ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ
10 грудня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/803/23(916/176/25)
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Аленіна О.Ю.
суддів: Принцевської Н.М., Філінюка І.Г.
при секретарі судового засідання: Герасименко Ю.С.
За участю представників учасників справи:
від АТ Комерційний банк "ПриватБанк" - адвокат Іванова С.О.
від учасника ТОВ "БУТАР ТРЕЙД" Вдовиченка Ю.Ф. - адвокат Лапін К.А.
Арбітражний керуючий Слостін А.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу
Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк"
на рішення Господарського суду Одеської області від 09.09.2025 (повний текст складено та підписано 17.09.2025, суддя Найфлейш В.Д.)
у справі №916/803/23(916/176/25)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "БУТАР ТРЕЙД"
до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк"
про стягнення 3 540 967,27 грн
в межах справи № 916/803/23 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "БУТАР ТРЕЙД"
Товариство з обмеженою відповідальністю "БУТАР ТРЕЙД" звернулося до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" про стягнення 3 540 967,27 грн.
Позов обґрунтований обов'язком відповідача повернути спірну суму сплачених позивачем за Договором лізингових платежів у відшкодування вартості предмета лізингу, яка є сумою здійсненої позивачем попередньої оплати за відповідне майно, через одностороннє розірвання відповідачем зазначеного договору, повернення позивачем відповідачу предмета лізингу (об'єктів нерухомого майна) і, відповідно, втрату позивачем права на можливість отримання цього майна у власність.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 09.09.2025 по справі №916/803/23(916/176/25) позов задоволено повністю, стягнуто з відповідача на користь позивача сплачені ним лізингові платежі в рахунок сплати вартості об'єкту лізингу за Договором фінансового лізингу № 4Б16053ЛИ від 01.07.2016 року у розмірі 3 540 967 грн. 27 коп., а також судовий збір у сумі 42 491 грн. 61 коп.
В мотивах оскаржуваного рішення суд першої інстанції пославшись на преюдиційні обставини встановлені в іншій справі, за участю тих самих сторін, дійшов висновку про те, що з огляду на розірвання Договору та повернення об'єкта лізингу лізингодавцю - АТ КБ "ПриватБанк", у ТОВ "БУТАР ТРЕЙД" на підставі частини 2 статті 693 ЦК України виникло право на повернення сплачених ним лізингових платежів у рахунок вартості об'єкта лізингу.
Не погодившись із вказаними рішеннями до Південно-західного апеляційного господарського суду звернувся відповідач з апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 09.09.2025 року по справі №916/803/23(916/176/25) повністю і ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу в позові в повному обсязі.
Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, виходячи з наступного:
- судом першої інстанції було необґрунтовано надано статус преюдиції не фактам, встановленим іншим судом, а правовій оцінці цих фактів апеляційним господарським судом, а саме щодо заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог;
- поза увагою та належною оцінкою залишено місцевим господарським судом заяву позивача про залiк зустрiчних однорiдних вимог, яка є дійсною та фактично припинила спірні правовідносини;
- не надавши заяві про залiк зустрiчних однорiдних вимог належної правової оцінки, судом першої інстанції було порушено ст. 231 ГПК України й протиправно не закрито провадження у справі;
- місцевий господарський суд дійшов невірного висновку про те, що після розірвання Договору та повернення об'єкта лізингу лізингодавцю, у відповідача виникло право на повернення сплачених ним лізингових платежів у рахунок вартості об'єкта лізингу;
- на переконання апелянта, ані чинним законодавством, ані умовами укладеного між сторонами договору не передбачено право лізингоодержувача вимагати повернення лізингових платежів в випадку розірвання договору лізингу за ініціативою лізингодавця;
- оскаржуваним рішенням АТ КБ "ПриватБанк" був позбавлений його законного права на отримання лізингових платежів за чинним Договором фінансового лізингу, на що АТ КБ "ПриватБанк" розраховував, укладаючи Договір та передаючи належне йому на праві власності майно у лізинг;
- правове обґрунтування оскаржуваного рішення спростовується комплексним Висновком експертів у галузі права, що міститься в матеріалах справи, здійсненим за зверненням АТ КБ "ПриватБанк";
- судом першої інстанції безпідставно не застосовано до спірних правовідносин строки позовної давності про сплив яких заявлено відповідачем.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.10.2025 відкрито апеляційне провадження у цій справи та призначено справу до розгляду на 10.12.2025.
До суду апеляційної інстанції надійшли відзиви на апеляційну скаргу від ТОВ «БУТАР ТРЕЙД» та учасника ТОВ «БУТАР ТРЕЙД» ОСОБА_1 в яких останні просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
В обґрунтування своїх заперечень учасники справи зазначають, що численними судовими рішеннями, за участю тих самих сторін та за аналогічним предметом спору, встановлено, що вимоги, про зарахування яких заявлено у односторонньому правочині, вчиненому ТОВ «БУТАР ТРЕЙД» у формі заяви, не відповідають умовам, дотримання яких згідно з чинним законодавством вимагається при здійсненні зарахування зустрічних однорідних вимог.
До того ж, за твердженням позивача та учасника ТОВ «БУТАР ТРЕЙД», розірвання Договору фінансового лізингу та повернення об'єкту лізингу Банку, припиняє обов'язок ТОВ «БУТАР ТРЕЙД» на сплату лізингових платежів, та надає позивачеві право на повернення сплачених лізингових платежів у рахунок сплати вартості об'єкту лізингу, як попередньої оплати.
Щодо посилання апелянта на комплексний Висновок експертів у галузі права, позивача та учасник ТОВ «БУТАР ТРЕЙД» зазначають, що даний висновок виступає у даному випадку позицією відповідача, і не має бути обов'язково застосований судами.
Вважать учасники справи помилковими й твердження апелянта про закінчення строку позовної давності, оскільки за Договором лізингу строк позовної давності на стягнення (повернення) сплачених лізингоодержувачем лізингових платежів лізингодавцю є подовженим та становить 15-ть років та цей строк наразі не сплив.
Під час судового засідання від 10.12.2025 представник апелянта підтримав доводи та вимоги за апеляційною скаргою та наполягав на її задоволенні.
Представник учасника ТОВ "БУТАР ТРЕЙД" Вдовиченка Ю.Ф. та арбітражний керуючий надали пояснення у відповідності до яких не погоджуються з доводами та вимогами апеляційної скарги, просять залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки господарським судом Одеської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Як вбачається з наявних матеріалів справи, 01.07.2016 між АТ КБ "ПриватБанк" (Банк) та ТОВ "БУТАР ТРЕЙД" (Лізингоодержувач) укладено Договір (фінансового лізингу) №4Б16053ЛИ, за умовами пункту 1.1. якого банк передає лізингоодержувачу нерухомоме майно, яке є власністю банку та яке зазначено у додатку № 1 до договору (надалі майно), а лізингоодержувач приймає майно від банка в платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені цим договором строки, на умовах фінансового лізингу.
За умовами пунктів 3.1, 3.3 Договору передача банком та прийом лізингоодержувачем майна в лізинг здійснюється згідно з актом прийому-передачі майна, зазначеним у додатку № 3, що є невід'ємною частиною цього договору. Акт прийому-передачі майна сторони укладають та підписують у дату укладення цього договору. З дати підписання сторонами акту прийому-передачі майна, лізингоодержувач приймає його від банку в платне володіння та користування.
Згідно з пунктом 1.2 Договору на дату укладення цього договору вартість майна становить 538 565 432 грн 00 коп. грн.
Пунктом 1.4 Договору передбачено, що для здійснення лізингоодержувачем платежів за цим договором банк відкриває рахунки:
- рахунок для сплати вартості предмета лізингу № 20713050000584;
- рахунок для сплати винагород за лізингом № 20784050000870.
Розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються додатком № 2 (пункт 2.1 Договору).
Протягом усього терміну дії цього договору майно є власністю банка (пункт 4.1 Договору). Майно переходить у власність лізингоодержувача за умови сплати банку всієї суми лізингових платежів, а також всіх інших платежів за цим договором (пункт 4.3 Договору).
Банк має право: вимоги повернення майна у випадку дострокового розірвання договору (підпункт 5.1.3 пункту 5.1 Договору); відмовитися від договору і вимагати повернення майна, якщо лізингоодержувач не сплачує лізингові платежі протягом трьох місяців підряд; договір є розірваним з дати, зазначеної банком у повідомленні про відмову від договору (підпункт 5.1.3 пункту 5.1 Договору).
Банк зобов'язується: після сплати всієї суми лізингових платежів та інших платежів, що передбачені цим договором, передати майно у власність лізингоодержувача та документ, що підтверджує повну сплату платежів за цим договором (підпункт 5.2.1 пункту 5.2 Договору); прийняти майно від лізингоодержувача у випадку дострокового розірвання цього договору або у випадку закінчення терміну дії цього договору, якщо майно не буде викуплене лізингоодержувачем та не сплачено всі платежі за договором (підпункт 5.2.2 пункту 5.2 Договору).
Відповідно до пункту 6.2.11 Договору лізингоодержувач зобов'язується сплачувати банку: винагороду за відкриття рахунку "Фінансовий лізинг (оренда)"; лізинговий платіж (суму, що відшкодовує при кожному платежі частину вартості майна); відсоткову винагороду за користування майном; винагороду за користування майном, отриманим в лізинг; інші витрати банка, безпосередньо пов'язані з цим договором.
Пунктом 6.2.4 Договору на лізингоодержувача покладено обов'язок повернути майно банку у випадку розірвання договору у стані, в якому воно було отримано, з урахуванням нормального зносу, сплативши при цьому банку заборгованість по лізингових платежах на поточну дату, інших платежах за цим договором, а також відшкодування заподіяних цим збитків у строк, не пізніше дати розірвання цього договору.
Підпунктом 8.2.3 пункту 8.2 Договору передбачено, що цей договір підлягає розірванню в односторонньому порядку за ініціативою банку шляхом письмового повідомлення про це лізингоодержувача за три дні у випадку повної або часткової несплати лізингового платежу лізингоодержувачем, якщо прострочення сплати становить більше ніж 30 днів, а також у випадку порушення строків сплати винагород за договором.
01.07.2016 на виконання умов Договору сторони склали акт № 1 прийому-передачі майна, згідно із яким банк передав, а лізингоодержувач прийняв в платне володіння та користування майно:
- за адресою: Одеська область, м. Білгород-Дністровський, вул. Портова, 40-а, загальною площею 228,5 кв.м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 940604051103, вартість майна - 375 205 771 грн 00 коп.;
- за адресою: Одеська обл., Фрунзівський р., смт. Затишшя, вул. Зелена, 5, загальною площею 939,8 кв.м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 941672951252, вартість майна - 163 359 661 грн 00 коп.
За період дії Договору ТОВ "БУТАР ТРЕЙД" сплатило на користь Банку лізингові платежі, як сплату вартості об'єктів лізингу, на загальну суму 4 940 967 грн 27 коп. (01.07.2016 - 448 804 грн 53 коп., 25.07.2016 - 4 492 162 грн 74 коп.).
У зв'язку з тим, що позивач прострочив більш ніж на 30 днів сплату відсоткової винагороди за користування майном, Банк направив ТОВ "БУТАР ТРЕЙД" повідомлення від 31.05.2017 про розірвання Договору, а також запропонував сплатити наявну заборгованість та передати майно за актом прийому-передачі.
15.06.2017 сторонами складено та підписано акт прийому-передачі майна, відповідно до якого лізингоодержувач передав, а банк прийняв майно, яке було предметом Договору.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 17.04.2019 у справі №916/2652/18 позов Банку до ТОВ "БУТАР ТРЕЙД" про стягнення заборгованості за Договором задоволено, стягнуто з позивача на користь відповідача 22 622 914 грн 92 коп., з яких: заборгованість за відсотковою винагородою за користування майном - 21 812 811 грн 91 коп., пеня - 810 103 грн 01 коп.
Позивач надіслав 09.03.2023 відповідачу вимогу №02 від 09.03.2023, у якій просив у семиденний строк з моменту отримання вимоги повернути шляхом перерахування на поточний рахунок позивача лізингові платежі як попередню оплату за отримане ним у майбутньому майно (об'єкт лізингу) на суму 4 940 967 грн 27 коп.
З огляду на незадоволення відповідачем вимог позивача, 05.07.2023 ТОВ «БУТАР ТРЕЙД» звернулось з позовом про стягнення з АТ КБ «ПРИВАТБАНК» на свою користь 1 400 000,00 грн, частини сплачених ним лізингових платежів в рахунок оплати вартості об'єкта лізингу за договором фінансового лізингу №4Б16053ЛИ від 01.07.2016.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 13.02.2024 у справі №916/803/23(916/2849/23) судом відмовлено у задоволенні позову.
Постановою Південно-Західного апеляційного господарського суду від 03.06.2024 рішення Господарського суду Одеської області від 13.02.2024 у справі №916/803/23(916/2849/23) скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов ТОВ «БУТАР ТРЕЙД» до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення лізингових платежів у розмірі 1400000,00 грн задоволено, стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ТОВ «БУТАР ТРЕЙД» 1400000 грн лізингових платежів, сплачених ТОВ «БУТАР ТРЕЙД» в рахунок сплати вартості об'єкту лізингу за договором фінансового лізингу №4Б16053ЛИ від 01.07.2016.
Постановою Верховного суду від 24.09.2024 року залишено без змін Постанову Південно-Західного апеляційного господарського суду від 03.06.2024 року по справі №916/803/23(916/2849/23).
Зважаючи на те, що у справі №916/803/23(916/2849/23) на користь позивача з відповідача було стягнуто 1 400 000,00 грн частини сплачених ним лізингових платежів в рахунок оплати вартості об'єкта лізингу за договором фінансового лізингу №4Б16053ЛИ від 01.07.2016, ліквідатором ТОВ «БУТАР ТРЕЙД» було направлено відповідачеві лист №02-01-4-96 від 31.12.2024 року із проханням добровільно сплатити суму залишку сплачених лізингових платежів у розмірі 3 540 967,27 грн в термін до 15.01.2024.
Однак, з огляду на те, що відповідачем заборгованість добровільно не сплачена, позивач звернувся із даними позовом до суду.
Приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог та задовольнив її в повному обсязі.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду дослідивши наявні матеріали справи, доводи та вимоги учасників справи, дійшла наступних висновків.
Спірні правовідносини, що виникли у зв'язку з розірванням Договору врегульовані, зокрема, Законом України «Про фінансовий лізинг» (тут і надалі у редакції цього Закону чинній станом на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з положеннями статті 292 ГК України (у редакції цього Кодексу, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) лізинг - господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Відповідно до частини першої статті 806 ЦК України (тут і надалі у редакції цього Кодексу, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом (частина друга статті 806 ЦК України).
Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом (частина третя статті 806 ЦК України).
Загальні правові та економічні засади фінансового лізингу визначені у Законі України «Про фінансовий лізинг».
У статті 1 зазначеного Закону України «Про фінансовий лізинг» було передбачено, що фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Частиною другою статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» передбачено, що лізингові платежі можуть включати суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
Згідно частини першої статті 10 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингодавець має право, зокрема, вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.
Відповідно до положень частин другої, четвертої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються; сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.
Разом з тим Верховний Суд у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20 зазначив, що положення частини другої статті 693 ЦК України містять імперативну норму щодо права покупця вимагати повернення сплачених коштів у разі не передання у власність товару.
У цьому зв'язку Верховний Суд у зазначеній постанові виснував, що договір фінансового лізингу є змішаним договором, який поєднує в собі елементи договорів оренди та купівлі-продажу, а передбачені договором лізингові платежі включають як плату за надання майна у користування, так і частину покупної плати за надання майна у власність лізингоодержувачу по закінченню дії договору. На правовідносини, що склалися між сторонами щодо одержання лізингодавцем лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність відповідачу, поширюються загальні положення про купівлю-продаж.
Лізингові платежі, сплачені позивачем як частина відшкодування вартості предметів лізингу, за своєю суттю є оплата предмета купівлі-продажу (попередня оплата), який в подальшому лізингодавець зобов'язувався передати лізингоодержувачу у власність. У зв'язку з розірванням договорів та вилученням предметів лізингу на користь лізингодавця, такий обов'язок у відповідача відсутній.
Отже, наслідком розірвання договору є відсутність у лізингодавця обов'язку надати предмет лізингу у майбутньому у власність лізингоодержувача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати.
Такі висновки про застосування положень Закону України «Про фінансовий лізинг» у взаємозв'язку з нормами статей 653 та 693 ЦК України у спірних правовідносинах щодо питання наявності/відсутності правових підстав для сплати лізингоодержувачем лізингових платежів у рахунок вартості об'єкта лізингу до моменту розірвання договору лізингу викладені у постанові Верховного Суду у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20.
У свою чергу, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 зазначила, що належне виконання лізингоодержувачем обов'язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого в лізинг майна.
Таким чином, на правовідносини, що складаються між сторонами договору лізингу щодо одержання лізингодавцем лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність лізингоодержувача, поширюються загальні положення про купівлю-продаж.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). Оскільки в силу особливостей регулювання правовідносин лізингу договором та законом право власності на передане в лізинг майно залишається за лізингодавцем, то наслідком припинення договору лізингу внаслідок відмови лізингодавця за приписами частини другої статті 7 Закону України "Про фінансовий лізинг" є відсутність у нього обов'язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність лізингоодержувача і, відповідно, відсутність права вимагати оплати вартості предмета лізингу.
За положеннями частини другої статті 693 ЦК України, які стали правовою підставою для позовних вимог у спірних правовідносинах, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
За змістом наведених норм Закону України "Про фінансовий лізинг" сума, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу, що може включатись до складу лізингових платежів (частина друга статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг"), яка у спірних правовідносинах визначена як частина відшкодування / сплати вартості предмету лізингу (пункти 1.4, 6.2.11 Договору) є за своєю суттю частиною покупної плати за надання майна у власність лізингоодержувачу по закінченню дії договору лізингу, тобто є оплатою предмета купівлі-продажу (попередня оплата), який в подальшому лізингодавець зобов'язувався передати лізингоодержувачу у власність. Тож належне виконання лізингоодержувачем обов'язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого в лізинг майна.
У зв'язку з розірванням договору лізингу та вилученням предметів лізингу на користь лізингодавця, у лізингоодержувача відсутній такий обов'язок. Тобто, ураховуючи структуру та зміст лізингових платежів, а саме те, що ці платежі не є рівнозначними платі за користування, на відміну від орендної плати, позаяк містять в собі таку складову, як відшкодування частини вартості предмета лізингу (пункт 8.5), з моменту розірвання договору лізингу зобов'язання лізингодавця щодо передачі об'єкта лізингу у власність лізингоодержувача є припиненим, відповідно, в лізингоодержувача припиняється зобов'язання щодо відшкодування вартості цього об'єкта (пункт 6.31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №904/5726/19).
А тому, оскільки в силу особливостей регулювання правовідносин лізингу договором та законом на передане в лізинг майно право власності залишається за лізингодавцем, то наслідком розірвання договору є відсутність у лізингодавця обов'язку надати предмет лізингу у майбутньому у власність лізингоодержувача і, відповідно, відсутність права вимагати оплати предмета лізингу.
У зазначених висновках суд апеляційної інстанції звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19.
До того ж, лізингодавець не може вимагати і повернення об'єкта лізингу, і відшкодування вартості об'єкта лізингу (у межах здійснення лізингових платежів) водночас, тому для вирішення питання щодо стягнення заборгованості слід аналізувати умови договору та структуру лізингових платежів.
Ураховуючи структуру та зміст лізингових платежів, ці платежі не є рівнозначними платі за користування, на відміну від орендної плати, позаяк містять в собі таку складову, як відшкодування частини вартості предмета лізингу, і з моменту розірвання договору лізингу зобов'язання лізингодавця щодо передачі об'єкта лізингу у власність лізингоодержувача є припиненим, відповідно в лізингоодержувача припинилось зобов'язання щодо відшкодування вартості цього об'єкта.
Наведені висновки викладені у пунктах 6.24-6.26, 6.28, 6.31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19.
Враховуючи викладене, імперативну норму частини другої статті 693 ЦК України щодо права покупця вимагати повернення сплачених коштів у разі не передання у власність товару (висновки Верховного Суду в постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20), яке (право) не залежить від причин та підстав, за яких продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не здійснив передачу товару у покупцю; та встановлені судом у цій справі обставини, зокрема щодо проаналізованих умов укладеного між сторонами Договору (фінансового лізингу), якими (пункт 6.2.4 Договору) не передбачено, що у випадку розірвання договору за ініціативою лізингодавця лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об'єктом лізингу або мати інше призначення, у тому числі вважатися відповідальністю за порушення умов договору лізингу, колегія суддів вважає правомірним посилання позивача на положення частини другої статті 693 ЦК України як на підставу вимог до відповідача у спірних правовідносинах та щодо наявності підстав для повернення відповідачем заявленої до стягнення частини сплаченої позивачем покупної плати за надання об'єкта лізингу в майбутньому у власність позивачу.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 12.12.2023 у справі №912/209/21(912/1417/22), а також в постановах від 04.04.2024 у справі №925/322/23(925/875/23), від 15.05.2024 у справі №925/233/23(925/750/23), від 22.05.2024 справа №905/221/23(905/917/23), від 12.06.2024 у справі №907/257/23(907/929/23), від 20.06.2024 у справі №904/4871/22(904/2141/23), від 10.09.2024 у справі №920/692/23(910/8611/23), від 11.09.2024 у справах №927/896/23(910/7583/23), №908/2212/23(908/3143/23), від 24.09.2024 у справі №916/803/23 (916/2849/23) (постанова в якій касаційним судом ухвалена між тими ж сторонами, за цим же Договором, але щодо іншої частини (1 400 000 грн 00 коп.) сплачених Позивачем як лізингодержувачем за Договором (фінансового лізингу) на користь Відповідача (лізингодавця) платежів в рахунок оплати вартості об'єкта лізингу, що також було встановлено судом першої інстанції у цій справі).
Таким чином, розірвання Договору фінансового лізингу та повернення об'єкту лізингу Банку, припинило обов'язок ТОВ "БУТАР ТРЕЙД" на сплату лізингових платежів вартості об'єкта лізингу, та припинило право Банку на їх отримання (тримання).
За таких обставин судова колегія вважає, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини другої статті 693 Цивільного кодексу України, як імперативної норми щодо права покупця вимагати повернення сплачених коштів у разі непередання у його власність товару, з огляду на що, враховуючи обставини цієї справи, погоджується із висновками місцевого господарського суду щодо обґрунтованості заявлених позовних вимог та їх задоволення у повному обсязі.
При цьому, судом апеляційної інстанції відхиляються твердження апелянта на те, що сплачені позивачем кошти не є лізинговими платежами, оскільки за умовами пункту 6.2.11 Договору лізингоодержувач зобов'язується сплачувати банку: винагороду за відкриття рахунку «Фінансовий лізинг (оренда)»; лізинговий платіж (суму, що відшкодовує при кожному платежі частину вартості майна); відсоткову винагороду за користування майном; винагороду за користування майном, отриманим в лізинг; інші витрати банка, безпосередньо пов'язані з цим договором.
Матеріалами справи підтверджується, що ТОВ "БУТАР ТРЕЙД" на виконання Договору сплатило лише два лізингові платежі, які відшкодовують частину вартості предмета лізингу, а саме: 01.07.2016 - 448 804 грн 53 коп., 25.07.2016 - 4 492 162 грн 74 коп.
Саме частину від цієї суми коштів в розмірі 3 540 967,27 грн позивач й вимагає стягнути АТ КБ "ПриватБанк" в порядку повернення попередньої оплати на підставі частини 2 статті 693 ЦК України після розірвання Договору і повернення предмета лізингу лізингодавцю.
Підпункт 6.2.4 пункту 6.2 розділу 6 "Права та обов'язки лізингоодержувача" Договору передбачає обов'язок лізингоодержувача повернути майно банку у випадку розірвання Договору у стані, в якому воно було отримано з урахуванням нормального зносу, сплативши при цьому Банку заборгованість з лізингових платежів на поточну дату, інших платежів за цим Договором, а також відшкодувавши заподіяні цим збитки, в строк не пізніше дати розірвання цього Договору.
Тобто, в підпункті 6.2.4 пункту 6.2 розділу 6 "Права та обов'язки лізингоодержувача" Договору йдеться про сплату лізингоодержувачем заборгованості з лізингових платежів за Договором в разі його розірвання без зазначення конкретного виду платежу, що входить до структури лізингових платежів за Договором.
Водночас, умовами Договору не передбачено, що у випадку розірвання договору за ініціативою лізингодавця лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об'єктом лізингу або мати інше призначення, у тому числі вважатися відповідальністю за порушення умов Договору.
Колегія суддів відхиляє аргументи скаржника про ненадання судом першої інстанції належної правової оцінки правочину в заяві ТОВ "БУТАР ТРЕЙД" зарахування зустрічних однорідних вимог №03 вiд 21.03.2023, з посиланням скаржника на порушення судом при цьому відповідних норм закону та неврахуванням висновків Верховного Суду щодо їх застосування, з огляду на таке.
За ч.4 ст.75 ГПК обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиція - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню (постанова Верховного Суду від 24.11.2021 у справі №649/1393/19, на яку посилається скаржник).
Верховний Суд неодноразово зазначав, що преюдиціальність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Суб'єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду (постанова Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №438/723/17).
Водночас, у ч.7 ст.75 ГПК передбачено, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для господарського суду, а у ч.4 ст. 236 ГПК встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення (п.66 постанови Верховного Суду від 26.10.2022 у справі №910/406/21)».
Колегією суддів було встановлено, що вищенаведене питання з припинення зобов'язань сторін за Договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог за вищенаведеною заявою вже було предметом дослідження в межах справи №916/803/23(916/2849/23) на стадії виконання рішення суду за заявою Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.
Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» в обґрунтування поданої ним заяви про визнання наказу Господарського суду Одеської області у справі №916/803/23(916/2849/23) від 02.07.2024 таким, що не підлягає виконанню, зазначало про відсутність обов'язку щодо виконання цього виконавчого документу у зв'язку з припиненням такого обов'язку з огляду на вчинення ТОВ «БУТАР ТРЕЙД» на підставі статті 601 Цивільного кодексу України одностороннього правочину, а саме, заліку зустрічних однорідних вимог щодо заборгованості з простроченого повернення АТ Комерційний банк «ПриватБанк» лізингових платежів, як сплати частини вартості об'єкту лізингу за договором фінансового лізингу №4Б16053ЛИ від 01.07.2016, на загальну суму 4940967,27 грн.
Так, ухвалою Господарського суду Одеської області від 17.12.2024 по справі №916/803/23(916/2849/23), яка залишена без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.03.2025, відмовлено Акціонерному товариству Комерційний банк «ПриватБанк» у задоволенні заяви про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню.
Дійшовши висновку про відсутність підстав для визнання виданого у такій справі наказу таким, що не підлягає виконанню, суди встановили, що зобов'язання по сплаті заборгованості з повернення сплачених лізингових платежів, як частини вартості об'єкту лізингу, про яке заявляло у позові ТОВ «БУТАР ТРЕЙД», не є безспірним, а відтак, умови застосування зустрічних однорідних вимог відсутні, тому обов'язок відповідача в частині оплати позивачу 1400000 грн не припинився.
Отже, суди першої та апеляційної інстанцій у справі №916/803/23(916/2849/23), між тими ж сторонами, встановили, що зобов'язання Банку щодо оплати ТОВ «БУТАР ТРЕЙД» грошових коштів вказаних у заяві про зарахування зустрічних однорідних вимог не є припиненими внаслідок подання такої заяви, такі обставини є преюдиційними, у цій справі та не підлягають доказуванню у відповідності до приписів ст. 75 ГПК України.
При цьому суд апеляційної інстанції зауважує на тому, що одночасно заперечуючи у цій справі по суті свої зобов'язання, щодо суми яких подано заяву про залiк зустрiчних однорiдних вимог (зокрема і щодо частини відповідної суми у справі №916/803/23(916/2849/23)), та наполягаючи на припиненні цих зобов'язань перед позивачем (Боржником) на підставі статті 601 ЦК України через зазначену заяву про залiк зустрiчних однорiдних вимог, Банк вдається до суперечливої поведінки у спірних правовідносинах, оскільки і заперечуючи такі свої зобов'язання перед позивачем, і наполягаючи на їх припиненні, Банк одночасно їх і визнає, і не визнає.
Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що однією з основних засад законодавства є добросовісність, а дії учасників правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідних правовідносин.
Зокрема доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується на давньоримській максимі "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі цієї доктрини є принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 43 ГПК України, аналогічно частина перша статті 44 ЦПК України).
Висновки, сформульовані, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.02.2025 у справі № 925/457/23 (провадження № 12-33гс24).
Отже судова колегія вважає безпідставними доводи апелянта про порушення судом першої інстанції норм процесуального права через ненадання власної оцінки проведеного за заявою позивача про зарахування зустрічних однорідних вимог та не закриття провадження у справі через відсутність предмету спору, оскільки факт відсутності такого зарахування вже встановлений судами по справі №916/803/23(916/2849/23).
Крім того, колегія суддів зауважує, що рішеннями судів по справі №916/803/23(916/2849/23) задоволені аналогічні позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача іншої частині лізингових платежів в рахунок частини вартості об'єкту лізингу 1 400 000 грн 00 коп (за ти же самим Договором), отже вже в судовому порядку вже вирішений спір щодо наявності обов'язку відповідача повернути сплачену позивачем вартість предмету лізингу через повернення ним відповідачу, як лізингодавцю, за результатами розірвання Договору предмета лізингу майна.
За наведеного, доводи відповідача щодо ігнорування обставин, встановлених рішенням суду у іншій справі за участю тих самих осіб та з того самого предмету спору, яке набрало законної сили, а також неврахування при ухваленні рішення судового рішення в іншій справі, яким встановлено наявність/відсутність права - призводять до порушення принципу юридичної визначеності (res judicata) та визнаються судовою колегією безпідставними.
Щодо посилання апелянта на те, що не надавши заяві ТОВ "БУТАР ТРЕЙД" вих. № 03 від 21.03.2023 року про залiк зустрiчних однорiдних вимог належної правової оцінки, судом першої інстанції було порушено ст. 231 ГПК України й протиправно не закрито провадження у справі №916/803/23(916/176/25), слід зазначити таке.
Колегія суддів також враховую й ту обставину, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 04.04.2023, серед іншого, відкрито провадження у справі №916/803/23 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю «БУТАР ТРЕЙД», введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.
Таким чином, оскільки зарахування зустрічних однорідних вимог Банку та Товариства не відбулось до відкриття провадження у справі про банкрутство останнього на підставі заяви про залік зустрічних однорідних вимог через спірність його вимог до Банку, а спір щодо наявності/відсутності у Банку відповідного зобов'язання з повернення лізингових платежів у відповідній частині є предметом розгляду в цій справі та вирішений саме за результатами її розгляду, колегія суддів вважає, що твердження апелянта про необхідність закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 231 ГПК України є необґрунтованими.
В момент дії мораторію, що введений у справі про банкрутство, заборонено боржнику в будь-який спосіб виконувати свої зобов'язання, зокрема, виключена можливість зарахування зустрічних однорідних вимог перед ініціюючим кредитором (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09.07.2020 у справі № 5015/118/11).
Відповідно до ч.5 ст.64 КУзПБ погашення вимог кредиторів шляхом заліку зустрічних однорідних вимог проводиться за згодою кредитора (кредиторів), за умови що це не порушує майнові права інших кредиторів.
У постанові Верховного суду від 27.04.2016 у справі №908/6061/15 зазначено, що залік зустрічних однорідних вимог можливий лише за згодою кредиторів, вимоги яких включені до реєстру вимог кредиторів боржника, після закінчення попереднього засідання суду у справі про банкрутство.
Залік зустрічних однорідних вимог у ліквідаційній процедурі боржника можливий лише за згодою комітету кредиторів, вимоги яких включено до реєстру вимог кредиторів, а в матеріалах справи відсутні докази згоди кредиторів, вимоги яких включені до реєстру вимог кредиторів боржника, на такий залік зустрічних однорідних вимог.
Колегія суддів також відхиляє твердження скаржника про безпідставне не застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин строків позовної давності, з огляду на таке.
Відповідно до частини 1 статті 259 Цивільного кодексу України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.
Так, у пунктом 7.9. Договору сторони погодили, що строки позовної давності по вимогах про стягнення лізингових платежів, винагород, неустойки - пені, штрафів, інших платежів/витрат за договором встановлюються сторонами тривалістю 15 років.
Посилання відповідача на те, що умови зазначеного пункту не стосуються лізингових платежів є безпідставним через те, що лізингові платежі, сплачені позивачем як частина відшкодування вартості предметів лізингу, за своєю суттю є оплатою предмету купівлі-продажу, який в подальшому лізингодавець зобов'язувався передати лізингоодержувачу у власність, що підтверджується нормами законодавства та судовою практикою Верховного Суду, які було наведено вище.
При цьому, зі змісту пункту 7.9 Договору вбачається, що його умовами встановлено позовну давність у 15 років як до вимог про повернення сплачених лізингових платежів, так і для будь-яких інших платежів/витрат за Договором, що спростовує доводи відповідача про застосування до позовних вимог у даній справі загальної позовної давності у три роки.
Крім того, судова колегія зауважує, що за змістом ст.261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Оскільки підставою до повернення спірної суми є не момент її сплати, а момент повернення позивачем відповідачу предмету лізингу у зв'язку з розірванням Договору (момент підписання 15.06.2017 сторонами акту прийому-передачі майна), позивачем не порушений навіть загальний трирічний строк звернення до суду за стягненням спірної суми виходячи з правил продовження та зупинення позовної давності (згідно з пунктом 12 та пункту 19 (в період його чинності) розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України), а саме ураховуючи карантин, запроваджений з 12.03.2020 в Україні Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), та введений в Україні з 24.02.2022 воєнний стан.
Також судова колегія також вважає, що Висновок експертів у галузі права від 14.03.2025, який поданий відповідачем в обґрунтування своєї правової позиції, не спростовує обставин, які встановлені у ході розгляду цього спору, та доводів, викладених позивачем.
Відповідно, твердження скаржника про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного рішення не знайшли свого підтвердження, що зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні апеляційної скарги та залишення оскаржуваного рішення без змін.
Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.
Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, колегія суддів вважає, що наведені скаржником порушення допущені судом першої інстанції не знайшли свого підтвердження, а тому підстави для скасування рішення Господарського суду Одеської області від 09.09.2025 відсутні, що зумовлює залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення без змін.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -
Рішення Господарського суду Одеської області від 09.09.2025 по справі №916/803/23(916/176/25) залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.
Повний текст постанови складено та підписано 15.12.2025.
Головуючий суддя Аленін О.Ю.
Суддя Принцевська Н.М.
Суддя Філінюк І.Г.