Справа № 145/1273/24
Провадження № 22-ц/801/2499/2025
Категорія: 10
Головуючий у суді 1-ї інстанції Іванець В. Д.
Доповідач:Береговий О. Ю.
11 грудня 2025 рокуСправа № 145/1273/24м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Берегового О. Ю. (суддя - доповідач),
суддів: Матківської М. В., Шемети Т. М.,
за участю секретаря судового засідання: Козюми Д.О.,
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1
відповідачі: ОСОБА_2
розглянув цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Жовміра Олександра Васильовича на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 25 вересня 2025 року,
встановив:
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 28 квітня 1992 року сторони зареєстрували шлюб, який розірвано на підставі рішення Тиврівського міського суду Вінницької області від 06 вересня 2023 року.
В період шлюбу подружжям придбано транспортні засоби, зокрема, марки "Renault Megane", 2005 року випуску та марки "ВАЗ 210994", 2008 року випуску. Дані транспортні засоби були зареєстровані та знаходилися у користуванні ОСОБА_2 та є спільним сумісним майном подружжя. Так, автомобіль "ВАЗ 210994" зареєстровано за ОСОБА_2 20.07.2017 та 03.06.2020 перереєстровано на нового власника, а автомобіль "Renault Megane", зареєстровано за ОСОБА_2 16.06.2020 та 15.06.2023 перереєстровано на нового власника.
Позивачу не було відомо про продаж вказаних транспортних засобів третім особам, а також вона не надавала свою згоду на їх продаж.
Транспортні засоби марки "Renault Megane", 2005 року випуску та "ВАЗ 210994", 2008 року випуску безумовно є неподільними речами, тому неможливим є їх виділ в натурі. Також недоцільним та неможливим є залишення транспортних засобів у спільній власності і надалі, оскільки встановлення спільного режиму користування ними неможливе, виходячи з того, що сторони припинили та не підтримують жодних відносин, їх стосунки можуть розглядатися як такі, що унеможливлюють досягнення згоди з приводу користування спільним нерухомим майном, і найголовніше - вказані транспортні засоби вже перереєстровано на третіх осіб.
Позивач виявила згоду на отримання грошової компенсації від відповідача за її частку в праві спільної сумісної власності на транспортні засоби.
Середня ринкова (дійсна) вартість згідно з консультаційним висновком № ІК-35 від 20.06.2024 автомобіля" ВАЗ 210994", 2008 року випуску, становить 90800 грн, а автомобіля "Renault Megane", 2005 року випуску - 200000 грн.
На підставі зазначеного позивачка просила суд здійснити поділ спільного сумісного майна - автомобіля "ВАЗ 210994", 2008 року випуску, та автомобіля "Renault Megane", 2005 року випуску та стягнути з відповідача на її користь грошову компенсацію вартості 1/2 частки автомобілів, у сумі 145 500,00 грн, а також понесені витрати на правову допомогу - 10 000,00 грн.
Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 25 вересня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за 1/2 частку в праві спільної сумісної власності на автомобіль "Renault Megane", 2005 року випуску, в сумі 100 000 (сто тисяч) гривень 00 копійок та у задоволені решти позовних вимог відмовлено. Крім того, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на оплату судового збору в розмірі 999,91 грн та витрати на правничу допомогу в розмірі 4126,20 грн, всього стягнути судових витрат у розмірі 5 126,11 грн.
Не погоджуючись з таким рішенням суду ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи, просив оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що на переконання заявника судом попередньої інстанції у рішенні проігноровано вимоги преюдиції, яка встановлена рішенням Тиврівського районного суду про розірвання шлюбу, в мотивувальній часині якого зазначено, що спільного майна з позивачем ОСОБА_2 на момент розірвання шлюбу вони не мають.
Також, апелянт не погоджується із висновками викладеними у рішенні суду першої інстанції щодо підтвердження факту компенсації позивачу половини вартості автомобіля "Renault Megane", 2005 року випуску, оскільки на його думку матеріали справи містять докази про отримання ним кредитів, з яких він сплатив позивачу частку за проданий автомобіль.
Окрім того, відповідач не погоджується із висновками встановленими судом першої інстанції, щодо консультаційного висновку №ІК-35 про середньоринкову вартість колісних транспортних засобів від 20.06.2024 Вінницької торгово-промислової палати щодо вартості автомобілів, так як на думку скаржника, судом мала бути призначена товарознавча експертиза, яка і могла встановити дійсну вартість автомобіля, а не консультаційний висновок, що немає жодної юридичної сили та не є джерелом доказів.
07 листопада 2025 року від представника ОСОБА_1 - адвоката Покоєвича А.О. до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він заперечив аргументи викладені в ній вказавши, що суд попередньої інстанції прийшов до правильного висновку про часткове задоволення позовних вимог, у зв'язку із чим просив суд рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 25 вересня 2025 року залишити без змін та стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу в розмірі 6000,00 грн.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, заперечення, які викладені в відзиві на апеляційну скаргу, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає цим вимогам.
Судом встановлено, що 28 квітня 1992 року сторони ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб, який зареєстрований у Виконавчому комітеті Гніванської міської ради Тиврівського району Вінницької області, актовий запис №29, який між ними було розірвано на підставі рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 06 вересня 2023 року (т. 1 а.с. 11-13).
Згідно з відповіддю на адвокатський запит з регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Вінницькій, Черкаській та Кіровоградській областях (філія ГСЦ МВС) від 31.05.2024 №31/31/14/207-аз за даними Єдиного державного реєстру транспортних засобів, в період часу з 28 квітня 1992 року по теперішній час, за громадянином ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєструвалися/перереєстровувалися наступні транспортні засоби: 20.07.2017 "ВАЗ 210994", 2008 року випуску, 03.06.2020 в ТСЦ № 0544 здійснено перереєстрацію на нового власника; 16.06.2020 "Renault Megane", 2005 року випуску, 15.06.2023 в ТСЦ № 0545 здійснено перереєстрацію на нового власника (т.1 а.с. 14).
Відповідно до консультаційного висновку № ІК-35 про середньоринкову вартість колісних транспортних засобів від 20.06.2024 Вінницької торгово-промислової палати, здійсненого експертом оцінювачем відділу оцінки майна та судових експертиз, середня ринкова (дійсна) вартість станом на 20.06.2024 автомобіля "ВАЗ 210994", 2008 року випуску - 90800 грн, автомобіля "Renault Megane", 2005 року випуску - 200000 грн (т. 1 а.с. 15-17).
Згідно з випискою по картковому рахунку ОСОБА_2 за період з 04.08.2022 по 03.09.2024 - 01.06.2023 відповідач отримав кредит у сумі 76000,00 грн, 14.12.2023 - відповідач отримав кредит у сумі 120000,00 грн (т.1 а.с. 46-51).
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України.
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати в судовому порядку поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається саме на того з подружжя, який її спростовує.
Відповідно до ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно з ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.
Згідно з ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно ст. 71 СК України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Тобто зазвичай при поділі майна подружжя суд ділить його в натурі, у разі неподільності майна чи речі вирішується питання компенсації. Водночас, тлумачення вказаних норм свідчить, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі.
Такий висновок зроблено Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, справа № 565/495/18, в постанові від 15 квітня 2020 року.
Також Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, справа № 355/1060/16, в постанові від 30 серпня 2021 року зроблено правовий висновок, що в оцінці наведених обставин необхідно виходити з того, що визначальним юридичного статусу майна (особисте чи спільне) є не факт реєстрації прав на таке майно, що мав місце після розірвання шлюбу, а факт набуття (створення) майна, в даному випадку - купівля під час шлюбу, що було доведено позивачем та встановлено судом. При цьому враховано, що під час розгляду судами справи відповідач не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Аналіз вищевказаних норм свідчить, що набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена також в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц. Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 12 лютого 2020 року в справі №725/1776/18.
Таким чином, право позивача звернутися з позовом про поділ спільного майна подружжя, за умови, що таке право обмежується, порушується та/або не визнається відповідачем є безумовним.
У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Такий правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року у справі № 537/78/19.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено у ході апеляційного розгляду на ім'я відповідача ОСОБА_2 20.07.2017 проведено реєстрацію транспортного засобу "ВАЗ 210994", 2008 року випуску, та 16.06.2020 проведено реєстрацію транспортного засобу "Renault Megane", 2005 року випуску, що підтверджено належними та допустимими доказами. У подальшому вказані транспортні засоби були перереєстровані на третіх осіб.
Сторонами у справі не оспорювався факт придбання зазначених автомобілів у період шлюбу та за кошти спільного сімейного бюджету.
Крім того, сторонами не оспорювалася і вартість вказаних транспортних засобів. Клопотань щодо проведення судової транспортно - товарознавчої експертизи сторони суду не заявляли.
Зазначене спростовує посилання скаржника викладені у апеляційній скарзі про його незгоду із визначеною вартістю транспортних засобів. Апеляційний суд зазначає, що під час судового розгляду відповідач не був позбавлений можливості заявити клопотання про проведення експертного дослідження для визначення вартості спільного сумісного майна. Однак, матеріали справи не містять такого клопотання та під час судового розгляду у суді першої інстанції відповідач таке клопотання не заявляв.
Разом із тим, апеляційний суд дослідивши консультаційний висновок № ІК-35 про середньоринкову вартість колісних транспортних засобів від 20.06.2024 Вінницької торгово-промислової палати, установив, що середня ринкова (дійсна) вартість станом на 20.06.2024 автомобіля "ВАЗ 210994", 2008 року випуску - 90800 грн, автомобіля "Renault Megane", 2005 року випуску - 200000 грн. Оцінка здійснювалася за методикою товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів (затвердженою у редакції наказу Міністерства юстиції України та Фонду державного майна України від 24.07.2009 №1335/5/1159) шляхом зіставлення цін продажу подібних КТЗ, що відповідає вимогам ст. 9 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 № 2658-ІІІ.
Також апеляційний суд зазначає, що суд першої інстанції вірно застосував презумпцію віднесення придбаних під час шлюбу транспортних засобів до спільного сумісного майна.
Водночас, автомобіль "ВАЗ 210994" був перереєстрований на іншого власника 03.06.2020, коли позивач та відповідач перебували у шлюбі, між ними не було протиріч, оскільки стосунки між ними погіршилися лише в 2021 році, при цьому через 13 днів після цього був придбаний інший автомобіль - "Renault Megane", який зареєстровано за відповідачем.
Відповідно до ч. 4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Отже, суд першої інстанції вірно дійшов висновку, що відповідач здійснив відчуження автомобіля "ВАЗ 210994" в інтересах сім'ї, на її потреби, при цьому, майже одразу, придбав для сім'ї інший транспортний засіб, що створює обов'язки для другого з подружжя, тому його вартість не підлягає врахуванню при поділі.
Разом із тим, щодо транспортного засобу "Renault Megane", 2005 року випуску, суд установив, що зазначений автомобіль відповідач перереєстрував під час шлюбу - 15.06.2023, розпорядившись спільним майном подружжя на власний розсуд, без повідомлення та письмової згоди позивача, тому позивач має право на грошову компенсацію половини вартості вказаного спірного транспортного засобу. Тому в цій частині позов підлягає задоволенню.
За системним тлумаченням ч. 4, 5 ст. 71 СК України згоду на отримання компенсації за частину майна при його поділі повинен надати той з подружжя, на чию користь така компенсація присуджується, оскільки іншому з подружжя присуджується майно. Вимога одного з подружжя (позивача) про стягнення з іншого з подружжя (відповідача) грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, не породжує обов'язку такого відповідача попередньо вносити відповідну грошову суму на депозитний рахунок суду.
Якщо під час вирішення спору про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Аргументи представника відповідача викладені у апеляційній скарзі щодо того, що рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 06.09.2023 справа 145/919/23 про розірвання шлюбу між позивачем та відповідачем, установлено, що спільного майна у подружжя не було не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Предметом позову у справі 145/919/23 є розірвання шлюбу, а не поділ майна подружжя.
Апеляційний суд зазначає, що рішення про розірвання шлюбу саме по собі не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу, залишається за співвласниками, а поділ майна може відбуватися як одночасно з розлученням, так і окремо, незалежно від статусу шлюбу. Поділ майна може відбуватися добровільно за нотаріально посвідченим договором або в судовому порядку, якщо згоди не досягнуто.
Як убачається із зазначеного рішення суду вирішення справи відбувалося за відсутності сторін, при цьому відповідач по справі ОСОБА_1 у поданій заяві зазначила про визнананя позову.
Отже, під час розгляду вказаної справи питання про наявність чи відсутність майна в подружжя та його поділ не вирішувалося та не досліджувалось.
Водночас апеляційний суд зазначає, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду (ч. 7 ст. 82 ЦПК України).
Разом із тим, станом на момент прийняття рішення про розірвання шлюбу 06 вересня 2025 року у власності подружжя дійсно не було спільного набутого майна. Автомобіль "Renault Megane", 2005 року випуску відповідач перереєстрував під час шлюбу - 15 червня 2023 року, розпорядившись спільним майном подружжя на власний розсуд, без повідомлення та письмової згоди позивача, а тому апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач має право на грошову компенсацію половини вартості вказаного спірного транспортного засобу.
Зазначені у скарзі аргументи щодо поділу між подружям у добровільному порядку та за взаємною згодою автомобіля "Renault Megane" із компенсацією половини його вартості позивачу, зокрема за рахунок отриманих кредитів, апеляційний суд відхиляє, оскільки будь-яких належних та допустимих доказів, що підтверджували б вказані обставини суду надано не було.
Також, апеляційний суд зазначає, що наведені доводи в апеляційній скарзі є ідентичними тим, які викладені в відзиві на позовну заяву та яким надавалась відповідна оцінка судом попередньої інстанції.
Будь яких інших належних, допустимих і достатніх доказів на спростування вищезазначених висновків скаржником не наведено.
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що розглядаючи зазначений спір, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно із положеннями ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для його скасування відсутні.
З огляду на те, що апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін, підстав для відшкодування, зміни або перерозподілу судових витрат у відповідності до ст.141 ЦПК України не має.
Щодо заявленої у відзиві на апеляційну скаргу вимоги про стягнення з ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу в розмірі - 6 000,00грн, апеляційний суд зазначає таке.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
У частині другій статті 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина друга статті 137 ЦПК України).
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частини третя-п'ята статті 137 ЦПК України).
Відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).
Отже, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
Згідно зі статтею 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.
Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон) визначено, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення ( п. 6, 9 частини 1 статті 1 Закону).
Відповідно до статті 30 Закону, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Отже, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується зі статтею 30, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
Як встановлено матеріалами справи, представництво інтересів ОСОБА_1 у суді апеляційної інстанцій здійснював адвокат Покоєвич А.О. на підставі договору про надання правничої допомоги від 30 жовтня 2025 року, за умовами якого сторони домовились, що розмір плати за надання правової допомоги, складає 6 000,00 грн.
07 листопада 2025 року у відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 адвокат Покоєвич А.О. просить стягнути з ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу в розмірі - 6 000,00 грн. До апеляційної скарги додано копію договору про надання правничої допомоги від 30 жовтня 2025 року, розрахунок витрат на правову допомогу, квитанцію до прибуткового касового ордера №б/н від 30.10.2025 та копію ордеру на надання правничої допомоги серії АІ №2044005 від 06.11.2025.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 зробила висновок про те, що у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару інша сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.
Оскільки у цій справі сума гонорару адвоката встановлена сторонами договору у фіксованому розмірі, який не залежить від обсягу послуг та витраченого представником позивача часу, а отже, розмір витрат є визначеним.
Разом з тим, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, до предмета доказування у питанні компенсації, понесених у зв'язку з розглядом справи витрат на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та значенню справи.
При цьому незважаючи на те, що при застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, такий, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у статті 137 ЦПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
Верховним Судом сформовано усталену практику з питань стягнення витрат на правничу допомогу: при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.
Частиною 5 ст. 137 ЦПК України передбачено, що суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Отже, розмір витрат на правничу допомогу визначається судом, виходячи з умов договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, проте, вказаний розмір може бути зменшений за клопотанням іншої сторони у разі, якщо такі витрати є неспівмірними із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних, обсягом наданих послуг та ціною позову та (або) значенням справи для сторони.
Як вбачається із матеріалів справи, апелянт та/або його представник не заявляли клопотання про зменшення розміру таких витрат, хоча не була позбавлені такої можливості, відтак вони не довели того, що заявлений позивачем розмір витрат на оплату послуг адвоката не є співмірним із складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт з ціною позову та (або) значенням справи для сторони.
Відтак, колегія суддів вважає, що вимоги заявника про відшкодування витрат на правничу допомогу є законними і обґрунтованими, доведеними належним доказами.
Ураховуючи викладене, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати на правничу допомогу, понесені позивачем у зв'язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 6000,00 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України,
постановив:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Жовміра Олександра Васильовича залишити без задоволення.
Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 25 вересня 2025 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі - 6 000 (шість тисяч) грн 00 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий О.Ю. Береговий
Судді М.В. Матківська
Т. М. Шемета