Окрема думка
судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Пророка В. В.
справа № 183/2275/20 (провадження № 61-10723 св 25)
10 грудня 2025 року
м. Київ
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Присамарські сади», подану її представником - Шило Анною Дмитрівною, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 липня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Присамарські Сади», Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Садовоє Кольцо», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпровського районного нотаріального округу Кайко (Поляруш) Ольга Петрівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Павловська (Андрєєва) Ганна Олегівна, про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, скасування записів у реєстрі, визнання договору недійсним, постановою від 10 грудня 2025 року відмовив у задоволенні цієї касаційної скарги та залишив без змін оскаржуване судове рішення.
Водночас з рішенням колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не можу погодитися з огляду на таке.
1. У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом.
2. Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2023 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 257 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
3. Дніпровський апеляційний суд постановою від 23 липня 2025року задовольнив апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4, ухвалу Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2023 року скасував, справу направив до суду першої інстанції для продовження розгляду.
4. У серпні 2025 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшла касаційна скарга ТОВ «Присамарські сади», подана його представником - Шило А. Д., на постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 липня 2025 року, у якій заявник просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі ухвалу Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2023 року.
5. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, заявник зазначає, що, на його думку, суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не врахував правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 490/9587/18, відповідно до якого позивач із високим ступенем зацікавленості повинен проявляти інтерес до ходу розгляду ініційованої ним справи. У разі відсутності обставин непереборної сили ігнорування позивачем (заявником) протягом тривалого часу судового провадження, відкритого за його позовною заявою (заявою, скаргою), свідчить про недобросовісну поведінку та порушення основоположних засад цивільного процесу.
6. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 серпня 2025 року суддею-доповідачем для розгляду справи № 183/2275/20, визначено Пророка В. В., судді, які входять до складу колегії: Литвиненко І. В., Петров Є. В.
7. На підставі розпорядження керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2025 року призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями на підставі службової записки судді Пророка В. В.
8. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 вересня 2025 року суддею-доповідачем для розгляду справи № 183/2275/20, визначено Пророка В. В., судді, які входять до складу колегії: Калараш А. А., Петров Є. В.
9. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Пророка В. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В. ухвалою від 22 вересня 2025 року відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи з суду першої інстанції.
10. Вказана ухвала, на підставі частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), була оформлена суддею Каларашем А. А., оскільки Пророк В. В. , як суддя-доповідач у цій справі, не згоден з відкриттям касаційного провадження - на його переконання у відкритті касаційного провадження у цій справі слід було відмовити, про що детально описано в його окремій думці від 22 вересня 2025 року.
11. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 01 грудня 2025 року призначив вказану справу до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
12. Вказана ухвала Верховного Суду від 01 грудня 2025 року, на підставі частини третьої статті 415 ЦПК України, була оформлена не суддею Пророком В. В., як суддею-доповідачем, а суддею, який входить до складу колегії - Петровим Є. В., оскільки, на переконання судді Пророка В. В., касаційне провадження у цій справі, було відкрите помилково та підлягало закриттю, а справа могла бути розглянута колегією суддів у складі трьох суддів, про що також описано суддею Пророком В. В. в окремій думці від 01 грудня 2025 року.
13. Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).
14. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
15. Відповідно до пункту 16 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо залишення позову без розгляду.
16. Пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України, яка є спеціальною нормою процесуального права, що регламентує право касаційного оскарження судових рішень, встановлено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку, зокрема, ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
17. Отже, ухвала суду першої інстанції про залишення позову без розгляду віднесена до переліку ухвал, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку, після їх перегляду в апеляційному порядку на підставі пункту 16 частини першої статті 353 ЦПК України.
18. Аналогічні положення містить Кодекс адміністративного судочинства України.
19. Відповідно до частини 2 статті 328 КАС України у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову, ухвали, зазначені у пунктах 3, 4, 12, 13, 17, 20 частини першої статті 294 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
20. У пункті 12 частини першої статті 294 КАС України зазначено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо залишення позову (заяви) без розгляду.
21. Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду в ухвалі від 19 березня 2025 року у справі № 380/970/24 (провадження № К/990/20342/24) дійшов висновку (пункти 45-49), що: «ухвали суду першої інстанції, які відповідно до частини другої статті 328 КАС України підлягають касаційному оскарженню, за своєю суттю є такими, що або мають певний вплив на права та обов'язки учасників процесу, який за своїм характером та природою може прирівнюватися до впливу, який має рішення суду, яким вирішено спір по суті (ухвали про: забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову), або перешкоджають реалізації учасникам процесу фундаментального права на доступ до суду, тобто перешкоджають подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвали про: повернення позовної заяви, відмови у відкритті провадження у справі, залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі).
22. На думку об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, якщо відповідне втручання чи обмеження щодо прав і свобод учасника адміністративного процесу усунуте судом апеляційної інстанції, а ухвала суду першої інстанції, яка становила таке втручання, скасована, то і відсутній предмет касаційного перегляду.
23. Суд також звертає увагу на те, що за змістом частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
24. Отже, у разі ухвалення судом апеляційної інстанції постанови про скасування ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвали про: повернення позовної заяви, відмови у відкритті провадження у справі, залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі) та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, усуваються перешкоди для подальшого провадження у справі, тому суд касаційної інстанції в силу положень КАС України не має повноважень для перегляду такої постанови апеляційного суду.
25. Враховуючи зазначене об'єднана палата Касаційного адміністративного суду дійшла висновку, що постанова суду апеляційної інстанції, прийнята за результатом перегляду ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвал про: повернення заяви позивачеві (заявникові), відмови у відкритті провадження у справі, залишення позову (заяви) без розгляду, закриття провадження у справі), якою така ухвала була скасована, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду не може бути предметом касаційного оскарження».
26. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 вересня 2025 року справа № 367/252/24 (провадження № 14-21 цс 25, пункти 129-157), крім іншого, відступила від висновків об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі №380/970/24.
27. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (надалі - Конвенція) гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи.
28. За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
29. Право на розгляд справи означає право особи звернутися за захистом до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Обов'язковою умовою дотримання цього права є те, що особі має бути забезпечена можливість реалізації зазначених прав без будь-яких обмежень, перешкод чи ускладнень. Можливість людини без перепон одержати судовий захист є головним змістовим аспектом поняття доступу до правосуддя.
30. Водночас Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг; такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06).
31. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15 лютого 2000 року зазначено, що спосіб, у який стаття 6 застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. ЄСПЛ зазначає, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом першим статтею 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права (рішення ЄСПЛ від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини»).
32. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) вказала на те, що касаційний перегляд вважається екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур.
33. Також ЄСПЛ зазначає, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах у межах юрисдикції таких судів додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль у ньому апеляційного суду. «Право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ від 06 грудня 2007 року у справі «Воловик проти України», (Volovik v. Ukraine, заявка № 15123/03, параграфи 53, 55)).
34. Пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України передбачена можливість касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
35. Пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України визначено, що в касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6-8, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
36. Отже, пункт 1 вказаної статті ЦПК України регламентує право на касаційне оскарження рішень судів першої інстанції, постановлених за наслідками розгляду справи по суті, та постанов суду апеляційної інстанції, ухвалених за наслідками апеляційного перегляду таких рішень судів першої інстанції.
37. Натомість пункт 2 частини першої зазначеної норми цього Кодексу встановлює виключний перелік саме ухвал суду першої інстанції після їх перегляду апеляційним судом, на які може бути подано касаційну скаргу.
38. Зазначена норма не містить посилання на можливість касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, оскільки в разі скасування судом апеляційної інстанції наведених у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України ухвал суду першої інстанції усуваються перешкоди реалізації процесуального права на доступ до суду.
39. У справі, що розглядається, ухвала суду першої інстанції про залишення позову без розгляду, скасована судом апеляційної інстанції, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду.
40. Суд апеляційної інстанції, скасувавши ухвалу суду першої інстанції, яка перешкоджала подальшому провадженню, відновив реалізацію учасниками справи доступу до суду.
41. Вирішуючи питання щодо можливості оскарження в касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції, якою було скасовано ухвалу суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, вважаю за можливе звернутися до практики країн Європейського Союзу, змістовного тлумачення положень статті 389 ЦПК України у співвідношенні з положеннями Конституції України.
42. Беручи до уваги, що рішення Суду Європейського Союзу наразі не мають формально обов'язкового характеру для України, Водночас такі рішення є авторитетним джерелом тлумачення права Європейського Союзу, положення якого набувають дедалі більшого значення для українського правопорядку в умовах євроінтеграційного курсу держави та виконання зобов'язань, передбачених Угодою про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони.
43. Відповідно до цієї Угоди цілями асоціації, зокрема, є посилення співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки з метою забезпечення верховенства права та поваги до прав людини і основоположних свобод (пункт «е» частини другої статті 1).
44. Рішення Суду Європейського Союзу потрібно розцінювати як таке, що дозволяє встановити зміст положень актів законодавства Європейського Союзу. Подібно до практики застосування рішень ЄСПЛ врахуванню підлягають принципи, що випливають із його рішень щодо подібних питань, навіть якщо вони стосуються інших держав. (див. mutatis mutandis постанову від 03 серпня 2022 року у справі № 910/9627/20).
45. Так, у країнах Європейського Союзу вважається цілком виправданою і є загальноприйнятою практикою застосування процесуальних фільтрів. У Європейському Союзі переважає підхід, згідно з яким спір має бути вирішено в суді першої інстанції. Апеляційна інстанція виправляє допущені помилки, а касаційна розглядає лише фундаментальні питання.
46. Зокрема, відповідно до рекомендації Комітету міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року № R(95)5 (далі - рекомендація № R(95)5) державам-членам рекомендовано вживати заходів щодо визначення кола питань, виключених із права на апеляцію та касацію, для запобігання будь-яким зловживанням системою оскарження. За змістом пункту «с» статті 7 рекомендації № R(95)5 скарги до суду третьої інстанції мають подаватися передусім щодо тих справ, які заслуговують на такий розгляд. Наприклад, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, в яких питання права мають значення для широкого загалу.
47. У рішенні ЄСПЛ від 05 квітня 2018 року у справі «Зубац проти Хорватії» (Zubac v. Croatia, заявка № 40160/12) визначено критерії застосування законодавчих обмежень щодо доступу до Верховного Суду, а саме: передбачуваність обмеження; несприятливі наслідки помилок під час провадження, що призвело до відмови заявникові у доступі до вищого суду; можливість стверджувати, що такі обмеження здатні спричинити «надмірний формалізм».
48. У цій справі ЄСПЛ наголосив: «Коли національне законодавство дало суду змогу відфільтрувати справи, що надходять до нього, вищий суд, вирішуючи питання про надання доступу, не обмежений помилковою оцінкою цього порогу, наданою судами нижчої інстанції».
49. Суд зауважив, що оскаржуване обмеження мало законну мету - дотримання встановленого законом раціонального порогу для подання скарг до Верховного Суду задля забезпечення того, щоб найвища інстанція з огляду на її роль розглядала лише питання, які мають фундаментальне значення.
50. Отже, практика ЄСПЛ свідчить про те, що будь-які обмеження у доступі до касаційного перегляду справи є сумісними з вимогами статті 6 Конвенції, якщо вони передбачені національним законодавством та не обмежують реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права не було порушено; ці обмеження повинні переслідувати легітимну (законну) мету.
51. Такі підходи знайшли своє відображення і в національній правовій системі. Зокрема, Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII) викладено в новій редакції статтю 129 Конституції України, якою визначено основні засади судочинства.
52. На відміну від попередньої редакції, якою однією із засад судочинства визначалося «забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом», Конституція України в чинній редакції однією з основних засад судочинства визначає «забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення».
53. Необхідність та мета таких змін розкривається в пояснювальній записці до проєкту Закону № 1401-VIII, у якій зазначено, що запропонована нова редакція положення щодо забезпечення права на апеляційний перегляд та касаційне оскарження мінімізує наявні у чинній редакції пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України ризики розширеного тлумачення на рівні закону винятків із цього правила, що призводить до обмеження конституційного права особи на оскарження судового рішення.
54. Водночас встановлення законом виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, дасть змогу побудувати ефективну судову систему, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення.
55. Надалі з метою обмеження можливості оскарження в касаційному порядку окремих процедурних судових рішень законодавець прийняв Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».
56. Так, у пояснювальній записці до проєкту цього Закону зазначено, що законопроєктом запроваджуються розумні процесуальні фільтри, зокрема для касаційного оскарження судових рішень.
57. Запроваджені Законом № 1401-VIII зміни основних засад судочинства знайшли своє відображення у статті 2 ЦПК України, пунктом 9 частини третьої якої передбачено, що однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом.
58. Таким чином, законодавець послідовно унормував засади цивільного судочинства, які спрямовані на обмеження можливості касаційного оскарження окремих процедурних судових рішень як суду першої інстанції, так і суду апеляційної інстанції.
59. При цьому обмеження права на касаційне оскарження відповідають Конституції України та узгоджуються з правовими позиціями ЄСПЛ, викладеними, зокрема, у справах Levages Prestations Services v. France та Brualla Gomez de la Torre v. Spain, в яких зауважено, що умови прийнятності касаційної скарги відповідно до норм законодавства можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. З огляду на особливий статус суду касаційної інстанції процесуальні процедури в ньому можуть бути більш формальними, особливо якщо провадження здійснюється після розгляду справи судом першої, а потім - апеляційної інстанції.
60. Отже, у разі ухвалення судом апеляційної інстанції постанови про скасування ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвали про: повернення позовної заяви, відмову у відкритті провадження у справі, залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі), та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, усуваються перешкоди для подальшого провадження у справі та доступу учасників справи до суду, тому суд касаційної інстанції в силу приписів пункту 2 частини першої статі 389 ЦПК України не має повноважень для перегляду такої постанови апеляційного суду, оскільки касаційне оскарження для таких судових рішень ЦПК України не передбачено.
61. Іншими словами, в касаційному порядку може бути оскаржена ухвала суду першої інстанції, визначена у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Натомість постанова суду апеляційної інстанції, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції, що перешкоджала подальшому провадженню, не може бути предметом касаційного оскарження, оскільки у такий спосіб відновлено реалізацію учасниками справи доступу до суду і провадження у справі триває.
62. Якщо відповідне втручання чи обмеження права учасника цивільного процесу щодо доступу до суду усунуте судом апеляційної інстанції, а ухвала суду першої інстанції, яка становила таке втручання та перешкоди, скасована, то й відсутній предмет касаційного перегляду, що й встановлено ЦПК України.
63. Ураховуючи зазначене, постанова суду апеляційної інстанції, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції, що перешкоджала подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвалу про повернення заяви позивачеві (заявникові), відмову у відкритті провадження у справі, залишення позову (заяви) без розгляду, закриття провадження у справі), а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду, не може бути предметом касаційного оскарження.
64. Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 ЦПК України судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
65. ЄСПЛ зауважив, що одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).
66. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Веренцов проти України», заява № 20372/11; від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).
67. У рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95), ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
68. В інших справах ЄСПЛ також неодноразово зазначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише в разі необхідності та за обставин істотного і непереборного характеру (рішення від 31 липня 2008 року у справі «Проценко проти росії», заява № 13151/04); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення від 23 липня 2009 року у справі «Сутяжник проти росії», заява № 8269/02).
69. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам'ятати також і про обов'язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).
70. Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи.
71. В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону «Про судоустрій і статус суддів» та ЦПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.
72. Згідно з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої статті 45 Закону «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
73. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути: вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання.
74. Таким чином, з огляду на викладене, вважаю, що належним процесуальним рішенням було закрити касаційне провадження у справі, або ж передати цю справу на розгляд Великої Палати для відступу від правового висновку, викладеного у постанові від 19 вересня 2025 року, справа № 367/252/24 (провадження № 14-21 цс 25, пункти 129-157), яким Велика Палата помилково відступила від правильних висновків Об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладених в ухвалі від 19 березня 2025 року у справі № 380/970/24, а не розглядати справу по суті.
Суддя В. В. Пророк
Повний текст окремої думки складений 16 грудня 2025 року.