вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
11 грудня 2025 р. м. Ужгород Справа № 907/1013/25
Суддя Господарського суду Закарпатської області Лучко Р.М.,
за участю секретаря судового засідання Піпар А.Ю.
Розглянув матеріали справи
за позовом Приватного акціонерного товариства «Закарпатавтотранс», м. Ужгород
до відповідача Фізичної особи-підприємця Симчери Мирослава Івановича, с. Дешковиця Хустського району Закарпатської області
про стягнення 3 598 485,48 грн
За участю представників:
позивача - Логойда В.М., адвокат, довіреність від 26.08.2023;
відповідача - Косаковський В.О., адвокат, ордер серії АО №1195673 від 29.09.2025.
Приватне акціонерне товариство «Закарпатавтотранс» звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом про стягнення з Фізичної особи-підприємця Симчери Мирослава Івановича 2 932 885,48 грн заборгованості за автостанційні послуги та 665 600,00 грн штрафу за період з лютого 2019 року до липня 2025 року, посилаючись на неналежне виконання відповідачем умов Договору № 02 про надання послуг автостанцією перевізникові від 11 лютого 2019 року.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 907/1013/25 визначено головуючого суддю Лучка Р.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08 вересня 2025 року.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 15 вересня 2025 суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі, постановив розглянути спір за правилами загального позовного провадження, встановив учасникам справи процесуальні строки для подання заяв по суті спору та призначив підготовче засідання на 07 жовтня 2025 року.
29 вересня 2025 року представник відповідача подав до суду в електронній формі з використанням електронного кабінету в підсистемі «Електронний суд» відзив на позовну заяву від 29 вересня 2025 року з долученими, серед іншого, доказами надсилання його копії відповідачу.
У підготовчому засіданні 07 жовтня 2025 року суд оголосив перерву до 29 жовтня 2025 року з огляду на подане відповідачем клопотання для надання сторонам можливості мирного врегулювання спору.
За наслідками проведеного у справі підготовчого провадження, з огляду на вирішення у підготовчому засіданні зазначених у частині 2 ст. 182 ГПК України питань, що підлягали з'ясуванню судом, ухвалою суду від 29.10.2025 постановлено підготовче провадження закрити та призначити судовий розгляд справи по суті на 18.11.2025 року.
В судовому засіданні оголошувалася перерва до 04.12.2025 з огляду на неявку відповідача та для надання можливості останньому ознайомитися з долученими позивачем до клопотання від 14.11.2025 доказами (інформацією Державної митної служби щодо перетинів державного митного кордону транспортними засобами (автобусами) відповідача у період з 11.02.2019 по 12.11.2025) з урахуванням поновлення судом строку їх подання відповідно до протокольної ухвали від 18.11.2025 року.
Судове засідання 04.12.2025 не відбулося у зв'язку з перебуванням судді у відпустці у зв'язку з чим ухвалою від 01.12.2025 учасників справи повідомлено про проведення наступного судового засідання у цій справі 11.12.2025 року.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі з визначених у позовній заяві підстав, надав суду пояснення щодо спірних у справі правовідносин.
Представника відповідача в судовому засіданні заперечує проти задоволення позовних вимог з мотивів, що викладені у відзиві на позов, надав суду пояснення щодо підстав незгоди з вимогами позивача у справі.
В порядку ст. 240 ГПК України скорочене рішення (вступна та резолютивна частини) проголошена судом в судовому засіданні 11.12.2025 року.
Правова позиція позивача.
Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань з оплати вартості автостанційних послуг за договором про надання послуг автостанцією перевізникові №02 від 11 лютого 2019 року у зв'язку з чим за ним рахується заборгованість за надані в період з 11.02.2019 по 31.07.2025 послуги в розмірі 2 932 885,48 грн, з вимогами про стягнення якої подано даний позов до Господарського суду.
Окрім того, посилаючись на порушення відповідачем п.п. 4.2.1., 4.2.2. Договору, що полягають у зривах рейсів та незаїздах на автостанцію позивачем нараховано по кожному подібному випадку, який мав місце в період з 11.02.2019 по 31.07.2025 штраф в загальному розмірі 665 600,00 грн, який також пред'явлено до стягнення з відповідача.
Заперечення (відзив) відповідача.
Відповідач згідно з поданим суду відзивом на позов від 29.09.2025 заперечує проти задоволення позовних вимог, зазначаючи, що надані позивачем Акти про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобуси без квитків, придбаних у касах автостанцій не відповідають встановленій сторонами формі такого акту відповідно до додатку №1 до додаткової угоди від 11.02.2019, не містять назви автостанцій, на яких вони складалися, прописом кількості пасажирів, що суперечить вимогам Договору, де вказано що форма актів повинна відповідати узгодженому сторонами цієї угоди взірцю.
За позицією відповідача вказане порушення умов Договору тягне за собою неможливість встановити кількість пасажирів, які здійснили посадку на будь-якій станції позивача, а відтак і ціну за якою такі були придбані, оскільки у відповідних актах такі назви станцій не вказуються, а відповідно до наявного у матеріалах справи листування між позивачем та відповідачем, у різний період здійснення своєї діяльності відповідач встановлював різні тарифи на перевезення пасажирів з фіксованою ціною відправлення з кожної станції позивача окремо.
Крім того, зауважує, що за жовтень 2022 року у деяких актах про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій не стоїть підпис водія - перевізника, що в сукупності свідчить про те, що такої кількості пасажирів не існувало та їх точна кількість позивачем не доведена навіть в силу положень Договору та актів, які складені всупереч встановленого зразку.
Доводить, що аналогічні порушення містяться у всіх подібних матеріалах, що в свою чергу свідчить про неможливість задоволення позовних вимог щодо стягнення винагороди власника - позивача відповідно до п. 3.3, 3.4 Договору та додаткової угоди, якою затверджено таку винагороду у розмірі 12%.
Зауважує, що з матеріалів, що додані до позовної заяви вбачається наявність різної кількості реалізованих білетів у різні періоди, що свідчить про нестабільність продажу білетів, що може також свідчити про відсутність продажу таких у певні дні, а відсутність проданих білетів не викликає обов'язку водія здійснювати виїзд на маршрут, а відтак і відсутність обов'язку заїзду на станції.
За позицією відповідача зрив рейсу може бути підтверджено фактом повернення білетів пасажирами, а таких фактів одиниці.
За таких обставин вважає, що факти зривів рейсів та незаїзду на станції позивачем не доведено, а нарахування штрафних санкцій є необґрунтованим.
Пояснює про відсутність сформованого між сторонами ділового звичаю щодо взаємного зарахування сторонами зустрічних грошових зобов'язань, а відтак, враховуючи, що ціна позову базується на математичних обрахунках, в основу яких взяті зарахування зустрічних вимог, то вказане не відповідає дійсним обставинам справи та є вільним трактуванням позивачем як умов договору так і порядку його виконання.
Відповідь на відзив.
Позивачем не подано суду відповіді на відзив відповідно до ст. 166 ГПК України.
ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.
11 лютого 2019 року між Приватним акціонерним товариством «Закарпатавтотранс», як Власником та Фізичною особою-підприємцем Симчерою Мирославом Івановичем, як Перевізником на підставі заяви останнього від 11.02.2019 було укладено Договір про надання послуг автостанцією перевізникові за №02 (надалі - Договір), за умовами п. 1.1. якого Власник за завданням Перевізника надає йому на території своїх автостанцій (автовокзалів) комплекс обов'язкових та передбачених законодавством послуг, пов'язаних з організацією "і здійсненням процесу прийняття та відправлення пасажирів транспортом Перевізника, продажем проїзних квитків та квитанцій на перевезення багажу, диспетчерським управлінням, організацією прибуття і відправлення автобусів, інформуванням водіїв щодо умов дорожнього руху, а також інші послуги відповідно до вимог Закону України «Про автомобільний транспорт» і Правил.
Право перевізника на здійснення міжнародних перевезень пасажирів автобусами підтверджується долученим до позовної заяви витягом Укртрансбезпеки із зазначенням номеру та дати рішення про видачу ліцензії - №812 від 12.10.2018 року.
Власник надає Перевізникові послуги з обслуговування перевезень пасажирів автобусами за маршрутом (маршрутами), перелік яких наведено у Додатку №1, що є невід'ємною частиною цього договору (п. 1.2. Договору).
В Додатку №1 до Договору сторонами визначено перелік маршрутів Перевізника - Тячів - Прага, періодичність виконання: згідно з розкладом руху, строком дії з 26.12.2018 року по 25.12.2021 року.
Згідно з п. 3.1. Договору грошові кошти в розмірі 85% від суми вартості за тарифом реалізованих квитків (тобто чистої суми вартості за тарифом на перевезення пасажирів та багажу, без урахування додаткових зборів та ПДВ), а також ПДВ на дану суму (застосовується тільки для договорів з перевізниками - платниками ПДВ на загальних умовах) підлягають перерахуванню на розрахунковий рахунок Перевізника.
Відповідно до п. 3.2. Договору Власник перераховує Перевізникові кошти від продажу квитків на проїзд в автобусі, за перевезення багажу, а також страхові платежі (якщо Перевізник здійснює страхування пасажирів без участі Власника) протягом п'яти днів з дня відправлення відповідного рейсу шляхом безготівкового переказу на рахунок Перевізника.
Якщо Перевізник не має поточних банківських рахунків, розрахунок Власника з Перевізником проводиться шляхом видачі готівкових грошових коштів з каси автостанції (автовокзалу) виключно за наявності в одержувача (одержувачів) довіреності, завіреної печаткою та підписом (у разі відсутності печатки довіреність завіряється нотаріально) та документа, зазначеного в довіреності (паспорт, водійське посвідчення одержувача).
Положеннями пунктів 3.3., 3.4. Договору визначено, що у разі попереднього продажу квитків Перевізником самостійно, агентом Перевізника чи водієм Перевізника після закриття квитково-касової відомості частину автостанційного збору, за вирахуванням вартості послуг з касового продажу квитків громадянам, та суму винагороди за надання послуг згідно з предметом цього Договору, за вирахуванням вартості автостанційних послуг з продажу квитків, Перевізник зобов'язаний перерахувати автостанції, на якій пасажир повинен здійснити посадку.
Порядок фіксації кількості квитків, проданих Перевізником самостійно, агентом Перевізника чи водієм Перевізника після закриття квитково-касової відомості встановлюється за окремою домовленістю Сторін.
Згідно з укладеною між Приватним акціонерним товариством «Закарпатавтотранс» та Фізичною особою-підприємцем Симчерою Мирославом Івановичем Додатковою угодою від 11.02.2019 до Договору сторони домовились встановити наступний порядок фіксації пасажирів із квитками, що реалізовані Перевізником самостійно або агентом Перевізника:
Кількість таких пасажирів за звітній період встановлюється на підставі актів, які складаються персоналом автостанцій Власника. Форма актів повинна відповідати узгодженому сторонами цієї угоди взірцю (додаток №1 до цієї угоди). Одночасно із заповненням актів працівники Власника роблять відмітку у квитково-облікових документах водіїв Перевізника. Із актом водій Перевізника ознайомлюється під розпис, а у разі його відмови - в акті робиться відповідна відмітка. Акти (їх зведені реєстри) надсилаються Перевізнику або надаються його представникам при проведенні звірки розрахунків за звітній період.
Сторони домовились, що у разі продажу квитків Перевізником самостійно чи агентом Перевізника, Перевізник зобов'язаний перерахувати Власнику суму у розмірі 12% від вартості проїзду за тарифом за кожного пасажира, зафіксованого у спосіб, визначений цією угодою.
Додатком №1 до Додаткової угоди від 11.02.2019 до Договору сторони погодили форму Акту про кількість пасажирів, які здійснили посадку на автостанції без квитків, придбаних в касах автостанції.
Судом також встановлено, що в подальшому сторонами укладено ряд Додаткових угоди до Договору, зокрема:
- Додаткова угода від 20.12.2021, пунктом 1 якої доповнено Додаток №1 до Договору новим маршрутом Тячів - Прага, періодичність виконання: згідно з розкладом руху, строком дії з 27.10.2021 року по 25.12.2026 року;
- Додаткова угода від 14.06.2022, пунктом 1 якої доповнено Додаток №1 до Договору новим маршрутом Тячів - Кладно, періодичність виконання: згідно з розкладом руху, строком дії з 25.05.2021 року по 08.11.2023 року;
- Додаткова угода від 26.10.2020, пунктом якої змінено банківські реквізити Перевізника;
- Додаткова угода від 30.08.2022, пунктом 1 якої доповнено Додаток №1 до Договору новим маршрутом Тячів (UA) - Кладно (CZ), періодичність виконання: згідно з розкладом руху, строком дії з 15.08.2022 року по 14.08.2025 року.
Пунктом 2 Додаткових угод від 20.12.2021, 14.06.2022, 30.08.2022 визначено, що Власник надає Перевізникові послуги з обслуговування перевезень пасажирів автобусами за вищевказаними та іншими маршрутами Перевізника, фіксуючи прибуття та відправлення автобусів з/на автостанцію у дорожніх листах Перевізника та диспетчерському журналі Власника, а Перевізник зобов'язується здійснювати перевезення пасажирів у відповідності до умов Договору про надання послуг автостанцією перевізникові №02 від 11.02.2019, затверджених розкладів руху та вимог законодавства України.
За змістом п. 9.1. Договору цей Договір набирає чинності з дня підписання і діє до дати, якою встановлено останній день строку дії договору Перевізника із Організатором перевезень. У разі здійснення перевезень на основі дозволу Організатора, цей Договір діє до дати, якою встановлено останній день строку дії такого дозволу.
Долученими до позовної заяви Дозволами серії АН №003560 від 25.05.2021 (дійсний до 08.11.2023), серії АІ №001988 від 15.08.2022 (дійсний до 14.08.2025), серії АН №007525 від 27.10.2021 (дійсний до 25.12.2026), серії БВ №005754 від 26.12.2018 (дійсний до 25.12.2021), виданими Міністерством інфраструктури України підтверджується надання відповідачу (Перевізнику за Договором) дозволу на здійснення міжнародних пасажирських перевезень за визначеними в Додатку №1 до Договору (з урахуванням його доповнень Додатковими угодами від 20.12.2021, 14.06.2022, 30.08.2022) маршрутами протягом строку їх дії та за затвердженим розкладом руху, до якого на території України включено наступні автостанції:
- автостанція Тячів (вул. Маяковського (Княгині Ольги), 4а);
- автостанція Хуст (вул. І. Франка, 118);
- автостанція Виноградів (вул. Чкалова, 87);
- автостанція Іршава (вул. Гагаріна (Незалежності), 42);
- автостанція Мукачево (вул. Ак. Павлова (Юрія Чорі), 14/16);
- автостанція Ужгород-1 (вул. Станційна, 2).
Власником усіх наведених автостанції є позивач у справі - Приватне акціонерне товариство «Закарпатавтотранс», що не заперечується учасниками справи та вбачається з відкритих відомостей Державної служби України з безпеки на транспорті - «Перелік автостанцій» (https://services.dsbt.gov.ua/bus-stations).
Матеріали справи свідчать, що за час дії Договору (в межах строку чинності дозволів Перевізника відповідно до Додатку №1 до Договору з урахуванням його доповнень Додатковими угодами від 20.12.2021, 14.06.2022, 30.08.2022) позивачем, як власником автостанцій надавалися відповідачу визначені в Договорі автостанційні послуги, за наслідком чого відповідно до долученої до позову зведеної банківської виписки за період з 11.09.2020 по 09.06.2025 в порядку п. 3.1. Договору Власником перераховано Перевізнику грошові кошти в загальній сумі 2 989 667,00 грн та на визначених Договором умовах здійснено утримання грошових коштів в розмірі 1 007 620,68 грн.
Наведені обставини не заперечуються відповідачем, підтверджуються, в тому числі, долученими до відзиву на позов банківськими виписками по рахунку Перевізника за період з 01.01.2020 по 27.09.2025 та доданими до позовної заяви розрахунками заборгованості, Актами звірки розрахунків (підписаними позивачем у справі), а відтак, не ставляться судом під сумнів.
Водночас, за твердженням позивача, відповідачем неналежно виконувалися договірні зобов'язання в частині встановленого у п.п. 3.3., 3.4. Договору, п.п. 1, 2 Додаткової угоди від 11.02.2019 до Договору обов'язку Перевізника перерахувати Власнику суму у розмірі 12% від вартості проїзду за тарифом за кожного пасажира, що реалізовані Перевізником самостійно або агентами чи водіями Перевізника, у зв'язку з чим за підрахунками позивача заборгованість відповідача в цій частині за період з 11.02.2019 по 31.07.2025 становить 5 658 069,00 грн.
На підтвердження наведених обставин суду надано Акти про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій за період з 15.07.2020 по 31.07.2025, оформлені на зазначених у розкладі руху до Дозволів серії АН №003560 від 25.05.2021, серії АІ №001988 від 15.08.2022, серії АН №007525 від 27.10.2021, серії БВ №005754 від 26.12.2018 автостанціях позивача та підписаними диспетчерами позивача і водіями відповідача (частина) із зазначенням назви автостанції (шляхом проставляння штемпеля такої автостанції), кількості пасажирів, які здійснили посадку в автобуси без придбаних на автостанції квитків (в тому числі дітей), номеру автобуса, даних водія.
Згідно з наданою інформацією Закарпатської митниці (лист №7.7-2/27/8.19/10461 від 14.11.2025) щодо перетину митного кордону України за період з 11.02.2019 по 12.11.2025 транспортними засобами Перевізника із зазначенням номеру кожного транспортного засобу окремо та дати в'їзду/виїзду в/з України вбачається, що щодо кожного рейсу із наданих позивачем Актів про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій за період з 15.07.2020 по 31.07.2025 кількість пасажирів (разом з водієм) з відповідним номером транспортного засобу є більшою ніж зазначена в таких Актах.
Вказані розрахунки на суму 5 658 069,00 грн здійснені позивачем виходячи із станцій оформлення Актів та з урахуванням вартості послуг перевезення у відповідний період (тарифів Перевізника), які повідомлялися останнім Власнику листами від 06.07.2020, 10.10.2020, 24.07.2020, 11.02.2021, 03.06.2022, 04.08.2022, 05.10.2022, 05.04.2022, 08.04.2022, 08.07.2022, 08.08.2022, 10.11.2022, 11.03.2022, 11.11.2022, 13.06.2022, 15.03.2022, 15.08.2022, 22.04.2022, 25.02.2022, 28.11.2022, 31.05.2022, 06.08.2023, 16.05.2023, 30.11.2023, 03.06.2024, 05.07.2024, 07.07.2024, 12.01.2024, 20.05.2024, 20.06.2024, 26.01.2024, 28.07.2024, 18.03.2025, 20.01.2025, 21.03.2025, 22.06.2025, 10.04.2025.
Водночас, предметом позовних вимог позивачем визначено стягнення 2 932 885,48 грн заборгованості з посиланням на ту обставину, що інша частина заборгованості відповідача на суму 2 725 183,52 грн підлягає зарахуванню в рахунок несплаченої ним Перевізнику відповідно до п. 3.1. Договору компенсації 85% від суми реалізованих на рейси Перевізника квитків через каси автостанцій.
Також, позивач з посиланням на долучені до позовної заяви зведення (витяги) з Диспетчерського журналу автостанцій позивача (система «Сервер даних») стверджує, що за період з квітня 2019 року по липень 2025 року включно вбачається, що в означений період мали місце факти зривів Перевізником рейсів без попередження та за відсутності форс-мажорних обставин в загальній кількості 3468 рейсів та факти незаїздів автобусів Перевізника на автостанції Власника в кількості 3816 випадків, у зв'язку з чим Приватним акціонерним товариством «Закарпатавтотранс» відповідно до наданого суду розрахунку в порядку п.п. 4.2.1., 4.2.2. Договору нараховано Фізичній особі-підприємцю Симчері Мирославу Івановичу 665 600,00 грн штрафних санкцій стягнення яких з відповідача також є предметом судового розгляду в цій справі.
Надіслані позивачем 16.06.2025 та 29.08.2025 (фіскальні чеки від 16.06.2025, від 29.08.2025, опис вкладення в цінний лист, поштова накладна за трек-номером 8801500207541) на адресу відповідача претензії від 16.06.2025 за №205/07-10, від 29.08.2025 за №316/02-10 разом з рахунком-вимогою на оплату №139 від 27.08.2025 та актом надання послуг від 27.08.2025 на суму 3 598 485,48 грн залишені Фізичною особою-підприємцем Симчерою Мирославом Івановичем без відповіді та задоволення.
За положеннями ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України (тут і надалі - ГК України в редакції на час виникнення спірних правовідносин) господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Аналогічні за змістом норми містяться і в ст.ст. 509, 526 Цивільного кодексу України.
До вимог господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з врахуванням особливостей, передбачених ГК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
За своїм змістом та правовою природою укладений між сторонами правочин є договором про надання послуг.
Згідно з ч. 1 ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Відповідно до ч. 1 ст. 903 ЦК України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Організація діяльності автомобільного транспорту в Україні окремо визначається Законом України «Про автомобільний транспорт» за змістом абз. 11 ч. 1 ст. 1 якого автостанцією є споруда або комплекс будівель, споруд, стоянок та під'їздів для прийняття, відправлення, управління рухом автобусів та обслуговування пасажирів.
За змістом ч. 1 ст. 28 Закону України «Про автомобільний транспорт» на автостанціях забезпечується: прийом та відправлення автобусів і пасажирів; організація продажу квитків населенню; диспетчерське управління і регулювання руху автобусів; контроль екіпіровки та санітарного стану автобусів, дорожньої документації водіїв та дотримання визначеного режиму роботи підприємств, установ і організацій, розташованих на їх території; організація побутового обслуговування пасажирів і водіїв.
Окремо послуги, що надаються автостанцією обумовлені у ст. 36 Закону України «Про автомобільний транспорт», за змістом якої автостанції надають пасажирам послуги, пов'язані з їх проїздом автобусними маршрутами загального користування, а автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, - послуги, пов'язані з відправленням та прибуттям автобусів згідно з розкладом руху.
До обов'язкових послуг, що повинні надаватися автостанціями пасажирам, належать: продаж квитків; користування приміщеннями для чекання поїздки, облаштованими місцями для сидіння; можливість користування громадськими вбиральнями; інформування щодо розкладу руху автобусів та вартості поїздки.
До обов'язкових послуг, що повинні надаватися автостанціями автомобільному перевізнику, належать: продаж квитків; організація прибуття та відправлення автобуса з облаштованих платформ; інформування водія щодо умов дорожнього руху на маршруті.
Власники автостанцій несуть відповідальність за якість та безпеку послуг, що надаються автостанціями пасажирам та автомобільним перевізникам, технічний та санітарно-гігієнічний стан будівель, споруд, обладнання та території автостанції.
Відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, із власниками автостанцій врегульовано у ст. 32 Закону України «Про автомобільний транспорт» згідно з приписами якої такі відносини визначаються договором.
Предметом договору автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, з власниками автостанцій є надання послуг та виконання робіт, пов'язаних з відправленням і прибуттям пасажирів.
Власники автостанцій зобов'язані укласти договір з автомобільним перевізником, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, тільки за наявності в нього договору із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування про організацію перевезення на автобусних маршрутах загального користування чи дозволу органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на обслуговування маршрутів загального користування, що пролягають через цю автостанцію.
Відправлення чи прибуття автобусів приміських, міжміських та міжнародних автобусних маршрутів загального користування здійснюється тільки з автостанцій, а в разі їх відсутності - із зупинок, передбачених розкладом руху.
Порядок здійснення перевезень пасажирів та їх багажу автобусами, таксі, легковими автомобілями на замовлення, а також обслуговування пасажирів на автостанціях врегульовано Правилами надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. № 176 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 р. № 1184 із змінами та доповненнями) (надалі - Правила), які в силу п. 1 Правил є обов'язковими для виконання організаторами регулярних перевезень, замовниками транспортних послуг, автомобільними перевізниками, автомобільними самозайнятими перевізниками, персоналом автомобільного транспорту, автостанціями та пасажирами.
Організація роботи автостанцій, їх взаємовідносини з автомобільними перевізниками врегульовані в розділі V Правил, за змістом п. 114 яких перелік послуг, які надаються автостанцією автомобільному перевізникові, їх обсяги і вартість визначаються в договорі, укладеному між ними з урахуванням вимог, встановлених цими Правилами.
В даному випадку судом встановлено, що укладений між сторонами Договір про надання послуг автостанцією перевізникові за №02 від 11.02.2019 недійсним судом не визнавався, у встановленому Законом порядку сторонами розірваний не був, а відтак підлягає до виконання сторонами на визначених ним умовах та з урахуванням приписів спеціального законодавства, яке регулює правовідносини між власниками автостанцій та автомобільними перевізниками.
У п. 115 Правил визначено, що продаж квитків здійснюється власником автостанції, автомобільним перевізником, водієм чи іншим суб'єктом господарювання, уповноваженим на це автомобільним перевізником чи власником автостанції.
За встановленими у справі обставинами сторонами у положеннях п.п. 3.3., 3.4. Договору визначено можливість попереднього продажу квитків Перевізником самостійно (через агентів чи водія) та обов'язок в такому разі Перевізника перерахувати автостанції, на якій пасажир повинен здійснити посадку суму винагороди за надання послуг згідно з предметом цього Договору, за вирахуванням вартості автостанційних послуг з продажу квитків, розмір якої сторонами встановлено у п. 2 Додаткової угоди від 11.02.2019 до Договору в сумі 12% від вартості проїзду за тарифом за кожного пасажира.
При цьому, у п. 1 Додаткової угоди від 11.02.2019 до Договору сторонами визначено порядок фіксації пасажирів із квитками, що реалізовані Перевізником самостійно або агентом Перевізника - на підставі актів, які складаються персоналом автостанцій Власника за встановленою в Додатку №1 до такої Додаткової угоди від 11.02.2019 до Договору формою.
Матеріали справи свідчать, що в період з 15.07.2020 по 31.07.2025 Перевізником систематично здійснювалася реалізація власними силами (через власних агентів та/або власних водіїв) квитків на визначені в Додатку №1 до Договору рейси (Тячів - Прага та Тячів - Кладно), у зв'язку з чим диспетчерами автостанцій позивача в цей період складалися Акти про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій (копії яких долучено до позовної заяви) із зазначенням назви рейсу, номерного знаку автобуса, прізвища та ініціалів водія, кількості пасажирів (в тому числі дітей).
Крім того, долучені до позовної заяви Акти про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків містять відтиск штемпеля автостанції із зазначення її найменування (міста автостанції), а відтак, суд вважає такі акти належними та допустимими доказами на підтвердження обставин щодо кількості пасажирів на відповідні рейси, квитки яким були самостійно продані Перевізником, у зв'язку з чим в нього виникає визначений в п.п. 3.3., 3.4. Договору, п.п. 1, 2 Додаткової угоди від 11.02.2019 до Договору обов'язок перерахувати Власнику автостанції (позивачу) суму у розмірі 12% від вартості проїзду за тарифом за кожного пасажира, що за наданими суду Актами та розрахунками становить 5 658 069,00 грн.
Надаючи оцінку запереченням відповідача щодо недотримання форми фіксації таких пасажирів відповідно до затвердженої сторонами форми Акту про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій (додаток №1 до Додаткової угоди від 11.02.2019 до Договору), суд враховує, що усі долучені до позову Акти містять відомості про автостанцію їх оформлення (більшість актів - Ужгород-1), а зазначення назви автостанції не в назві Акту, а шляхом проставляння відтиску її штемпеля за будь-яких обставин не може вважатися суттєвим дефектом затвердженої сторонами форми акту, що унеможливлює використання його як доказу в справі.
Варто також звернути увагу, що більшість з наданих позивачем Актів оформлено на автостанції Ужгород-1 та саме з урахуванням тарифів на проїзд з цієї автостанції, які є найменшими серед інших п'яти автостанцій позивача, останнім здійснено розрахунок заборгованості в цій частині (відповідно до листів Перевізника від 06.07.2020, 10.10.2020, 24.07.2020, 11.02.2021, 03.06.2022, 04.08.2022, 05.10.2022, 05.04.2022, 08.04.2022, 08.07.2022, 08.08.2022, 10.11.2022, 11.03.2022, 11.11.2022, 13.06.2022, 15.03.2022, 15.08.2022, 22.04.2022, 25.02.2022, 28.11.2022, 31.05.2022, 06.08.2023, 16.05.2023, 30.11.2023, 03.06.2024, 05.07.2024, 07.07.2024, 12.01.2024, 20.05.2024, 20.06.2024, 26.01.2024, 28.07.2024, 18.03.2025, 20.01.2025, 21.03.2025, 22.06.2025, 10.04.2025).
Суд може погодитися з аргументами відповідача щодо відсутності підпису водіїв Перевізника на частині долучених до позовної заяви Актів про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій та зазначення на них про відмову водіїв від підпису, зокрема в Актах жовтня 2022 року, водночас сама по собі наведена обставина неспроможна спростувати дійсність таких Актів в силу положень Додаткової угоди від 11.02.2019 до Договору, якими сторони погодили, що у разі відмови водія від підписання акту - в ньому робиться відповідна відмітка.
В даному аспекті суд зважає також і на надану позивачем інформацією від Закарпатської митниці (лист №7.7-2/27/8.19/10461 від 14.11.2025) щодо перетину митного кордону України за період з 11.02.2019 по 12.11.2025 транспортними засобами Перевізника із зазначенням номеру кожного транспортного засобу окремо та дати в'їзду/виїзду в/з України, яка підтверджує, що щодо кожного рейсу (за номером транспортного засобу) із наданих позивачем Актів про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій за період з 15.07.2020 по 31.07.2025, в тому числі й актів, що не підписані водіями відповідача, кількість пасажирів (разом з водієм) за відповідним номером транспортного засобу є більшою ніж зазначена в таких Актах.
17 жовтня 2019 року набув чинності Закон України № 132-IX від 20.09.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України, в тому числі змінено назву статті 79 ГПК з «Достатність доказів» на нову - «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів».
У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Brualla Gomez de La Torre v. Spain» від 19.12.1997 наголошено про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються.
Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі «Бендерський проти України» («BENDERSKIY v. Ukraine»), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
В даному аспекті, суд враховує, що відповідачем у справі не надано суду будь-яких доказів спроможних поставити під сумнів відомості, які зазначені в Актах про кількість пасажирів, які здійснили посадку в автобус без квитків, придбаних в касах автостанцій за період з 15.07.2020 по 31.07.2025, щодо кількості пасажирів, які придбавали квитки на означені рейси безпосередньо в Перевізника (його агентів чи водіїв), що додатково підтверджується й інформацією, наданою Закарпатською митницею, а долучені до відзиву на позов банківські виписки по рахунку відповідача за період з 01.01.2020 по 27.09.2025 в сукупності з наданою позивачем власною зведеною банківською випискою за період з 11.09.2020 по 09.06.2025 навпаки підтверджують, що у спірний період дії Договору відповідачем, як Перевізником жодного разу не здійснювалося будь-яких платежів на користь позивача, як Власника за Договором, в тому числі й на виконання п.п. 3.3., 3.4. Договору, п.п. 1, 2 Додаткової угоди від 11.02.2019 до Договору - 12% винагороди від вартості проїзду пасажирів за самостійно проданими квитками.
Таким чином, як встановлено судом, факт неналежного виконання відповідачем зобов'язань з оплати вартості автостанційних послуг відповідно до п.п. 3.3., 3.4. Договору про надання послуг автостанцією перевізникові №02 від 11 лютого 2019 року, п.п. 1, 2 Додаткової угоди від 11.02.2019 до даного Договору щодо перерахування позивачу 12% від вартості проїзду за тарифом за кожного пасажира, реалізація квитків якому здійснювалася безпосередньо Перевізником (його агентами чи водіями) з 15.07.2020 по 31.07.2025 включно на загальну суму 5 658 069,00 грн підтверджується матеріалами справи та не заперечено відповідачем у встановленому законом порядку.
Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
При цьому, приписи ч. 7 ст. 193 ГК України та ст. 525 ЦК України встановлюють загальне правило щодо заборони односторонньої відмови від зобов'язання або односторонньої зміни його умов, що кореспондується із вимогами ст. 629 ЦК України щодо обов'язковості договору для виконання сторонами.
Згідно із ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У відповідності до ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Таким чином, матеріалами справи встановлено, що відповідач взяті на себе у п.п. 3.3., 3.4. Договору про надання послуг автостанцією перевізникові №02 від 11 лютого 2019 року, п.п. 1, 2 Додаткової угоди від 11.02.2019 до даного Договору зобов'язання не виконав, у зв'язку з чим на час розгляду справи в суді за ним рахується заборгованість в розмірі 5 658 069,00 грн, що не спростовано відповідачем у встановленому законом порядку, як і не надано суду власного контррозрахунку позовних вимог у цій частині.
Водночас предметом позовних вимог позивачем визначено стягнення з відповідача 2 932 885,48 грн заборгованості з посиланням на здійснення Товариством зарахування частини грошових коштів (частини 85%) від суми вартості за тарифом реалізованих квитків через каси автостанції (п. 3.1. Договору) в рахунок неналежно виконаного відповідачем зобов'язання зі сплати автостанції 12% за продані безпосередньо підприємцем квитки (п.п. 3.3., 3.4. Договору, Додаткова угода від 11.02.2019 до даного Договору).
При цьому, враховуючи, що відповідно до ч. 2 ст. 237 ГПК України суд позбавлений можливості при ухваленні рішення виходити за межі позовних вимог, аргументи позивача щодо підстав такого зарахування, як і заперечення відповідача щодо відсутності «ділового звичаю» у взаємовідносинах між сторонами не стосуються предмета спору (відповідні доводи та заперечення сторін підлягали б оцінці судом в разі пред'явлення позивачем вимог про стягнення всієї суми заборгованості - 5 658 069,00 грн), не мають правового значення для його вирішення, а позовні вимоги Приватного акціонерного товариства «Закарпатавтотранс» як обґрунтовано та правомірно заявлені підлягають до задоволення в заявленій до стягнення сумі основної заборгованості 2 932 885,48 грн.
Щодо штрафу.
Згідно з приписами ст. ст. 216 - 218 Господарського кодексу України (надалі також - ГК України), учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються в установленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина перша статті 230 ГК України).
Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 ГК України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Згідно з п. 4.1. Договору сторони за цим Договором несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства України та цього Договору.
Відповідно до п.п. 4.2.1., 4.2.2. Договору Перевізник сплачує Власникові за зрив рейсу без попередження відповідно до підпункту 2.3.4 пункту 2.3 цього Договору та за відсутності форс-мажорних обставин у міжнародному та міжобласному сполученні (з використанням автобусів підвищеної комфортності) - 100 (сто) грн.
За порушення графіка руху, зокрема, у разі незаїзду на автостанцію згідно розкладу руху - 100 (сто) грн.
Матеріали справи, а саме: помісячні зведення (витяги) з Диспетчерського журналу автостанцій позивача (система «Сервер даних») свідчать, що в період з квітня 2019 року по липень 2025 року мали місце факти зривів Перевізником рейсів Тячів - Прага та Тячів - Кладно без попередження Власника автостанцій та за відсутності форс-мажорних обставин в загальній кількості 3468 рейсів та факти незаїздів автобусів Перевізника на автостанції Власника в кількості 3816 випадків, у зв'язку з чим Приватним акціонерним товариством «Закарпатавтотранс» відповідно до наданого суду розрахунку в порядку п.п. 4.2.1., 4.2.2. Договору нараховано Фізичній особі-підприємцю Симчері Мирославу Івановичу 665 600,00 грн штрафних санкцій.
Вказаний розрахунок по суті не заперечено відповідачем, а заперечення підприємця в цій частині зводиться до неналежності даних диспетчерського журналу як доказу та відсутності в нього обов'язку в кожному випадку здійснювати заїзди на автостанції позивача, зокрема, у випадку відсутності проданих такою автостанцією квитків на відповідний рейс.
В даному контексті суд звертає увагу відповідача, що положеннями пункту 2 укладених між сторонами Додаткових угод від 20.12.2021, 14.06.2022, 30.08.2022 до Договору визначено, що Власник надає Перевізникові послуги з обслуговування перевезень пасажирів автобусами за вищевказаними та іншими маршрутами Перевізника, фіксуючи прибуття та відправлення автобусів з/на автостанцію у дорожніх листах Перевізника та диспетчерському журналі Власника, а Перевізник зобов'язується здійснювати перевезення пасажирів у відповідності до умов Договору про надання послуг автостанцією перевізникові №02 від 11.02.2019, затверджених розкладів руху та вимог законодавства України.
Таким чином, відомості диспетчерського журналу позивача є встановленим сторонами у справі джерелом підтвердження факту прибуття та відправлення автобусів з/на автостанцію, в тому числі й доказом відсутності факту прибуття автобуса на відповідну автостанцію, а відтак є належним і допустимим доказом на підтвердження означених обставин.
При цьому, суд звертає увагу відповідача, що у спірній частині позовних вимог, за умови невідповідності вимог позивача та відсутності зазначених ним фактів зривів рейсів та/або незаїздів на автостанцію належним доказом на спростування такої обставини є відомості дорожніх листів Перевізника з відмітками автостанції про факт прибуття автобуса, про що також сторони домовились у п. 2 Додаткових угод від 20.12.2021, 14.06.2022, 30.08.2022 до Договору.
Водночас, відповідачем не надано суду жодного доказу на спростування позовних вимог позивача у цій частині, а відтак суд вважає встановленими обставини зривів Перевізником за Договором в період з квітня 2019 року по липень 2025 року рейсів в загальній кількості 3468 рейсів та незаїзди автобусів Перевізника на автостанції Власника в кількості 3816 випадків у цей період.
Критично оцінюються судом заперечення відповідача щодо відсутності обов'язку здійснювати заїзд на автостанцію за відсутності проданих нею квитків позаяк частиною 2 статті 40 Закону України «Про автомобільний транспорт» встановлено обов'язок водія автобуса дотримуватися визначеного маршруту та розкладу руху автобуса, що з урахуванням наданих Перевізнику Міністерством інфраструктури України Дозволів серії АН №003560 від 25.05.2021, серії АІ №001988 від 15.08.2022, серії АН №007525 від 27.10.2021, серії БВ №005754 від 26.12.2018 передбачає необхідність заїзду за затвердженим Міністерством інфраструктури України розкладом руху на визначені у таких дозволах автостанції, зокрема, на території України: автостанція Тячів (вул. Маяковського (Княгині Ольги), 4а); автостанція Хуст (вул. І. Франка, 118); автостанція Виноградів (вул. Чкалова, 87); автостанція Іршава (вул. Гагаріна (Незалежності), 42); автостанція Мукачево (вул. Ак. Павлова (Юрія Чорі), 14/16); автостанція Ужгород-1 (вул. Станційна, 2).
При цьому, частиною 4 статті 32 Закону України «Про автомобільний транспорт» імперативно визначено, що відправлення чи прибуття автобусів приміських, міжміських та міжнародних автобусних маршрутів загального користування здійснюється тільки з автостанцій, а в разі їх відсутності - із зупинок, передбачених розкладом руху.
Також, у спірний період (квітень 2019 року - липень 2025 року) чинними були Порядок організації регулярних, нерегулярних і маятникових перевезень пасажирів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні, затверджений наказом Міністерства транспорту України 09.02.2004 № 75 (Порядок №75 втратив чинність з 24.12.2024) та Порядок організації регулярних, нерегулярних та маятникових (човникових) перевезень пасажирів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні, затверджений наказом Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України 05 вересня 2024 року № 966.
Обов'язок посадки/висадки пасажирів з автобуса при міжнародних регулярних, спеціальних регулярних, маятникових, нерегулярних, перевезеннях пасажирів тільки на автостанціях, а в разі їх відсутності - на зупинках, передбачених розкладом руху чи договором перевезень визначено у п. 2.4. Порядку №75 та абзаці 2 пункту 3 розділу ІІ Порядку №966.
Окрім того, відповідно до абзацу 1 пункту 3 розділу ІІ Порядку №966 відправлення чи прибуття автобусів при міжнародних регулярних перевезеннях здійснюється тільки з/до автостанцій, а в разі їх відсутності - із/до зупинок, передбачених розкладом руху.
Відповідний обов'язок Перевізника здійснювати відправлення свого транспорту виключно з автовокзалів, автостанцій та диспетчерських пунктів, визначених розкладом руху за певним маршрутом, затвердженим Організатором перевезень визначений також і в умовах укладеного між сторонами п. 2.3.1. Договору.
Наведеними приписами Закону України «Про автомобільний транспорт», Порядку №75 та Порядку №966, положеннями укладеного між сторонами Договору спростовуються аргументи відповідача щодо можливості незаїзду автобусів Перевізника на визначені в розкладі руху відповідно до Дозволів серії АН №003560 від 25.05.2021, серії АІ №001988 від 15.08.2022, серії АН №007525 від 27.10.2021, серії БВ №005754 від 26.12.2018 автостанції позивача, а факт продажу такою автостанцією квитків не має жодного відношення до дотримання Перевізником визначеного нормативно порядку здійснення міжнародних пасажирських перевезень автомобільним транспортом.
З урахуванням викладеного, суд вважає правомірним нарахування відповідачу штрафу за зірвані ним у період з квітня 2019 року по липень 2025 року 3468 рейсів та 3816 випадків незаїзду автобусів Перевізника на автостанції Власника, що з урахуванням встановленого у п.п. 4.2.1., 4.2.2. Договору штрафу за кожен подібний випадок в сумі 100,00 грн дає підстави для нарахування Перевізнику 728 400,00 грн штрафу за відповідні порушення.
Разом з тим, враховуючи, що відповідно до ч. 2 ст. 237 ГПК України суд позбавлений права виходити за межі позовних вимог при ухваленні рішення, а відтак підлягають до задоволення судом вимоги про стягнення з відповідача штрафу в розмірі 665 600,00 грн.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 ГПК України).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, №303-А. пункт 29).
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, зважаючи на зазначене вище, позовні вимоги як обґрунтовано заявлені, підтверджені належними та допустимими доказами підлягають до задоволення в заявленому розмірі.
Розподіл судових витрат.
Судові витрати позивача по сплаті судового збору на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача у справі.
В той же час, з урахуванням ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» зайво сплачений позивачем судовий збір в розмірі 10 795,45 грн може бути повернутий з Державного бюджету України Приватному акціонерному товариству «Закарпатавтотранс» в порядку п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» за його клопотанням.
Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 129, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Симчери Мирослава Івановича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Приватного акціонерного товариства «Закарпатавтотранс» (88000, м. Ужгород, вул. Перемоги, буд. 102, код ЄДРПОУ 03113934) 2 932 885,48 грн (два мільйони дев'ятсот тридцять дві тисячі вісімсот вісімдесят п'ять гривень 48 копійок) заборгованості, 665 600,00 грн (шістсот шістдесят п'ять тисяч шістсот гривень 00 копійок) штрафу та 43 181,83 грн (сорок три тисячі сто вісімдесят одну гривню 83 копійки) у повернення сплаченого судового збору.
Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного Господарського суду.
Повне судове рішення складено та підписано 15 грудня 2025 року.
Суддя Лучко Р.М.