ЄУН: 336/3658/25
Провадження №: 2-а/336/120/2025
17.12.25
17 грудня 2025 року м. Запоріжжя
Шевченківський районний суд м. Запоріжжя у складі: головуючого судді - Звєздової Н.С., при секретарі Іванченко О.С., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до поліцейського 1 взводу 2 роти 4 батальйону Управління патрульної поліції в Запорізькій області капрала поліції Морозова Олександра Сергійовича, Департаменту патрульної поліції, Головного управління Національної поліції Запорізької області, Управління патрульної поліції в Запорізькій області про визнання дій протиправними, скасування постанови про адміністративне порушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, -
встановила:
Позивач звернувся до суду з позовом до Департаменту патрульної поліції, Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, Управління патрульної поліції в Запорізькій області, поліцейського 1 взводу 2 роти 4 батальйону Управління патрульної поліції в Запорізькій області Морозова О.С., в якому просить визнати протиправними дії поліцейського 1 взводу 2 роти 4 батальйону Управління патрульної поліції в Запорізькій області Морозова О.С. та притягнути його до адміністративної відповідальності відповідно до статті 19 Закону України «Про Національну поліцію»; скасувати постанову серії ЕНА №5403136 від 14.04.2025 про накладання адміністративного стягнення у вигляді штрафу в сумі 1190 гривень за частиною 1 статті 121-3 КУпАП за керування транспортним засобом в темну пору доби з неосвітленим номерним знаком; відшкодувати завдану шкоду протиправним рішенням в сумі 3028гр..
В обґрунтування заявлених вимог посилається на те, що вважає вищевказану постанову такою, що винесена незаконно, упереджено, з грубим порушенням норм КУпАП, при відсутності події та складу правопорушення, доказів вчинення такого, що призвело до незаконного притягнення його до адміністративної відповідальності та накладення адміністративного стягнення. Так, 14.04.2025 він не порушував вимог п.2.9 «в» ПДР та, відповідно, не вчиняв адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.121-3 КУпАП, оскільки 14.04.2025 о 23.26 годині, керуючи Chevrolet, в м. Запоріжжі, він рухався із не працюючою під світкою номерного знаку в темну добу суток. Недоліки в освітленні були усунуті на місці зупинки транспортного засобу шляхом удару в області підсвітки номерного знаку, що свідчить про неумисне порушення ПДР України, яке було зумовлено обставинами не залежними від позивача. Вважає, що постанову винесено з грубими порушеннями чинного законодавства, просить про задоволення позову.
На підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.04.2025 справу передано в провадження судді Звєздової Н.С.
28.04.2025 задля встановлення зареєстрованого місця проживання позивача, судом здійснено запит до Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради, відповідь з якого надійшла 02.05.2025.
Ухвалою судді від 05.05.2025 позов залишено без руху, недоліки не усунуто, позов повернуто позивачу на підставі ухвали судді від 22.05.2025.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 04.09.2025, ухвалу судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22.05.2025, скасована, справу направлено до суду першої інстанції для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі.
Ухвалою суду від 16.10.2025 року провадження у справі відкрито в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Представник відповідача Департаменту патрульної поліції національної поліції України спрямував до суду відзив на адміністративний позов в якому зазначив, що під час несення служби 14.04.2025 року екіпажем патрульної поліції, під час вільного патрулювання було виявлено транспортний засіб який порушив правила дорожнього руху.
Встановивши факт вчинення адміністративного правопорушення, а саме порушення вимог п.2.9 «в» ПДР України, відповідальність за яке передбачена ч.1 ст.121-3 КУпАП було прийнято рішення про складання адміністративного матеріалу щодо позивача та винесення постанови, згідно якої на позивача було накладено адміністративне стягнення у виді штрафу у розмірі 1190 гривень. Постанова винесена з дотриманням ст.ст. 222,251, 252, 278-280, 283 КУпАП та є законною.
Інспектор управління патрульної поліції в Запорізькій області ДПП розглянув справу про адміністративне правопорушення, вчинене позивачем, з дотриманням всіх вимог чинного законодавства. Пояснення позивача щодо відсутності в його діях складу адміністративного правопорушення, не дотримання законності інспектором під час винесення постанови про накладення адміністративного стягнення є лише спробою уникнути встановленої законом відповідальності, що є неприпустимим. Крім того, позов заявлено до неналежних відповідачів, а тому з цих підстав потрібно відмовити у задоволені позову. Вимоги щодо визнання дій поліцейського протиправними, стягнення моральної шкоди повинні бути залишенні без задоволення оскільки суперечать вимогам ч. 3 ст. 286 КАС України. Просить про відмову у задоволенні заявлених вимог у повному обсязі.
Дослідивши матеріали справи, суд виходить з наступного.
Судом встановлено, що постановою ЕНА № 4503136 від 14.04.2025 ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за вчинення ним адміністративного правопорушення передбаченого ч.1 ст.121-3 КУпАП та накладено на нього адміністративне стягнення в розмірі 1190 гривень (а.с.89).
Частиною 1 статті 121-3 КУпАП передбачено, що за керування або експлуатація транспортного засобу без номерного знака, з номерним знаком, що не належить цьому засобу або не відповідає встановленим зразкам або вимогам, з номерним знаком, закріпленим у не встановленому для цього місці, перевернутим чи неосвітленим, закритим іншими предметами (в тому числі прозорими), з нанесенням покриття або застосуванням матеріалів, що перешкоджають чи ускладнюють його ідентифікацію, забрудненим номерним знаком, якщо така забрудненість не дає можливості чітко визначити символи або буквено-числову комбінацію номерного знака з відстані двадцяти метрів, а так само вчинення інших дій, спрямованих на умисне приховування номерного знака, тягне за собою накладення штрафу в розмірі семи десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Зі змісту норм статей 251, 252, 280 КУпАП вбачається, що правовою підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності, зокрема за ч.1 ст.121-3 КУпАП є наявність складу вчиненого адміністративного правопорушення, що має підтверджуватися належними і допустимими доказами.
Відповідно до ст. 251 КУпАП, доказами по справі про адміністративне правопорушення є будь - які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Із ст.77 КАС України вбачається, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 251 КУпАП, доказами по справі про адміністративне правопорушення є будь - які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, свідків та показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото і відеозапису.
Статтею 72 ч.2 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
У пунктах 70-71 рішення по справі Рисовський проти України (29979/04) Європейський Суд з прав людини, аналізуючи відповідність мотивування Конвенції, підкреслює особливу важливість принципу належного урядування, зазначивши, що цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб.
Відповідно до закріпленого в ст. 62 Конституції України принципу особа вважається невинуватою, доки її вину не буде доведено в законному порядку; ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість; обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
У справі Барбера, Мессеге і Жабардо проти Іспанії Європейський суд з прав людини в своєму рішенні від 6 грудня 1988 року зазначив, що докази, покладені в основу висновку суду про винність обвинуваченого, мають відповідати як вимогам достатності, так і переконливості.
Обов'язок дотримання принципу презумпції невинуватості відноситься не тільки до судових органів, але й до інших державних установ, таких як поліція (Рішення ЄСПЛ у справі Дактарас проти Литви від 24.11.2000 року).
Також Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі Салабіаку проти Франції від 7 жовтня 1988 року зазначив, що тягар доведення вини покладається на обвинувачення і будь-які сумніви повинні бути на користь обвинуваченого. З метою судового переслідування необхідно приєднати до справи достатньо доказів для засудження обвинуваченого.
Правова природа адміністративної відповідальності за своєю суттю є аналогічною кримінальній, оскільки також є публічною, пов'язана із застосування державного примусу, ініціюється органами, які наділені владними повноваження, а застосовувані санкції можуть бути доволі суттєвими для особи, включаючи позбавлення волі.
У справі Надточій проти України Європейський суд з прав людини в своєму рішенні від 15.05.2008 року відзначив, що Уряд України визнав карний кримінально-правовий характер Кодексу України про адміністративні правопорушення(п. 21 рішення).
Крім того, Конституційний Суд України в рішенні від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010 дійшов до висновку, що адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до адміністративної відповідальності ґрунтуються на конституційних принципах та правових презумпціях, які зумовлені визнанням і дією принципу верховенства права в Україні (п. 4.1).
В рекомендації №R(91)1 Комітету Ради Європи Державам-членам стосовно адміністративних санкцій від 13 лютого 1991 року рекомендовано урядам держав-членів керуватися у своєму праві та практиці принципом, згідно з яким обов'язок забезпечення доказів покладається на адміністративний орган влади (принцип 7).
Принцип презумпції невинуватості, передбачає, що всі сумніви у винуватості особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь. Недоведена вина прирівнюється до доведеної невинуватості. Всі факти встановлені судом у сукупності викликають сумніви щодо факту самого правопорушення та законності його фіксації. Рішення суб'єкта владних повноважень повинно бути законним і обґрунтованим і не може базуватись на припущеннях та неперевірених фактах.
Відповідач по суті позов не визнав, звернувши увагу в цілому на те, що оскаржувана постанова винесена поліцейським у відповідності до вимог чинного законодавства, посилання позивача на відсутність доказів вчинення ним адміністративного правопорушення.
Суд погоджується з твердженнями позивача, що у даному випадку позов пред'явлено до неналежних відповідачів, зокрема, поліцейського 1 взводу 2 роти 4 батальйону Управління патрульної поліції в Запорізькій області капрала поліції Морозова Олександра Сергійовича, Головного управління Національної поліції Запорізької області, Управління патрульної поліції в Запорізькій області.
Відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Зі змісту наведених положень процесуального законодавства вбачається, що належним є відповідач, який дійсно є суб'єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального право відношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Відтак, неналежним відповідачем є особа, яка не має відповідати за пред'явленим позовом.
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього.
Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов'язаними за вимогою особами.
Так, як зазначено у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі № 742/2298/17 від 17.09.2020, належним відповідачем у справах про скасування постанов про накладення адміністративного стягнення є орган який таке стягнення застосував, а не конкретна посадова особа вказаного органу.
Інспектори не можуть виступати самостійним відповідачем у таких справах, оскільки належним відповідачем є саме відповідний орган, на який положеннями відповідної статті КУпАП покладено функціональний обов'язок розглядати справи про адміністративне правопорушення.
Верховний Суд підкреслив, що для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.
Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Відповідно до ч. 3 ст. 48 КАС України якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача.
Частиною 5 цієї ж статті передбачено, що під час вирішення питання про залучення співвідповідача чи заміну належного відповідача суд враховує, зокрема, чи знав або чи міг знати позивач до подання позову у справі про підставу для залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.
Як вбачається із позовної заяви позивач зазначив відповідачами поліцейського 1 взводу 2 роти 4 батальйону Управління патрульної поліції в Запорізькій області капрала поліції Морозова Олександра Сергійовича, Управління патрульної поліції в Запорізькій області, тоді як належним відповідачем є Департамент патрульної поліції.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 26.12.2019 по справі №724/716/16-а зауважив, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
За вказаних обставин, в задоволенні позову до поліцейського 1 взводу 2 роти 4 батальйону Управління патрульної поліції в Запорізькій області капрала поліції Морозова Олександра Сергійовича, Головного управління Національної поліції Запорізької області, Управління патрульної поліції в Запорізькій області слід відмовити.
Також суд погоджується з твердженнями відповідача щодо необґрунтованості вимог щодо визнання дій співробітника поліції неправомірними.
Щодо заявленої вимоги позивача про визнання неправомірними дій відповідача щодо притягнення його до адміністративної відповідальності за ч.1ст. 121-3 КУпАП, така фактично охоплюється вимогами про скасування оскаржуваної постанови, а тому додаткового вирішення не потребує, через що в цій частині заявлений позов задоволенню не підлягає.
Щодо клопотання позивача про виклик свідків.
Суд звертає увагу, що Верховний Суд у постанові від 29.04.2020, прийнятій у справі №161/5372/17, зазначив, що цінність свідка полягає в його безпосередньому об'єктивному сприйнятті обставини справи за допомогою органів чуттів і відсутності юридичної зацікавленості у вирішенні справи. І саме з огляду на своє нейтральне становище людина здатна об'єктивно та правильно засвідчити події і факти так, як вони дійсно відбувалися, для можливості уникнення формалізму та зловживання процесуальними правами.
Натомість на підставі показань свідків не можуть встановлюватися факти, які з огляду на закон або звичай установлюються в документах.
Пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 № 14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» передбачено, що зміст постанови має відповідати вимогам, передбаченим статтями 283 і 284 КУАП. У ній, зокрема, потрібно навести докази, на яких ґрунтується висновок про вчинення особою адміністративного правопорушення, та зазначити мотиви відхилення інших доказів, на які посилався правопорушник, чи висловлених останнім доводів.
Таким чином, обставини, що підтверджуються показаннями свідка, повинні узгоджуватись з іншими доказами у справі, тоді вони можуть бути визнані судом достовірними та достатніми для висновку про винуватість особи в тому чи іншому адміністративному правопорушенні.
Щодо заявленої вимоги позивача про визнання протиправними дій відповідача щодо притягнення його до адміністративної відповідальності за ч.1ст. 121-3 КУпАП, така фактично охоплюється вимогами про скасування оскаржуваної постанови, а тому додаткового вирішення не потребує, через що в цій частині заявлений позов задоволенню не підлягає.
Як встановлено п. 2.9 «в» ПДР України, водієві забороняється керувати транспортним засобом, не зареєстрованим в уповноваженому органі МВС, або таким, що не пройшов відомчу реєстрацію в разі, якщо законом встановлена обов'язковість її проведення, а також без номерного знака або з номерним знаком, що: не належить цьому засобу; не відповідає вимогам стандартів; закріплений не в установленому для цього місці; закритий іншими предметами чи забруднений, що не дає змоги чітко визначити символи номерного знака з відстані 20 м; неосвітлений (у темну пору доби або в умовах недостатньої видимості) чи перевернутий.
Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 121-3 КУпАП, характеризується наявністю вини у формі прямого чи не прямого умислу та настає лише за умови, що особа усвідомлювала протиправний характер своїх дій і мала умисел на керування транспортним засобом з неосвітленим номерним знаком.
Вчинення цього діяння через необережність виключає притягнення особи до адміністративної відповідальності.
Усвідомлення означає не лише розуміння фактичних обставин вчиненого діяння, які стосуються предмета, об'єктивної сторони складу конкретного правопорушення, а й розуміння його суспільної небезпеки.
Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.
Матеріали справи, крім постанови про накладення адміністративного стягнення, не містять належних та допустимих доказів в розумінні ст. 251 КУпАП, які підтверджують умисел на вчинення адміністративного правопорушення позивачем. Крім того, суд звертає увагу, що відповідачем не надано на підтвердження своїх запереч відеозапису, який повинен був вестись під час складання матеріалів справи про адміністративне правопорушення, що також судом тлумачиться на користь позивача.
Щодо вимог позивача про відшкодування шкоди у розмірі 3 028,00 гривень з відповідачів 1, 2 виходить у відповідності до ст. 19 ЗУ «Про національну поліцію», виходить з наступного.
Відповідачем під номером один у відповідності до позовної заяви є поліцейський 1 взводу 2 роти 4 батальйону Управління патрульної поліції в Запорізькій області капрал поліції Морозова Олександра Сергійовича.
Судом вище вже було висловлено думку щодо заявлених вимог до означеного відповідача, а саме відмовлено у задоволенні заявлених вимог, оскільки зазначений відповідач є неналежним відповідачем у даній справі, тому вимоги про стягнення моральної шкоди також не підлягають задоволенню.
Відповідачем під номером два у відповідності до позовної заяви є Департамент патрульної поліції.
У відповідності до ч. 3 ст. 19 ЗУ «Про національну поліцію» держава відповідно до закону відшкодовує шкоду, завдану фізичній або юридичній особі рішеннями, дією чи бездіяльністю органу або підрозділу поліції, поліцейським під час здійснення ними своїх повноважень.
За загальним правилом ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Зокрема, згідно з п. 3 ч. 2 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала в інших випадках, встановлених законом.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (пункт 64, заява № 40450/04, від 15 жовтня 2009 року) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.
Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту.
Відповідно до ч.1 ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Відповідно до ч.2 ст.23 ЦК України моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (ч. 3 ст.23 ЦК України).
Відповідно до п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» за №4 від 31.03.1995 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18).
У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) вказано, що застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц зазначено, що преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
Подібні правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 3 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21).
У частині четвертій статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у подібних категоріях справ визначена презумпція моральної шкоди: у разі порушення майнових або цивільних прав «середня», «нормально» реагуюча на протиправну щодо неї поведінку людина повинна відчувати страждання (моральну шкоду).
Наявність моральної шкоди позивач мотивував тим, що неправомірні дії відповідача призвели до того, що він був змушений захищати своє порушене право у судовому порядку, а отже витрачати значних зусиль та часу для його відновлення. Захист свого права вимагав від нього додаткових зусиль для організації свого часу, побуту, оскільки для встановлення істини в справі та доказування для вирішення питання протиправної бездіяльності відповідача він був вимушений, витрачати особистий час та кошти.
Суд повинен з'ясувати, зокрема, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (справа «Станков проти Болгарії», № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, від 12 липня 2007 року).
Відповідно до пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.
Виходячи з наведених норм, суд враховує, що позивачем не доведено, що на відновлення отриманих ним моральних страждань необхідно стягнути моральну шкоду.
У відповідності до ч. 5 ст. 139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Суд приходить до висновку про стягнення судового збору з Департаменту патрульної поліції за рахунок бюджетних асигнувань в рахунок відшкодування на користь держави у розмірі 605 грн. 60 коп.
Керуючись ст. 122 КУпАП, ст.ст. 160-165, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Адміністративний позов задовольнити частково.
Скасувати постанову серії ЕНА № 4503136 від 14.04.2025 року про накладення адміністративного стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі відносно ОСОБА_2 за ч. 1 ст. 121-3 КУпАП.
Провадження по справі про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.121-3 КУпАП в зв'язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення закрити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на користь держави судовий збір в розмірі 605,60 гривень.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом 10 днів безпосередньо до Третього апеляційного адміністративного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Реквізити учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання (зареєстроване): АДРЕСА_1 .
Відповідач: Інспектор 1 взводу 2 роти 4 батальйону Департаменту патрульної поліції в Запорізькій області капрал поліції Морозов Олександр Сергійович, місцезнаходження: м. Запоріжжя, вул. Перемоги, буд. 29.
Відповідач: Департамент патрульної поліції, ЄДРПОУ 40108646, місцезнаходження: м. Київ вул. Федора Ернста, буд. 3.
Відповідач: Головне управління Національної поліції Запорізької області, ЄДРПОУ 40108688, місцезнаходження: м. Запоріжжя, вул. Дмитра Апухтіна, буд. 29.
Відповідач: Управління патрульної поліції в Запорізькій області, місцезнаходження: м. Запоріжжя, вул. Перемоги, 96.
Суддя: Н.С. Звєздова