Справа № 127/38062/24
Провадження № 1-в/127/612/25
10 грудня 2025 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області
у складі: головуючого судді ОСОБА_1 ,
за участі секретаря: ОСОБА_2 ,
прокурора: ОСОБА_3 ,
засудженого: ОСОБА_4 ,
захисника: ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали скарги ОСОБА_4 на незаконність притягнення його до кримінальної відповідальності, незаконність тримання під вартою в період попереднього ув'язнення, а також незаконність тримання в тюремному ув'язненні в умовах Вінницької установи виконання покарань №1, -
До Вінницького міського суду Вінницької області надійшла скарга ОСОБА_4 на незаконність притягнення його до кримінальної відповідальності, незаконність тримання під вартою в період попереднього ув'язнення, а також незаконність тримання в тюремному ув'язненні в умовах Вінницької установи виконання покарань №1.
Скарга мотивована тим, що ОСОБА_4 був затриманий 21.05.2002 року, в порядку статей 106, 115 КПК України (1961 р.). В подальшому відносно останнього було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою та пред'явлено обвинувачення за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 146 КК України, однак викрадення людини 31.08.2000 року, що інкримінувалось ОСОБА_4 не було передбачено в 2000 році як вид злочину діючим тоді КК України 1960 року, а отже усі слідчі дії в рамках цього обвинувачення (затримання, обрання запобіжного заходу, пред'явлення обвинувачення за ст. 146 КК України (2001 р.) є незаконними.
Що стосується незаконності тримання ОСОБА_4 в тюремному ув'язненні в умовах Вінницької установи виконання покарань (№ 1), то останній зазначає, що предметом цієї скарги є формальне засудження його до довічного позбавлення волі, коли Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України забороняли і забороняють призначати таке покарання у зв'язку з тим, що на день набирання вироком законної сили витекли граничні 10-річні строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, які були передбачені статтею 48 КК України 1960 року, тому максимальне покарання, яке б могло бути призначене судом ОСОБА_4 (навіть якщо б він і скоїв всі інкриміновані йому злочини) не більше 15 років позбавлення волі. На сьогодні ОСОБА_4 вже фактично відбув більше 22 років позбавлення волі, а юридично, з урахуванням так званого "закону Савченко", яким було змінено ч. 5 ст. 72 КК України, уже відбув більше 33-х років позбавлення волі. Вважає, що з 23 квітня 2013 року по теперішній час його незаконно утримують на підставі вироку суду із застосуванням покарання у виді довічного позбавлення волі, яке не передбачало діючим законодавством, оскільки вийшли строки давності притягнення до кримінальної відповідальності.
У судовому засіданні ОСОБА_4 скаргу підтримав в повному обсязі та просив задовольнити, визнати незаконними процесуальні дії, які проводилися в період досудового слідства та були пов'язані із підозрою та обвинуваченням, визнати незаконним тримання під вартою в період попереднього ув'язнення, визнати незаконним тримання в тюремному ув'язненні понад граничний строк позбавлення волі та звільнити від подальшого покарання за вироком Апеляційного суду м. Києва від 25.01.2012 року.
Захисник ОСОБА_4 - адвокат ОСОБА_5 , скаргу ОСОБА_4 на незаконність притягнення його до кримінальної відповідальності, незаконність тримання під вартою в період попереднього ув'язнення, а також незаконність тримання в тюремному ув'язненні в умовах Вінницької установи виконання покарань (№1) - підтримав, просив задовольнити.
Прокурор ОСОБА_3 , щодо задоволення скарги ОСОБА_4 заперечував, оскільки жодних підстав для задоволення скарги засудженого немає. Питання, які висвітленні в скарзі засудженого фактично стосуються питання перегляду рішень Апеляційного суду міста Києва та Вищого спеціалізованого суду України. Вінницький міський суд не уповноважений давати оцінку законності призначення ОСОБА_4 довічного позбавлення волі, так як не є інстанцією, яка наділена таким правом. Жодних перешкод щодо виконання вироку суду, а саме відбування довічного позбавлення волі засудженим ОСОБА_4 немає, строки давності - не порушені. Що стосується законності призначення покарання у виді довічного позбавлення волі - є рішення Конституційного суду України від 26.01.2011 року, в якому чітко визначено щодо законності призначення даного виду покарання за злочини які були вчиненні до набрання чинності нового кодексу.
Заслухавши думку прокурора, захисника та засудженого, дослідивши матеріали скарги та особової справи на засудженого ОСОБА_4 суд вважає, що скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
З особової справи засудженого вбачається, що ОСОБА_4 був засуджений вироком Апеляційного суду м. Києва від 25.01.2012 року за ст. 69, ст. 93, п. «г», «ж», «з», «і», ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 142, ч. 3 ст. 166, 42 КК України (в редакції 1960 року), ч. 3 ст. 185, ч. 4 ст. 189, ст. 257 КК України (в редакції 2001 року) до довічного позбавлення волі з конфіскацією майна та з позбавленням права обіймати посаду, зв'язану з виконанням обов'язків представника влади, строком на 3 роки та з позбавленням його спеціального звання «підполковник міліції». Означений вирок, будучи предметом перегляду Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ, по суті був залишений без змін, набрав законної сили та є остаточним судовим рішенням.
Із матеріалів скарги ОСОБА_4 вбачається, що скарга датована 04.11.2024 року, канцелярією Вінницького міського суду Вінницького області зареєстрована 19.11.2024 вх.№100577, згідно протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями - розподілена та передана слідчому судді Вінницького міського суду Вінницької областіОСОБА_6 ..
Ухвалою слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької областіОСОБА_6 від 10.01.2025 року відмовлено в задоволенні скарги ОСОБА_4 в порядку ст. 206 КПК України на незаконне тримання під вартою, оскільки ОСОБА_4 законно утримується під вартою, підстави для застосування ст. 206 КПК України - відсутні, а тому права та свободи ОСОБА_4 не порушені і дотримані в повному обсязі.
На ухвалу слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької областіОСОБА_6 від 10.01.2025 року ОСОБА_4 було подано апеляційну скаргу, в якій ОСОБА_4 просив скасувати ухвалу слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 10.01.2025 та постановити нову ухвалу, якою призначити новий судовий розгляд в суді першої інстанції.
30 січня 2025 року ухвалою Вінницького апеляційного суду апеляційне провадження закрито з тих підстав, що апеляційна скарга подана на рішення, яке не підлягає апеляційному оскарженню.
ОСОБА_4 було подано касаційну скаргу на ухвалу Вінницького апеляційного суду від 30 січня 2025 року, якою закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 10 січня 2025 року. У касаційній скарзі ОСОБА_4 , не погоджуючись із судовими рішеннями через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить ухвали судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Постановою Верховного Суду колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 08.08.2025 року касаційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Ухвалу Вінницького апеляційного суду від 30 січня 2025 року, якою закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 10 січня 2025 року скасовано та призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 16.09.2025 року апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_4 задоволено. Ухвалу слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 10.01.2025, якою відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_4 в порядку ст. 206 КПК України на незаконне тримання під вартою, скасовано та призначено новий розгляд скарги у суді першої інстанції.
Апеляційний суд дійшов висновку, що положення ст. 206 КПК України передбачають обов'язок слідчого судді реагувати на повідомлення про можливе незаконне тримання особи під вартою. Проте межі цього судового контролю стосуються саме стадії досудового розслідування та перевірки наявності правових підстав для тримання під вартою в межах кримінального провадження. Натомість доводи скарги ОСОБА_4 стосувалися питань, що виникли після постановлення вироку, зокрема законності його тримання у 2002-2003 роках та впливу строків давності на призначене покарання.
Як зазначив апеляційний суд, відповідно до ч. 1 ст. 537 КПК України, усі сумніви, що виникають при виконанні вироку, вирішує суд, який ухвалив вирок, або суд за місцем його виконання. Згідно з п. 14 ч. 1 ст. 537 КПК України, саме цей суд уповноважений перевіряти питання, пов'язані з виконанням вироків, у тому числі щодо наявності або відсутності правових підстав для подальшого позбавлення особи свободи.
Вінницьким апеляційним судом в ухвалі від 16.09.2025 наголошено, що звернення заявника поєднувало як доводи щодо законності позбавлення волі, так і питання, які за своєю природою виникають на стадії виконання вироку.
За таких обставин, Вінницький апеляційний суд в своїй ухвалі від 16.09.2025 дійшов висновків і мотивів, які, згідно з ч.3 ст. 415 КПК України, є обов'язковими для суду першої інстанції при новому розгляді скарги, що належним процесуальним шляхом вирішення скарги ОСОБА_4 має бути її розгляд у порядку статті 537 КПК України, а не статті 206 КПК України.
Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Передбачений ч.1 ст.6 Конвенції «суд встановлений законом» для цілей розгляду скарги ОСОБА_4 - це місцевий загальний суд, який здійснює її розгляд в порядку статті 537 КПК України.
Суд також наголошує, що скарга ОСОБА_4 за своїм предметом не зумовлює (та не може зумовлювати) розгляд справи ОСОБА_4 щодо обґрунтованості будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення в значенні статті 6 Конвенції, оскільки така справа вже була розглянута і вирішена Апеляційним судом м. Києва, яким було ухвалено вирок від 25.01.2012 року, що був перевірений Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ та набув статусу остаточного судового рішення.
Тому розгляд судом скарги ОСОБА_4 - є додатковою процесуальною гарантією його прав засудженого, передбаченою статтею 537 КПК України.
Стаття 537 КПК України містить вичерпний перелік питань, які вирішуються судом під час виконання вироків.
Таким питаннями законом передбачено зокрема наступні.
Відповідно до ч.1 ст. 537 КПК України, Під час виконання вироків суд, визначений частиною другою статті 539 цього Кодексу, має право вирішувати такі питання:
1) про відстрочку виконання вироку;
2) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання;
2-1) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання для проходження військової служби;
3) про заміну невідбутої частини покарання або покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким;
4) про звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;
5) про направлення для відбування покарання жінок, звільнених від відбування покарання внаслідок їх вагітності або наявності дітей віком до трьох років;
6) про звільнення від покарання за хворобою;
7) про застосування до засуджених примусового лікування та його припинення;
7-1) про застосування до засуджених примусового годування;
8) про направлення звільненого від покарання з випробуванням для відбування покарання, призначеного вироком;
9) про звільнення від призначеного покарання з випробовуванням після закінчення іспитового строку;
10) про заміну покарання відповідно до частини п'ятої статті 53, частини третьої статті 57, частини першої статті 58, частини першої статті 62 Кримінального кодексу України;
11) про застосування покарання за наявності кількох вироків;
12) про тимчасове залишення засудженого у слідчому ізоляторі або переведення засудженого з арештного дому, виправного центру, дисциплінарного батальйону або колонії до слідчого ізолятора для проведення відповідних процесуальних дій під час досудового розслідування кримінальних правопорушень, вчинених іншою особою або цією самою особою, за які вона не була засуджена, чи у зв'язку з розглядом справи в суді;
13) про звільнення від покарання і пом'якшення покарання у випадках, передбачених частинами 2 і 3 статті 74 Кримінального кодексу України;
13-1)про оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установи виконання покарань;
13-2) про застосування заходу стягнення до осіб, позбавлених волі, у виді переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери);
13-3) про зміну обов'язків, покладених на засудженого, звільненого від відбування покарання з випробуванням;
13-4) про звільнення від відбування покарання у зв'язку з прийняттям рішення про передачу особи для обміну як військовополоненого;
14) інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку.
Згідно з ч. 2 ст. 537 КПК України, оскарження рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установи попереднього ув'язнення здійснюється в порядку, встановленому для пункту 13-1 частини першої цієї статті.
Слід зазначити, що стаття 13 Конвенції гарантує кожному право на ефективний засіб правового захисту, невід'ємним елементом якого, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, є принцип остаточного судового рішення.
Означений принцип остаточного судового рішення знаходить своє імперативне закріплення в статті 533 КПК України, відповідно до якої: вирок або ухвала суду, які набрали законної сили, обов'язкові для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягають виконанню на всій території України.
Зважаючи на викладене суд, ретельно дослідивши предмет та підстави скарги ОСОБА_4 , мотиви та докази, якими скаржник її обґрунтовує, матеріали особової справи засудженого, дійшов наступних висновків:
- вимоги скарги ОСОБА_4 визнати незаконними процесуальні дії в період досудового слідства, пов'язані з підозрою та обвинуваченням ОСОБА_4 , порушення кримінальної справи, затримання, обрання запобіжного заходу, пред'явлення обвинувачення та виконання слідчих дій - не підлягають задоволенню в рамках розгляду скарги в порядку статті 537 КПК України під час виконання вироків, оскільки їх вирішення не передбачено статтею 537 КПК України, а їх предмет виходить за межі предмету «сумнівів і протиріч, що виникають при виконанні вироку». Оцінку означеним процесуальним питанням повноважний був дати Апеляційний суд м. Києва під час розгляду справи за обвинуваченням ОСОБА_4 за ст. 69, ст. 93, п. «г», «ж», «з», «і», ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 142, ч. 3 ст. 166, 42 КК України (в редакції 1960 року), ч. 3 ст. 185, ч. 4 ст. 189, ст. 257 КК України (в редакції 2001 року) та ухваленні вироку від 25.01.2012 року. Оскільки вирок Апеляційного суду м. Києва від 25.01.2012 року набув статусу остаточного судового рішення, повторний розгляд означених питань в порядку виконання вироку є недопустимим, оскільки означатиме фактичний перегляд остаточного судового рішення у непередбаченому законом процесуальному порядку;
- вимоги скарги визнати незаконним тримання ОСОБА_4 під вартою під час досудового розслідування (досудового слідства) в період з 22.05.2002 р. по 23.04.2013 року, також виходять за межі предмету розгляду «сумнівів і протиріч, що виникають при виконанні вироку» та предмету розгляду скарги в порядку статті 537 КПК України, і з цих підстав задоволені бути не можуть.
Окрім того, як зазначив Вінницький апеляційний суд в ухвалі від 16.09.2025 року, призначаючи новий розгляд скарги ОСОБА_4 у суді першої інстанції, що розгляд означеної скарги не підлягає за правилами статті 206 КПК України, а підлягає розглядові виключно за правилами п.14 ч.1 ст. 537 КПК України, а саме: про інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку. Під час розгляду скарги ОСОБА_4 судом встановлено, що Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 03.05.2018 року (справа № 127/2360/18) заяву ОСОБА_4 було задоволено та весь зазначений період тримання ОСОБА_4 під вартою - строк попереднього ув'язнення з 21.05.2002 р. по 23.04.2013 - було зараховано судом в строк відбування покарання, призначеного вироком Апеляційного суду м. Києва від 25.01.2012 року, з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. Тому жодних сумнівів і протиріч саме щодо виконання вироку (п.14 ч.1 ст. 537 КПК) означений період попереднього ув'язнення - в суду не викликає;
- вимоги скарги визнати незаконним тримання ОСОБА_4 в тюремному ув'язненні «понад граничний строк позбавлення волі, який передбачений ч.2 ст. 63 КК України 1960 року в зв'язку з тим, що на день вступу вироку в силу витекли 10-річні строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, які були передбачені ст. 48 КК України 1960 року» - також виходять за межі предмету розгляду «сумнівів і протиріч, що виникають при виконанні вироку» та предмету розгляду скарги в порядку статті 537 КПК України, і з цих підстав задоволені бути не можуть.
Суд також зазначає, що стаття 63 КК України 1960 року. на необхідності застосування якої у своїй скарзі наголошує ОСОБА_4 , встановлювала кримінальну відповідальність за «Публічні заклики до агресивної війни або розв'язування воєнного конфлікту», тобто не містила жодних граничних строків позбавлення волі. У Кримінальному кодексі України 1960 року граничні строки позбавлення волі регламентувала стаття 25. У чинному Кримінальному кодексі України 2001 року статтею 63 передбачено максимальний строк позбавлення волі - п'ятнадцять років, за винятком випадків, передбачених Загальною частиною цього Кодексу. Проте, вироком Апеляційного суду м. Києва від 25.01.2012 року до ОСОБА_4 було застосоване інше остаточне покарання - довічне позбавлення волі, яке, в якості виду покарання, передбачене статтею 64 чинного КК України (2001 року) та статтею 25-2 КК України 1960 року. Передбачені статтею 48 КК України 1960 року питання давності притягнення ОСОБА_4 до кримінальної відповідальності, в тому числі питання переривання та зупинення давності, та питання про застосування давності до особи, що вчинила злочин, за який згідно з законом може бути призначено довічне позбавлення волі, згідно ст. 48 КК України 1960 року, вирішувалися судом, який розглядав обґрунтованість висунутого проти ОСОБА_4 кримінального обвинувачення, а саме: Апеляційним судом м. Києва, яким 25.01.2012 року було ухвалено у справі вирок. Аналогічно, відповідно до ч.4 ст. 49 чинного КК України (2001 року), питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом, а саме: Апеляційним судом м. Києва, яким 25.01.2012 року було ухвалено у справі вирок. Означений вирок Апеляційного суду м. Києва від 25.01.2012 року є остаточним судовим рішенням, і переглянутим в позапроцесуальний спосіб бути не може.
Щодо питання застосування передбачених статтею 80 чинного КК України строків давності виконання обвинувального вироку, то за наслідками дослідження особової справи засудженого ОСОБА_4 , судом встановлено, що обвинувальний вирок Апеляційного суду м. Києва від 25.01.2012 року надійшов до Київського СІЗО 20 лютого 2012 року (вх. №5291), та передбачені ст. 80 КК України строки давності його виконання - пропущені не були;
- вимоги скарги ОСОБА_4 , що обґрунтовані ним посиланням на статтю 8 Конституції України та частину другу статті 29 Конституції України, а саме: звільнити його «від подальшого покарання за вироком Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2012 року, що набрав чинності Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2013 року» - не підлягають задоволенню зважаючи на наступне.
По-перше, стаття 29 Конституції України зазначає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Судом встановлено, що ОСОБА_4 тримається під вартою, тобто відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі на підставі вироку Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2012 року, який набрав законної сили та є остаточним судовим рішенням. Судом також встановлено, що Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 03.05.2018 року (справа № 127/2360/18) період тримання ОСОБА_4 під вартою (строк попереднього ув'язнення) з 21.05.2002 р. по 23.04.2013 - було зараховано судом в строк відбування покарання, призначеного вироком Апеляційного суду м. Києва від 25.01.2012 року, з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. Тому суд не вбачає порушення вимог статті 29 Конституції України з цього питання.
По-друге, вироком Апеляційного суду м. Києва від 25.01.2012 року, який набрав законної сили та статусу остаточного судового рішення, ОСОБА_4 засуджено до довічного позбавлення волі. Означений вид покарання станом на 10.12.2025 року ОСОБА_4 ще не відбутий та в порядку ч.5 ст.82 КК України не замінений на позбавлення волі на певний строк. А тому передбачені законом підстави для звільнення ОСОБА_4 від подальшого відбування покарання у виді довічного позбавлення волі - відсутні;
- вимоги скарги ОСОБА_4 : «дослідити та вказати у своєму рішенні чи дійсно до вступу вироку в силу витекли строки давності притягнення мене до кримінальної відповідальності, чи повинні були суди при розгляді обвинувачення щодо мене застосувати положення частини четвертої статті 48 КК України 1960 року та які норми закону заважають суду виконували вимоги статей 8 і 29 Конституції України та чи мають ці норми вищу юридичну силу порівняно з нормами Конституції України» - задоволенню не підлягають, оскільки означені питання виходять за межі предмету розгляду «сумнівів і протиріч, що виникають при виконанні вироку» та предмету розгляду скарги в порядку статті 537 КПК України.
Питання мотивування вироку щодо можливості на підставі ч.4 ст. 48 КК України 1960 року застосування давності до особи, що вчинила злочин, за який згідно з законом може бути призначено довічне позбавлення волі, відповідно до означеної ч.4 ст. 48 КК України 1960 року, мали вирішуватися судом, який відповідно до ст. 6 Конвенції встановлював обґрунтованість висунутого проти ОСОБА_4 кримінального обвинувачення, тобто Апеляційним судом м. Києва, яким 25.01.2012 року було ухвалено обвинувальний вирок, що набрав законної сили та статусу остаточного судового рішення. Мотивування застосування закону про кримінальну відповідальність при ухвалені вироку, відповідно до ст. 374 КПК України, є виключною компетенцією суду, який ухвалює вирок, і в порядку виконання вироку згідно з п. 14 ч. 1 ст. 537 КПК України - здійсненню не підлягає.
Питання, яке ставить у своїй скарзі ОСОБА_4 , про невірну кваліфікацію Апеляційним судом м. Києва у вироку від 25.01.2012 року дій ОСОБА_4 за ч.3 ст. 146 КК України - не може бути вирішене в порядку статті 537 КПК України, оскільки виходить за межі предмету розгляду «сумнівів і протиріч, що виникають при виконанні вироку». Статті 537, 539 КПК України не наділяють суд повноваженнями скасовувати або змінювати судові рішення (вироки, ухвали) попередніх судів в порядку вирішення питань, пов'язаних з виконанням вироків.
Твердження засудженого ОСОБА_4 про те, що зі змісту рішення Конституційного Суду України, положень Конституції України та Кримінального Кодексу України у період з 29.12.1999 року по 04.04.2000 року найсуворішим покаранням, яке могло бути призначено особам, засудженим КК України за вчинений в зазначений період, було позбавлення волі строком до 15 років, суд до уваги не бере, оскільки відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 26.01.2011 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України та за конституційним зверненням ОСОБА_7 про офіційне тлумачення положень Кримінального кодексу України 1960 року із змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року № 1483-ІІІ, щодо їх дії в часі у взаємозв'язку із положеннями статті 8, частини першої статті 58, пункту 22 частини першої статті 92, частини другої статті 152, пункту 1 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, статті 73 Закону України «Про Конституційний Суд України», частини другої статті 4, частин першої, третьої, четвертої статті 5, частини третьої статті 74 Кримінального кодексу України 2001 року (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі), Конституційний Суд України виходить з того, що з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 року і до набрання чинності Законом № 1483 існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до Кодексу 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями Кодексу 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом № 1483 стосовно встановлення нового виду покарання, та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України положень Кодексу 1960 року щодо смертної кари.
Однак наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кодексу 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років. Це підтверджується, зокрема, тим, що Кодекс 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин. Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання.
За таких обставин Конституційний Суд України зазначає, що альтернативний характер санкцій статей Кодексу 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві.
Також у вищезазначеному Рішенні Конституційного Суду України від 26.01.2011 року зазначено, що новий вид кримінального покарання, запроваджений Законом № 1483-ІІІ, - довічне позбавлення волі - є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою. Цей висновок Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що при застосуванні довічного позбавлення волі забезпечується невід'ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин; у санкціях статей, що передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, у тому числі умисні вбивства, вчинювані за обтяжуючих обставин, замість смертної кари встановлено довічне позбавлення волі як найбільш суворий вид покарання у переліку кримінальних покарань поряд із позбавленням волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років; засудженому до довічного позбавлення волі передбачена можливість заміни цього покарання актом помилування на позбавлення волі на певний строк.
Конституційний Суд України вважає, що оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена Кодексом 1960 року на час вчинення особами особливо тяжких злочинів, то положення Кодексу 1960 року із змінами, внесеними Законом № 1483-ІІІ, є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини до набрання чинності цим законом.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не на позбавлення волі строком на п'ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (рішення у справах «Алакрам Хумматов проти Азербайджану» від 18 травня 2006 року, заяви № 9852/03, № 13413/04, «Ткачов проти України» від 13 грудня 2007 року, заява № 39458/02).
Відтак, вимоги скарги ОСОБА_4 задоволенню не підлягають, як такі, що не ґрунтуються на положеннях закону.
Керуючись статтями 537, 539 КПК України, суд, -
У задоволенні скарги ОСОБА_4 від 04.11.2024 (вх. №100577 від 19.11.2024) на незаконність притягнення його до кримінальної відповідальності, незаконність тримання під вартою в період попереднього ув'язнення, а також незаконність тримання в тюремному ув'язненні в умовах Вінницької установи виконання покарань №1 - відмовити.
Ухвала може бути оскаржена до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Вінницький міський суд Вінницької області протягом семи днів з дня її оголошення, а для особи, яка перебуває під вартою - в той самий строк з дня вручення їй копії ухвали, а якщо ухвалу постановлено без виклику особи, яка її оскаржує - в той самий строк з дня отримання нею копії ухвали.
Ухвала набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
Суддя