8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"03" грудня 2025 р. м. ХарківСправа № 922/3091/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Пономаренко Т.О.
при секретарі судового засідання Надвіренко А.Д.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Харківської міської ради (61003, м. Харків, пл. Конституції, 7; код ЄДРПОУ: 04059243)
до Акціонерного товариства "Укрнафта" (04053, м. Київ, пров. Несторівський, 3-5; код ЄДРПОУ: 00135390)
про стягнення заборгованості
за участю представників:
позивача - Жилко С.Е., витяг з ЄДРПОУ;
відповідача - Трубачової І.Ю., довіреність №01/01/07-300/д від 15.05.2025.
02.09.2025 Харківська міська рада звернулась до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Акціонерного товариства "Укрнафта", в якій просить стягнути із Акціонерного товариства "Укрнафта" на користь Харківської міської ради безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати у сумі 1 507 008,24 грн. за використання земельної ділянки по просп. Льва Ландау, 187-Б у м. Харкові, з кадастровим номером 6310137500:03:047:0003 за період з 01.01.2020 по 28.02.2022, а також витрати зі сплати судового збору у розмірі 22 605,12 грн.
В обґрунтування позову позивач посилається на несплату відповідачем у період з 01.01.2020 по 28.02.2022 за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 6310137500:03:047:0003 по просп. Льва Ландау, 187-Б у м. Харкові плати за землю у встановленому законодавчими актами розмірі, внаслідок чого останній зберіг за рахунок Харківської міської ради, як власника відповідної земельної ділянки, грошові кошти у розмірі орендної плати.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 04.09.2025 позовну заяву (вх.№3091/25 від 02.09.2025) Харківської міської ради залишено без руху. Надано позивачу строк, який становить 5 днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху, для усунення недоліків, а саме надати до суду доказів сплати судового збору у встановленому порядку та розмірі, в оригіналі.
09.09.2025 на виконання вимог ухвали Господарського суду Харківської області від 04.09.2025 від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви (вх.№20637 від 09.09.2025).
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 10.09.2025 прийнято позовну заяву Харківської міської ради до Акціонерного товариства "Укрнафта" про стягнення заборгованості до розгляду та відкрити спрощене позовне провадження у справі №922/3091/25.
15.09.2025 до суду надійшло клопотання представника Акціонерного товариства "Укрнафта" Трубачової Ірини Юріївни (вх.№21166 від 15.09.2025) про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 17.09.2025 клопотання представника Акціонерного товариства "Укрнафта" Трубачової Ірини Юріївни (вх.№21166 від 15.09.2025) про розгляд справи за правилами загального позовного провадження задоволено. Вирішено перейти до розгляду справи №922/3091/25 за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін. Призначено справу №922/3091/25 до розгляду у підготовчому засіданні на 15.10.2025.
25.09.2025 до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх.№22278 від 25.09.2025).
У відзиві представник відповідача зазначив, що відповідач після закінчення строку договору фактично продовжував користуватись земельною ділянкою, що відповідає змісту підпункту «ї» пункту 31 Договору. В свою чергу позивач не надав жодних належних та допустимих доказів повернення земельної ділянки, у тому числі у порядку, визначеному умовами Договору. Отже, договір оренди землі має імперативний характер для сторін, оскільки закріплює їхні права й обов'язки, а його виконання здійснюється відповідно до закону і досягнутих домовленостей.
Разом з цим, як зазначив представник відповідача, позивач, обґрунтовуючи свої вимоги, послався у позовній заяві на договір оренди землі від 20.08.2007. Водночас зазначений договір позивачем не було долучено до матеріалів справи, хоча саме у пункті 31 підпункті «ї» цього договору чітко врегульовано питання щодо обов'язку орендаря сплачувати плату за фактичне користування земельною ділянкою у випадку її неповернення у встановлений строк. Така бездіяльність позивача виглядає особливо необґрунтованою, з огляду на те, що аналогічні спори між цими ж сторонами вже розглядалися судами, а отже позивачеві достеменно відомо про наявність зазначених положень договору. Вказані обставини свідчать про недобросовісність процесуальної поведінки позивача.
Також, як стверджує позивач, спірні правовідносини мають договірний характер, що виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.
15.10.2025 до суду від представника позивача надійшли пояснення (вх.№23938 від 15.10.2025).
В поясненнях представник позивача зазначив, що в матеріалах справи відсутні докази, які підтверджують, що сторони дійшли згоди про поновлення чи продовження строку дії договору оренди землі від 11.12.2007 у встановленому законом порядку. Враховуючи викладене, відповідач як покупець нерухомого майна, яке розташоване на спірній земельній ділянці, після закінчення 01.12.2010 договору оренди земельної ділянки від 11.12.2007,зокрема, у період з 01.01.2020 по 28.02.2022 фактично використовував земельну ділянку без достатніх правових підстав.
Щодо відсутності в матеріалах справи акту приймання-передачі земельної ділянки Харківська міська рада зазначає, що відсутність такого акта не спростовує дані щодо припинення 01.12.2010 речового права оренди. При цьому, Харківська міська рада просить врахувати, що оформлення акту прийому-передачі земельної ділянки є наслідком припинення дії договору оренди, а не підставою його припинення.
Протокольною ухвалою Господарського суду Харківської області від 15.10.2025 відкладено підготовче засідання на 05.11.2025.
22.10.2025 до суду від представника відповідача надійшло заперечення на пояснення позивача (вх.№24561 від 22.10.2025).
В запереченні представник відповідача зазначив, що після закінчення строку дії Договору відповідач фактично продовжував користуватися земельною ділянкою, декларував та сплачував орендну плату, що повністю відповідає змісту підпункту «ї» пункту 31 Договору. Попри це позивач ігнорує існування чинної правової підстави для внесення плати за користування земельною ділянкою, натомість обґрунтовує свої вимоги статтею 1212 ЦК України, застосування якої можливе виключно за відсутності правової підстави користування майном.
Протокольною ухвалою Господарського суду Харківської області від 05.11.2025 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 19.11.2025.
Протокольною ухвалою Господарського суду Харківської області від 19.11.2025 оголошено перерву у судовому засіданні до 03.12.2025.
Присутній в судовому засіданні 03.12.2025 представник позивача позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити у повному обсязі.
Представник відповідача, яка приймала участь в судовому засіданні 03.12.2025 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, проти задоволення позовних вимог заперечувала та просила суд в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Суд зазначає, що процесуальні документи у цій справі направлялись всім учасникам судового процесу, що підтверджуються інформацією із КП "Діловодство спеціалізованого суду" про доставку електронного листа в кабінет Електронного суду.
Крім цього, процесуальні документи щодо розгляду даної справи офіційно оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua) та знаходяться у вільному доступі.
Відтак, сторін було належним чином повідомлено про розгляд даної справи, всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.
Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.
Відповідно до частини 1 та 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
За висновками суду, в матеріалах справи достатньо доказів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними матеріалами.
Враховуючи положення ст.ст.13, 74 ГПК України, якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів і заперечень та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе розглядати справу по суті.
У судовому засіданні 03.12.2025 судом проголошено скорочене рішення (вступну та резолютивну частини).
Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.
Харківською міською радою на підставі ч.2 ст.83 Земельного кодексу України проведено комплекс перевірочних заходів з питань використання та охорони земель територіальної громади міста Харкова, додержання вимог земельного законодавства щодо земельної ділянки по просп. Льва Ландау, 187-Б у м. Харкові.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 20.08.2025 №440221466 право власності на нежитлову будівлю літ.«А-1» загальною площею 71,4 кв.м по просп. Льва Ландау, 187-Б у м. Харкові зареєстроване з 16.12.2014 по теперішній час за Акціонерним товариством "Укрнафта" на підставі договору купівлі- продажу від 21.07.2014 №5567? посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Алексєєвою Л.В.
Вищевказана нежитлова будівля розташована на земельній ділянці комунальної власності з кадастровим номером 6310137500:03:047:0003.
Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 05.08.2020 №НВ-0005392442020 площа земельної ділянки з кадастровим номером 6310137500:03:047:0003 складає 0,1197 га, сформована земельна ділянка - 19.11.2007.
Вищевказана земельна ділянка належить до земель промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення. Вид використання земельної ділянки - для обслуговування стаціонарної АЗС.
На підставі рішень Харківської міської ради від 23.12.2005 №257/05 «Про припинення та надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» та від 27.09.2006 №122/06 «Про внесення змін до рішень сесій Харківської міської ради» між Харківською міською радою та ВАТ "Укрнафта" (в подальшому змінено організаційно-правову форму на АТ "Укрнафта") 20.08.2007 укладено договір оренди землі, зареєстрований у Харківській регіональній філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» в Державному реєстрі земель 19.11.2007 за №640767100127 (надалі - Договір).
Відповідно до умов вищевказаного договору ВАТ "Укрнафта" передано в оренду земельну ділянку по просп. Льва Ландау, 187-Б у м. Харкові загальною площею 0,1197 га (кадастровий номер 6310137500:03:047:0003), несільськогосподарського призначення - землі транспорту для обслуговування стаціонарної АЗС, строком до 01.12.2010.
Факт передачі земельної ділянки підтверджується актом приймання-передачі від 22.11.2007 (реєстровий №1005), складеним між управлінням земельних відносин Харківської міської ради та ВАТ «Укрнафта».
Відповідно до пункту 8 Договору, договір було укладено строком до 01.12.2010. Договором передбачено переважне право орендаря на його поновлення на новий строк за умови письмового повідомлення орендодавця не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії Договору.
Згідно з пунктом 9 Договору орендна плата вносилася орендарем у грошовій формі на рахунок Державного казначейства у Харківській області. Розмір орендної плати становив на момент укладення договору 6 257,73 грн. на місяць. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції.
Згідно з п.20 Договору передача земельної ділянки в оренду здійснюється протягом десяти днів після державної реєстрації цього договору за актом її приймання-передачі.
Відповідно до п.21 Договору після припинення дії Договору орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку в стані, не гіршому порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду.
Підпунктом «з» пункту 31 Договору визначено, що орендар зобов'язаний при передачі земельної ділянки орендодавцю до підписання акту прийому-передачі привести земельну ділянку у придатний для подальшого використання стан, у тому числі усунути недоліки, вказані орендодавцем.
Разом з цим, підпунктом «ї» пункту 31 Договору передбачено, що неповернення земельної ділянки у встановлений строк не звільняє орендаря від сплати орендної плати за фактичне користування. У такому разі орендна плата продовжує нараховуватись у розмірах, визначених Договором.
Згідно із ст.31 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено.
Як стверджує позивач, АТ "Укрнафта" з дня припинення дії договору оренди землі від 20.08.2007 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6310137500:03:047:0003 загальною площею 0,1197 га по просп. Льва Ландау, 187-Б у м. Харкові - 01.12.2010 та по теперішній час, використовує її без виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав у відповідності до ст.ст.125, 126 Земельного кодексу України.
Згідно із листом Головного управління Державної податкової служби у Харківській області від 19.06.2025 №13391/5/20-40-04-07-12 АТ "Укрнафта" обліковується платником податку за земельну ділянку площею 0,1197 га по просп. Льва Ландау, 187-Б у м. Харкові.
За даними податкових декларацій з плати за землю АТ "Укрнафта" задекларовано до сплати та сплачено за земельну ділянку загальною площею 0,1197 га: за 2020 рік - 178 670,88 грн., за 2021 рік - 178 670,88 грн., за 2022 рік - 196 537,96 грн. орендної плати.
Як стверджує позивач, АТ "Укрнафта" у період з 01.01.2020 по 28.02.2022 не сплачувало у встановленому законодавчими актами розмірі плату за користування земельною ділянкою по просп. Льва Ландау, 187-Б у м. Харкові, внаслідок чого зберегло за рахунок Харківської міської ради як власника земельної ділянки за вказаною адресою майно - грошові кошти у розмірі орендної плати у сумі 1 507 008,24 грн.
В свою чергу відповідачем надано копії декларацій, а також копії платіжних інструкцій на підтвердження належного виконання договірних зобов'язань щодо декларування та сплати орендної плати за земельну ділянку на умовах, визначених сторонами у Договорі.
Як стверджує відповідач, Державна податкова служба є державним органом, уповноваженим на контроль за сплатою податків, зборів і обов'язкових платежів, у тому числі плати за землю. Відсутність претензій з боку цього контролюючого органу свідчить про визнання державою правомірності дій відповідача. Відсутність заборгованості з плати за землю, а також розмір внесених відповідачем платежів підтверджено листом Головного управління ДПС у Харківській області №13391/5/20-40-04-07-12 від 19 червня 2025 року, який долучено до позовної заяви.
Разом з цим, згідно з Актом документальної позапланової виїзної перевірки від 28.06.2023 №1357/Ж5/31-00-07-01-03-20/00135390, проведеної Державною податковою службою України з питань дотримання АТ «Укрнафта» податкового законодавства у частині нарахування та сплати податків і зборів за період з 2017 року по вересень 2022 року, у тому числі щодо плати за землю, порушень щодо спірної земельної ділянки не встановлено. На підтвердження зазначеного відповідачем подається належним чином засвідчена копія відповідних сторінок вказаного Акта перевірки.
На переконання відповідача, документальна позапланова виїзна перевірка охоплює саме спірний період та підтверджує належне виконання АТ «Укрнафта» своїх податкових обов'язків щодо своєчасного та повного внесення орендної плати за земельну ділянку кадастровий номер 6310137500:03:047:0003. Це, у свою чергу, спростовує доводи позивача про безпідставне збереження коштів у розмірі орендної плати.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.
Предметом позову у даній справі є вимоги Харківської міської ради про стягнення з Акціонерного товариства "Укрнафта" на підставі статей 1212-1214 ЦК України безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою відповідачем без оформлення у спірний період правовстановлюючих документів на право користування земельною ділянкою, що належить до комунальної власності.
З огляду на заявлені позивачем предмет та підстави позову між сторонами у цій справі виникли спірні правовідносини щодо стягнення безпідставно набутих грошових коштів.
Відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права, урегульовані нормами, закріпленими у главі 83 Цивільного кодексу України.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Передбачений інститутом кондикції вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.
Отже предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (подібні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 20.11.2018 у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) та від 13.02.2019 у справі №320/5877/17 (провадження №14-32цс19)).
Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Аналіз положень статті 1212 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що ця стаття стосується позадоговірних зобов'язань з повернення безпідставно набутого, збереженого майна (кондикційні зобов'язання), що виникають за наявності одночасно таких умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
При цьому, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України
Такі висновки щодо застосування положень глави 83 Цивільного кодексу України та, зокрема статті 1212 Цивільного кодексу України, є сталими у судовій практиці та викладені у численних постановах Верховного Суду, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17, від 13 лютого 2019 року у справі №320/5877/17, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28 грудня 2021 року у справі №911/1101/21, від 06 червня 2022 року у справі №903/142/21 та в інших.
Отже, основна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним.
Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Для виникнення зобов'язання з безпідставного збагачення необхідна наявність наступних умов: 1) збільшення майна в однієї особи (вона набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або звертає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння); 2) втрата майна іншою особою, тобто збільшення або збереження майна в особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою; 3) причинний зв'язок меж збільшенням майна в однієї особи i відповідною втратою майна іншою особою; 4) відсутність достатньої правової підстави для збільшення майна в однієї особи за рахунок іншої особи, тобто обов'язковою умовою є збільшення майна однієї сторони (набувачем), з одночасним зменшенням його в іншої сторони (потерпілого), а також відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення (відповідний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі №916/2478/20, від 04.05.2022 у справі №903/359/21, від 05.10.2022 у справі №904/4046/20).
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №910/13271/18, від 23.01.2020 у справі №910/3395/19, від 23.04.2019 у справі №918/47/18, від 01.04.2019 у справі №904/2444/18, від 16.09.2022 у справі №913/703/20).
Правові підстави користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 Земельного кодексу України реалізується через право постійного користування або право оренди.
Відповідно до положень статті 80 ЗК України суб'єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.
У відповідності до статей 122, 123, 124 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі - продажу права оренди земельної ділянки.
За статтею 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (пп. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України).
Земельним податком є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (пп.14.1.72, 14.1.136 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України).
Частиною 1 статті 93 та статтею 125 ЗК України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.
Землекористувачі зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини 1 статті 96 ЗК України).
З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття "земельний податок" і "орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності".
Оскільки відповідач не є власником або постійним землекористувачем спірної земельної ділянки, а тому не є суб'єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому, єдино можливою формою здійснення плати за землю для нього як землекористувача є орендна плата.
Частиною 1 статті 93 та статтею 125 ЗК України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.
Землекористувачі зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини 1 статті 96 ЗК України).
Як було встановлено судом, право власності на нежитлову будівлю літ. «А-1» загальною площею 71,4 кв.м по просп. Льва Ландау, 187-Б у м. Харкові зареєстроване з 16.12.2014 по теперішній час за Акціонерним товариством "Укрнафта" на підставі договору купівлі-продажу від 21.07.2014 №5567 посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Алексєєвою Л.В.
Вищевказана нежитлова будівля розташована на земельній ділянці комунальної власності з кадастровим номером 6310137500:03:047:0003.
Перехід прав на земельну ділянку, пов'язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентується ЗК України.
Відповідно до частини 1 статті 120 ЗК України, у разі набуття права власності на об'єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об'єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об'єкта до набувача такого об'єкта без зміни її цільового призначення. У разі якщо відчужувачу (попередньому власнику) такого об'єкта належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку, до набувача цього об'єкта переходить право власності на таку частку. При вчиненні правочину, що передбачає перехід права власності на зазначений об'єкт, мають дотримуватися вимоги частини шістнадцятої цієї статті.
Зазначена норма закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість.
Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача (пункт "е" частини 1 статті 141 ЗК України).
При цьому, істотною умовою договору, на підставі якого набувається право власності (частки у праві спільної власності) на об'єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об'єкт незавершеного будівництва, пов'язаного з переходом права власності (крім державної, комунальної власності) на земельну ділянку або прав оренди, емфітевзису, суперфіцію земельних ділянок усіх форм власності, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з набуттям права власності на такий об'єкт (ч.8 ст.120 ЗК України).
Таким чином, нормами статті 120 ЗК України закріплено загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований, а у випадку переходу права власності на жилий будинок, будівлю або споруду право на земельну ділянку виникає у набувача одночасно із виникненням права на зведені на ній об'єкти.
Отже, за змістом вказаних положень право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.
Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі №200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані. Отже, об'єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об'єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об'єкт права власності.
Звідси власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об'єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об'єктом нерухомого майна.
Таким чином, положення глави 15, статей 120, 125 ЗК України, статті 1212 ЦК України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об'єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об'єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, від 13.02.2019 у справі №320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі №912/1188/17, від 21.01.2019 у справі №902/794/17, від 04.02.2019 у справі №922/3409/17, від 12.03.2019 у справі №916/2948/17, від 09.04.2019 у справі №922/652/18, від 21.05.2019 у справі №924/552/18, а також у постановах Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі №922/1008/15, від 07.12.2016 у справі №922/1009/15, від 12.04.2017 у справах №922/207/15 і №922/5468/14 та у постанові Верховного Суду від 17.03.2020 у справі №922/2413/19.
Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.
Такий самий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц та від 20.09.2018 у справі №925/230/17.
Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у справі №922/2060/20 вказав, що із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, а тому саме із цієї дати у власника об'єкта нерухомого майна виникає обов'язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташоване. При цьому до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.
Верховний Суд неодноразово викладав правову позицію, згідно з якою для вирішення спору щодо стягнення з власника об'єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів на підставі положень статей 1212-1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об'єкт розташований, необхідно насамперед з'ясувати: 1) фактичного користувача земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками у відповідний період, або наявність правової підстави для використання земельної ділянки у такого фактичного користувача; 2) площу земельної ділянки; 3) суму, яку мав би отримати власник земельної ділянки за звичайних умов, яка безпосередньо залежить від вартості цієї ділянки (її нормативно-грошової оцінки); 4) період користування земельною ділянкою комунальної власності без належної правової підстави.
Наслідки припинення або розірвання договору оренди землі визначено статтею 34 Закону України "Про оренду землі", за умовами якої у разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором. Орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця. У разі невиконання орендарем обов'язку щодо умов повернення орендодавцеві земельної ділянки орендар зобов'язаний відшкодувати орендодавцю завдані збитки.
Як свідчать матеріали справи, на підставі рішень Харківської міської ради від 23.12.2005 №257/05 «Про припинення та надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» та від 27.09.2006 №122/06 «Про внесення змін до рішень сесій Харківської міської ради» між Харківською міською радою та ВАТ "Укрнафта" (в подальшому змінено організаційно-правову форму на АТ "Укрнафта") 20.08.2007 укладено договір оренди землі, зареєстрований у Харківській регіональній філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» в Державному реєстрі земель 19.11.2007 за №640767100127.
Відповідно до умов вищевказаного договору ВАТ "Укрнафта" передано в оренду земельну ділянку по просп. Льва Ландау, 187-Б у м. Харкові загальною площею 0,1197 га (кадастровий номер 6310137500:03:047:0003), несільськогосподарського призначення - землі транспорту для обслуговування стаціонарної АЗС, строком до 01.12.2010.
Факт передачі земельної ділянки підтверджується актом приймання-передачі від 22.11.2007 (реєстровий №1005), складеним між управлінням земельних відносин Харківської міської ради та ВАТ «Укрнафта».
Згідно з п.20 Договору передача земельної ділянки в оренду здійснюється протягом десяти днів після державної реєстрації цього договору за актом її приймання-передачі.
Відповідно до п.21 Договору після припинення дії Договору орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку в стані, не гіршому порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду.
Водночас, підпунктом «з» пункту 31 Договору визначено, що орендар зобов'язаний при передачі земельної ділянки орендодавцю до підписання акту прийому-передачі привести земельну ділянку у придатний для подальшого використання стан, у тому числі усунути недоліки, вказані орендодавцем.
Таким чином, вищевказаними положеннями Договору встановлено обов'язок орендаря повернути земельну ділянку саме у спосіб підписання акту приймання-передачі (повернення). Тобто, акт приймання-передачі (повернення) земельної ділянки свідчить про фіксацію факту повернення земельної ділянки орендарем орендодавцю.
Проте, доказів повернення орендарем земельної ділянки, яка є предметом Договору, зокрема, відповідного акту приймання-передачі матеріали справи не містять.
Факт відсутності складеного за участю орендаря вказаного акту не заперечується сторонами.
Відповідно до пункту 8 Договору, договір було укладено строком до 01.12.2010. Договором передбачено переважне право орендаря на його поновлення на новий строк за умови письмового повідомлення орендодавця не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії Договору.
Натомість, фактичне користування відповідачем спірної земельної ділянки після закінчення строку дії Договору та, зокрема, у спірний період (з 01.01.2020 по 28.02.2022) підтверджується матеріалами справи.
При цьому, у відповідності до підпункту «ї» пункту 31 Договору передбачено, що неповернення земельної ділянки у встановлений строк не звільняє орендаря від сплати орендної плати за фактичне користування. У такому разі орендна плата продовжує нараховуватись у розмірах, визначених Договором.
Пунктом 287.1 статті 287 Податкового кодексу України встановлено, що власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.
Таким чином, як чинним законодавством, так і Договором оренди земельної ділянки передбачено, що у разі припинення договору оренди землі орендар повинен повернути земельну ділянку та сплатити орендну плату до моменту фактичного повернення ділянки, що оформлюється відповідним актом приймання-передачі, а орендодавець, відповідно, має право прийняти земельну ділянку та отримати плату, нараховану до моменту фактичного повернення.
Враховуючи положення підпункту "ї" пункту 31 Договору, а також неповернення земельної ділянки, не зважаючи на закінчення строку дії Договору, вказані обставини не звільняють орендаря від плати за фактичне користування земельною ділянкою у розмірах, визначених цим Договором.
Відтак, оскільки відповідач в порушення умов Договору не повернув земельну ділянку орендодавцеві та продовжував здійснювати фактичне використання земельної ділянки у спірний період, тому відповідно до підпункту "ї" пункту 31 Договору орендодавець (позивач) має правові підстави вимагати плати за землю у порядку та розмірах, визначених саме умовами даного Договору.
З огляду на викладене суд зазначає, що положення статті 1212 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки враховуючи умови підпункту "ї" пункту 31 Договору обов'язок орендаря здійснювати плату за фактичне користування земельною ділянкою у розмірах, визначених цим Договором, продовжує діяти та не припинений.
Отже, як Законом України "Про оренду землі", норми якого є спеціальними до даних правовідносин, так і умовами Договору передбачено права та обов'язки сторін у випадку припинення дії договору оренди землі.
Відтак, за умов існування між сторонами договірних правовідносин, у тому числі у зв'язку з припиненням дії договору/ закінченням строку його дії, помилковим є звернення до суду із позовом на підставі ст.1212 ЦК України.
Таким чином, спірні правовідносини мають договірний характер, що виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.
При цьому, суд вважає за необхідне зазначити про те, що нормативно позовні вимоги обґрунтовані приписами статей 1212-1214 ЦК України.
Водночас, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 Суд висловив наступну правову позицію: "суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суди, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту".
Предметом позову вважається певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої суд має ухвалити рішення. Під підставами позову розуміють обставини, якими позивач обґрунтовує свою вимогу, а також факти, що підтверджують ці обставини.
Згідно із частиною першою статті 162 ГПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Відповідно до пунктів 4, 5 частини третьої вищезгаданої статті позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них, а також виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Так, згідно з принципом "jura novit curia" ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачем спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц [провадження №14-473цс18]).
У зв'язку із цим господарський суд, з'ясувавши в розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (пункт 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №924/1473/15 [провадження №12-15гс19]).
Разом з тим, суд не має права самостійно змінювати предмет і підстави позову, адже це могло б свідчити про порушення принципів рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін і диспозитивності (подібний висновок викладений Верховний Судом у постанові від 02.02.2023 у справі №922/2507/18).
Відтак, надаючи оцінку предмету та підставам позову, суд повинен здійснювати правильну правову кваліфікацію таких правовідносин та застосовувати для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, а не змінювати підстави позову.
Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду 07.11.2023 у справі №910/2376/22.
Як було встановлено вище, враховуючи договірний характер правовідносин між сторонами у справі позивачем обрано неналежний спосіб захисту права відповідно до ст.1212-1214 ЦК України. Вказане призвело до заявлення позивачем вимог про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою, розрахунок яких здійснено на підставі витягу від 20.08.2020 №5294 із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки з кадастровим номером 6310137500:03:047:0003 загальною площею 0,1197 га по просп. Льва Ландау, 187-Б у м. Харкові, відповідно до якого нормативна грошова оцінка земельної ділянки складає, а також на підставі Положення про порядок визначення розмірів орендної плати при укладанні договорів оренди землі в м. Харкові, затвердженого рішенням Харківської міської ради № 41/08 від 27.02.2008, зі змінами.
Натомість, заперечення відповідача проти позовних вимог щодо наявності заборгованості обґрунтовані, зокрема, обставинами внесення ним плати за земельну ділянку з урахуванням підпункту "ї" пункту 31 Договору у спірний період, на підтвердження чого посилається на дані податкових декларацій, платіжні доручення та акт документальної позапланової виїзної перевірки, який складено Державною податковою службою України, що на його думку, свідчить про відсутність заборгованості.
Тобто, звертаючись до суду з даним позовом позивачем не було визначено в якості підстав позову обставини невиконання або неналежного виконання відповідачем умов Договору оренди землі та під час здійснення розрахунку заявлених до стягнення сум не було враховано умови укладеного між сторонами Договору оренди землі в частині визначення порядку та розміру плати за фактичне користування земельною ділянкою у разі неповернення земельної ділянки, не здійснено відповідний розрахунок у відповідності до умов цього Договору.
З урахуванням викладеного, перевіривши надані позивачем розрахунки розміру орендної плати, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів щодо їх належності, допустимості та достовірності, враховуючи, що вказані розрахунки всупереч вимог чинного законодавства здійснені позивачем без урахування умов укладеного Договору оренди землі, суд дійшов висновку, що вказані розрахунки по суті є неправильними, а відтак позивачем не обґрунтовано та не доведено належними доказами суму заявлених у позовній заяві вимог, у зв'язку з чим відсутні підстави для їх задоволення.
При цьому, враховуючи необхідність дотримання принципів рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін і диспозитивності, суд позбавлений можливості змінити в даному випадку позовні вимоги щодо стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати відповідно до ст.1212 ЦК України та здійснити власний перерахунок таких сум на підставі умов Договору оренди землі, оскільки такий договір не був визначений позивачем в якості підстав позову.
З урахуванням викладеного, у даному випадку обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права є самостійною підставою для відмови в позові.
Враховуючи, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту прав, що є самостійною підставою для відмови в позові, судом не надається правова оцінка обставинам щодо належного / неналежного виконання умов Договору сторонами та відповідних правових наслідків.
Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно частини 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до статті 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту статті 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частинами 1,2,3 статті 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010 року).
Питання справедливості розгляду не обов'язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008 року).
Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, Суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналізуючи судову практику, на яку посилаються сторони, суд зазначає, що кожен правовий висновок Верховного Суду було оцінено на релевантність в аспекті подібності до правовідносин, що склалися між учасниками цього спору і застосовано судом при прийнятті рішення у цій справі, якщо було встановлено подібність правовідносин. Проте, виходячи з завдань господарського судочинства, які полягають у справедливому, неупередженому та своєчасному вирішенні спорів, а не доведенні чи роз'ясненні учасникам провадження змісту постанов суду касаційної інстанції, оцінці правильності розуміння ними висновків суду за результатами розгляду касаційної скарги, враховуючи, що судом була надана відповідь на основні аргументи позову та заперечень щодо нього, суд вважає за недоцільне наводити у судовому рішенні аналіз всієї практики касаційних судів, на яку посилалися сторони.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи те, що суд у задоволенні позову відмовив, у відповідності до ст.129 Господарського процесуального кодексу України витрати щодо сплати судового збору покладаються на позивача у повному обсязі.
На підставі викладеного та керуючись статтями 4, 20, 73, 74, 86, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову Харківської міської ради до Акціонерного товариства "Укрнафта" про стягнення заборгованості - відмовити.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне рішення складено "15" грудня 2025 р.
Суддя Т.О. Пономаренко