79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"11" грудня 2025 р. Справа № 907/794/24
Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючої судді Орищин Г.В.
суддів Галушко Н.А.
Желіка М.Б.
секретар судового засідання Стронська А.І.
розглянув апеляційну скаргу Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради
на рішення Господарського суду Закарпатської області від 12.02.2025 (повне рішення складено 11.03.2025, суддя Мірошниченко Д. Є.)
у справі № 907/794/24
за позовом Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради, м.Ужгород
до відповідача Фізичної особи-підприємця Палінкаш Івана Олеговича, м. Тячів Закарпатської області
про визнання укладеною додаткової угоди № 11 до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017
Представники сторін не з'явились
Господарський суд Закарпатської області в рішенні від 12.02.2025 ухвалив відмовити повністю у задоволенні позову Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради про визнання укладеною додаткової угоди № 11 до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017.
Не погодившись із зазначеним судовим рішенням місцевого господарського суду, позивач оскаржив його в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 12.02.2025 у цій справі, ухвалити нове рішення, яким позов Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради задоволити повністю, визнати укладеною додаткову угоду № 11 до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017, укладеного між Департаментом міської інфраструктури Ужгородської міської ради та росповсюджувачем зовнішньої реклами Фізичною особою-підприємцем Палінкашем Іваном Олеговичем, стягнути з відповідача судові витрати.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Західного апеляційного господарського суду від 27.05.2025 склад колегії по розгляду справи № 907/794/24 визначено: головуючий суддя Орищин Г. В., судді Галушко Н. А., Желік М. Б.
Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 02.06.2025, апеляційну скаргу Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради, подану на рішення Господарського суду Закарпатської області від 12.02.2025 у справі № 907/794/24 - залишено без руху.
Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 23.06.2025: - поновлено Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради строк на подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Закарпатської області від 12.02.2025 у справі № 907/794/24; - відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради у справі № 907/794/24; розгляд апеляційної скарги призначено на 14.08.2025.
03.07.2025 на адресу Західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи № 907/794/24.
При ухваленні вказаного рішення місцевий господарський суд виходив з того, що між сторонами існували договірні правовідносини, врегульовані договором № 22 від 06.02.2017 та додатковими угодами до нього.
Суд встановив, що обраний позивачем спосіб захисту - визнання укладеною додаткової угоди № 11 - є допустимим, однак його застосування потребує доведення наявності порушеного права та фактичних і правових підстав для примусової зміни договірних правовідносин. Тягар доведення таких обставин відповідно до норм ГПК України покладено на позивача.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позивач не надав належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження наявності чинних дозволів на розміщення зовнішньої реклами за всіма місцями, визначеними у проєкті додаткової угоди № 11. Відсутність у матеріалах справи копій відповідних дозволів позбавила суд можливості перевірити дотримання відповідачем вимог спеціального законодавства, зокрема щодо наявності згоди власників або уповноважених органів на розміщення рекламних конструкцій та строку дії таких дозволів.
При цьому, місцевий суд виходив з того, що розміщення та продовження строку дії зовнішньої реклами є дозвільною процедурою, яка регламентується Законом і не передбачає автоматичного продовження дозволів.
З врахуванням принципу верховенства права та ієрархії нормативно-правових актів суд застосував норми законів як актів вищої юридичної сили, дійшовши висновку, що відсутність чинних дозволів виключає можливість примусової зміни договору шляхом визнання додаткової угоди укладеною, а відтак, свідчить про недоведеність позивачем наявності порушеного права та відсутність правових підстав для надання судового захисту у заявлений спосіб, що відповідно до усталеної судової практики є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Позивач не погодився з ухваленим рішенням місцевого господарського суду, оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини справи, не дослідивши та не надавши належної оцінки всім наявним доказам, порушивши норми процесуального права та неправильно застосувавши норми матеріального права, внаслідок чого дійшов помилкових висновків і ухвалив незаконне та необґрунтоване рішення.
Апелянт зазначив, що в даному випадку предметом спору є виключно внесення змін до договору в частині збільшення розміру плати за тимчасове користування місцями розміщення зовнішньої реклами, тоді як питання умов розміщення рекламних засобів та чинності дозволів не є предметом позову і були врегульовані та погоджені сторонами раніше, зокрема додатковою угодою № 10, підписаною без зауважень.
Вважає, що місцевий суд безпідставно визнав відсутність у матеріалах справи дозволів на розміщення зовнішньої реклами як підставу для відмови у позові, хоча всі необхідні погодження вже були наявні та не оспорювалися відповідачем. Крім того, наполягає, що суд неправомірно відхилив застосування постанови Кабінету Міністрів України № 314 від 18.03.2022, оскільки на момент закінчення строку дії відповідних дозволів в Україні діяв воєнний стан, а строк дії документів дозвільного характеру підлягав автоматичному продовженню. Відтак, вважає помилковим висновок суду про відсутність чинних дозволів.
Також вказав, що відмова відповідача від підписання додаткової угоди № 11 є необґрунтованою, суперечить умовам договору та взятим на себе зобов'язанням, а звернення до суду з вимогою про визнання додаткової угоди укладеною є єдиним ефективним способом захисту його порушених прав. У зв'язку з наведеним, апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу відповідач не скористався.
Процесуальний хід розгляду апеляційної скарги відображено у відповідних ухвалах Західного апеляційного господарського суду.
10.12.2025 через систему «Електронний суд» позивачем подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з неможливістю забезпечити участь повноважного представник в судовому засіданні.
В дане судове засідання представники позивача і відповідача не прибули.
Колегія суддів, порадившись на місці, відхилила заявлене клопотання, з огляду на те, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні; участь представників учасників справи не була визнана обов'язковою; позиція скаржника викладена письмово в апеляційній скарзі, а також була ним висловлена у судовому засіданні 23.10.2025; додаткових письмових пояснень на адресу суду не надходило. Крім того, розгляд справи неодноразово відкладався за клопотанням скаржника.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши наявні у справі докази в сукупності з апеляційною скаргою, судова колегія встановила таке:
06.02.2017 між Департаментом міського господарства Ужгородської міської ради (17.11.2021 змінено назву на Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради) та розповсюджувачем зовнішньої реклами Фізичною особою-підприємцем Палінкаш Іваном Олеговичем укладено договір № 22 тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами.
Відповідно до пункту 1.1 договору, сторона-1 передала, а сторона-2 прийняла в тимчасове платне користування місце для розміщення засобів зовнішньої реклами (далі також ЗЗР), відповідно до умов наведених у таблиці-1, яка є додатком 1 до договору.
Надалі сторони, шляхом укладення додаткових угод, вносили зміни до положень договору, у тому числі шляхом викладення окремих умов і додатків договору в новій редакції, а саме на підставі додаткових угод від 06.02.2017 № 1, від 06.02.2017 № 2, від 11.08.2017 № 3, від 21.08.2017 № 4, від 23.10.2017 № 5, від 18.05.2018 № 6, від 10.07.2018 № 7, від 14.06.2018 № 8, від 25.02.2019 № 9 та від 18.09.2019 № 10.
10.11.2022 рішенням № 970 Ужгородська міська рада затвердила тимчасовий Порядок визначення розміру плати за тимчасове користування місцями комунальної власності для розташування рекламних засобів згідно з додатком (далі Порядок).
Пунктом 2 зазначеного рішення Ужгородська міська рада вирішила вважати такими, що втратили чинність рішення XXIX сесії міської ради IV скликання від 04.06.2004 № 315 (зі змінами згідно з рішенням IV сесії міської ради V скликання від 11.01.2008 № 587, рішенням XIV сесії міської ради VI скликання 27.09.2012 № 654, рішенням XV сесії міської ради VI скликання 07.12.2012 № 724, рішенням XV сесії міської ради VI скликання 28.12.2012 № 771, рішення XIX сесії міської ради VI скликання 20.09.2013 № 1028).
Пунктами 2.2, 2.3 Порядку затверджено формулу визначення розміру плати за тимчасове користування місцем розташування рекламного засобу, що знаходиться в комунальній власності.
З урахуванням умов договору та відповідно до положень пунктів 2.2, 2.3 Порядку, Департаментом міської інфраструктури Ужгородської міської ради було розраховано новий розмір плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів відповідача, який станом на 06.05.2024 складав 14 852,16 грн та підготовлено проєкт додаткової угоди № 11 про внесення змін до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017.
Відповідний проєкт додаткової угоди разом з пропозицією від 06.05.2024 № 24.01-12/1333 про внесення змін до договору тимчасового користування місцями для розміщення засобів зовнішньої реклами 06.05.2024 було надіслано на адресу ФОП Палінкаш І.О. цінним листом з описом вкладення. Вказані обставини підтверджуються копіями опису вкладення до цінного листа від 06.05.2024, фіскального чеку від 06.05.2024 та поштової накладної від 06.05.2024 № 8800021693109.
За результатами розгляду пропозиції від 06.05.2024 № 24.01-12/1333 про внесення змін до договору тимчасового користування місцями для розміщення засобів зовнішньої реклами та проєкту додаткової угоди № 11 про внесення змін до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017, листом від 10.05.2024 ФОП Палінкаш І.О. повідомив про відмову від підписання зазначеної додаткової угоди з посиланням на те, що вважає її підписання завчасним.
На переконання позивача, відмова відповідача від підписання додаткової угоди № 11 до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017 є безпідставною, необґрунтованою та такою, що не відповідає взятим на себе відповідачем договірним зобов'язанням, зокрема обов'язкам, передбаченим п. 3.4.1 договору.
У зв'язку з наведеним позивач вважає, що єдиним ефективним та можливим способом захисту його порушених прав є звернення до суду з позовною вимогою про визнання укладеною додаткової угоди № 11 про внесення змін до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017, укладеного між Департаментом міської інфраструктури Ужгородської міської ради та розповсюджувачем зовнішньої реклами - Фізичною особою-підприємцем Палінкаш Іваном Олеговичем, у редакції, запропонованій позивачем.
Оцінивши подані сторонами докази на відповідність їх фактичним обставинам і матеріалам справи, судова колегія вважає, що підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення відсутні, з огляду на таке:
Пункт 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України передбачає, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
В даному випадку, між сторонами виникли взаємні права та обов'язки на підставі укладеного договору № 22 тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами.
У відповідності до ст.629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно з ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
За змістом ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частин 1, 2 статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Нормою частини 3 статті 653 ЦК України визначено, що якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
Відповідно до пункту 4.1 договору зміна умов договору здійснюється за взаємною згодою сторін, крім випадків передбачених пунктом 2.4 договору. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір вирішується в судовому порядку.
Частиною 1 ст.15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а ч. 2 ст. 16 ЦК України передбачено, зокрема, такі способи захисту цивільних прав та інтересів судом, як визнання права, визнання правочину недійсним, зміна та припинення правовідношення.
Судом першої інстанції обґрунтовано зазначено, що укладення додаткової угоди про внесення змін до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами відповідає передбаченому п. 6 ч. 2 ст. 16 ЦК України способу захисту порушеного права шляхом зміни правовідношення та узгоджується з положеннями ст. 11 цього Кодексу щодо підстав виникнення, зміни та припинення цивільних прав і обов'язків сторін.
Велика Палата Верховного Суду у своїй практиці неодноразово наголошувала, що вибір належного способу захисту цивільного права зумовлюється як змістом права чи законного інтересу, за захистом якого звертається особа, так і характером їх порушення, невизнання або оспорювання. При цьому судовий захист має здійснюватися способом, який є ефективним, тобто таким, що відповідає суті відповідного права чи інтересу, особливостям його порушення та наслідкам, спричиненим такими діями. Аналогічні правові висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц та від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. При цьому застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності в тому числі належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством).
Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.
Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.
Водночас засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьев проти України" від 05.04.2005).
Зміна умов договору в судовому порядку з причин істотного порушення договору є правовим наслідком порушення зобов'язання іншою стороною договору у відповідності до п.2 ч.1 ст.611 ЦК України, тобто, способом реагування та захисту права від порушення договору, яке вже відбулося.
Іншими підставами для зміни або розірвання договору в судовому порядку (крім істотного його порушення) є випадки, встановлені законом або договором, і настання таких випадків зумовлює право сторони ініціювати в судовому порядку питання зміни чи припинення відповідних договірних правовідносин.
Визнання договору укладеним з викладенням його змісту у резолютивній частині судового рішення як один із способів установлення господарських правовідносин є належним способом захисту прав суб'єктів господарювання.
Відповідно до положень ст. 1 ЗУ «Про рекламу», під зовнішньою рекламою розуміється реклама, яка розміщується із використанням спеціальних тимчасових або стаціонарних рекламних конструкцій (рекламоносіїв), що встановлюються на відкритій місцевості, а також така реклама, що розташовується на зовнішніх поверхнях будівель і споруд, на елементах вуличного обладнання, а також над проїжджою частиною вулиць і автомобільних доріг.
Згідно зі ст.16 вказаного Закону, розміщення зовнішньої реклами в межах населених пунктів здійснюється виключно на підставі відповідних дозволів, які видаються виконавчими органами сільських, селищних та міських рад, тоді як за межами населених пунктів такі дозволи надаються обласними державними адміністраціями. Видача зазначених дозволів здійснюється у порядку, визначеному відповідними органами на основі типових правил, затверджених Кабінетом Міністрів України. При цьому розміщення зовнішньої реклами на територіях, будинках і спорудах допускається лише за умови отримання згоди їх власників або уповноважених ними органів (осіб).
За змістом ст. 41 ЗУ «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», порядок здійснення дозвільної (погоджувальної) процедури, а також переоформлення та анулювання документів дозвільного характеру, віднесених законами України до повноважень органів місцевого самоврядування, визначається рішеннями таких органів, а у випадках, передбачених законом, - на підставі типових порядків, затверджених Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до підпункту 13 пункту 13 частини першої статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» надання дозволів на розміщення реклами належить до компетенції виконавчих органів сільських, селищних та міських рад як складова їх повноважень у сфері житлово-комунального господарства, побутового та торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку.
Згідно з ст. 4-1 ЗУ «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», строк видачі документів дозвільного характеру становить десять робочих днів, якщо інше не передбачено законом.
При цьому, представницький орган місцевого самоврядування зобов'язаний розглянути подану суб'єктом господарювання заяву та на пленарному засіданні прийняти рішення щодо видачі, переоформлення, анулювання або відмови у видачі документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності протягом одного місяця з дня її отримання.
Таким чином, процедура отримання дозволу на розміщення зовнішньої реклами, а також продовження строку його дії, за своєю правовою природою є дозвільною процедурою у розумінні ст.1 ЗУ «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», на яку поширюються норми зазначеного закону. Вказана правова позиція неодноразово підтверджувалася Верховним Судом у постановах від 18.10.2018 у справі № 813/4989/17, від 31.07.2019 у справі № 1840/2539/18, від 12.12.2019 у справі № 813/2802/16, від 10.04.2020 у справі № 461/3019/17, від 29.09.2020 у справі № 160/9578/18, від 25.05.2022 у справі № 357/7091/17 та від 20.07.2022 у справі № 818/1681/18.
Колегія суддів зазначає, що місцевим господарським судом враховано цей висновок Верховного Суду при оцінці правових підстав позову та застосуванні норм закону щодо дозвільної процедури, зокрема визначивши, що наявність або продовження дозволів на розміщення зовнішньої реклами підлягає правовій оцінці як частина обов'язкової дозвільної процедури.
Типові правила розміщення зовнішньої реклами, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067, регулюють відносини, що виникають у зв'язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на її розміщення. Дозвіл - це документ встановленої форми, що видається розповсюджувачу зовнішньої реклами на підставі рішення виконавчого органу ради, який надає право розміщувати рекламу у певному місці та на визначений строк. Розміщення реклами здійснюється лише на підставі таких дозволів і у порядку, встановленому виконавчими органами рад відповідно до цих правил.
Видача, переоформлення, анулювання або відмова у видачі дозволу проводиться відповідно до Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності». Для організації діяльності з розміщення реклами ради можуть створювати відповідні робочі органи або покладати функції на існуючі. Робочий орган розглядає заяви розповсюджувачів щодо надання, переоформлення, внесення змін або продовження строку дії дозволу та готує проекти рішень ради щодо їх задоволення чи відмови.
Контроль за дотриманням встановлених правил здійснюють виконавчі органи рад та інші органи у межах законодавчо визначених повноважень.
Апеляційний господарський суд, погоджуючись із висновками суду першої інстанції, зазначає, що з аналізу наведених вище приписів випливає, що робочий орган виконавчого органу здійснює підготовку проєкту рішення виконавчого органу ради щодо надання дозволу або про відмову у його наданні. При цьому контроль за виконанням повноважень робочого органу здійснює безпосередньо виконавчий орган, до повноважень якого належить прийняття рішення про надання дозволу чи про відмову у його наданні.
Отже, дозвіл на розміщення зовнішньої реклами є обмеженим у часі, а при його продовженні обов'язковою умовою є наявність згоди всіх органів, визначених робочим органом у пункті 16 Типових правил, на подальше розташування рекламної конструкції.
Зазначені законодавчі акти є нормами прямої дії, які регламентують конкретну сферу суспільних відносин у галузі виробництва, розповсюдження та споживання реклами.
Місцевим судом зазначено, що зі змісту переліку місць для розміщення засобів зовнішньої реклами, наведеного у таблиці 1 додаткової угоди № 11, текст якої, у свою чергу, викладено у прохальній частині позовної заяви, вбачається визначення позивачем конкретного місцезнаходження засобів зовнішньої реклами за 11 місцями розміщення (білборд/сітілайт) з зазначенням напроти кожного місця відповідного номеру дозволу, підстави для видачі та терміну його дії, а саме: №260/18, № 62/5, № 239/54 з терміном дії цих дозволів до 10.09.2024; № 239/94, № 239/92, №239/93, № 350/28, № 350/29, № 239/89, № 239/90, № 239/91 з терміном дії цих дозволів до 01.10.2024. Копії зазначених дозволів є невід'ємною частиною договору як підстави для розміщення об'єктів зовнішньої реклами. Проте позивачем до матеріалів позовної заяви відповідні дозволи не надано, що позбавляє суд можливості встановити, зокрема, обставини дійсного документального підтвердження згоди власників (уповноважених ними органів) територій, будинків та споруд на розміщення об'єктів зовнішньої реклами із визначеним строком дії згоди.
Відтак, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що за відсутності у матеріалах справи зазначених позивачем у таблиці 1 додаткової угоди № 11 дозволів, такі документи не можуть бути оцінені судом як вірогідні, допустимі та належні докази фактичного погодження власниками або уповноваженими ними органами (особами) та іншими органами, які мають погодити такі дозволи, розташування певних місць рекламних засобів.
Щодо покликання апелянта на те, що місцевий суд неправомірно відхилив застосування постанови Кабінету Міністрів України № 314 від 18.03.2022, колегія суддів зазначає наступне:
За змістом вказаної постанови, у період воєнного стану право на провадження господарської діяльності може набуватися суб'єктами господарювання на підставі безоплатного подання до органів ліцензування, дозвільних органів та суб'єктів надання публічних (електронних публічних) послуг декларації про провадження господарської діяльності (далі - декларація), що містить відомості згідно з додатком 1, без отримання дозвільних документів (документів дозвільного характеру, ліцензій або інших результатів надання публічних послуг), крім видів господарської діяльності за переліком згідно з додатком 2.
Органи ліцензування, дозвільні органи та суб'єкти надання публічних (електронних публічних) послуг формують та ведуть переліки поданих декларацій, в яких міститься інформація про суб'єкта господарювання (для юридичної особи - організаційно-правова форма, повне і скорочене найменування (за наявності), для фізичної особи-підприємця - прізвище, власне ім'я, по батькові (за наявності); вид господарської діяльності/частина виду господарської діяльності, який провадиться на підставі поданої декларації; місце провадження діяльності (якщо провадження діяльності обмежується територією відповідної адміністративно-територіальної одиниці).
Постанова Кабінету Міністрів України № 314 від 18.03.2022 «Деякі питання забезпечення провадження господарської діяльності в умовах воєнного стану» надала право підприємцям та компаніям, які планують здійснювати регульовану законодавством господарську діяльність, працювати без необхідності проходження відповідних ліцензійних, дозвільних чи адміністративних процедур. Вказана постанова встановлює порядок саме для процедури ліцензування та набуття права на зайняття господарською діяльністю, тобто для її започаткування та введення у дію. Таким чином, нормативний документ регламентує правовідносини виключно у частині спрощення процедури отримання ліцензії або дозволу на провадження господарської діяльності та щодо продовження таких ліцензій. Даний висновок підтверджується також додатком № 2 до Постанови № 314, у якому не міститься жодного виду господарської діяльності, пов'язаного з розміщенням зовнішньої реклами.
Питання стосовно подовження терміну дії дозвільних документів у правовідносинах, пов'язаних із розміщенням зовнішньої реклами регламентуються ЗУ "Про рекламу", Типовими правилами розміщення зовнішньої реклами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067, які не містять імперативної норми щодо автоматичного подовження строку дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами у випадку закінчення строку їх дії.
Отже, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що, з точки зору законності, застосування постанови № 314 до діяльності на підставі декларації та дозволів не звільняє від дотримання встановлених законом процедур, оскільки система ліцензування, дозвільних та адміністративних процедур ґрунтується виключно на нормах відповідних профільних законів.
Норми Законів України "Про ліцензування видів господарської діяльності", "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності", "Про адміністративні послуги", "Про особливості надання публічних (електронних публічних) послуг" не передбачають повноважень Кабінету Міністрів України скасовувати встановлений законом обов'язок суб'єктів господарювання щодо отримання відповідних дозвільних документів чи ліцензій. Також Закони України "Про Кабінет Міністрів України", "Про правовий режим воєнного стану" та Указ Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" не наділяють уряд такими повноваженнями.
Жодних змін на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 314 від 18.03.2022 "Деякі питання забезпечення провадження господарської діяльності в умовах воєнного стану" до норм чинного законодавства, що регулюють відносини у сфері розміщення зовнішньої реклами, не вносилося. На теперішній час ці законодавчі акти залишаються чинними та обов'язковими для застосування.
Відповідно до ст. ст. 19 та 116 Конституції України, органи державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Кабінет Міністрів України, у свою чергу, забезпечує виконання Конституції і законів України, актів Президента України та здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України. Цим нормам Конституції відповідають приписи Закону України "Про Кабінет Міністрів України", стаття 3 якого встановлює, що діяльність уряду ґрунтується на принципах верховенства права, законності та поділу державної влади.
Отже, за відсутності визначених законами повноважень Кабінету Міністрів України змінювати встановлений законами порядок отримання права на здійснення господарської діяльності, постанова № 314 до спірних правовідносин не застосовується.
Виходячи з принципу верховенства закону, у разі суперечності норм підзаконного акта нормам закону застосовуються норми закону. Судова практика підтверджує такий підхід, зокрема постанова Верховного Суду від 08.04.2020 у справі № 826/25373/15.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 20.02.2023 у справі № 160/11429/21 дійшов висновку, що дозвіл на розміщення зовнішньої реклами може бути продовжений лише на визначений строк. При цьому, безумовною підставою для видачі такого дозволу є документально підтверджена згода власників (уповноважених ними органів) територій, будинків та споруд на розміщення об'єктів зовнішньої реклами із визначеним строком дії цієї згоди.
Крім цього, у відповідності до п. 4.2 договору № 22, договір припиняється у разі зокрема, припинення дії дозволу, його анулювання або відмови у його продовженні (п.4.2.4), що виключає внесення змін до нього. Доказів дії даних дозволів скаржником не надано.
Згідно зі ст. 74 ГПК України, обов'язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Обов'язок доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Враховуючи, що позивачем до матеріалів справи не було надано дозволів на розміщення зовнішньої реклами, зазначених у додатковій угоді № 11, термін дії яких на момент розгляду справи закінчився, та відсутність інших дозволів на розміщення 11 відповідних місць із чинним або продовженим строком дії, суд вважає ці обставини належним доказом необґрунтованості заявленого позову.
Відповідно до ст. 4 ГПК України, право на звернення до господарського суду гарантується, і жодна особа не може бути позбавлена права на розгляд справи в межах юрисдикції суду. Юридичні та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, державні органи та органи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів, а також для вжиття заходів щодо запобігання правопорушенням.
Стаття 5 ГПК України встановлює, що господарський суд здійснює захист прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів способом, визначеним законом або договором. Якщо закон чи договір не передбачають ефективного способу захисту, суд може визначити спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно зі статтею 20 ЦК України, право на захист особа здійснює на свій розсуд, що в поєднанні з принципом диспозитивності у господарському процесі (стаття 14 ГПК України) дає позивачу право самостійно обирати способи захисту своїх прав та інтересів.
Судовий захист повинен забезпечувати відновлення порушеного права без необхідності повторного звернення до суду та відповідати принципу процесуальної економії. Такі висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 та від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18.
При розгляді господарського спору суд встановлює наявність у позивача права або законного інтересу, визначає факт його порушення, невизнання чи оспорювання відповідачем, а також перевіряє ефективність передбаченого позовом способу захисту. За відсутності таких умов суд відмовляє у задоволенні позову (аналогічна позиція викладена у постановах колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18 та від 11.02.2020 у справі № 922/1159/19).
Захист майнових та немайнових прав або законних інтересів здійснюється шляхом прийняття судом рішення, що зобов'язує відповідача вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення.
Враховуючи наведене, місцевий суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання укладеною додаткової угоди № 11 до договору тимчасового користування місцями розміщення засобів зовнішньої реклами № 22 від 06.02.2017. Оскільки наявність порушеного права чи законного інтересу є обов'язковою умовою для надання судового захисту, відсутність таких обставин виключає можливість задоволення позову.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права, належно оцінив докази, навів мотиви відхилення доводів відповідача та ухвалив законне й обґрунтоване рішення.
За змістом ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З врахуванням викладеного вище в сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм чинного законодавства та встановлених обставин справи.
Арґументи, наведені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції, не доводять порушення або неправильного застосування судом під час розгляду справи норм матеріального та процесуального права, а тому не можуть бути підставою для зміни чи скасування ухваленого у цій справі рішення.
Судові витрати, у відповідності до ст. 129 ГПК України, покладаються на скаржника.
Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 276, 282, 284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд
В задоволенні вимог апеляційної скарги Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради відмовити.
Рішення Господарського суду Закарпатської області від 12.02.2025 у справі № 907/794/24 залишити без змін.
Судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення.
Справу повернути в Господарський суд Закарпатської області.
Повний текст постанови складено 17.12.2025
Головуючий суддя Г.В. Орищин
суддя Н.А. Галушко
суддя М.Б. Желік