Провадження № 22-ц/803/9122/25 Справа № 216/461/24 Суддя у 1-й інстанції - Стартанович Д.В. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
09 грудня 2025 року м. Кривий Ріг
справа № 216/461/24
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Остапенко В.О.,
суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П.
секретар судового засідання Дяченко Д.П.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Касьян Микола Степанович, на рішення Центрального-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 27 червня 2025 року, яке ухвалено суддею Стартановичем Д.В. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області, та повне судове рішення складено 30 червня 2025 року,
В січні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Перша криворізька державна нотаріальна контора Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання недійсним свідоцтв про право на спадщину та про визнання права власності на спадкове майно.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3 , після його смерті була відкрита спадкова справа та державним нотаріусом Першої криворізької державної нотаріальної контори було видане свідоцтво про право на спадщину її матері ОСОБА_4 та сестрі ОСОБА_5 по 1/4 частини на будинок по АДРЕСА_1 .
Окрім того матері ОСОБА_4 видано право власності на 1/2 частину зазначеного будинку, як спільне майно подружжя.
Позивач не згодна з зазначеним розподілом, оскільки вона також прийняла спадщину, а тому спадкове майно повинно поділитися по 1/3 частини спадщини між кожним із спадкоємців.
Те що ОСОБА_1 прийняла спадщину підтверджується копією домової книги, де зазначено, що позивачка також була зареєстрована в будинку.
Відповідно, в подальшому, після смерті матері ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , невірно було видане свідоцтво про право на спадщину між нею та сестрою ОСОБА_5 , оскільки спадковий будинок поділився з 3/4 частини будинку, а не 1/1 частини, а відповідно невірно було видане і свідоцтво про право на спадщину позивачу ОСОБА_2 , після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
На підставі навеленого вище позивач просила суд визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину видані після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 та після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , визнавши за нею право власності на 1/2 частину будинку по АДРЕСА_1 .
Рішенням Центрального-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 27 червня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Касьян М.С., ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення у справі про задоволення позовних вимог позивача.
Апеляційна скарга мотивована тим, що між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 не існувало жодного спору щодо обсягу майна, яким вони, як сестри володіють. Обидві знали, що кожний з них має право на 1/2 частку будинку, оскільки це повністю відповідало волевиявленню їх батьків. ОСОБА_5 проживала у вказаному будинку, а ОСОБА_1 не висувала жодних заперечень щодо повного користування будинком для своєї сестри. ОСОБА_2 , після смерті своєї матері - ОСОБА_5 , висловив незгоду з тим, що будинок слід ділити порівну з тіткою - ОСОБА_1 , тобто оспорив право позивача на належну їй частку 1/8, яка була формально записана за ОСОБА_5 . Таким чином, саме після смерті ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_2 виник спір про право власності на будинок, та розмір часток сторін.
Також апелянт зазначає, що до суду з позовом ОСОБА_1 звернулась 17 січня 2024 року, тобто в межах строку позовної давності, а саме коли довідалась, що її право власності на будинок оспорюється відповідачем. За вказаних обставин, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо пропуску зі сторони позивача строку на звернення з позовом до суду за захистом свого права. Крім того, залишається невизначеним підстава для відмови в позові, що суперечить правовій позиції, яка викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18, відповідно до якої, виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Касьяна М.С., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Примакова К.О., який заперечував проти задоволення апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним свідоцтв про право на спадщину та про визнання права власності на спадкове майно, позивач посилалась на те, що вона не згодна з розподілом спадщини, що залишилась після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 її батька, оскільки вона також прийняла спадщину, а тому спадкове майно, а саме будинок по АДРЕСА_1 , повинно поділитися по 1/3 частини спадщини між кожним із спадкоємців. Відповідно, в подальшому, після смерті матері ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , невірно було видане свідоцтво про право на спадщину між нею та сестрою ОСОБА_5 , оскільки спадковий будинок поділився з 3/4 частини будинку, а не 1/1 частини, а відповідно невірно було видане і свідоцтво про право на спадщину позивачу ОСОБА_2 , після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог позивачки, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем по справі пропущено строк звернення до суду з цим позовом.
Колегія судді не може повністю погодитись з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Матеріалами справи встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , що підтверджується ксерокопією свідоцтва про його смерть.
Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на належне йому за життя майно.
Відповідно до ч.1 та 2 ст. 524 ЦК України (в редакції 1963 року) спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.
Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.
З матеріалів спадкової справи вбачається, що ОСОБА_3 за життя заповіт не складав, а тому спадщина приймається спадкоємцями за законом.
Після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкова справа заведена в Першій Криворізькій державній нотаріальній конторі.
З матеріалів спадкової справи вбачається, що після смерті ОСОБА_3 спадщину прийняли ОСОБА_4 , як дружина спадкодавця, та ОСОБА_5 , як донька спадкодавця.
25 серпня 1990 року державний нотаріус видав ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на 1/2 частину будинку, як на частину спільного майна подружжя. 25 серпня 1990 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було видане свідоцтво про право на спадщину по 1/4 частини спірного будинку.
За таких підстав ОСОБА_4 стала власником 3/4 частини будинку, а ОСОБА_5 стала власником 1/4 частини будинку.
З матеріалів спадкової справи не вбачається що позивачка по справі ОСОБА_1 зверталася до нотаріуса з заявою що до прийняття спадщини або видачу свідоцтва про спадщину після смерті батька ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У відповідності до ст. 529 ЦК України (в редакції 1963 року), при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.
Згідно до ст. 548 ЦК України (в редакції 1963 року), для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями.
Пунктом 1 та 2 ч.1 ст. 549 ЦК України (в редакції 1963 року) передбачено, що визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.
Відповідно до ч.2 ст. 553 ЦК України (в редакції 1963 року), вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу).
Отже, оскільки ОСОБА_1 не вчинила жодних дій, що свідчать про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , то вона вважається такою, що відмовилася від спадщини.
ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_4 . За життя вона заповіт не складала.
Оскільки ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , за життя заповіт не склала, то спадщина приймається за законом.
У відповідності до ч.1 та 2 ст. 1223 ЦК України, право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Згідно до ч.1 та 2 ст. 1258 ЦК України, спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
В ст. 1261 ЦК України, зазначено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (ч.1 ст. 1268 ЦК України).
Згідно до ст. 1270 ЦК України, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , були спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_4 , як доньки спадкодавця, та прийняли спадщину. Спадкова справа була заведена в Першій криворізькій державній нотаріальній конторі.
З матеріалів спадкової справи, яка була витребувана судом першої інстанції, вбачається що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 прийняли спадщину, яка відкрилася після смерті матері ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 .
30 серпня 2006 року спадкоємці ОСОБА_5 та ОСОБА_7 подали нотаріусу заяви про видачу їм свідоцтва про право на спадщину за законом. В заявах спадкоємці, у тому числі і позивачка по справі ОСОБА_7 зазначали, що до складу спадщини входить 3/4 частини спірного будинку.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Відповідно до частини першої статті 548 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент смерті батька позивачки) для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями.
У частині першій та другій статті 549 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент смерті батька позивачки) передбачено, що визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Аналіз змісту статей 548, 549 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент смерті батька позивачки) свідчить, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Діями спадкоємця, що свідчать про прийняття ним спадщини є: фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном; подача державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини. Вказані дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року в справі № 631/1153/13-ц (провадження № 61-26750св18) зазначено, що згідно зі статтею 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Особи, для яких право спадкоємства виникає лише у випадку неприйняття спадщини іншими спадкоємцями, можуть заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців. Прийняття спадщини може підтверджуватися діями спадкоємців, які за своїм характером свідчать, що в шестимісячний строк з часу відкриття спадщини вони фактично вступили в управління або володіння спадковим майном. Спадщина вважається прийнятою, якщо спадкоємець фактично вступив в управління чи володіння спадковим майном. Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, слід мати на увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані, тощо. Фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року у справі № 631/1153/13-ц (провадження № 61-26750св18) зазначен, що згідно зі статтею 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Особи, для яких право спадкоємства виникає лише у випадку неприйняття спадщини іншими спадкоємцями, можуть заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.
Прийняття спадщини може підтверджуватися діями спадкоємців, які за своїм характером свідчать, що в шестимісячний строк з часу відкриття спадщини вони фактично вступили в управління або володіння спадковим майном.
Спадщина вважається прийнятою, якщо спадкоємець фактично вступив в управління чи володіння спадковим майном.
Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, слід мати на увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані, тощо.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року у справі № 305/235/17 (провадження № 61-11869св19) зазначено, що фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі по обов'язковому страхуванню; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , є батьком позивача.
Водночас з матеріалів справи вбачається, що позивач, після смерті батька ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , із заявою про прийняття спадщини до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини у шестимісячний строк з дня відкриття спадщини не зверталася.
На підтвердження того, що позивач фактично вступила в управління майном після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , остання доказів не надала.
Нормами ЦК України передбачена можливість оспорювання свідоцтва про право на спадщину.
Так, статтею 1301 ЦК України передбачена що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Разом з тим, доказів того що мати позивачки ОСОБА_4 та її сестра ОСОБА_5 не мали права на спадкування, матеріали справи не містять.
Доказів щодо вступу в управління та володіння будинком, як то довідок державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, позивачем після відкриття спадщини сплачувались податки, зокрема, земельний, чи оформлялись договори на отримання комунальних послуг, та доказів їх оплати із зазначенням конкретного часу, проживання в будинку, проведення ремотних робіт, тощо, матеріали справи не містять.
Будь-яких інших належних та допустимих доказів, які б підтверджували вступ позивачки в управління чи володіння спадковим майном, що залишилось після смерті батька, саме в шестимісячний строк із дня відкриття спадщини позивачами не надано.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що позивачка не довела належними та допустимими доказами факт прийняття спадщини після померлого ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , шляхом вступу в управління спірним спадковим майном.
Зазначене є окремою достатньою підставою до відмови в задоволенні позову, оскільки не прийняття спадщини позивачем, свідчить, що подальшими діями будь-яких осіб, щодо такої спадщини, права позивачки ніяким чином не порушуються.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог позивача про визнання недійсним свідоцтв про право на спадщину та про визнання права власності на спадкове майно суд першої інстанції прийшов до висновку, що позовні вимоги позивачки не підлягають до задоволення з огляду на пропуск позивачем строку позовної давності.
Разом з тим, відповідно до положень ст.ст. 256, 257 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з ч.ч.1 та 5 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до ч.4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави.
Застосовуючи позовну давність до вимог позивачів, суд першої інстанції не звернув уваги, що підстав до задоволення позову немає, через недоведеність позовних вимог, що унеможливлює застосування позовної давності.
Доводи апеляційної скарги зведені лише до незгоди з висновком районного суду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів остаточно набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
При цьому суд розглядає позов у межах заявлених позовних вимог, що означає, що він не може виходити за межі того, що просить позивач, окрім випадків, коли це необхідно для повного захисту прав сторін. Це закріплено в цивільному процесуальному законодавстві України, зокрема у статті 13 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України, і є принципом диспозитивності, згідно з яким позивач визначає предмет та підстави свого позову.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
За таких обставин, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , вважає за необхідне змінити мотиви відмови у задоволенні позовних вимог позивача про визнання недійсним свідоцтв про право на спадщину та про визнання права власності на спадкове майно, у зв'язку з чим залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду, на підставі п.4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, в зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, змінює в частині мотивів відмови у задоволенні позовних вимог позивача.
В іншій частині рішення суду має бути залишено без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст.ст. 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Касьян Микола Степанович, - залишити без задоволення.
Рішення Центрального-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 27 червня 2025 року змінити в частині мотивів відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Перша криворізька державна нотаріальна контора Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання недійсним свідоцтв про право на спадщину та про визнання права власності на спадкове майно, виклавши їх у редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду залишити без змін
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 15 грудня 2025 року.
Головуючий:
Судді: