16.12.25
22-ц/812/2150/25
Провадження № 22-ц/812/2150/25 Суддя першої інстанції Черенкова Н.П.
Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.
Іменем України
16 грудня 2025 року м. Миколаїв Справа № 490/4985/25
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого - Царюк Л.М.,
суддів - Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,
при секретарі судового засідання - Шурмі Є.М.,
без участі учасників справи,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 29 вересня 2025 року, повне судове рішення складено 29 вересня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Черенкової Н.П., в залі судового засідання в м. Миколаїв, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу,
23 червня 2025 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діяв її представник - ОСОБА_3 , звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.
Позов обґрунтовано тим, що 22 липня 2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено шлюб.
Спільних дітей від шлюбу сторони не мають.
Сімейне життя не склалось через несумісність характерами.
Фактичні шлюбні відносини сторони не підтримують, спільне господарство не ведуть з вересня 2024 року.
Подальше збереження сім'ї та примирення неможливе.
Посилаючись на викладене ОСОБА_2 просила суд розірвати шлюб укладений 22 липня 2022 року між нею та ОСОБА_1 .
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 29 вересня 2025 року позов задоволено.
Шлюб, зареєстрований 22 липня 2022 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), актовий запис № 492, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1 211.20 грн.
Рішення суду мотивовано тим, що подальше подружнє життя суперечитиме інтересам позивачки, а відтак збереження сім'ї є неможливим.
Беручи до уваги те, що у сторін немає дітей і вони вже тривалий час проживають окремо, а також, враховуючи те, що дана справа перебуває у провадженні суду ще з червня 2025 року, однак сторони так і не примирилися, що підтверджується заявою сторони позивачки про підтримання позовних вимог, суд дійшов висновку про те, що відсутні підстави для вжиття додаткових заходів для примирення подружжя, оскільки це буде суперечити моральним засадам суспільства і інтересам подружжя.
Не погодившись з рішення суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив його скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд упереджено поставився до клопотання відповідача про надання шестимісячного строку для примирення подружжя. Не звернув увагу на те, що відповідач хоче зберегти сім'ю, при цьому прийняв до уваги тільки доводи позивачки.
Суд першої інстанції не врахував, що відповідач заперечує проти задоволення позову. Обставини викладені в позові не відповідають дійсності і що сторони досі проживають разом однією сім'єю та за таких обставин родина може бути збережена.
Заперечення представника позивачки проти примирення не може бути перешкодою для його встановлення, оскільки судом першої інстанції було встановлено, що відповідач має на меті примиритись, зберегти родину і він має право прийняти міри для примирення, а суд зобов'язаний встановити строк для цього незалежно від бажання позивача, оскільки таке примирення не суперечить моральним засадам суспільства.
На день розгляду справи відзиву на апеляційну скаргу від позивачки не надходило.
Учасники справи в судове засідання не з'явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином. З огляду на положення частини 2 статті 372 ЦПК України апеляційний суд розглянув справи без участі учасників справи.
За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що сторони перебувають у шлюбі з 22 липня 2022 року, що підтверджується оригіналом свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 . Від шлюбу неповнолітніх дітей сторони не мають.
Звертаючись до суду із указаним позовом ОСОБА_2 зазначала, що фактичні шлюбні відносини між нею та відповідачем припинені, окреме проживання та відсутність спілкування свідчить про неможливість збереження шлюбу.
У контексті доводів апеляційної скарги, підстав апеляційного оскарження та висновків суду першої інстанції апеляційний суд зазначає таке.
Відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.
Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається (частина 1 статті 24 СК України).
Частинами 3, 4 статті 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.
Згідно з частиною 2 статті 104, частиною 3 статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, у тому числі за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 СК України.
За змістом частини 3 статті 109 СК України передбачено, що суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі чоловіка та дружини і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.
Відповідно до частини 1 статті 110, статті 112 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», рішення суду у справі про розірвання шлюбу повинно відповідати вимогам статті 215 ЦПК України. У ньому, зокрема, має бути зазначено дату й місце реєстрації шлюбу, час та причини фактичного його припинення, мотиви, з яких суд визнав збереження сім'ї можливим чи неможливим, обґрунтовані висновки з приводу інших заявлених вимог. У резолютивній частині рішення слід навести відомості, необхідні для реєстрації розірвання шлюбу в органах РАЦС.
Встановивши, що шлюб між сторонами носить формальний характер, сторони не мають наміру продовжувати подальші шлюбні відносини, збереження шлюбу суперечать інтересам як позивача, так і відповідача, суд першої інстанції, ураховуючи конституційне право особи на шлюб за вільною згодою (стаття 51 Конституції України), дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував заперечення відповідача проти позову, а також те, що обставини викладені в позові не відповідають дійсності і що сторони досі проживають разом однією сім'єю та за таких обставин родина може бути збережена є неприйнятними з огляду на таке.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).
За змістом частин 1-3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до статті 12 ЦПК України судочинство у судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (постанова Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 904/1017/20).
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19).
Повертаючись до стандартів доказування, передбачених процесуальним законом, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що покладений на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Сімейним законодавством передбачено право суду зупинити розгляд справи про розлучення та надати час на примирення.
Підставою для такої відстрочки є клопотання одного з подружжя, яке може бути виражене в усній чи письмовій формі під час судового засідання. Той із подружжя, хто просить про надання часу на примирення, повинен бути готовим пояснити, який термін йому потрібен і для чого йому це потрібно. Це дозволить суду переконатись, що таке клопотання не служить для затягування судового процесу та зловживання процесуальними правами.
На підтвердження своїх заперечень проти доводів позовної заяви та заявляючи клопотання про надання строку на примирення відповідач не надав суду будь-яких доказів на підтвердження своїх заперечень та заявленого клопотання. Позивачка наполягати на розлученні без надання строку на примирення, підтримуючи доводи позовної заяви, а тому суд першої інстанції, виходячи з принципу добровільності шлюбних відносин та забороні примушування жінки до збереження шлюбу, дійшов висновку про доцільність розірвання шлюбу між сторонами.
Аргументи скарги про те, що відповідач має на меті примиритись, зберегти родину і він має право прийняти міри для примирення, а суд зобов'язаний встановити строк для цього незалежно від бажання позивачки, не заслуговують на увагу, оскільки вирішальну роль у тому, чи надавати строк на примирення, відіграє те, наскільки відповідач зміг обґрунтувати всі за та проти розлучення.
Надати строк для примирення - це право, а не обов'язок суду. Суд буде виходити виключно з обставин справи.
За наведеного колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги правильних висновків суду першої інстанції не спростовують.
Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням викладеного, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Згідно із підпунктом "в" пунктом 4 частини 1 статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.
Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови у позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частини 1, 2 статті 141 ЦПК України).
Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи судом апеляційної інстанції, покладаються на відповідача ОСОБА_1 .
Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 29 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Л.М. Царюк
Судді: Т.М. Базовкіна
Ж.М. Яворська
Повне судове рішення складено 16 грудня 2025 року.