункту 1.3 договору покупець здійснює оплату товару відповідно до умов, визначених цим договором, за рахунок коштів загального фонду державного бюджету, КПКВК - 6641020 «Розвиток і модернізація Державної системи спеціального зв'язку та захисту інформації», КЕКВ 2260.20 - 2940000,00 грн, у тому числі ПДВ за ставкою 20% - 490000,00 грн, відповідно до СЗС ДК 021:2015 код 38970000-5 дослідницькі, випробувальні та науково-технічні симулятори.
Згідно пунктів 3.1, 3.2 договору ціна цього договору становить 2940000,00 грн (два мільйона дев'ятсот сорок тисяч гривень 00 копійок), у тому числі ПДВ за ставкою 20% - 490000,00 грн (чотириста дев'яносто тисяч гривень 00 копійок). В ціну за одиницю товару включаються всі витрати з урахуванням податків і зборів, що сплачуються або мають бути сплачені.
Пунктом 4.1 договору встановлено, що розрахунки між продавцем та покупцем здійснюються відповідно до видаткової накладної, пред'явленої продавцем, шляхом оплати вартості фактично отриманого товару протягом 10 (десяти) робочих днів після його отримання, але в будь-якому разі після надходження коштів з Державного бюджету України на зазначені цілі.
Строк поставки товару: до 05.12.2024 року. Поставка товару - повністю за рахунок продавця (пункт 5.1 договору).
Відповідно до пункту 7.1 договору у разі невиконання або неналежного виконання однією зі сторін умов цього договору, винна сторона відшкодовує іншій стороні заподіяні таким невиконанням або неналежним виконанням збитки в порядку, передбаченому законодавством України.
За умовами пункту 7.3 договору за порушення строків виконання зобов'язання з продавця стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товару за кожен день прострочення, а за прострочення понад 30 (тридцять) днів - додатково стягується штраф у розмірі 7 (семи) відсотків від вказаної вартості товару.
Згідно пункту 9.1 договору сторони вживатимуть усіх заходів для того, щоб розв'язувати усі спори та розбіжності, які виникли за цим договором, шляхом переговорів та консультацій.
Якщо в ході переговорів не вдається досягти згоди, стороною оформляється письмова претензія, що надсилається на адресу іншої сторони. Сторона зобов'язується протягом 30 (тридцяти) діб розглянути таку претензію та, у разі згоди, прийняти її (пункт 9.2 договору).
Пунктом 9.3 договору встановлено, що у випадку, коли сторони не досягли згоди, а претензія відхилена, спір вирішується у судовому порядку.
Цей договір набуває чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 20 грудня 2024 року, та згідно умов Постанови Кабінету Міністрів України від 12.10.2022 №1178 «Про затвердження особливостей здійснення публічних закупівель товарів, робіт і послуг для замовників, передбачених Законом України "Про публічні закупівлі", на період дії правового режиму воєнного стану в Україні та протягом 90 днів з для його припинення або скасування», а в частині виконання зобов'язань до повного їх виконання (пункт 11.1 договору).
У якості додатку №1 до договору про закупівлю товару за державні кошти №103/24В від 23.07.2024 (далі - додаток №1) сторони погодили специфікацію на товар, визначили державний класифікатор, найменування товару, одиницю вимірювання, кількість та вартість з урахуванням ПДВ. Загальна вартість товару, відповідно до специфікації на товар, складає 2940000,00 грн (два мільйона дев'ятсот сорок тисяч гривень 00 копійок), у тому числі ПДВ за ставкою 20% - 490000,00 грн (чотириста дев'яносто тисяч гривень 00 копійок).
Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов договору, відповідачем 20.12.2024 року було поставлено позивачу обумовлений договором та специфікацією товар (обладнання) на загальну вартість 2940000,00 грн з ПДВ, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією видаткової накладної №222 від 20.12.2024.
У свою чергу, позивач виконуючи власні зобов'язання за договором, сплатив на користь відповідача вартість поставленого товару (обладнання) в сумі 2940000,00 грн, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією платіжної інструкції №1376 від 20.12.2024.
Враховуючи те, що відповідач прострочив строк поставки товару за спірним договором, 05.06.2025 року з метою досудового врегулювання спору Державний науково-дослідний інститут технологій кібербезпеки та захисту інформації направив на адресу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інкос Лайн» претензію №24/16-948, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями опису вкладення у цінний лист №0314200081611 від 05.06.2025 та фіскальним чеком АТ «Укрпошта» №0314200081611 від 05.06.2025. У вказаній претензії, позивач просив відповідача сплатити пеню у розмірі 41160,00 грн, у зв'язку з простроченням поставки товару згідно умов укладеного договору.
Втім, вказана претензія була залишена відповідачем без відповіді та задоволення, що і стало підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.
Стаття 509 Цивільного кодексу України визначає, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до статей 11, 629 Цивільного кодексу України договір є однією з підстав виникнення зобов'язань та є обов'язковим для виконання сторонами.
Зобов'язання, в силу вимог статей 526, 525 Цивільного кодексу України, має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки, а відповідно до частини 1 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Так, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.
Приписами частини 1 статті 664 Цивільного кодексу України встановлено, що обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.
Згідно статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до пункту 5.1 договору строк поставки товару: до 05.12.2024 року. Поставка товару - повністю за рахунок продавця.
Частина 2 статті 193 Господарського кодексу України, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, встановлює, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.
Порушенням зобов'язання, у відповідності до ст. 610 Цивільного кодексу України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Статтею 612 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Отже, відповідач з урахуванням положень статті 530 Цивільного кодексу України та пункту 5.1 укладеного договору, повинен був поставити обумовлений договором та специфікацією товар (обладнання) у строк до 05.12.2024 включно.
Втім, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, відповідач поставивши товар 20.12.2024, згідно видаткової накладної №222 від 20.12.2024, фактично допустив прострочення поставки товару на 14 календарних днів.
Статтею 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов'язання, настають наслідки, передбачені договором або законом, в тому числі, сплата неустойки. Приписами ст. 230 Господарського кодексу України, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, також встановлено, що у разі порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання, він зобов'язаний сплатити штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойка, пеня, штраф).
За умовами пункту 7.3 договору за порушення строків виконання зобов'язання з продавця стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товару за кожен день прострочення, а за прострочення понад 30 (тридцять) днів - додатково стягується штраф у розмірі 7 (семи) відсотків від вказаної вартості товару.
Відтак, оскільки відповідач допустив порушення строків поставки товару, на підставі наведених вище норм чинного законодавства та п. 7.3 договору, позивачем нараховано та заявлено до стягнення пеню у розмірі 41160,00 грн за період з 06.12.2024 по 19.12.2024.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені, суд дійшов висновку про його обґрунтованість, вірність та відповідність фактичним обставинам справи і нормам чинного законодавства, тому вимоги позивача в цій частині підлягають задоволенню.
Разом з цим, відповідач у відзиві на позовну заяву заявив клопотання про зменшення розміру пені до 1000,00 грн.
Главою 24 Господарського кодексу України загальні засади відповідальності учасників господарських відносин врегульовано таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Тож справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності.
За частиною другою статті 216 Господарського кодексу України застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими: потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі; у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції (частина третя статті 216 Господарського кодексу України).
За частинами першою та другою статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного виконання зобов'язання. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов'язань.
Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 Цивільного кодексу України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.
Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
Зокрема, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Наприклад, такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549-552 Цивільного кодексу України. Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити.
Так, відповідно до частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Згідно з частиною 1 статті 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Аналіз приписів статей 551 Цивільного кодексу України, 233 Господарського кодексу України дає підстави для висновку про те, що право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов'язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки; господарський суд повинен надати оцінку поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення. Вирішуючи питання про зменшення розміру штрафних санкцій, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен, зокрема, об'єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причин неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, невідповідності розміру неустойки наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків та інше. При цьому, обов'язок доведення існування обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру заявленої до стягнення суми пені, покладається на особу, яка заявляє відповідне клопотання.
У той же час зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.09.2023 у справі №907/583/22, від11.07.2023 у справі №914/3231/16, від 26.07.2022 у справі №922/2567/21, від 24.05.2022 у справі №910/12996/17. від 19.01.2022 у справі №924/462/21, від 21.11.2019 року в справі № 916/553/19 та від 10.09.2019 року в справі №904/4685/18.
Отже, наявність обставин, які мають істотне значення при вирішенні питання про зменшення розміру санкцій, вирішується судом на підставі аналізу конкретної ситуації.
У питаннях підстав для зменшення розміру неустойки не може бути подібних правовідносин, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій. Законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, і це питання вирішується господарським судом згідно із вимогами статті 86 Господарського процесуального кодексу України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
При цьому, у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки підлягають врахуванню та оцінці на предмет підтвердженості та обґрунтованості як ті підстави для зменшення неустойки, що прямо передбачені законом (частина третя статті 551 ЦК України, стаття 233 ГК України), так і ті, які хоча прямо і не передбачені законом, однак були заявлені як підстави для зменшення розміру неустойки та мають індивідуальний для конкретних спірних правовідносин характер. Категорії «значно» та «надмірно», які використовуються в статті 551 ЦК України та в статті 233 ГК України, є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку, з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов'язання боржником (висновок сформульований в постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі № 916/878/20).
Суд зауважує, що зменшення судом неустойки до певного розміру відбувається із визначенням її у конкретній грошовій сумі, що підлягає стягненню, тоді як переведення зменшуваного розміру неустойки у частки, а відповідно і апелювання у спорах про зменшення розміру неустойки такими категоріями, як частка або процент, на який зменшується неустойка, не відображає об'єктивний стан сукупності обставин, які є предметом судового дослідження при вирішенні питання про зменшення неустойки.
Водночас, слід враховувати, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов'язання з вини кредитора - стаття 616 ЦК України, тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 року у справі №911/2269/22.
Мотивуючи клопотання про зменшення розміру заявленої до стягнення пені, відповідач посилається, зокрема, на затримку у поставці товару, яка відбулася з вини виробника обладнання, через значні строки його виготовлення, з огляду на специфічну комплектацію обладнання та необхідність ретельного налаштування; зміну логістики поставки товару під час перетину державного кордону України, з огляду на існування значних черг та блокування кордону з боку Польщі.
Крім того, відповідач наголошує, що поставка обумовленого обладнання поза межами встановленого договором строку не спричинила позивачу будь-яких збитків, оскільки договором передбачена післяплата і інших доказів на понесення збитків позивач не надає.
Суд зазначає, що неустойка має подвійну правову природу. Вона є водночас способом забезпечення виконання зобов'язання та мірою відповідальності за порушення виконання зобов'язання, завданням якого є захист прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов'язання боржником. Завданням неустойки, як способу забезпечення виконання зобов'язання та міри відповідальності, є одночасно дисциплінування боржника (спонукання до належного виконання зобов'язання) та захист майнових прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов'язання шляхом компенсації можливих втрат, у тому числі у вигляді недосягнення очікуваних результатів господарської діяльності внаслідок порушення зобов'язання. Метою застосування неустойки є в першу чергу захист інтересів кредитора, однак не застосування до боржника заходів, які при цьому можуть призвести до настання негативних для нього наслідків як суб'єкта господарської діяльності. Відтак, застосування неустойки має здійснюватися із дотриманням принципу розумності та справедливості. При цьому законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, і дане питання вирішується судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Дослідивши подане відповідачем клопотання, з урахуванням інтересів обох сторін, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для його задоволення, з огляду на наступне.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності. Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 07.07.2021 у справі №916/2620/20, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 18.11.2019 у справі №902/761/18 та від 23.10.2019 у справі №917/1307/18.
Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") наголошено, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". …Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.12.2020 року у справі №904/1103/20 та від 25.06.2020 року у справі №924/266/18.
Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
В п. 53 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Федорченко та Лозенко проти України" від 20.09.2012 року зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
У даному випадку, відповідач заявляючи клопотання про зменшення розміру пені та наводячи доводи на підтвердження винятковості випадку та наявності істотних обставин для зменшення заявленої до стягнення пені, не надає суду жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували його доводи.
Твердження відповідача про значний час виготовлення товару (обладнання) виробником, за своєю суттю та змістом є неспроможними, оскільки стверджуючи про вказане, відповідач жодним чином не підтвердив винятковості та складності виготовлення такого обладнання по відношенню до інших аналогічних прототипів такого обладнання, які виготовляються заводом виробником, як і не довів тієї обставин, що таке обладнання дійсно потребувало значного часу на перевірку.
Суд виходить з того, що наведені відповідачем у клопотанні обставини не можуть вважатися беззаперечними та встановлювати їх безумовну достовірність, без підтвердження їх належними доказами.
З тих самих підстав, суд не приймає до уваги посилання відповідача на значний строк поставки товару через необхідність зміни логістики поставки товару під час перетину державного кордону України, з огляду на існування значних черг та блокування кордону з боку Польщі, адже стверджуючи про наведене, відповідач не надає жодного доказу, який би підтверджував наведені обставини та їх безпосередній вплив на відповідного перевізника товару.
Відповідач, як юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність на власний ризик, враховуючи принципи закріплені в статті 6 Цивільного кодексу України, взяв на себе відповідні зобов'язання поставити товар по договору у порядку та у строки встановлені ним, а тому об'єктивно усвідомлював усі можливі ризики ведення господарської діяльності та виконання зобов'язань за таким договором.
Приймаючи рішення про зменшення неустойки, суд також повинен виходити із того, що одним із завдань неустойки є стимулювання належного виконання договірних зобов'язань, при цьому надмірне зменшення розміру пені фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов'язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 29.08.2024 у справі № 910/14265/23, від 29.08.2024 у справі № 910/14264/23 та від 24.09.2024 у справі № 915/1037/23 у подібних правовідносинах.
У даному випадку, відповідачем не надано доказів, які б підтверджували наявність юридично значущих обставин для задоволення клопотання про зменшення розміру пені, а відтак суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заявленого клопотання.
Водночас посилання відповідача на відсутність у позивача збитків за несвоєчасну поставку товару не може покладатися в основу зменшення розміру штрафних санкцій як самостійна підстава для їх зменшення, оскільки такий критерій не є визначальним під час оцінки наявності підстав для зменшення неустойки і підлягає оцінці в поєднанні з іншими обставинами, які мають істотне значення в розумінні приписів статті 551 Цивільного кодексу України.
У той же час, відповідач під час розгляду справи не надав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги.
При цьому, суд відхиляє доводи відповідача про порушення позивачем розділу 9 договору, а саме недотримання обов'язкового претензійного порядку врегулювання спору, що зумовило передчасне звернення до суду з даним позовом, оскільки недотримання процедури досудового врегулювання спору, передбаченої договором, не позбавляє суб'єкта господарювання права на звернення до суду за вирішенням господарської спору, а суд відповідно не має права відмовити у вирішенні такого спору, посилаючись на недотримання процедури його досудового врегулювання.
Так, стаття 8 Конституції України закріплює принцип верховенства права, що у розумінні спірних правовідносин, слід розуміти, як не лише формальну відповідність положень договору законам, а й їх відповідність загальним принципам справедливості, добросовісності та розумності.
У рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року №15-рп/2002 зазначено, що обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.
Таким чином, сторона наділена можливістю реалізувати своє право в порядку передбаченому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей господарського процесу, на отримання за договором певної грошової суми, як шляхом пред'явлення досудової вимоги, так і шляхом безпосереднього звернення до суду з відповідним позовом.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 №15-рп/2002 (справа №1-2/2002 про досудове врегулювання спорів) право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав і свобод, у тому числі й судовий. Можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту. Держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
У свою чергу, особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення претензії чи позову (стаття 19 Господарського процесуального кодексу України).
При цьому, суд звертає увагу на те, що позивач не дивлячись на відсутність прямого обов'язку досудового врегулювання спору, звертався до відповідача з претензією №24/16-948 від 05.06.2025, втім вказана претензія була залишена відповідачем без відповіді та задоволення.
Посилання ж відповідача на неотримання вказаної претензії судом не приймаються, оскільки можливість отримання адресатом поштової кореспонденції не залежить від відправника.
Інші доводи наведені відповідачем щодо неналежного здійснення позивачем досудового врегулювання спору суд відхиляє, з огляду на те, що порядок досудового врегулювання спору не є обов'язковим, виходячи з наведених вище положень чинного законодавства.
Водночас, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
Суд також зважає, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони. Лише той факт, що суд окремо та детально не відповів на кожний аргумент, представлений сторонами, не є свідченням несправедливості процесу (рішення ЄСПЛ у справі «Шевельов проти України»).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.05.2023 у справі №924/1351/20(924/214/22).
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд дає вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.
Приймаючи до уваги вищевикладене в сукупності, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку про задоволення позову.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, враховуючи положення ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору за подання позову покладаються на відповідача.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги Державного науково-дослідного інституту технологій кібербезпеки та захисту інформації до Товариства з обмеженою відповідальністю «Інкос Лайн» про стягнення 41160,00 грн задовольнити.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інкос Лайн» (02140, м. Київ, вул. Вишняківська, буд. 3; ідентифікаційний код 39459829) на користь Державного науково-дослідного інституту технологій кібербезпеки та захисту інформації (03142, м. Київ, вул. Максима Залізняка, буд. 3, корпус 6; ідентифікаційний код 34732331) пеню у розмірі 41160 (сорок одна тисяча сто шістдесят) грн 00 коп. та судовий збір у розмірі 3028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп.
3. Видати наказ позивачу після набрання рішенням суду законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 17.12.2025.
СуддяТ.В. Васильченко