Провадження № 11-кп/821/425/25 Справа № 701/1200/24 Категорія: ст. 336 КК України Головуючий у І інстанції ОСОБА_1 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_2
09 грудня 2025 року м. Черкаси
Черкаський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,
за участю секретарки - ОСОБА_5 ,
прокурора - ОСОБА_6 ,
обвинуваченого - ОСОБА_7 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_7 на вирок Маньківського райсуду Черкаської обл. від 24.02.2025 р. у кримінальному провадженні № 12024250330000487 від 26.10.2024 р., -
Зазначеним вироком ОСОБА_7 , який народився
ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Умань, Черкаської обл., громадя-
нин України, ФОП, одружений, має на утриманні
малолітню дитину, має вищу освіту, раніше не
судимий, проживає
АДРЕСА_1 ,
визнаний винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України та йому призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки.
Початок строку відбування покарання ОСОБА_7 рахувати з дня його фактичного затримання на виконання вироку суду.
Цивільний позов у кримінальному провадженні не заявлений, процесуальні витрати відсутні.
Питання про речові докази судом вирішені відповідно до вимог КПК України.
Вироком суду встановлено, що ОСОБА_7 , маючи військове звання солдат, перебуваючи на військовому обліку ІНФОРМАЦІЯ_2 , будучи придатним за станом здоров'я для проходження військової служби, згідно висновку призовної комісії при ІНФОРМАЦІЯ_3 від 21.10.2024 р., будучи достовірно обізнаним про введення на всій території України воєнного стану введеного Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 р., затвердженим Законом України № 2102-ІХ від 24.02.2022, який в подальшому неодноразово продовжено і до теперішнього часу, перебуваючи у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою АДРЕСА_2 , 23.10.2024 р. о 10:00 год. відмовився від отримання повістки про необхідність з'явитися 24.10.2024 р. на 7:00 год. до призовного пункту ІНФОРМАЦІЯ_2 для відправки для подальшого проходження служби до навчального центру.
В подальшому ОСОБА_8 , діючи всупереч вимогам ст. 65 Конституції України, ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», не маючи передбачених діючим законодавством підстав для відстрочки від призову за мобілізацією, діючи умисно, усвідомлюючи суспільно - небезпечний характер свого протиправного діяння, з метою ухилення від проходження військової служби під час мобілізації, на особливий період, у вищевказані дату та час до призовного пункту ІНФОРМАЦІЯ_2 не прибув, внаслідок чого порушив процес комплектування Збройних Сил України під час мобілізації, чим ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.
Таким чином, ОСОБА_7 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст. 336 КК України - ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.
Не погоджуючись з вироком суду, обвинувачений ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вирок стосовно нього, провадження по справі закрити за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення.
Апеляційні вимоги обґрунтовує тим, що судове рішення не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими під час судового розгляду; судом не взяв до уваги доказів, які могли б істотно вплинути на його висновки; наявність суперечливих доказів, які мають істотне значення; у судовому рішенні не зазначено, чому суд взяв до уваги одні докази та відкинув інші.
Вважає, що вирок суду винесено без урахування дійсних обставин справи та постановлено помилково, тому він підлягає скасуванню, оскількисуд поверхнево розглянув справу, дав неправильну оцінку наявним у справі доказам, деяким доказам не дано оцінки взагалі, деякі докази проігноровані, а в основу вироку покладені припущення, внаслідок чого суд ухвалив вищевказаний вирок, який суперечить дійснимобставинам справи.
Зазначає, що вказаний вирок суду не підписано головуючим суддею.
Судом не прийняті до уваги особливості конкретного злочину, обставини та спосіб його вчинення, характер і ступінь тяжкості наслідків, характеристика і соціальний статусособи обвинуваченого, його релігійні переконання, у вироку суду назва віри вказана з помилками. Зазначив, що з народження виховувався у родині віруючих, після досягнення повноліття прийняв релігійне вчення та не проти проходження альтернативної невійськової служби, про що неодноразово повідомляв працівникам ТЦК та СП, слідчим, прокурору та суду.
Вважає, що відносно нього порушені права, передбачені ст. 35 Конституції України - право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Стверджує, що стороною обвинувачення не доведено, а судом не взято до уваги його твердження про відсутність в його діях умислу на вчинення кримінального правопорушення, оскільки прямий умисел є тоді, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК України). Стверджує, що в суді першої інстанції не доведено того, що його поведінка беззаперечно свідчить про спрямованість умислу на ухилення від призову. Визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за умови доведеності її вини обвинувальним вироком суду.
Свою поведінку щодо неможливості проходження ним військової служби він обґрунтовував релігійними переконаннями, про що повідомляв орган досудового розслідування, надав відповідні підтверджуючі документи, проявляв при цьому бажання проходити альтернативну невійськову службу.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» право на таку службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Згідно ч. 4 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу».
Також, зазначив, що суд встановив факт, що він є віруючою людиною, а відтак він підпадає під дію ч. 4 ст. 35 Конституції України, ч. 4 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та ст. 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», та має право на заміну альтернативною службою військового обов'язку, в тому числі, військової служби за призовом під час мобілізації, оскільки належить до релігійної організації, віровчення якої не допускає користування зброєю.
Ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифіковану 17.07.97 Законом України № 475/97-ВР, передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті та релігії.
Реалізація громадян на вказане право визначена й в рішеннях ЄСПЛ, так, рішенням у справі «Баятян проти Вірменії» (скарга N 23459/03 від 07.07.2011), суд зазначив, що (п. 110): «несприйняття військової служби - коли мотивом такого несприйняття є серйозний та нездоланний конфлікт між обов'язком служити в армії та переконанням конкретної особи або його глибокими та невдаваними релігійними чи іншими поглядами - є переконанням або поглядом настільки незаперечним, серйозним, послідовним і значущим, що на нього поширюється гарантії статті 9 Європейської конвенції»; (п. 112): «неявка заявника для проходження військової служби є проявом його релігійних поглядів. У зв'язку з чим, притягнення його до кримінальної відповідальності за ухилення від призову є втручанням в його свободу сповідувати свою релігію, гарантії якої передбачені п. 1 ст. 9 Європейської конвенції»; (п. 128): «Європейський Суд приходить до висновку, що притягнення заявника до кримінальної відповідальності представляє собою втручання, яке не є необхідним в демократичному суспільстві за змістом ст. 9 Європейської конвенції. Отже, мало місце порушення даної норми».
Аналогічними є обґрунтування в рішеннях Європейського суду з прав людини у справі «Бухаратян проти Вірменії» (скарга N 37819/03 від 10.01.2012), у справі «Цатурян проти Вірменії» (скарга N 37821/03 від 10.01.2012) в яких йдеться посилання на підстави, визначені в рішенні у справі «Баятян проти Вірменії».
Рішенням ЄСПЛ у справі «Стефанов проти Болгарії» (скарга N 32438/96 від 3.05.2001), суд зазначив, що (п. 14): «повинно бути припинено будь-яке кримінальне провадження, ініційоване в Болгарії з 1991 р. у відношенні громадян Болгарії, які відмовилися від військової служби на підставі переконань, але в той же час висловили готовність пройти альтернативну цивільну службу...; альтернативна цивільна служба... не повинна бути пов'язана з військовими установами...; в період проходження цивільної служби особи, що відмовляються від служби в армії на підставі переконань, повинні мати рівні по відношенню з іншими громадянами Болгарії права на свободу сповідувати свої переконання індивідуально...»;
Вважає, що докази, досліджені в судовому засіданні, свідчать про готовність пройти альтернативну службу, яка не пов'язана з використанням зброї, оскільки використання зброї суперечить його релігійним переконанням, встановлені обставини свідчать про те, що він лише реалізував своє право на свободу совісті та віросповідання, на гарантоване йому Конституцією України право на проходження альтернативної (невійськової) служби.
Також, зауважив, що відповідно до ст. 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу»: «В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень», однак таких обмежень навіть в умовах воєнного стану в нормативно-правових актах України на теперішній час не існує.
За відсутності законодавчо визначених обмежень, гарантованих ст. 35 Конституції України, прав на свободу світогляду і віросповідання, неодноразове зазначення ним про заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою не може розцінюватися як ухилення від призову під час мобілізації.
Просить повторно дослідити обставини, встановлені під час розгляду кримінального провадження, скасувати вирок суду та закрити кримінальне провадження за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення.
Заслухавши доповідь судді, обвинуваченого ОСОБА_7 , який підтримав свою апеляційну скаргу, просив задовольнити її із вказаних у ній мотивів, прокурора ОСОБА_6 , який заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив вирок суду залишити без зміни, а апеляційну скаргу обвинуваченого без задоволення, вивчивши матеріали кримінального провадження, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов наступних висновків.
Згідно ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
На переконання апеляційного суду, суд першої інстанції при прийнятті рішення вказаних вимог закону дотримався у повній мірі.
Так, як вбачається з матеріалів кримінального провадження, висновок суду першої інстанції, з яким погоджується і суд апеляційної інстанції, щодо доведеності винуватості обвинуваченого у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366 КК України, ухвалено з додержанням вимог ст. 23 КПК України на підставі об'єктивного з'ясування усіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст. 94 КПК України.
Суд першої інстанції виснував, що вина ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення за викладених у вироці обставин встановлена дослідженими в судовому засіданні наступними доказами.
Показами свідка ОСОБА_9 , який суду пояснив, що особисто з обвинуваченим не знайомий, лише по службі. У зв'язку з виконанням службових обов'язків оператора групи забезпечення, по усній вказівці від свого безпосереднього нач. ІНФОРМАЦІЯ_2 , періодично ознайомлює людей з результатами їх облікових даних, військово-лікарських комісій і, відповідно до цих даних, або вручаються направлення або не вручаються відповідні повістки до навчальних центрів. В жовні 2024 р. таку процедуру проходив ОСОБА_7 . Від начальника свідок отримав наказ ознайомити останнього з усіма обліковими даними, результатами військово-лікарської комісії. Було встановлено, що ОСОБА_10 обліковний як військовозобов'язаний ІНФОРМАЦІЯ_2 і підлягає, згідно Указу Президента про мобілізацію, направленню до одного з навчальних центрів ЗСУ. ОСОБА_7 особисто, в присутності заст. нач. відділу ОСОБА_11 , був ознайомлений із вищевказаними документами та інформацією. Документи були представлені та ОСОБА_12 повідомлено про необхідність явки на 7:00 год. ранку на наступний день, дана подія зафіксована на відеозапис. ОСОБА_7 відмовився, без будь-якого тиску відносно нього. В розмові він відмовився від прибуття, від підпису, повідомив, що будь-які дії пов'язані із ЗСУ, виконувати не буде у зв'язку з релігійними переконаннями. Свідок в усній формі під запис на відеокамеру роз'яснив ОСОБА_7 про можливі наслідки за невиконання Закону та Указу Президента. ОСОБА_7 відмовився і в зв'язку з тим, що в його діях вбачалися ознаки кримінального злочину, було повідомлено по гарячій лінії 102. Працівники поліції проводили слідчі дії, ОСОБА_7 працівники ІНФОРМАЦІЯ_2 не затримували і не обмежували, передали працівникам поліції. На час вручення повістки ОСОБА_7 будь-яких підстав для отримання відстрочки проходження військової служби, бронювання, інвалідності не мав, підстав для не вручення йому бойової повістки не було.
Показами свідка ОСОБА_13 , даними безпосередньо в судовому засіданні, який пояснив, що обвинуваченого ОСОБА_7 знає. У жовтні 2024 р. ОСОБА_7 пройшов ВЛК, був визнаний придатним до проходження військової служби, в нього не було ніяких підстав для бронювання чи відстрочки. При врученні бойової повістки він від її отримання відмовився. Процес відмови від отримання бойової повістки було зафіксовано на відеозапис.
Крім того вина ОСОБА_14 підтверджується повідомленням про початок досудового розслідування від 26.10.2024 р. згідно якого 25.10.2024 р. надійшов рапорт співробітника, що в матеріалах ЄО № 6644 від 23.10.2024 р. вбачається ознаки кримінального правопорушення, а саме ухилення від мобілізації ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який здійснив ухилення від отримання бойової повістки. (т. 1, а. пр. 41).
Протоколом прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення або таке, що готується, згідно якого ст. офіцер ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_15 повідомив що гр. ОСОБА_7 23.10.2024 р. о 10:00 год. в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_2 в кабінеті ІІ, відмовився від отримання бойової повістки (т. 1, а. пр. 47).
Протоколом огляду відеозапису (DVD-R диск) з фототаблицями від 28.10.2024 р., яким зафіксовано на часовій позначці 5:55/8:11 питання працівника ІНФОРМАЦІЯ_2 про згоду ОСОБА_7 отримати повістку, на що останній відмовився отримувати повістку через релігійні переконання. (т. 1, а. пр. 50-51).
Постановою про визнання речовим доказом від 28.10.2024 р., згідно якого 28.10.2024 р. проведено огляд відеозапису наданого ІНФОРМАЦІЯ_5 , на якому зафіксовано процес вручення та подальшої відмови ОСОБА_7 від отримання повістки (DVD-R диск) (т. 1, а. пр. 52-53).
Копією військово-облікового документу № 240320211388672100007 (т. 1, а. пр. 54).
Копією картки обстеження та медогляду ОСОБА_7 , згідно якої останній здоровий та придатний до військової служби (т. 1, а. пр. 55).
Копією довідки ВЛК № 1405/5 від 21.10.2024 р. відносно ОСОБА_7 , згідно якої ОСОБА_7 здоровий та придатний до військової служби (т. 1, а. пр. 56).
Копією повістки на ім'я ОСОБА_7 про прибуття 24.10.2024 р. до ІНФОРМАЦІЯ_2 (т. 1, а. пр. 57).
Суд першої інстанції оцінив всі зібрані докази, відповідно до вимог ст. 94 КПК України, з точки зору їх належності, достовірності та допустимості, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв'язку, провів судовий розгляд в межах пред'явленого обвинувачення, виснував про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому правопорушення.
Щодо доводів апеляційної скарги на предмет юридичної оцінки дій ОСОБА_7 як сумлінної відмови, що не може бути підставою кримінальної відповідальності, апеляційний суд зазначає.
У ст. 9 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Ст. 64 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені ст. ст. 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62 та 63 Конституції.
Згідно ст. 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України, а за змістом ч. 4 ст. 35 Конституції України, ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.
В разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Указом Президента України № 64/2022 від 22.02.2022 р. «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 5:30 год. 24.02.2022 р. строком на 30 діб, який в подальшому неодноразово продовжувався та на час відповідних подій Указом Президента від 23.07.2024 р. № 470/2024 р.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 оголошено та розпочато проведення загальної мобілізації, яка також триває по теперішній час, шляхом запровадження різних мобілізаційних заходів, у тому числі призов військовозобов'язаних на військову службу.
Згідно ч. 3 ст. 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» унормовано правові підстави та порядок заміни військової служби альтернативною (невійськовою). Відповідно до ч. 1 цього Закону альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби та має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану, як передбачено ч. 2 цієї статті, можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. Право на альтернативну службу згідно зі ст. 2 Закону мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
За змістом ч. 1 ст. 1 Закону «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби, на яку призивають громадян, зазначених у ст. 15 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», віком 18-25 років. Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон не передбачає.
В Постанові від 27.10.2025 р. у справі № 573/838/24 (провадження № 51-603кмо25) об'єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду за результатами розгляду справи дійшла висновку, що законодавство України не передбачає виключення з обов'язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яке ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у разі її ухилення від мобілізації у значенні ст. 336 КК України.
Об'єднана палата зауважила, що призов за мобілізацією може зумовлювати виконання військового обов'язку небойового характеру, що не потребує носіння та використання зброї (ремонт техніки, вивезення поранених, будівництво укріплень тощо).
Об'єднана палата визнала, що впроваджена законом неможливість відмовитися від військової служби через переконання означає, що таке обмеження має застосовуватися пропорційно до мети, що переслідується, навіть під час захисту Вітчизни від агресії. Міркування, пов'язані з переконаннями, не можуть бути повністю виключені під час війни, тому призов на військову службу під час мобілізації автоматично не скасовує права на сумлінну відмову від носіння або використання зброї.
Всупереч доводам апеляційної скарги, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.
Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов'язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені ст. 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями («Баятян проти Вірменії» (Bayatyan v. Armenia), «Папавасілакіс проти Греції» (Papavasilakis v. Greece), «Канатли проти Туреччини» (Kanatli v. Turkiye).
Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті («Енвер Айдемір проти Туреччини» (Enver Aydemir v. Turkiye), «Дягілєв проти Росії»).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень ст. 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.
В умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров'я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов'язку із захисту Вітчизни.
За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини, закріпленого в ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України, в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об'єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.
Разом з цим, п. «с» ст. 4 Конвенції передбачає, що примусова чи обов'язкова праця не поширюється на будь-яку службу, що вимагається у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, яке загрожує життю чи добробуту суспільства.
Частина 2 ст. 35 Конституції України прямо передбачає, що право на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Таким чином, свобода світогляду і віросповідання не є абсолютною у розумінні як європейського, так і вітчизняного права та може відповідно корегуватись виходячи з легітимної мети інтересів громадської безпеки, необхідності охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб, що і відбувається в Україні після введення, у передбаченому законом порядку, воєнного стану.
Відповідно до ст. ст. 17, 65 Конституції України, захист держави і забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба це конституційний обов'язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності, захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Такі положення основного закону дублюються в ст. 1 Закону «Про військовий обов'язок і військову службу» - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов'язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).
Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Згідно ст. 17 Закону України «Про оборону України», захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством.
Таким чином, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни в умовах воєнного стану.
Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» (в редакції від № 3902-IX від 20.08.2024) встановлював такі види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі-вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
З наведеного слідує, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не передбачена.
Об'єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України є відносини, що забезпечують обороноздатність України, зокрема комплектування її Збройних Сил, на які відповідно до ч. 2 ст. 17 Конституції України покладаються найважливіші функції: оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості.
Об'єктивна сторона злочину виявляється в бездіяльності, а саме ухиленні будь-яким способом від призову за мобілізацією.
Суспільна небезпечність ухилення від призову за мобілізацією обумовлена тим, що мобілізація пов'язується з умовами особливого періоду в державі із загрозою нападу, небезпекою державній незалежності України. Є складовою частиною організації оборони держави, змістом якої, зокрема, є переведення Збройних Сил України, інших військових формувань на організацію і штати воєнного часу.
Судом встановлено, що ОСОБА_7 є громадянином України, постійно мешкає в Україні, користується всіма благами нашої держави, визнаний придатним до військової служби, а тому під час збройної агресії рф проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров'я та безпека громадян, країною агресором вчиняються злочини проти української нації та її агресія є злочином проти миру, оскільки порушуються всі принципи та цінності людства, конституційним обов'язком громадянина України є захист Вітчизни, її незалежності й територіальної цілісності.
З урахуванням вищенаведеного, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_7 , будучі військовозобов'язаним, придатним до військової служби, призивався не на строкову військову службу, яку можливо замінити на альтернативну, а на військову службу в Збройні Сили України за мобілізацією, оскільки в Україні з 24.02.2022 р. оголошено воєнний стан та загальна мобілізація, а за таких обставин доводи апеляційної скарги про відсутність підстав для притягнення ОСОБА_7 до кримінальної відповідальності за ст. 336 КК України у зв'язку із сумлінною відмовою від військової служби, апеляційний суд вважає безпідставними та такими, що суперечить вимогам ч. 4 ст. 35 Конституції України і ст. 9 Конвенції.
Посилання в апеляційній скарзі на практику ЄСПЛ є безпідставними, оскільки за обставин цієї справи, ухилення ОСОБА_7 від мобілізації відбувається під час дії військового стану на території України та загальної мобілізації, в той час, як обставини у рішеннях ЄСПЛ, на які посилається апелянт не мають визначального значення при вирішенні цієї справи. У справі «Баятян проти Вірменії» Суд зауважив, що в той час коли заявник відмовився виконувати військовий обов'язок з мотивів віросповідання у Вірменії не визнавалося право на таку відмову, а тому його засудження не порушувало конвенційних прав. Суд зрештою додав, що нещодавно у Вірменії було ухвалено закон про альтернативну службу, але й відразу констатував, що його зміст та сфера застосування знаходились поза межами заяви п. Баятана, тому Суд встановив, що не було порушення п. 9 Конвенції.
В контексті наведеного апеляційний суд звертає увагу, що в умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров'я, безпеку інших громадян і саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії і високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання конституційного обов'язку - захисту Вітчизни.
За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини за ст. 9 Конвенції і ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об'єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань, але це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих або незареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.
Оцінивши подані сторонами і досліджені у судовому засіданні докази відповідно критеріїв, встановлених ст. 94 КПК України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що обвинуваченим не підтверджено існування обставин, які б давали йому право на сумлінну відмову від військової служби.
Відмовляючись від служби у збройних силах з міркувань совісті, окрім власних слів ОСОБА_7 про членство в релігійній організації, щирість, стійкість, серйозність, послідовність та високий ступінь важливості релігійних переконань у внутрішньому аспекті його права на свободу віросповідання мали б бути доведені більш об'єктивною інформацією, як то публічні висловлювання у минулому такої світоглядної позиції, участь у суспільних рухах пацифістської спрямованості тощо, що не підтверджується матеріалами кримінального провадження.
З таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано констатував недоведеність існування непереборного конфлікту між релігійними переконаннями ОСОБА_7 та його передбаченим ст. 65 Конституції України обов'язком по захисту Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України.
Натомість суд першої інстанції правильно встановив, що ОСОБА_7 , маючи військове звання солдат, перебуваючи на військовому обліку ІНФОРМАЦІЯ_2 , будучи придатним за станом здоров'я для проходження військової служби, згідно висновку призовної комісії при ІНФОРМАЦІЯ_3 від 21.10.2024 р., достовірно обізнаним про введення на всій території України воєнного стану, введеного Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 р., який в подальшому неодноразово продовжено і до теперішнього часу, перебуваючи у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_2 23.10.2024 р. о 10:00 год. відмовився від отримання повістки про необхідність з'явитися 24.10.2024 р. на 7:00 год. до призовного пункту ІНФОРМАЦІЯ_2 для відправки для подальшого проходження служби до навчального центру.
В подальшому ОСОБА_8 , діючи всупереч вимогам ст. 65 Конституції України, ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», не маючи передбачених діючим законодавством підстав для відстрочки від призову за мобілізацією, діючи умисно, усвідомлюючи суспільно - небезпечний характер свого протиправного діяння, з метою ухилення від проходження військової служби під час мобілізації, на особливий період, у вищевказані дату та час до призовного пункту ІНФОРМАЦІЯ_2 не прибув, внаслідок чого порушив процес комплектування Збройних Сил України під час мобілізації, чим ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.
Неприбуття обвинуваченого у вищезазначені дату та час до призовного пункту ІНФОРМАЦІЯ_2 , яку обвинувачений мотивував як прояв в нього несумісних із військовою службою релігійних переконань, апеляційний суд вважає надуманим. Обвинувачений ОСОБА_7 усвідомлював, що він визнаний придатним для військової служби, однак знехтував виконанням своїх обов'язків, що не може свідчити про відсутність в нього умислу на вчинення правопорушення.
Проаналізувавши пояснення обвинуваченого, свідків, надані стороною обвинувачення письмові докази, всебічно дослідивши всі обставини кримінального провадження, проаналізувавши та оцінивши кожний доказ, з точки зору належності, допустимості, достовірності та взаємозв'язку за внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, на переконання апеляційного суду, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що винуватість ОСОБА_7 в ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період при обставинах, викладених у вироку суду, доведена повністю.
Невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, про що стверджував обвинувачений в апеляції, апеляційним судом не встановлено.
Стосовно доводів апеляції про непідписання вироку суду головуючим суддею, то вони спростовуються наявним в матеріалах справи оригіналом вироку ( т. 1, а. пр. 84-92), на якому наявний підпис судді, який не викликає сумнівів у апеляційного суду.
Крім того, доводи апеляції про помилки суду у назві віри обвинуваченого, апеляційний суд вважає такими, що не є підставою для скасування в цілому законного вироку та можуть бути виправлені судом першої інстанції в порядку ст. 379 КПК України за наявності відповідних підстав. Крім того, обвинувачений не надав судам відповідні підтверджуючі документи стосовно його релігійних переконань, про які йде мова у його апеляції, а тому апеляційний суд позбавлений можливості їх дослідити та дати їм оцінку.
Щодо призначеного ОСОБА_7 покарання, то апеляційний суд зазначає наступне.
Так, згідно зі ст. 50 КК України, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Відповідно до вимог ст. 65 КК України, при призначенні покарання, у кожному конкретному випадку суд повинен дотримуватися вимог кримінального закону і враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засуджених та попередження нових злочинів.
Як слідує з матеріалів справи за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, ОСОБА_7 судом призначено покарання у виді 3 років позбавлення волі.
Суд першої інстанції врахував відсутність обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання, відомості про його особу, дані позитивної характеристики, відсутність інвалідності, не перебування на обліках в лікарів нарколога і психіатра.
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення обвинуваченому покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки, що знаходиться в мінімальних межах, визначених санкцією ст. 336 КК України. Суд першої інстанції обґрунтовано мотивував відсутність підстав для застосування як ст. 69 КК України, так і ст. 75 КК України.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б стали підставою для скасування вироку апеляційним судом не встановлено.
На підставі викладеного, оскаржене судове рішення є законним, обґрунтованим і належним чином вмотивованим, тому вирок суду першої інстанції стосовно ОСОБА_7 підлягає залишенню без змін, а його апеляційна скарга - без задоволення.
Керуючись ст. ст. 405, 407, 419 КПК України, апеляційний суд -
Вирок Маньківського райсуду Черкаської обл. від 24.02.2025 р. стосовно ОСОБА_7 - залишити без змін.
Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_7 - залишити без задоволення.
Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення апеляційної інстанції.
Головуючий
Судді